ВСТУП

ВСТУП

Літопис як своєрідна форма історичного й літературного твору має свою давню традицію, що починається ще за часів Київської Русі. Загальновідомо, якого високого розвитку досягла літописна справа в межах теперішньої України у XI — XIII ст.

Літописна література дуже бурхливо розвивається за обставин, коли народ переживає великі події, що знаменують нову добу в його історії. Серед представників освічених шарів народу тоді з’являється потреба записати основні моменти цих подій. Щось подібне відбувалось і на Україні в другій половині XVII ст. у зв’язку з соціальним і національним рухом українського народу, особливо його боротьбою проти польсько-шляхетського гніту. Українське літописання XVII — XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські джерела, насамперед польські, німецькі та французькі.

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII — XVIII ст.

З XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати Хмільницький, Львівський, Чернігівський, Густинський, Межигірський, «Хроніку» Сафоновича. Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тільки окремі згадки про них в літературі пізнішого часу.

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних 10 прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця привертає пильну увагу істориків, літературознавців, мовознавців, любителів старовини. Як історичне джерело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу другої половини XVII ст. Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII — XX ст.

Високу оцінку праці Самовидця дали відомі українські історики, філологи, письменники: Т. Шевченко, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, О. Левицький, В. Іконников, І. Франко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Возняк та ін.

На відміну від інших літописів про цей твір є величезна наукова критична література. Найважливішими працями про літопис Самовидця є студія видатного історика, академіка АН УРСР О. Левицького 1 та фундаментальна праця члена-кореспондента АН УРСР М. Петровського 2.

Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках. Його популярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст. Про це може свідчити кілька списків цієї пам’ятки, які дійшли до нас. Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб’янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим. І лише 1840 р. один із списків літопису випадково потрапляє до рук молодого П. Куліша, який, захопившись стилем викладу і поглядами автора, витрачає чимало зусиль, розшукуючи нові списки і популяризуючи літопис серед наукової громадськості.

Заходами Куліша рукопис Самовидця 1846 р. був опублікований О. Бодянським у московських «Чтениях» 3. О. Бодянський, готуючи рукопис Самовидця до друку, мав у своєму розпорядженні чотири списки: 1) список П. Куліша, який охоплював історичні події з найдавніших часів і закінчувався 1668 р.; 2) список М. Костомарова (одержаний від харківського вчителя Третякова), який закінчується 1690 р. (у ньому пропущено опис історичних подій з 1683 по 1687 р.); 3) список у перекладі російською мовою (друга половина XVIII ст.) з численними помилками (належав бібліотеці московського «Общества истории и древностей российских»); 4) список київського урядовця М. Юзефовича, що був переписаний у 40-х роках XIX ст. Списки Юзефовича й Куліша переписані з одного і того ж джерела. 11

1 О. Левицкий, Опыт исследования о летописи Самовидца. — У кн. «Летопись Самовидца по новооткрытым спискам», К., 1878, стор. 1 — 75.

2 Микола Петровський, Нариси історії України XVII — початку XVIII століть, Харків, 1930, стор. 9 — 452.

3 Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти, М., 1846.

В основу свого видання Бодянський поклав список Куліша, хоча використав і решту списків, додавши до публікації примітки, зауваження, доповнення, різночитання, пояснення незрозумілих слів, іменний і географічний покажчики. Короткі передмови до видання написали П. Куліш та О. Бодянський. У цьому виданні літопис починається описом подій з найдавніших часів, а кінчається 1734 роком.

Другий видавець літопису Самовидця Орест Левицький три роки працював над новим виданням літопису, яке вийшло 1878 р. у Київській археографічній комісії 1. У розпорядженні Левицького, крім видання Бодянського, було два нововідкритих списки літопису — так звані Іскрицький та Козельський. Список, відомий під іменем Козельського, зберігався в рукописному збірнику полтавського полкового осавула Якова Козельського (у родині відомого філософа-демократа і просвітителя Я. Козельського) разом з працею Граб’янки та іншими документами 2. Переписано його 1740 р. на Полтавщині.

1 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам, К., 1878.

2 Рукопис в оправі на 182 аркушах, написаний українським скорописом початку XVIII ст. На останньому аркуші екслібрис: «С числа книг асаула полкового полтавского Якова Козелского».

Зміст рукопису:

1. Уривок з літопису Граб’янки до 1654 р. — арк. 3 — 38.

2. Літописець короткий (хронологічний перелік подій української історії з 862 по 1739 р.) — арк. 39 — 60.

3. Літопис Самовидця — арк. 61 — 113.

4. Глухівські статті гетьмана Д. Многогрішного — арк. 114 — 123.

5. Статті і чолобитна ніжинських міщан — арк. 124 — 126.

6. Статті київських міщан — арк. 126 — 127.

7. Вибори гетьмана І. Самойловича та статті — арк. 129 — 143.

8. Вибори гетьмана І. Мазепи та коломацькі статті — арк. 144 — 157.

9. Статті Богдана Хмельницького — арк. 158 — 173.

10. Статті Юрія Хмельницького 1659 р. арк. 174 — 182,

Список Іскрицького також зберігся в давньому рукописному збірнику, що належав бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому, 12 а в XIX ст. його нащадкам — сім’ї Кулябків-Корецьких, яка проживала в Суразькому повіті на Чернігівщині.

В оправленому збірнику на 198 аркушах, написаному українським скорописом початку XVIII ст., вміщено такі матеріали:

1. Статья гетмана Богдана Хмелницкого — арк. 1 — 12.

2. Статя гетмана Юрія Хмелницкого — арк. 13 — 18.

3. Список с універсалу гетмана Богдана Хмелницкого — арк. 63 — 68.

4. Коммиссія Гадяцкая и подтвержденіе коммиссії Гадяцкої — арк. 71 — 77.

5. Копія с трактату вічного мира между его імператорским величеством и салтаном турским 1720 р. — арк.79 — 84.

6. О началі войни Хмелницкого — арк. 86 — 146.

7. Розговоры в царствії мертвых... между генералом лейтенантом Наганом Реїнтолтом фон Паткулем ... и между бароном Георгом Генрихом фон Герцом... — арк. 150 — 178.

8. Умисл Стефана Яворского иногда метрополита Рязанского и Муромского из его діла по смерти оставшогося Богословскаго «Камень віри» реченнаго, Листом партикулярним откритый в літо 1730. — арк. 182 — 197.

На перших аркушах рукопису по складах на кожній сторінці написано:

«От книг бунчукового товариша Петра Іскрицкого рукою». — арк. 1 — 20.

Список Іскрицького О. Левицький відносить до 1734 р. і цілком слушно вважає його за найдавніший і найближчий до оригіналу, що дало йому підставу зазначений список покласти в основу свого видання літопису.

М. Максимович свідчить, що 1834 р. він мав два списки літопису Самовидця, які потім загубилися, через що й не були враховані ні Бодянським, ні Левицьким під час видання [ 1 М. Максимович, Собрание сочинений, т. I, К., 1876, стор. 525]. Слід згадати, що один із списків літопису Самовидця був відомий українському історикові другої половини XVIII ст. Олександрові Рігельманові, який переклав його російською мовою і дослівно заніс до своєї відомої праці про Україну. Отже, з шести списків літопису Самовидця тільки два (Іскрицького та Козельського) вчені відносять до першої половини XVIII ст. Решта розглядається як копії другої половини XVIII — XIX ст. До того ж списки Юзефовича і російський є копіями з попередніх. Зіставляючи тексти списків, 13

О. Левицький указує на порівняно невелику розбіжність між ними і ділить їх на дві групи:

1) списки повні — Іскрицького, Юзефовича і російський. Характерною рисою цих списків є те, що вони мають своєрідну вступну частину, в якій описуються історичні події до 1648 р.;

2) списки короткі — Козельського, Третякова і Куліша. Ці списки починаються описом подій на Україні з 1648 р. 1

1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 7 — 22.

До повних списків слід віднести і нововиявлений при підготовці цього видання список М. Судієнка.

Загалом же літопис Самовидця мав одну редакцію, яку тепер неможливо відновити. Однак доповнення, вставки, розбіжності в текстах списків свідчать, що всі вони не автентичні оригіналові. Отже, важко запевняти, що перший-ліпший рядок чи оригінальна думка належать обов’язково авторові праці. Все-таки за всіма ознаками до оригіналу найближче стоїть список Іскрицького.

О. Левицький зробив спробу (і, треба сказати, вдалу) виявити справжній текст літопису, очистивши списки від пізніших доповнень і нашарувань. Він переконливо довів, що описи подій на Україні до 1648 р. і після 1702 р., які є у виданні Бодянського, було внесено з іншого, пізнішого джерела — так званого «Короткого опису Малоросії». Усе це дало право Левицькому відкинути в своєму виданні вступну частину, тобто опис історичних подій до 1648 р., і кінцеву частину повної редакції списків, тобто подій, що відбувалися на Україні з 1703 до 1734 р.

Справжній текст літопису, що безсумнівно належить Самовидцеві, О. Левицький хронологічно обмежує роками 1648 — 1702. З цими висновками Левицького погодились усі пізніші дослідники літопису, зокрема й такий знавець цього питання, як М. Петровський 2.

2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 22.

До речі, вперше звернули на це увагу П. Куліш і О. Бодянський.

Отже, до рук згаданих дослідників і видавців літопису Самовидця потрапило шість списків, переписаних на Лівобережній Україні в середині XVIII ст., а також у XIX ст. Серед них найдавнішим є 14 список Іскрицького. Всі вони зазнали певних змін, скорочень і доповнень, тобто в усіх списках відбиті риси поглядів переписувачів середини й другої половини XVIII ст. Найяскравіше це видно на прикладі праці О. Рігельмана.

Твір Самовидця від першої до останньої сторінки відбиває живу атмосферу другої половини XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Це дало підставу Кулішеві (особливо розповіді автора літопису від першої особи) назвати твір літописом Самовидця. Під таким іменем він і відомий у науці.

Під час дослідження цього літопису відпадає така важлива і важка проблема, характерна майже для всіх інших літописів, особливо XVIII ст., як проблема джерел.

Основна суперечка між дослідниками літопису Самовидця точилася передусім з приводу того, свідком чи учасником яких конкретних подій був автор, що він міг почерпнути від інших учасників та з усних переказів, оскільки, за твердженням авторитетних істориків, у праці Самовидця важко вловити сліди використання ним документів канцелярії Хмельницького або ж пізнішої доби, як це спостерігається в багатьох інших літописах. Сам автор тільки в двох місцях говорить про особисту присутність під час подій, зокрема, на похороні наказного гетьмана Івана Золотаренка в Корсуні 1655 р.: «Сам там был и набралемъся страху немалого...,бо я сам на тое смотріл в той скарбниці, як еще огонь не розширилъся был», і під час облоги російськими військами Риги 1656 р., на що автор «своїми очима смотріл».

О. Левицький, наприклад, вважав, що автор літопису, крім згаданих подій, бачив так зване «конотопське чудо» 1652 р., був присутній під час облоги і взяття російськими військами на чолі з царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Смоленська, брав участь у поході лівобережних козаків проти війська Юрія Хмельницького 1662 р., був присутнім на чорній раді 1663 р., спостерігав бої військ Брюховецького з армією С. Яблоновського під Білою Церквою 1665 р., був 1669 р. на раді в Новгороді-Сіверському, на якій обрали гетьманом Д. Многогрішного, брав участь у кримських походах 1687 і 1689 рр. та ін. 1 Ці думки Левицького поділяла частина авторитетних учених. Однак свої твердження Левицький обґрунтовує лише текстуальним аналізом, і їх легко заперечити.

Трохи інші твердження випливають з гіпотези про особу автора літопису. Так, М. Петровський і М. Грушевський, які вбачають в авторові літопису Романа Ракушку-Романовського, свої здогадки підкріплюють біографією цієї особи 2.

1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 43 — 45.

2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 134 — 183; М. Грушевский, Самовидец Руины и его позднейшие отражения, стор. 162 — 171.

Вони, зокрема, твердять, що Самовидець-Ракушка був серед учасників зустрічі Виговського з Карамбеєм 1658 р., у складі посольства від м. Ніжина до Москви 1659 р. і свідком Борисівської комісії, керував поділом Ніжинського 15 полку на три окремих полки 1663 р., брав участь у переговорах козацької старшини 1663 р. в Батурині з дяком Башмаковим, був у складі посольства від митрополита Йосипа Тукальського до царгородського патріарха 1670 р.

Більшість дослідників, ідучи за Левицьким, вважає, що для написання цього твору автор мусив використовувати свої коротенькі записи про події 1648 — 1672 рр. Другим важливим джерелом, напевно, були свідчення очевидців, учасників подій.

Тільки М. Петровський не погоджується з твердженням, що автор вів коротенькі записи, а також використовував інші документи, реєстрики, хронічки, крім записів у церковних книгах (наприклад, про затемнення сонця 1654 р.). Основним і єдиним джерелом літопису цей учений вважає власні спогади автора, який до 1668 р. проживав у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і економічним центром Лівобережжя, а 1669 — 1675 рр. — на Правобережжі в Брацлаві і з 1676 до 1702 р. — знову на Лівобережжі, в Стародубі, а також його участь у суспільному житті, особисті стосунки з видатними політичними діячами, спогади учасників тощо. Проте категоричне твердження Петровського викликає певний сумнів. Малоймовірно, щоб літописець зміг утримати в своїй пам’яті події трьох десятиріч і до дрібниць, рік за роком, хай навіть з деякими помилками, їх відтворити, особливо імена діячів, географічні назви, вихід документів, події за межами України і т. ін. До того ж в одному місці за 1676 р. при уважному вивченні літопису все ж можна побачити сліди користування автором друкованими джерелами, зокрема книжкою Симеона Полоцького про боротьбу з старообрядцями, він навіть цитує її.

Про те, що автор був певною мірою людиною книжною, знав трохи й дипломатичні папери, свідчать згадки про них, а також термінологія, слова іншомовного походження (типу респонс, президіум, юригелт, аліянс, аманат, елекція, інквізиція, креденс, медіатор і навіть латинське Magnus). 16

Не виявивши писемних джерел у літопису, дослідники вважають, що праця Самовидця написана на основі його власних спостережень (а деякі — і на основі записів), свідчень учасників подій, усних переказів, які автор уміло стилізував у своєрідну форму і таким чином нівелював різні сторонні впливи.

Безпосередньо на сторінках пам’ятки не зазначено місце, де був написаний літопис або ж де проживав його автор. Відповідь і на це питання може дати лише текстологічний аналіз джерела.

Перший видавець пам’ятки О. Бодянський звернув увагу на докладний опис літописцем похорону в Корсуні 1655 р. наказного гетьмана Івана Золотаренка і додав у примітці до цього оповідання, що автор, очевидно, походив з Корсуня або з Корсунського полку 1. М. Максимович убачав в авторові задніпровського козака 2 (мешканця Правобережної України. — Я. Д.). На таку думку Максимовича, крім усього іншого, штовхала, мабуть, і мова твору, яка в своїй основі має одну з говірок Правобережної України.

Отже, перші два дослідники літопису Самовидця вважали, що він був написаний на Правобережжі.

О. Левицький дійшов переконливого висновку, що в літопису подіям на Лівобережній Україні відведено значно більше місця і вони описані докладніше, ніж події на Правобережній Україні, такі, наприклад, як так зване «конотопське чудо», облога Конотопа, похід польського короля Яна Казіміра на Лівобережжя та ін. 3 На основі топографічних назв, текстологічного аналізу він навіть конкретно вказав Чернігівщину,» а ще точніше — м. Стародуб як місце складання літопису. Це підтверджують і сторінки твору, присвячені описові подій у Стародубі, зокрема пожежі 1667 і 1690 рр., історії з стародубським попом Яковом 1677 р., перевезенню майна і коштовностей Київського Печерського монастиря 1677 р., зимі 1677 р. в Стародубі, смерті стародубського полковника Семена Самойловича 1685 р. та ін.

До того ж на сторінках літопису зустрічається багато висловів типу: той, тамтой, тая, тот бок Дніпра, сей бок Дніпра, сим боком Дніпра, сегобочная Україна і под., які стверджують, що Правобережну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя — «сей бік», «Задніпрям». Остання назва рідко вживалася в XVII — XVIII ст. Лівобережних козаків він вважає за «наші войска». Наприклад, описуючи умови Андрусівської угоди 1667 р., автор твердить, що «козацтво, которое зостает на том боку Дніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостает на сем боку Дніпра, то повинно слухати его царского величества» 4.

1 Летопись Самовидца, стор. 107.

2 М. Максимович, Собрание сочинений, т. I, стор. 398, 403, 660.

3 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 23, 51 та ін.

4 Літопис Самовидця, стор. 102.

Зображуючи напрям руху сарани, яка 1690 р. напала на Україну, автор пише: «Тая, що ишла на Кіев, то пойшла в Полщу 17 ку Шліонску и поза Дністром, и там, на Волиню, коло Гродня и Берестя Литовского; а инная тут, на Україні, коло Ніжина и Чернігова и на Сівери коло Стародуба зазимовала» 1. Щодо мови пам’ятки, яка свідчить не про лівобережне, зокрема сіверське, походження автора, то Левицький твердив з цього приводу, що місцем народження автора літопису була Правобережна Україна, звідки він переселився на Лівобережжя 2. Цей висновок утвердився в історіографії про Самовидця. Він став згодом однією з основ дальшого дослідження над виявленням автора літопису, яким, як стверджує частина вчених, був генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський, що останні десятиріччя свого життя проживав у Стародубі.

Авторитетний дослідник літопису М. Петровський, приймаючи висновки Левицького про місце проживання автора, застерігає, що оскільки ввесь літопис писався протягом багатьох років, то слід розрізняти питання, де в той чи інший час проживав літописець, від питання про місце, де він його писав 3.

1 Літопис Самовидця, стор. 151.

2 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 27.

3 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 54.

М. Петровський на основі текстологічного аналізу пам’ятки доводить, що перший період свого життя (1648 — 1668 рр.) автор проживав на Чернігівщині, у Ніжині, після цього він переїхав на Правобережну Україну і тут проживав з 1669 по 1675 р. Останній період свого життя він проживав у Стародубі. Тут, у цьому полковому місті, він наприкінці 70-х років приступив до написання своєї праці. До речі, із Стародуба походить список Іскрицького.

Оскільки текст літопису кінчається 1702 р., усі дослідники цілком слушно вважають літопис Самовидця пам’яткою другої половини XVII ст. Студіюючи текст літопису, вони також одностайно дійшли висновку, що праця написана однією людиною, проте не рік за роком (протягом 55 років) і не рівночасно з подіями, а згодом, коли вони вже історично визначилися. О. Левицький з цього приводу заявив, що «думка зберегти для пам’яті нащадків події блискучої доби Богдана Хмельницького могла прийти літописцеві в голову 18 не раніше хоч би від того часу, коли значення подвигу Б. Хмельницького встигло цілком визначитися, тобто крайньою межею були останні роки життя гетьмана 1.

1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 29.

Досліджуючи характер викладу подій, форму і стиль пам’ятки, Левицький дійшов переконливого висновку, що літопис Самовидця можна розділити на дві, хронологічно майже рівні частини — історичну і літописну. Перша частина має характер літописних мемуарів й охоплює історичні події починаючи з 1648 р. і кінчаючи не раніше як 1672 р.; друга — охоплює решту пам’ятки, тобто події після 1672 р. і до 1702 р.

У першій частині праці історичний стиль викладу переважає над літописним. Самі події викладаються в логічно-причинній послідовності, мають форму завершених і пов’язаних між собою історичних оповідань. Їм властива своєрідна структура, вони мають окремі заголовки: «О началі войни Хмелницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская», «Починается война его царского величества» та ін.

У викладі історичної інформації літописець інколи забігає наперед описуваних подій, згадуючи про події, що відбулися наступного року. Це ми бачимо, наприклад, в оповіданні про похід козацького війська і татарських орд 1650 р. в Молдавію, такими є звістка за 1664 р. про дворічне ув’язнення Ю. Хмельницького, Й. Тукальського й Г. Гуляницького, згадка 1648 р. про королювання М. Вишневецького, що був обраний королем аж 1669 р., повідомлення 1667 р. про страту Разіна, що сталася 1671 р., та ін.

Дрібні ж події і явища, які не мають істотного значення для пояснення основних подій, літописець, як правило, оминає. Інколи він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки, застерігаючи читача висловами типу «на тот час».

На думку О. Левицького, літописець з самого початку війни Хмельницького вів короткі записи про події, які відбувались, і на основі цих записів згодом, тобто не раніше як 1672 р., упорядкував свою працю. Далі, йдучи за подіями та фіксуючи їх, він, уже як справжній літописець, рік за роком писав працю до кінця життя. Ця друга частина, що характеризується як літописний твір, не має, на відміну від першої, заголовків і причинно-логічної форми викладу, завершених оповідань, її основним стрижнем є хронологія, роки, в які вміщуються інколи незавершені історичні події й факти, або ж одна, переважно велика, історична подія розчленовується роком на дві, немає розповідної форми викладу. Події, явища і факти добираються, незважаючи на важливість і першорядність серед подібних подій, явищ і фактів року. Це призвело до того, що поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, другорядні і в такій послідовності, як вони відбувалися протягом року, без відбору головних і другорядних, завершених і незавершених. 19 Характерною рисою другої частини літопису є наявність у ній побутових явищ і фактів.

На противагу першій частині тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але опис їх незавершений. Наприклад, оповідь за 1677 р. викладено в такій послідовності: повідомлення про сувору зиму, від’їзд гетьмана Петра Дорошенка до Москви, суд над С. Адамовичем і його спільниками, пожежа в м. Стародубі, після цього — від’їзд С. Адамовича й П. Рославця до Москви, далі — звістка про похід під Чигирин війська Юрія Хмельницького разом з татарськими і турецькими ордами, оповідання про невдоволення мешканців Стародуба попом Яковом, облога Чигирина і, нарешті, перевезення до Стародуба майна Києво-Печерського монастиря 1.

Подібні місця переписувачі легко зводили в одне оповідання. Так, у пізніших списках з’єднано в одне оповідання події 1698 і 1699 рр.

Чимало сторінок літописної частини праці мають яскраву форму щоденника історичних подій і явищ.

Думка О. Левицького про те, що 1672 р. кінчається історичний виклад подій і починається літописний, згодом була уточнена М. Петровським (він слушно історичну частину продовжив до 1677 р.) 2.

Текстологічний аналіз літопису Самовидця дав можливість ученим, передусім О. Левицькому і М. Петровському, визначити час написання праці та її стильовий характер. Основне питання, яке стоїть у центрі уваги дослідників літопису Самовидця, — це питання його авторства. Майже кожен з дослідників пропонував щодо цього свою гіпотезу.

М. Максимович вбачав в авторові пам’ятки козака 3. Цієї ж думки дотримувалися О. Бодянський 4, К. Заклинський 5, Д. Багалій 6 та ін. За першою здогадкою М. Грушевського, автор літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії 7. М. Костомаров, спираючись на оповідання про Борисівську комісію, гадав, що автором літопису був член цієї комісії наказний гетьман і обозний Федір Коробка, особа, близька до Б. Хмельницького 8.

1 Літопис Самовидця, стор. 124 — 127.

2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 132.

3 М. Максимович, Собрание сочинений, т. I, стор. 398, 459, 462, 465.

4 Летопись Самовидца, М., 1846, стор. 107.

5 К. Заклинський, Руські літописи і літописці XVII ст. — «Зоря», Львів, 1880, ч. 6, стор. 86.

6 Д. Багалій, Нарис української історіографії, вип. 2, стор. 8. 7 «Україна», 1927, кн. І і II, стор. 35.

8 Н. Костомаров, Собрание сочинений, кн. VI, СПБ, 1905, стор. 381 — 382.

Однак Коробка весь час проживав у Чигирині, і з 1670 р. його ім’я губиться в документах. Тому гіпотеза Костомарова не знайшла підтримки серед дослідників літопису. Російський історик Г. Карпов, який високо ставив літопис Самовидця як історичне 20 джерело, вважав, що автором літопису був, імовірніше, хтось із духовенства або міщан 1. П. Куліш, очевидно, на підставі сторінок літопису, присвячених церковним справам на Україні, гадав, що автор літопису був попом 2.

О. Левицький спочатку пристав до думки тих учених, які твердили, що автором літопису був козак 3, а згодом, звернувши увагу на співчуття літописця до шляхетського стану і його неприхильність до низів, гадав, що автор — виходець із православної української шляхти, яка стала на бік Хмельницького відразу ще на початку національно-визвольної війни 4. Левицький водночас заперечував гіпотези про належність автора до духовенства, бо для такого твердження, на його думку, не дає підстав ні зміст, ні стиль, ні мова, ні погляди автора. Участь літописця в політичних подіях і в дипломатичних місіях, його стосунки з видатними політичними діячами, на думку Левицького, заперечували належність автора до міщан. І, нарешті, відсутність у літопису описів козацьких битв, військових деталей, конкретних повідомлень про бої, сутички, походи, холодне, а інколи й відверто вороже ставлення до козаків не дає також підстав зараховувати його до середовища козаків. Левицький навіть твердив про «цілком безплідну всяку спробу викрити цей таємничий анонім» 5.

На деякий час в історіографії запанував погляд Левицького, що автор літопису був вихідцем з української православної шляхти, який працював у гетьманській канцелярії.

Але найбільшої популярності набрала відновлена в 20-х роках XX ст. В. Модзалевським, М. Петровським, В. Романовським та іншими вченими гіпотеза про те, що автором пам’ятки був генеральний підскарбій, брацлавський протопоп і стародубський священик Роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622 — 1703) 6.

Вперше ця думка була висловлена ще 1846 р. П. Сердюковим, гімназійним товаришем П. Куліша, у листі до останнього 7.

1 Г. Карпов, Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого, М., 1873, стор. 233.

2 Письма П. А. Кулиша к А. Ф. Кистяковскому. — «Киевская старина», 1902, № 4, стор. 10.

3 О. Левицкий, Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века, К., 1875, стор. 85.

4 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 36, 66.

6 Там же, стор. 34.

7 В. Модзалевский, Малороссийский родословник, т. IV, К., 1914, стор. 247 — 248; Перший військовий підскарбій. — Записки історично-філологічного відділу УАН, кн. I, стор. 18, кн. II і III, стор. 29; М. Пeтpовський, До питання про певність відомостей літопису Самовидця ... — Записки НІНО, кн VI, 1926; В. Романовський, Хто був «Самовидець». — «Україна», 1925, кн. V.

7 Письма Кулиша к О. Бодянскому. — «Киевская старина», 1897, № 10, стор. 32.

В зв’язку з цим слід спинитись на біографії Ракушки-Романовського. 21 Генерального військового підскарбія Романа Ракушку-Романовського деякі вчені вважають за видатного державного діяча України другої половини XVII ст.

Народився він близько 1622 р. у невідомому місці. Його батько Онисько в 20-х роках XVII ст. прибув до Ніжина «на слободу» з м. Романівки Брацлавського воєводства. Напевно, Романовський спочатку належав до української православної шляхти, бо його син Роман в 1655 і 1665 рр. мав власну печатку з гербом. У Ніжині Онисько Романовський міг пристати до козацького стану, а 1630 р. — до козацьких верхів. У документах прізвище Ракушки писали: Роман Ракушка, Роман Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Рокушко і под. Водночас він виступає з прізвищем Ракушка-Романовський. Уперше прізвище Роман Роскушенко зустрічається в козацьких реєстрах 1649 р. Він значиться там як козак першої полкової сотні Ніжинського полку. Про дитинство й освіту Романа нічого невідомо. Певно, що він не одержав високої шкільної освіти, скажімо, такої, яку давала Київська колегія. До того ж у літопису відчувається неприхильне ставлення авторадо подібних шкіл. В 1654 — 1655 рр. він — «ревізор скарбу військового» і «дозорца скарбу військового в полку Ніжинськім». Наступного 1656 р. Ракушка-Романовський перебуває під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. знову як козак проживає в Ніжині. 1658 р. як ніжинський сотник він бере участь у відновленні союзу Виговського з кримським ханом. Після цього на деякий час слід Романовського губиться, і лише 1659 р. він з’являється як полковий суддя. Ми бачимо його у складі делегацій від міста Ніжина до Москви. 1660 р. Ракушка-Романовський вже ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він — ніжинський наказний полковник. 1663 р. Ракушка разом з групою «значних» Я. Сомка і В. Золотаренка був на ніжинській раді. Він несподівано стає одним із соратників гетьмана Івана Брюховецького й займає в гетьманському уряді посаду генерального підскарбія, на якій себе належно виявив. 1663 р. Ракушка-Романовський брав участь у поділі Ніжинського полку на три окремі: Ніжинський, Стародубський і Сосницький. Над цими полками, а також над Київським, Прилуцьким, Лубенським і Полтавським гетьман доручив йому владу. В цей час він відав також млинарством Лівобережної України. 1665 р. якийсь час виконував обов’язки наказного ніжинського полковника. На 1667 р. припадає кінець гетьманування Брюховецького, тоді ж обривається політична й державна кар’єра Ракушки-Романовського. Незадовго після цього, наприкінці 1668 р., Ракушка-Романовський з’являється на Правобережній Україні в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Д. Многогрішного, який захопив його майно в Ніжині. 1670 р. їде посланником гетьмана Дорошенка і митрополита Тукальського до царгородського патріарха Мефтодія з проханням затвердити Й. Шумлянського львівським єпіскопом. Тут він при нагоді домігся від патріарха прокляття на 22 свого ворога Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки-Романовського на деякий час знову губиться. Лише 1676 р. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародубі як духовну особу. Одержав парафію. У Стародубі Ракушка-Романовський завів господарство і жив разом з родиною аж до смерті. Помер Ракушка 1703 р., проживши майже 80 років. Отже, Роман Ракушка-Романовський був помітною для свого часу постаттю і, як добрий організатор, людина письменна і розумна, відігравав певну роль у політичних подіях на Україні в другій половині XVII ст.

Його ім’я, а також ім’я його сина Івана сім разів зустрічається на сторінках літопису Самовидця і праці Рігельмана.

На основі зіставлення біографічних даних Романа Ракушки-Романовського з фактами автобіографії анонімного автора літопису, його поглядами, обставинами життя, суспільно-політичним становищем, місцями проживання, схемою літопису, усіма його прикметами вчені дійшли висновку, що саме Ракушка-Романовський був автором літопису Самовидця. З самого початку, відгадуючи автора літопису, вчені, природно, відштовхувалися від тексту літопису, передусім історичних імен, які зустрічаються на його сторінках. Адже іншого виходу з подібних ситуацій не може бути.

Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Романовського в 30-х роках XX ст. розробили М. Петровський і М. Грушевський.

Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема І. Крип’якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В. Барвінський та ін. 1

Однак ця визнана гіпотеза викликала і сумніви серед частини дослідників.

Після виходу праці М. Петровського «Нариси історії України другої половини XVII ст.» зі своєю гіпотезою виступив видатний знавець історичних джерел М. Возняк. 1933 р. він опублікував працю «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», у якій, полемізуючи з «ракушківцями», твердить, що автором літопису Самовидця був корсунський полковник Федір Кандиба 2. Однак ця гіпотеза не була підтримана вченими.

1 Іван Крип’якевич, Нові праці з історії гетьманщини. — ЗНТШ, т. 144 — 145, стор. 260; Я. Гординський, Милость божія, українська драма з 1728 р. — ЗНТШ, т. 146, стор. 1 — 2; К. Харлампович (рец.). — «Україна», 1928, кн. 4, стор. 146; П. Клименко, Місто й територія на Україні за Гетьманщини (1654 — 1767). — ЗІФВ УАН, кн. VII — VIII, 1926, стор. 316; В. Барвінський, Історіографія й джерелознавство в УРСР 1917 — 1927 рр., Харків, 1930, стор. 22.

2 М. Возняк, Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? Львів, 1933.

Отже, з усіх відомих гіпотез щодо автора літопису Самовидця гіпотезу, що його автором був Роман Ракушка-Романовський, можна вважати за найаргументованішу і найпереконливішу. Та оскільки оригінал літопису невідомий і немає прямих вказівок 23 щодо особи автора літопису, ця колективна думка названих учених і далі залишається гіпотезою, науково не спростованою.

Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні. Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовенство, навіть представники інших національностей. Усі вони були зацікавлені в знищенні гніту польських магнатів.

Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за «православну віру», тобто вимоги соціальних і національних прав українського народу.

Цю боротьбу українського народу широко відобразили українські літописи XVII — XVIII ст., зокрема й автор літопису Самовидця.

Праця Самовидця починається глибокими роздумами автора над тогочасним життям і причинами, що спонукали український народ виступити на збройну боротьбу. Автор літопису пише: «Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козаком отягощеніе. Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами и в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу, тоест печи напалити, псов хандожити, дворі змітати и до инших незносных діл присталяли. Знову зась которіе зоставали козаками реестровими, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе были, которіе б от їх волности бинамній не дбаючи, але яко могучи оных [с]мірали, легце поважаючи. Плату, которая постановлена была на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотих тридцять на рок, тое на себе отбірали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббырали и настановляли, але полковники, кого хотіли з своеї руки, жебы оным зичливими были. Также полковникове Козаков до всякой домовой незвичайной роботи пристановляли, в поля зась пойшовши, любо якій козак достане у татар коня доброго, того отоймут, з Запорожжа през поля дикіе з рарогом, раструбом, орлом, албо с хортом козака бідного шлет в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай бы згинул, як не трудно от татар. Знову зась, хочай бы якого язика татарского поймали козаки, то з язиком татарским, на кого ласкав полковник, якого жолніра своего высилает до гетмана коронного, а козацкую отвагу потлумляют. В городах зась от жидов тая была кривда, же неволно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горілки, пива, але и браги. Которіе зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбірали. А полковником особливо треба дати и сотникам, и асаулові, и писареві, — аж до великого убозства козацтво прийшло, а болше шести тисячей неповинно Козаков быти. Хочай и син козацкій, тую ж панщину мусіл робити и плату давати, тое над козаками было. Над посполством 24 зась, любо во всем жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках, але однак чего не звикла была Україна терпіти, вимисли великіе были от старостов и от намісников, и жидов. Бо сами державци на Україні не мешкали, тилко уряд держали, и так о кривдах людей посполитих мало знали, албо любо и знали, толко засліплени будучи подарками от старост и жидов арандарей, же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі и мажут: з їх подданних выдравши, оним даруют, що и самому пану волно бы узяти у своего подданого, и не так бы жаловал подданній его. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по килка цуґов коней справляет, вимишляючи чинши великіе, поволовщини, дуди, осип мірочки сухіе, з жорнов плату и инное, отнимання фолварков, — що натрафили на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди, а тим способом».

Ця картина життя українського народу напередодні національно-визвольної війни стала хрестоматійною. Автор літопису досить яскраво намалював основні причини наростання народного невдоволення, яке незабаром переросло в збройну боротьбу. Як бачимо, на першому місці він поставив релігійну, тобто національну причину, яку не обминав жодний український історик XVII — XVIII ст.

Однак розкрити її він був безсилий, оскільки для цього йому, очевидно, бракувало знань, зокрема відомостей з історії українського народу хоч би попереднього сторіччя. Цим, напевне, слід пояснити й те, що свою працю він, на відміну від інших літописців, починає з 1648 р. Сказавши в цілому про національно-релігійні причини, він перейшов безпосередньо до конкретних життєвих фактів, які були йому найбільше відомі.

Самовидець конкретно згадав усі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу ставали безправними, потрапляючи в повну залежність від польської шляхти.

До того ж, згідно з ухвалою 1638 р., кількість реєстрових козаків була обмежена до 6000 чоловік. Через те багато реєстровців також потрапляло в панщизняну залежність, мусило нести на собі ввесь її тягар, виконувати чорну, принизливу для козацької гідності роботу. І реєстрове козацьке військо опинилось під пильним оком польської адміністрації. Усе це добре бачив спостережливий автор літопису, і соціальний момент у спалаху війни він зобразив як вирішальний, поставивши його в центрі уваги.

Що ж до життя поспільства (селянства і рядового козацтва), то, за твердженням автора літопису, воно й не могло бути кращим: «жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках». Ці верстви були невдоволені великими податками, які перелічує Самовидець.

Але автор чомусь не згадує про утиски, яких зазнавало міське населення.

Що ж стосується духовенства, то Самовидець називає кілька фактів утисків загального характеру, оскільки Лівобережжя, де проживав автор, майже не зазнало уніатського гніту. Названі 25 ним факти гноблення православного духовенства перебільшені і неточні. Наприклад, його заява, що в Чернігові було кілька уніатських архімандритів, не відповідає дійсності. Насправді у першій половині XVII ст. в Чернігові був єдиний архімандрит Кирило Ставровецький, який формально числився уніатом.

Перебільшене також твердження Самовидця про те, що на Україні в середині першої половини XVII ст. в кожному містечку був костьол. Не відповідають дійсності й конфлікти київського воєводи Тишкевича з київськими митрополитами та ін.

Червоною ниткою через усі події другої половини XVII ст. в літописі Самовидця проходить ідея спустошень, грабежу, знищення матеріальних цінностей, утисків — усіх збитків, у тому числі й тих, яких зазнавали передусім «значні», вищі шари суспільства від «черні», «голоти» і зовнішніх ворогів.

«Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. И на тот час туга великая людем всякого стану значним была и наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, тоест от броварников, вынников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы, який человік значній и не хотіл привязоватися до того козацкого войска, тилко мусіл задля позбитя того насмівиска и нестерпних бід в побоях, напоях и кормах незвичайних, и тії мусіли у войско приставати до того козацтва».

Слід підкреслити, що в літописі Самовидця є й суперечливі місця, де автор не дотримується чіткої ідейної лінії. Часто об’єктивні моменти перемішуються в літопису з суб’єктивними тлумаченнями. Поряд із щойно наведеними мотивами, які нібито спонукали голоту й «значних» записуватися до козацького війська, він тут же в оповіданні за 1648 р. наводить інші причини: «И так народ посполитій на Україні, послишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и ніґди козацтва не знал».

Ставлення Самовидця до різних суспільних класів, його погляди відбилися в оповіданні про чорну раду 1663 р., де, як відомо, суперечності між козацькими верхами і низами після смерті Хмельницького досягли свого апогею. Події відбуваються через 15 років після початку повстання, коли пристрасті народу, здавалось, уже вляглись. Характерною рисою цього оповідання є те, що тут нібито формально діють самі внутрішні сили українського народу, різні його прошарки, які представляють значну територію України. Тут, з одного боку, виступає партія «значних», яку очолюють Я. Сомко і В. Золотаренко, і з другого — голота на чолі з І. Брюховецьким. Після перемоги Брюховецького над «значними» автор літопису пише: «При котором настановливаню полковников много Козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дни тривало. Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено. А старшина козаки значніе, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли». 26

Цю гостру безкомпромісну боротьбу автор літопису не схвалює, він боїться її, його лякають насильні методи боротьби, знущання голоти над козацькою старшиною і «значними» людьми. Напевне, саме через це Самовидець недоброзичливо відгукується про Запоріжжя, яке зберігало свої волелюбні традиції, підтримувані козацькими низами, голотою.

Одначе тріумфи голоти були недовговічними. Українські гетьмани і царські воєводи в 70 — 80-х роках жорстоко розправлялися з «свавільною черню», привчали її бути дисциплінованою і слухняною. Коли, наприклад, 1687 р. було скинено гетьман а Самойловича і «голота хотіла бунтуватися», з нею жорстоко розправились: «И того ж часу в раді козаком указ їх царских величеств читано и позволено иншого гетмана собі оббирати, а поколя гетмана наставлят, увесь порядок войсковий поручено обозному войсковому Василію Борковскому. Где почалися бунти у войску на старших, але зараз тое москва ускромила, а нікоторіе от войска оторвалися в городи своеволею, многіе двори пограбовали, арендаров и иних людей значних и приятелей гетмана бувшого, которих напотом имано, вішано, стинано и мордовано, яко злочинцов».

Така політика царизму і козацької старшини щодо голоти продовжувалась в останні роки життя літописця.

Про гострі політичні моменти історії України (Андрусівське перемир’я 1667 р., після якого «встали шатости на Україні», Гадяцький пакт 1658 р., підлеглість української митрополії московському патріархові та ін.) Самовидець розповідає в спокійному інформативному стилі або не згадує про них.