Перші українські гуртки серед російських юнкерів

Перші українські гуртки серед російських юнкерів

На початку 1917 р. на території України діяло 18 військово-навчальних закладів російської імператорської армії. Половина з них розташовувалася в Києві: 1-ше Київське Костянтинівське та 2-ге Київське Миколаївське військові, Миколаївське артилерійське, Олексіївське інженерне училища та 1—5-та Київські школи прапорщиків. Ще чотири розміщувалися в Одесі — Одеське військове та Сергіївське артилерійське училища, а також 1-ша та 2-га Одеські школи прапорщиків. Нарешті, в Чугуєві діяло Чугуївське військове училище, в Полтаві — евакуйоване сюди у 1915 р. з м. Вільно (нині — Вільнюс) Віленське військове училище, у Єлисаветграді (нині — Кіровоград) — Єлисаветградське кавалерійське училище й у м. Житомир — 1-ша та 2-га школи підготовки прапорщиків піхоти військового часу Південно-Західного фронту (ці заклади називалися також 1-ю та 2-ю Житомирськими школами).

Організаційно училища підпорядковувалися Головному управлінню військово-навчальних закладів російської армії. У військовому відношенні всі Київські та Віленське училища були у розпорядженні штабу Київської військової округи, Одеські та Єлисаветградське — у розпорядженні штабу Одеської військової округи та Румунського фронту, Чугуївське — штабу Московської військової округи. Підпорядкування шкіл прапорщиків відбувалося за іншим принципом: на чолі всіх Київських шкіл стояв генерал-майор Соколов, Одеських — старший серед їхніх начальників, а Житомирські безпосередньо підпорядковувалася штабу Південно-Західного фронту.

Питання підпорядкування — досить важливе, оскільки від безпосередніх начальників військово-навчальних закладів залежало: чи допустять вони якусь національну або революційну агітацію. Щоб запобігти появі політики у військово-навчальних закладах, їхні начальники мали досить засобів, насамперед — можливість виключення з училища чи школи юнкера, що дозволив собі провадити агітацію будь-якого політичного, національного чи релігійного характеру.

Більшість військових училищ в Україні, незважаючи на Лютневу революцію, зберегли непохитну військову дисципліну — об’єднання у них юнкерів в окремі національні класи або курси унеможливлювалося. У двох училищах — Одеському військовому та Сергіївському артилерійському, в 1917 р. українці взагалі становили меншість. До цих училищ після відміни обмежень за національними та віросповідними ознаками у великій кількості вступали молоді євреї, що виявили бажання стати російськими офіцерами.

Так само політична та національна агітація була виключена у школах прапорщиків, розташованих у Житомирі. Підпорядковані безпосередньо штабу Південно-Західного фронту, вони комплектувалися переважно рядовими військ фронту, що відзначилися у боях та були гідні стати російськими офіцерами. Українська агітація тут теж була нереальною, хоч значна частина викладацького складу обох навчальних закладів згодом сумлінно служила в Армії Української Народної Республіки. Досить згадати, що курсовим офіцером 2-ї Житомирської школи прапорщиків був штабс-капітан Юрій Ластівченко — згодом командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. Посаду начальника 1-ї Житомирської школи прапорщиків певний час обіймав полковник Павло Вержбицький — у 1919 р. начальник Житомирської юнацької школи Дієвої армії УНР. Разом із Вержбицьким на початку 1919 р. тут працювало ще кілька викладачів і курсових офіцерів колишніх 1-ї та 2-ї Житомирських шкіл прапорщиків.

Значно краще справа українізації просувалася в Одеських та Київських школах прапорщиків, де питання націоналізації російської армії зустріло теплу підтримку не тільки серед юнкерів, а й серед їх командирів. Зокрема, заснування української громади юнкерів 1-ї та 2-ї Одеських шкіл прапорщиків підтримав начальник однієї з них (2-ї) полковник Михайло Омелянович-Павленко, згодом — командувач Армії Української Народної Республіки. Випускник школи, згодом поручик Армії УНР Василь Бібик згадував:

«3. березня ст. ст. 1917 року вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В І школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували “Українську Хату” в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Ауценко — перший самостійник в Укр. Центр. Раді, що в 1919. році загинув на Поділлю в бою проти червоних москалів.)

Отже в “Укр. Хаті” було декількома юнаками-студентами 2. березня ст. ст. засновано спілку укр. юнаків у І школі. (II школа мала тоді молодший річник, який в більшости складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2 на 3 березня дами-члени “Укр. Хати” — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський, б. старшина Української Армії. Школи йшли під червоним прапором. На подвіррі касарень 14. стріл, полку, де були розміщені обидві студ. школи старшин, вишикувались юнаки обох шкіл, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо. В цей момент трапився якийсь голосний інцідент між Начальником II школи, полковн. Л.-Гвардії М. Омеляновичем-Павленком та завідуючим школами армейським полковником Васильєвим. Між иншим, адьютантом цього Васильєва був штабс-капітан Орлов, по походженню українець, згодом активний український старшина і громадський діяч.

Нас, українців, дуже цікавила причина інціденту, бо українці з II школи зголосились до нас, щоб йти під укр. прапором. Вийшовши на улицю (Канатна), розташувались в такому порядку: І школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним прапором і II школа під червоним прапором; за ними кулеметний батальон, а далі, позаду, Артилерійська (гарматна) школа. Лівим боком їхав на коні од голови проводу шкіл Начальник II школи полковник гвардії Омелянович-Павленко і, зупинившись біля укр. прапору, звернувся до мене з запитом: хто йде під цим прапором. Я відповів, що українці — нащадки запорозьких козаків. Полковник Омелянович-Павленко з приємною усмішкою заявляє, що він є також нащадок славних дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Я відповів, що цим зробить нам велику честь. Полковник Омелянович-Павленко поїхав далі оглядати свою школу, а ми в цей час передали українцям з II школи, що їх Начальник їхатиме на чолі українців і у нас дуже збільшилася кількість, так що українці виглядали дуже імпозантно. “Одеський Листок” з 4 березня 1917 року про це писав так: “Під час вчорашньої маніфестації Одеса була заскочена несподіванкою, бо популярний в Одесі Нач. II студентської школи юнаків, полк, гвардії, георгієвський кавалер, з перевязаною раненою рукою, на чудовому рижому коні вів свою школу під сепаратистичним „українським прапором”»^{286}.

Незважаючи на те, що перший голова «Української Хати» — юнкер 1-ї Одеської школи прапорщиків Юрій Коцюбинський був членом більшовицької партії, а згодом — військовим народним комісаром українського радянського уряду, значна частина її членів таки опинилася у лавах не Червоної армії, а збройних сил України.

У травні 1917 р., після випуску з 1-ї Одеської школи прапорщиків патріотично налаштованих старшин-українців, українській громаді в Одесі вдалося укомплектувати офіцерськими кадрами створюваний у місті 1-й Гайдамацький курінь. Розгорнута на його базі наприкінці 1917 р. Одеська Гайдамацька бригада військ Центральної Ради традиційно набиралася з прапорщиків-українців — випускників 1-ї та 2-ї Одеських шкіл. Названий у спогадах штабс-капітан Орлов спочатку був одним із рушіїв українського військового руху в Одеських школах прапорщиків, а в листопаді 1917 р. очолив 2-й Гайдамацький полк Одеської Гайдамацької бригади.