105. Культурне жите Східньої України—письменство і школа

105. Культурне жите Східньої України—письменство і школа

Народне і козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що в нїм не було знищене—набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Міщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство—теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся

без усякої участи в управі, та крім того козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнили — ся безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе козачества") і неможливість добити ся права законною дорогою нераз доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів.

Так само тратила свою цїнність Східня Україна і з погляду національної культури. При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої половини, або принаймні четвертини XVIII, — величезне значіннє і вплив мало підданнє української церкви під власть московського патріарха. Перед тим вона числилася під властю царгородського патріарха, а в дійсности була вповнї автономна і незалежна, жила своїм самостійним житем, під безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйші церковні посади.

Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський піддав ся „під благословенне" московського патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687), — тодї українському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну.

Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся і на українських духовних і на їх школи та письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотїли зовсім закрити, користуючи ся тодїшнїми політичними замішаннями, що привели в упадок і київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кінець кінцем московське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві, а за патр. Иоакіма, в 1670—80 рр. Підняло ся правдиве гоненіє на українські книжки. Коли ж київську митрополію піддано під власть московського патріарха і московські власти могли забороняти українські видання не тільки у себе, в Москві, але і на Українї,—тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були ніби церковні—щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се і на грунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взір видань великоросийських, аби в них не було ніякого слїду української мови— „даби никакой розни й особаго наричія не било".

І за сим слїдили дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, і тільки після такого оправлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 році хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений на великороссійское нар-Ьчіє". Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети—то й зовсім неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Українї не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку.

Все се, розумієть ся, мусїло дуже сильно відбити ся на літературній творчости і видавничім руху Східньої України. Народнїй елемент в старім українськім письменстві XVI–XVII вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була введена в ріжні релігійні видання ще в XVI в„але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релігійнім ужитку, а й ті що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш поважне в порівнянню з „справжньою", словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсім про мову народню, її чистоту і правильність.

Українські письменники XVII–XVIII вв. лишають ся церковно-словянш. иною, а яо народньоі мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і жартах.

Теж саме бачимо і що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами релігійної боротьби і всю увагу свою звертала на школеннє богословське і полемічне; все иньше служило другорядним додатком—історія, література, і ще меньше науки природні і математичні. Книжністю майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували старі літописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника лїтописей київських і галицько-волинських), складали хроніки близшого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного однісінького „Синопсиса" — коротенької історії Руси, зложеної в Печерській Лазрі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в н й майже цілком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такій своїй „серіо^ности" ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 р.), тим часом иньші, далеко ціннійші і цікавійші річи зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате; до наших часів заховали ся такі прецікаві річи як Львівська лїтопись про події першої половини XVII в., літопись Самовидця про війну Хмельницького і пізнійшу історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронік (напр. Супрасльська, Густинська, хроніка Сафоновича, Боболинського й ин), богато козацьких хронік, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецїкава, хоч часто невірна повість Величка. Твори сі часто дуже живо відбивають у собі те, чим жило, цікавилось і хвилювало ся тодішнє українське громадянство, — але нічого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нїчого і з чудових історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи поволі особливу форму так званих дум, що обеднали в собі прикмети книжньоі мови і стилю Народнью поетичною основою.

Навіть чисто книжні вірші на теми історичні або побутові не попада.іи звичайно до друку—хіба якісь похвальні вірші ріжним добродіям, найменьше інтересні, писані задля ріжних грошевих цїлей. Друкували ся книги як не церковні—богослужебні, то релїгійного змісту; але релїгійна боротьба в другій половині XVII в. ослабла, чисто-церковні інтереси у ширшого громадянства тратили своє давнїйше центральне чначіннє, а з тим і та релїгійна книжність все меньше інтересувала і захоплювала читача. Хотїло ся людям чогось живійшого, свіжійшого, близького до біжучого житя та його інтересів, а сього книга не давала. На перешкоді ставала, з одного боку, та обставина, що всі тодїшнї українські друкарнї були в церковних руках, а з другого—ще більше те, що московська вдасть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українській літературі всяку дорогу до тем живійших і сучасних. Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських властей люде навіть бояли ся порушувати теми звязані з сучасним житем і його політикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини XVIII в., маємо й інтересні історичні писання, і побутові вірші, і з шкільної драми часом виходили річи живійші й інтереснїйші. Така наприклад драма „Милость Божія Украйну от-ь неудобь носимБіхті обид-ь лядскихті через^ Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая", написана 1728 р. при нагодї відновлення гетьманства. Вона не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала ріжні сучасні справи, відносини України до Росії. Драма Георгія Кониського: „Воскресеніе мертвих" (1747) зачіпали справи суспільні, становище селян-підданих. Були жартовливі інтермедії—побутові народні комічні сценки, писані народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкільних драм для розвеселення публіки. До наших часів дійшли в рукописях такі сценки писані Митрофаном Довгалевським в 1730-х і тимже Кониським в 1740-х роках, справді досить живі й цікаві: вони виводять з комічного боку ріжні типи сучасної України та иньших народностей. Пізнїйші Українці ставили дуже високо сї інтермедії, прирівнювали до творів світових коміків Гілявта і Мольєра, але нїчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Літературна творчість українська нидїла, зістаючи ся в ужитку рукописнім, а й всякий взагалі видавничий рух на Україні нидїв і завмерав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських, і українська книжність все більше тратила впливи і значіннє перед новими великоруськими впливами.

Теж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалї культурного руху українського була київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило, — вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру розуміли) були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли перші місця в літературнім, церковнім і політичнім житю тодїшньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною школою для освіченого українського громадянства—не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобідних мають наставленіє". Справдї, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлопцїв майже з усїх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і виходили вони потім на ріжну світську діяльність. Через те київську академію дуже цїнено і на взірець її засновувано вищі школи по иньших місцях і в Московщині (почавши від московської славяно-греко-латинської академії, заснованої і веденої київськими вихованцями) і на Україні, де на київський взір заснували ся колегії й семінарії в Чернигові, Переяславі, Харкові, Полтаві.

Тридцяті й сорокові роки XVIII в. власне були часами останнього розцвіту київської академії. Тодїшнїй митрополит Рафаїл Заборовський (1731–1747) був великим прихильником академії. Він дуже богато нею займав ся і зробив для її добробуту і всякої вигоди (побудував нові будинки, бурси, церкви), так що її звали на честь його „академією могилянсько-заборовською". Між тодїшнїми професорами її бачимо таких визначних своїми талантами і діяльністю людей як Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а між вихованцями тих років цїлий ряд пізнїйших дїячів, між ними Григория Сковороду і росийського Ломоносова. Учеників бувало дуже богато, більше тисячі (1742 року 1243 душ, 1751 р. 1193 душі, 1765 року 1059 душ).

Але за сим останнім розцвітом наступав уже упадок. Служачи вищою школою для світського громадянства, академія мала характер богословський в своїй науцї; при тім її наука опирала ся на давнїх схолястичних методах, для того часу перестарілих і не цїкавих і не йшла за поступами сучасної європейської науки. Реального знання вона не давала; літературне приготованнє, оперте на перестарілих взірцях, теж все меньше було придатне для тодішнього часу. Отже коли появляють ся в Росії, в Петербурзі і Москві перші світські школи, київська академія й на взір її засновані провінціальні колегії не витримують конкуренції з ними. Заможнїйше громадянство українське, старшинські родини починають посилати своїх дітей в школи столичні, або в університети заграничні, німецькі. А київська академія з иньшими колегіями ставала все більше спеціально-духовною школою, де хлопиї вчили ся на попів, а ширшого культурного значіння вона вже не мала. Українське громадянство, дуже піклуючи ся про освіту своєї молодїжи, задумувало ся над заснованнем університетів. Між ріжними бажанями, поданими новій царицї Катерині II було поставлено також і се, щоб замість київської академії заложено університет з богословським факультетом, другий університет, без богословського факультету відчинено в Батуринї, а по иньших містах гімназії. Але росийське привительство не сприяло сьому, і тільки з заснованнєм харківського університету, коштом місцевого дворянства, на початку XIX віку Україна дістала першу світську вищу школу.