86. Роздвоеннє України

86. Роздвоеннє України

Московські політики одначе не схаменули ся й тепер, не подумали відступити від своєї політики, аби прихилити до себе українське громадянство: задоволити його і так уже невеликі бажання, щоб не хилило ся до Польщі. Москва далї вела свою лїнїю і супроти таких хитань Українців навіть ще більше налягала на те, щоб забрати Україну як найбільше в свої руки, завести свох урядників, заставити московськими залогами, взяти все під московське начальство. На її щастє чи нещастє Поляки нічого не зробили, щоб користати з розгрому московських сил під Чудновим. Московські залоги не були з України виведені. Приборкано повстання української людности, що близше ридививши ся тепер до московських людей, по чуднівськім погромі стала їх вигоняти і побивати. Походи, які Поляки потім робили за Дніпро, не тільки не привернули до них тутешніх людей, але навпаки вони почали горнути ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кінець кінцем лівобічні полковники: свояк Юрасів Яким Сомко, полковник переяславський, і Василь Золотаренко ніжинський привели лівобічну Україну під власть московську і стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на місце Хмельниченка, бо кождий з них за свою услужність перед Москвою сподівав ся тепер стати гетьманом.

Москва одначе відкладала вибір, бо хотіла привести назад під свою вдасть і правобічні полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся під вдасть московську, після того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономії. Але козаки й уся людність українська не хотїла польської зверхности. Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймні якесь більше військо на Україну, аби затримати її від хитань; але Польща на се була не спроможна, а ті дрібні польські війська, що приходили часами на Україну, тільки знеохочували людей до Польщі. А ще більше знеохочувала їх польська шляхта, що тиспа ся на Україну, до своїх маєтків, вигоняла з них козаків, і так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарешті свому війську звелів вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народі і орда Кримська, що ніби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, і поговорювала вже, що Україна властиво новина бути під властю Криму. Декотрі з старшини, невдоволені нї з Москви нї з Польщі, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильників теж не мала сили, не противили ся гадцї признати над собою вдасть хана кримського-спробувати ще татарської опіки. Але люде й чути про се не хотіли.

Кінець кінцем Хмельниченко, побачивши як з усіх сторін підіймаєть ся на нього роздражненнє і неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, стратив охоту до всього, і до свого гетьманування. На початку 1663 р. він поклав булаву і почуваючи себе хорим і до житя нездатним, постриг ся в Монахи. На його місце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловіка проворного і хитрого—говорили про нього, що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшині. Сей був рішучий прихильник Польщі і з його вибором московські політики мусіли відложити гадку про те, щоб приєднати до себе правобі.чного гетьмана.

В лівобічній Україні тим часом тягали ся за булаву Сомко і Золотаренко та все скликали ради, бо топ котрого не вибрали раз у раз опротестовував і добивав ся нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом підіймав ся новий кандитат на булаву і ставав все небезпечнїйшим конкурентом. Був се Іван Бруховецький, кошовий запорозький. Він виступає як представник Сїчи, а противник старшини, в тім дусі як Пушкар і Барабаш.

Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, він приймає небувалий титул „кошового гетьмана". Граючи на запорозьких амбіціях, він ширить ту гадку, що булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи і Запорожці мусять мати перший голос при виборах гетьмана.

Заразом, під лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможній, не родовитий, він виступав против луків-старшин і противставляв себе їм як носитель справжніх запорозьких традицій, та з сього становища агітував против Сомка і Золотаренка як старшинських кандидатів. Його то фігура оспівана з славній думі про Ганжу Андибера під образом „Феська Ганжі Андибера, гетьмана запорозького": перебраний за козака-нетягу вештаєть ся він на волости

269. Павло Тетеря, малюнок в літописи Величка.

Довгополенко переяславський, Війтенко ніженський, Золотаренко чернигівський", себ то Сомко з Золотаренком і иньшою старшиною, — козак нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як він „почав чересок виймати, увесь стіл червінцями устилати", а далї бачуть їде більше:

„Тоді-то козак, бідний нетяга, по кабаку похождає,

Кватирку одчиняє, на бистриї ріки поглядає, кличе, добре покликає:

„Ой ріки—каже—ви ріки низовиї, помош. ницї Днїпровиї!

Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!"

Оттодї оден козак іде, шати дорогиї несе,

На його козацькі плечі надіває,

Другий козак іде, жовті сапянці несе.

На його козяцькі ноги надіває,

Третій козак іде, шличок козацький несе,

На його козацьку главу надуває.

Вони йому приношали і до його примовляли:

„Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний динаре!

Доки тобі тута пустувати?

Час — пора йти на Україну батькувати".

Тоді дуки-срібляники стиха словами промовляли:

„Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний нетяга,

А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!..

Присунь ся ти до нас, кажуть ближче,

Поклонимось ми тобі нижче,

Будем радить ся, чи гаразд—добре на славній Україні проживати".

Але Андибер не потрібує їх товариства й їх залицянь. Він каже своїм

козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся

перед голотою:

„Ей козаки, каже, діти, друзї, молодці, прошу я вас, добре дбайте,

Сих дуків-срібляників за лоб наче волів із-за стола вивождайте,

Перед окнами покладайте, у три березини потягайте,

Шоб вони мене споминали, мене до віку памятали".

В сїй прегарній думі з становиша Запорозцїв описана боротьба за булаву, яку повів їх кошовий з дуками полковниками городовими ідЇйсно переміг їх. Але боров ся він не по лицарськи, а доносами Москві, неправдиво обмовляючи своїх противників в зрадї, а заразом своєю агітацією против старшини копав погибельну прірву в українськім громадянстві, на користь московським політикам, а на шкоду українському житю. Перед московськими кругами він рекомендував себе як найбільш податливого чоловіка для московських плянів і тим підкопував свого головного противника Сомка Побачивши таку небезку, Золотаренко в останній хвилі зєднав ся з Сомком—але було вже пізно.

На останню раду, визначену на червень 1663 р. під Ніжином Бруховецький привів з собою ватаги Запорозцїв і „черни" (простого козацтва) з полудневих полків, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привів також козацьке військо і навіть армату. Рада з самого початка перейшла на бійку; її перервано, а тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе козаків Сомкових: вони підняли бунт на свою старшину, і Сомко з иньшою старшиною мусїли тікати до обозу московського боярина, присланого на раду—а той їх велїв арештувати як ворохобників. По сім рада вже пішла спокійно, вибрано Бруховецького, московський посол потвердив сей вибір, а Сомка, Золотаренка і ще кількох суджено за зраду, осуджено і стято, без всякої вини. Всій старшині взагалі партия Бруховецького дала тепер почути свою побіду: брали з них всякий припас і одежу—барзо притуга великая на людей значних.