Вступ

Вступ

У попередньому розділі, присвяченому старшинському корпусу Армії УНР, розповідалося про роль і значення вихованців російських військово-навчальних закладів в організації та бойових діях українських збройних сил. Старшинський корпус Армії УНР на 90 % складався з колишніх російських генералів та офіцерів. Переважна більшість їх походили з українських губерній. Резерв цих старшин був настільки великий (адже напередодні та під час Першої світової війни з числа українців було підготовлено понад 60 тис. офіцерів), що, теоретично, тільки з них можна було сформувати потужну армію. Однак армія ця була б за складом українською, але за духом та командною мовою — російською. Проблема полягала не стільки в особистих якостях офіцерів-українців російської армії, скільки в їх вихованні та попередній службі. Кадетський корпус, військове училище, школа прапорщиків робили з представника будь-якої національності тільки російського офіцера, який присягав «За Віру, Царя та Вітчизну».

Для формування національного старшинського корпусу треба було створити іншу систему військової освіти: з українською мовою викладання, з українськими підручниками, які базувалась би винятково на українських військових традиціях. Причому будь-яке відхилення від цих суворих умов (російськомовність вихователів та старшин, співання російських бойових пісень тощо) призводило до непевності якоїсь частини випускників старшинських шкіл УНР.

Наприклад, у Житомирській спільній юнацькій школі 1919 р. більшість старшин і викладачів, включаючи обох її начальників — Всеволода Петрова та Павла Вержбицького, ад’ютанта, інспектора класів, командирів пішого куреня, кінного дивізіону, майже всіх сотень, була російськомовною. У результаті з 163 старшин першого випуску цієї школи, який відбувся 5 листопада 1919 р., у другій половині 1920 р. на службі в Армії УНР залишилося тільки 18. Звичайно, певна кількість випускників загинула та була поранена у боях Першого Зимового походу. Проте інші — у більшості — розійшлися по домівках. Те саме можна сказати і про випуск Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії, який відбувся вже у таборі інтернованих Вадовиці у грудні 1921 р. Начальник школи, полковник Олександр Годило-Годлевський і більшість старшинського та викладацького складу були люди російськомовні, хоч і служили в Армії УНР ледь не з перших днів її існування. Врешті значний відсоток випускників цієї школи згодом повернувся на батьківщину — до Радянської України.

З другого боку, є приклад Спільної юнацької школи 1920–1924 рр., яка дала чотири випуски старшин. У 1920 р. російські настрої у ній були ще досить потужними: російською мовою розмовляли майже всі старшини та викладачі. Тривало це лише доти, доки начальником школи не було призначено полковника (згодом — генерал-хорунжого) Миколу Шаповала. За перший рік керівництва школою він усунув з неї 28 старшин, здебільшого етнічних українців. Однією з головних підстав до звільнення їх були російська мова, вживання нецензурної лексики, непорядність тощо. Російські військові пісні викорінювалися з пісенного репертуару школи «майже репресіями» (цитата М. Шаповала з його доповіді на ім’я С. Петлюри). І школа повністю переродилася. Заговорили українською мовою навіть етнічні росіяни — викладачі та старшини школи, яких Шаповал залишив за їх порядність, високий професіоналізм та відданість Українській армії. Національна ознака у «репресіях» Шаповала не відігравала ніякої ролі: він радо приймав до школи і росіян, і євреїв. Реформа Спільної юнацької школи дала вражаючі результати. Чимало її випускників згодом закінчили Українську господарську академію у Подєбрадах, Український педагогічний інститут у Празі, інші чеські та польські вищі навчальні заклади, а в пізні часи еміграції стали відомими громадськими та політичними діячами, інженерами, педагогами, священиками.

Однак слід зазначити, що в 1917–1923 рр. у складі збройних сил України було підготовлено порівняно невелику кількість власних старшин:

— 1 листопада 1917 р. 36 хорунжих, випущених з українського відділення 2-ї Київської школи прапорщиків (список цього випуску на сьогодні не віднайдено);

— 24 листопада та грудень 1917 р. — випуски з 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл колишніх вихованців російських військово-навчальних закладів (переважно з м. Києва), які по їх розформуванні погодилися залишитись на службі у військах Центральної Ради;

— 5 листопада 1919 р. 163 хорунжих єдиного випуску Спільної (Житомирської) військової школи, з яких у другій половині 1920 р. в армії УНР служило лише 18;

— 14 липня 1921 р. 77 хорунжих першого випуску Спільної юнацької школи;

— 4 грудня 1921 р. 18 поручиків, 150 хорунжих, 4 підхорунжих Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-ї Залізній дивізії;

— 28 липня 1922 р. 114 хорунжих і 3 підхорунжих другого випуску Спільної юнацької школи;

— 15 серпня 1923 р. 48 хорунжих третього випуску Спільної юнацької школи;

— у червні 1924 р. 31 хорунжий і 1 поручик четвертого випуску Спільної юнацької школи.

Окрім того, протягом 1919–1921 рр. переважно на старшинських посадах в Армії УНР служили колишні вихованці 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, які існували протягом листопада 1917 — лютого 1918 р. Ці юнаки через бойові дії так і не змогли вчасно дістати перші старшинські звання. Точна їх кількість невідома, але за станом на 1921 р. в Армії УНР було щонайменше 22 старшини із числа колишніх юнаків 1-ї та 2-ї Українських шкіл.