58. Козацькі війни 1590-11. рр

58. Козацькі війни 1590-11. рр

Привідцею першої більшої козацької війни був ватажок козацький Криштоф Косинський. Він Дістав від сойму в 1590 р., разом з кількома иньшими визначними отаманами козацькими маєтність на Роси, за свої служби, а Януш Острозький, бувши старостою білоцерківським, а властиво його намістник загорнув сї землї до староства, мовляв до нього належали. Розгніваний тим Косинський зібрав козаків і напав на Білу Церкву, нограбив і забрав майно кн. Острозького і його намістника, що ту справу підстроїв, погромив теж иньші замки Острозьких, позабирав гармати і засїв з ними в Трипільськім замку. Король вислав своїх комісарів ріжних панів місцевих з полками їх, аби козаків утихомирили. Козаки їх слухати не схотіли, приготовили ся битись, але комісари не відважили ся стати з ними до бою й уступили ся. Л козаки після сього далі розпочали свої походи, здобуваючи замки, що були в руках Острозьких і иньших панів, які з козаками зачіпали ся; здобули Київ, Переяслав й иньші городи. Опанувавши майже цїлу Київщину, перекинули ся далі на Волинь, підбиваючи під свою руку міста, змушуючи панів, аби признавали вдасть козацького присуду над своїми маєтками і підданими: давали припаси на військом й не боронили піддавати ся під власть козацьку і козачити ся, хто хоче. Кн. Василь-Константин Острозький з синами й иньші пани, побачивши, що козаччина їх знищить, почали ладити ся на війну з усїх сил; правительство польське не хотіло іх ратувати, гніваючи ся за те, що не йшли йому на руку в справах віри, отже мусїли самі собі радити. Найняли військо в Галичині й на Угорщині, зібрали шляхту волинську і з сими силами удало ся їм розбити військо Косинського під містечком Пяткою. Козаки обіцяли вернути гармати і всяку стрільбу, скинути з гегьманства Косинського і дати спокій панам.

Але вийшовши на Запороже, вони зараз же почали збирати ся з силами на ново, і весною і593 р. рушили знову, сим разом на Черкаси. Хотїли порахувати ся з кн. Вишневецьким, що вмішав ся в попередню війну і взагалї уїв ся козакам, як пограничний староста черкаський, що держав в руках головну дорогу козацьку. Приступивши до Черкас, Косинський зачав облогу, але Вишневецький зробив засідку і Косинського вбито хитрим підступом, а при тім багато й иньших козаків. Козацьке військо по сїм відступило, але літом козаки приступили з новим військом до Черкас. Вишневецький злякав ся, що козаки йому кінець кінцем відомстять ся тяжко, пішов з ними на згоду й уложив з ними таку умову, що надалі вже дасть свобідну дорогу козаччині через своє староство і нїчим не буде притісняти: инакшими словами пообіцяв, що законів виданих на козаків не буде сповняти. А в його руках була єдина власть на цїлій отсїй дорозі Дніпровій. По сїм козаки стали справжнїми панами всеї східньої України Найможнїйші пани, як от князї Острозькі, мусїли скорити ся перед ними, годити їх ватажкам і сповняти їх жадання, щоб дали їм спокійно господа-рити. Кипіло у деяких панів проти козаччини, що руйновала всі їх пляни, вносила дух бунту супротивлення між підданство, виривала величезні маси „непо-слушних" з-під панської власти. Але мусїли сидїти тихо й корити ся перед козаччиною, не маючи помочи від пра-вительства, зайнятого иньшими справами. Мусїли чекати догідної хвилї коли польське військо буде нарешті мати для них час.

Запанувала козаччина; але несподівано й скоро прийшовши до сеї небувалої сили, не вміла знайти ся в нових обставинах, не вміла скріпити міцно свого становища на волости. Займаючи ся ріжними за-граничними походами та добичництвом, не використала сього свого пановання в східній Україні, щоб організувати трівкі підстави свого козацького устрою, не журила ся боротьбою з правительством, і тому справді дала себе зараз же зігнати з волости, коли правительство звернуло против неї свої сили. Під ту пору, по смерти Косинського на перше місце між ватажками козацькими виступив Григорий Добода, чоловік поважний, добрий і досвідчений вояка, але їде без ширшої полїтичної програми, яка взагалї тільки дуже поволї наростала в головах козацьких. Поруч сеї властивої козаччини, низової запорозької, збираеть ся на браславськім і волинськім пограничу друга, самосійна козаччина коло Семерина Наливайка, міщанина Острозького, сміливого і удатного ватажка. Сїмя Наливайків славила ся в Острозі як завзяті Українцї. Брат Семерина піп Дамян був визначним членом православного острозького кружка; Семерин вибрав собі воєнне, козацьке ремесло. Гарний з себе, майстер на всі руки, славолюбний і амбітний, ще молодий, не хотів іти в лад гетьманам низової козаччини, і так між сими двома групами козаччини була певна неохота і навіть ворожнеча. Запорожцї пригадували Наливайкови, що під час війни Косинського з Острозькими Наливайко був в війську Острозького й бив ся з козаками. Наливайко виправдувавсь, що тодїшня війна захопила його несподївано, коли він був звязаний з Острозькими і не міг виступити з їх служби; він заявляв, що піддасть ся судови військовому в тій справі, і кінець кінцем справа та була полагоджена, але неохота між обома військами зістала ся й далі, і кожде собі на власну руку робить і воює в сих роках.

В тім часї володарі західньої Европи, особливо папа римський і цїсар німецький, як володар завойованої Турками Угорщини, заходили ся коло великої війни на Турків. Прочувши, що козаки могли б дати в тім велику поміч, заходив ся папа на свою руку, а цїсар на свою, вербувати до тої війни козаків, виславши для того на Україну своїх висланників з грошима й дарунками. Папський висланник, хорватський священик Комулович не знайшов дороги до козаків, вів переговори через правительственного старшого, котрого козаки зовеїм не слухали, і з тих переговорів нічого не вийшло. Цісарський же висланник Лясота забрав ся на саме Запороже (з того полишив нам дуже цїкаву опись сеї подорожи і побуту в Січи, в 1594 р.). Віддав козакам від цїсаря клейноти: корогви з гербом цїсарським, срібні труби, і 8 тисяч червоних, з тим щоб козаки взяли участь у війнї з Турками. До сього ж намовляв їх і московський посол, що теж приїхав з московською „казною" (грошима), бо цїсар, не знаючи до кого властиво козаки належать, посилав і в Москву, щоб там не боронили козакам помагати цїсареви. Цісарські висланники хотїли, щоб козаки на здогін ішли за Татарами на Волощину, аби не дати їм пройти до Угорщини. Козаки, хоч були невдоволені з малої суми грошей їм присланої, але обіцяли помагати, тільки не хотїли йти на Волощину, а казали, що краще підуть на Перекоп, або човнами на Килїю та на Бабадаг, турецькі городи.

171. Козак Мамай (копія першої пол. XIX в. з старої, затраченої картини).

Але до чого не взяли ся козаки низові, те взяв на себе Наливайко: ходив в Волощину, здобув Тягиню, пограбив Турок і Волохів, потім відступив назад, коли прийшло більше турецьке військо, але знову, вже з Низовцями разом пішов у друге. Рахували козаків в тім поході разом до 12 тисяч, і вони страшенно знищили Молдаву, спалили Яси і господар молдавський відступив від Турків і пристав по сїм до цїсаря. Шсар був тим дуже втішений, поручав надалї господареви вести справу против Турків спільно з козаками, і козаки разом з сими новими союзниками ходили ще раз громити турецькі городи: Тягиню, Білгород, Килїю.

Польське правительство задумало скористати з сеі нагоди для себе: посадило на господарстві волоськім свого чоловіка, Єремію Могилу, і післало козакам сказати, щоб не чіпали більше Волощини, а воювали Татар. Але козаки не мали під ту хвилю охоти воювати ся з Татарами, і коли польське правительство випросило їх з Молдави, вони пустили ся „на спочинок" у внутрішнї краї. Було се в осени 1595 р. Наливайко вернувши ся на Україну пройшов на Волинь, приступив під Луцк під час ярмарку, коли пани позїздили ся на судові засідання. Налякані мішане й шляхта виїхали йому на зустріч, умовили ся, що заплатять йому, щоб не чіпав міста, але Наливайко тими грошима не вдоволив ся і ще пограбив передмістя. Потім пройшов звідти на Білорусь, здобув Слуцький замок, забрав відти гармату, а міщанам за місто сказав заплатити великий окуп (10 тис. зол.). Пройшов відти далї, здобуваючи що трапляло ся по дорозї і збираючи здобичу і окупи; погромив велике місто Могилїв, а як по тім усім зібрало ся на нього литовське військо, Наливайко оборонною рукою, маючи велику артилерію, відступив собі порядно назад на Волинь. Низове ж військо під той час, хоч і далеко скромнїйше, попасало в Київщині, на Полїсю, а як Наливайко вийшов на Волинь, пустило ся й собі на Білорусь. При тім, мішаючи ся в ріжні панські сварки і наїзди, що одні пани на других робили, помагали і Наливайківцї й Низовцї православним панам, Острозькому й иньшим, громити й докучати противникам православних, уніатським владикам і їх прихильникам, що заходили ся коло унїї.