92. Старшина і поспільство

92. Старшина і поспільство

Переміна гетьмана не зробила переміни в українськім житю: Мазепа йшов слідами свого попередника, тою протореною стежкою, якою пішла вся старшина лівобічна, жадна спокою і вжитку по десятилїтях безладної і нещасливої боротьби. Упадок Дорошенка послужив наукою і заразом показчиком нових обставин.

Се був останній діяч Хмельниччини, останнїй вірний представник плянів українського визволення, і ті крайні способи, яких хапав ся він для їх здїснення, і та доля, яка його спіткала—покиненого всїми, зненавидженого народом — наводила його сучасників на гадку, що Україні нема виходу з московської стежки.

Даремно, думали, борюкати ся з московською силою, маючи против себе поспільство, ворожо настроєне против старшини з мотивів соціальних і підозріливе навіть для найчистїйших політичних ходів ії, і таке ж вороже і непевне Запороже. Лекше, було плисти за московською течією та користати з ласк московських правителів для власного достатку. 0бкроюючи політичні свободи України, добиваючи ся все нових і нових уступок від старшини в політичних справах, московські правителі сповняли їх прошення іцо до маєтностей і володінь і в сей бік справляли інтереси старшини. Витворити на Україні маючу поміщицьку верству, закріпостити їй селянську людність—се значило зблизити і приподобити Україну до такогож поміщицького, невільничого ладу Московщини. Заразом се збільшало ворожнечу між народом українським і його політичними проводирями, роскопувало все ширше той рів, що відділяв їх. Приборкувало й свободолюбну народню масу— „род сицев иже свободьі хощет", як писав про Україну старий Баранович, — сей нарід що не хотів корити ся московським порядкам (як то показав повстаннєм 1668 року). І заразом віддаючи в неволю нарід, давало налигач на старшину. Московські правителї розуміли, як добре кождої хвилі зможуть постраши і й ії, що підіймуть на неї сей поневолений нарід.

Московське правительство знало що робило, щедро роздаючи маєтности старшині за вірну службу та потверджуючи надання гетьманські—воно накладало тим міцне ярмо на старшину. Але „іго" се було солодке і старшина приймала його радо й легко йшла сею дорогою, яку показувало їй московське правительство. Вона перетворялась на поміщиків, освоювала землі, вільні перед тим або військові, кріпостила людей і вірно служила московському правительству за поміч в сих ділах. І ту ж лїнїю ведуть гетьмани-вибранці старшини—Самойлович і Мазепа. Вірно тримаючи ся московської власти і сповняючи її волю, вони служили інтересам старшини, помагали Їй присвояти собі військові землі й кріпостити людей, — і не бачили, чи не задумували ся над тим, який небезпечний розбрат сей новий суспільний лаД творив на Україні, підкопуючи всяку політичну роботу, відбираючи всяку змогу до неї.

Часи Самойловича і Мазепи, що разом зайняли майже сорок літ часу—многоважного часу, коли рішала ся доля вільного ладу, заведеного великим повстаннєм 1648—9 рр., власне на руїнах недобудованого вільного устрою будували нову неволю українського народу, що зїла потім всї останки й почагки того вільного ладу. А йшло се двома дорогами—присвоюваннєм земель і поневоленнєм люду.

По великім повстанню 1648—9 р., по вигнанню панів, на Україні лівобічній проявила ся велика маса свобідних земель, котрі собі люде займали вільною займанщиною, садячи оселі, хутори й розробляючи скільки хто мав сили. Але хоч здавало ся, що весь старий, панський устрій був. „скасований козацькою шаблею", але останки його пережили повстаннє, і як пройшла перша буря, вони зараз стали відживати й поширювати ся, заглушуючи перші сходи нового, ще слабкого, неоформленого ладу. Зістали ся маєтки православних монастирів і церков, іцо господарили й цих по давньому; задержали свої маєтки деякі пани-шляхтичі, що пристали до козацького війська й повипрошували собі потвердження на маєтки свої від царського правительства; а за ними почали собі випрошувати грамоти на маєтности і козацькі старшини.

Зайнявши місце польської шляхти, козацька старшина, як уже згадувано, вважала себе також за панську верству, що має статична місце шляхти. Старшинські роди приймають герби шляхетські, винаходять або й видумують собі родоводи від ріжних шляхецьких родів. За недостачею вчасних збірників законів, які б нормували новий лад, нони по слідах і урядах міських і козацьких уживають старі збірники законів—Литовський Статут і Магдебурське німецьке право міське, і з них старі понятя про права панські, властительські починають всякати в нові відносини, точать самі підстави нового ладу та зводять його поволі на старі дороги. На підставі тих старих законів серед старшини росли й скріпляли ся права на землю, права на селянський, не козацький люд.

Свобідпі, незайняті землі старшині освояла без всяких формальностей, так само як робили то козаки й селяне—тільки їізаїмки були далеко більші, обраховані не на працю власних рук, а на підданську, кріпацьку. Не вдоволяючи ся землями пустими, старшини випрошують від гетьмана, полковників, а то й від царського правительства, землі заселені, на яких жили вільні селяне і господарили на своїх землях як на власних. Несподівано сі селяне з своїми землями спиняли ся в руках „пана" — старшини, і коли сьому панови удавало ся дістати потверджечнє за якусь заслугу від царського правительства западала клямка на віки: так як за польських часів сеймове або королівське наданнє віддавало землі й їх вольних осельників на власність польському шляхтичеви. Знаємо вже, що р. 1687 гуртом потверджено за старшиною все, що встигла вона за той час випросити від гетьмана; старшина хотїла тодї, щоб і на будуще царське правительство гуртом потвердило надання гетьманські й вищої старшини, а також землі купле против їх волї Особливо все се почало робити ся вже пізнїйше, після Мазепиних часів, як не стало свобідних земель. Всїми тими способами в руках старшини зібрала ся величезна маса земель. Справдї, не стало бідному козаку нетязї й коня попасти, як скаржила ся дума. А тим часом неспокої й війни протягом шістдесятих і сімдесятих років гнали ще масу нового народу з правого боку до Гетьманщини Нарід сей, не знаходячи свобідних земель, мусїв осідати на землях панських, церковних, старшинських і—приймати на себе ріжні обовязки данні і роботні, панщинні для свого „пана" 3 початку називають їх скромнійшою назвою „підсусідків", але далївповну силу входить звичайне „підданство".

Вже за Самойловича старшина без церемонїї говорить про підданські обовязки людей, що сиділи на їх землях, і ті обовязки, які накладала на новоселих, починає вона перекладати на давніх осадників, то сиділи на своіх землях, а дістали ся разом з маєтками на власність, чи в державу при якімсь урядї (такі маєтки, що звязані були з якимись урядами, звали ся ранговими). Для того насамперед пильнує загородити дорогу селянам до козацтва—точнїсенько як польські пани ні, але на се московське правительство не пристало: треба було випрошувати кождий раз осібно, а значить-і вислугувати ся.

Низша старшина, яка не могла вихвалити ся заслугами перед царським правительством, розширяла свої займанщини скуплею, то значить купувала від селян і козаків їх землі за дурничку, користаючи з тїсних часів, або й докучивши наперед та попросту змусивши до продажі, так що часто одно тільки слово було, що се була купля, а покривало ся нею чисте насильство. А що козакам їх земель продавати не позволяло ся, то переводили козаків в підданство, часом також перед Хмельниччиною. По повстанню 1648 р. вільно було писати ся в козаки кождому хто хотїв і мав змогу і достаток служити своїм коштом військову службу. Теіер заводить ся „компут" (реєстр), і хто не вписаний був в той компуг, не міг дістати ся між козаків, а був „посполитим", селянином. Сих селян обкладають данинами і податками, а коли дуже були завзяті, то їх ріжними способами зганяли з їх грунтів, а на їх місце осаджували новоприхожих, за умовою, чи без умови „так як всі"; і так поволі всіх підводили під новий панщинний лад.

Власне в часах Самойловича, коли ото сунув нарід без памяти з Правобіча, а потім і силоміць переганяв ся, — починає гегьманський уряд і з свого боку також приводити „поспільство" до „обиклого послушенства підданих" своїм панам. В тім часі се послушентво ще не було дуже велике: селяне мали помагати при покосі, ставити гати для млинів то що. Але раз взявши селян в свої руки, загородивши їм заставами дорогу назад на правий бік, повели пани се діло скоро і вже в Мазепиних універсалах перших років XVIII в. наказний (1701) признаєть ся законною панщина— два дні на тиждень, і крім того дань вівсяна, і то все для селян, що сиділи на своїх власних грунтах, не були підсусідками.

Он горе нам, не Гетьманщина—

Надокучила вража панщина,

Що ходячи поїси, сидячи виспиш ся!

— як спїваєть ся в піснї.

Розуміеть ся, ся нова панщина страшенно бентежила селянство, що ще в свіжій памяти мало часи безпанські, як собі на вільній землі господарило. Гірка злоба підіймала ся в нім на сю старшину, що так хитро й швидко вміла взяти його в свої лабети. Особливим гнївом дихали люде на гетьмана Мазепу, підозріваючи, що то він як шляхич і „поляк", як його прозвали, напосїв ся завести на Україні польські панські порядки. З великою підозріливістю ставилися до всіх вчинків його і старшини; навпаки не підозрівали в тім руки московського правительства і навіть готові були вірити, що все се дїєть ся против його.

Мазепа і старшина чи не розуміли ваги сього, чи не вміли тому запобігти. Свідомі народнїх жалів і недовіря, вони не звіряли ся навіть на козаків і побіч козацьких полків заводили собі полки наемні, з усякої наволочи—так званих сердюків, компанейцїв; просили також московського війська на Україну. Але не робили нічого, щоб знищити причини народнього невдоволення і їх відчуженнє від народу і простого козацтва все збільшало ся. А се з часом відбило ся дуже тяжко на них коли їм прийшло ся стрінути ся з московським правительством, за кермою котрого так довго і спокійно плили.