28. Українська діаспора

28. Українська діаспора

Україно-американці. Україно-канадці. Українські громади за межами Північної Америки. Українці у Східній Європі

Сьогодні понад 2,5 млн осіб українського походження мешкає за межами України. З точки зору етнічної самосвідомості їх можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину три, чотири й навіть п’ять поколінь тому. Як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи — ті, хто порвав зв’язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, — знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група — невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль імміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.

Україно-американці

Як і слід було б сподіватися, найчисленніші, найорганізованіші та найактивніші громади української діаспори зосереджені у Сполучених Штатах та Канаді. Аналізуючи в першу чергу ситуацію у Сполучених Штатах, слід підкреслити, що суттєвою перевагою українських американців є їхня досить велика чисельність. Більша частина українців, котрі покидали свої домівки, рушила до Сполучених Штатів, і ця еміграція розтяглася у часі. Перші прибульці створили організаційний кістяк української громади — церкви та братства, що значно зросли під час другої хвилі іммігрантів. Зустрівши на новому місці численні українські заклади й організації, вони сконцентрували свої сили на створенні нових. Таким чином, українці в Сполучених Штатах відчували безперервність свого прогресу. Їм поталанило жити у суспільстві, яке забезпечує широкі можливості для розвитку громадського життя.

Але для тих, хто бажав зберегти своє національне обличчя, й тут існували певні труднощі. Розселяючись з економічних міркувань у містах, вони вже не могли дотримуватися традицій своєї, здебільшого сільської, культури. Система освіти до останнього часу була спрямована на асиміляцію іммігрантів. Досить багаточисельні, порівняно з іншими країнами Заходу, українці, однак, становлять лише одну відносно незначну етнічну групу з тих багатьох, що проживають у Сполучених Штатах. За кількістю вони посідають двадцять перше місце в країні й дев’яте — у середньоатлантичних штатах, цьому осередку українства. Щодо їхнього політичного впливу, то він навіть менший, ніж можна було б сподіватись. Великий наплив «переміщених осіб» мав у цілому позитивні наслідки. Він додав нові сили українській громаді та значно розширив ряди її активістів. Однак високий рівень політизації «ПО» (зокрема, ворожнеча між прихильниками Мельника та Бандери) зробив україно-американську громаду найбільш політизованою на Заході.

Які риси відрізняють українців, котрі мешкають в Америці, від решти американців? Раніше типовим для українців був порівняно низький рівень освіти. Це й не дивно — з огляду на те, що іммігранти першої, найзначнішої, хвилі походили переважно з найвідсталіших регіонів Європи; тож письменних серед них було близько половини. Навіть ті українці, хто народився у США, протягом тривалого часу займалися головним чином фізичною працею; лише деякі ставали службовцями. Однак, як свідчать останні дослідження, нині ситуація змінюється. І якщо тенденції поточного часу не зазнають у майбутньому істотних зрушень, не виключено, що молоді українці за своїм освітнім рівнем скоро випередять представників інших етнічних груп США. Нащадки «ПО» досягли значних успіхів у підвищенні свого суспільного статусу. Тож можна з певністю твердити, що українці складають сьогодні невід’ємну частину середнього класу Сполучених Штатів.

Взагалі українські родини менш «сучасні», ніж середня американська сім’я: серед них менше розлучень, у більшості випадків молоді живуть з батьками або з іншими старшими родичами. Вони пізніше одружуються, не поспішають заводити дітей і частіше залишаються самотніми. Нащадки селян, вони тяжіють до консерватизму як у політиці, так і в моралі.

Повз суспільну увагу не пройшов той факт, що україно-американська громада створила значну кількість різних організацій. Дехто навіть вважає її занадто організованою. Щоб зрозуміти цей феномен, треба зважити на розвинутість у галичан та буковинців традицій громадського життя, на прагнення кожної іммігрантської хвилі створити свої власні організації, а також на спроби «ПО» (багато з яких були громадськими активістами в Галичині) відновити в Америці організації, які вони очолювали вдома.

Сьогодні провідними українськими інституціями у Сполучених Штатах є ті, що були засновані першими іммігрантами, тобто церкви та братства. Українська католицька церква налічує близько 200 парафій і 285 тис. віруючих, різні українські православні церковні організації мають близько 125 тис. членів, а число баптистів дорівнює 50 тис. Серед братських організацій найбільшою і найбагатшою є Український народний союз, що налічує 85 тис. членів. Він видає «Свободу» — найдавнішу і найпопулярнішу на Заході українську газету, а також інформативний англомовний «Український тижневик». Українська братська асоціація (відома раніше як Українська робітнича асоціація) має близько 25 тис. членів і видає газету «Народна воля» та часопис «Форум». Асоціація українських католиків має 19 тис. членів і свій друкований орган — газету «Америка». Перелік інших періодичних видань надто довгий, щоб його тут наводити.

До останнього часу представником та координатором усіх українських організацій у Сполучених Штатах був Український об’єднавчий комітет Америки. Та коли у 1980 р. він перейшов під контроль бандерівської фракції, виникла альтернативна організація — Українська американська координаційна рада. Внаслідок цього українські американці втратили єдиний загальновизнаний орган, що був законним виразником їхніх спільних інтересів.

Продовжуючи галицькі традиції, іммігранти третьої хвилі створили в Сполучених Штатах ряд ощадних і позичкових асоціацій та кредитних спілок, маючи в них нагальну потребу. Разом з аналогічними закладами у Канаді та інших країнах Заходу ці організації об’єднують близько 120 тис. членів і мають капітал на суму майже 1 млрд доларів. Іншою організацією, перенесеною з України до США, є Українська національна жіноча ліга (3,7 тис. членів і 83 осередки в Сполучених Штатах). Серед численних молодіжних організацій найбільш помітними є скаутська — «Пласт» і націоналістична пробандерівська Спілка української молоді (СУМ). В обох налічується близько 4 тис. членів. Численні профспілки об’єднують українських інженерів, лікарів, професорів, учителів, письменників, журналістів, бізнесменів. В українських громадах існують танцювальні ансамблі та хори, переважно молодіжні.

Іммігранти завжди особливо турбувалися про навчання дітей української мови, про ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України. Українська католицька шкільна система, що у 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, шести вищих учбових закладів та двох коледжів, де навчалися 16 тис. чоловік, забезпечує, крім навчання англійської мови та релігії, знайомство з українознавчими предметами. Викладанням останніх обмежуються так звані суботні школи. У 1970 р. існувало близько 50 таких шкіл, де налічувалося 3,7 тис. учнів та 200 викладачів. Серед наукових закладів слід згадати Наукове товариство ім. Шевченка та Українську академію мистецтв та наук, що продовжували в імміграції традиції своїх львівського та київського прототипів. Однак, якщо йдеться про збереження культурної спадщини, найбільш помітним досягненням української громади в Америці було зібрання коштів на відкриття трьох українознавчих кафедр у Гарвардському університеті в 1970 р. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут. Успішну реалізацію цього 6-мільйонного проекту забезпечили передусім керівництво Омеляна Пріцака та щедрість понад 10 тис. українців-дарувальників.

Іншим проявом активності україно-американців новітніх часів було встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашінгтоні в 1964 р., що зібрало разом майже 100 тис. українців. Протягом 1970-х років багато іммігрантів протестували проти політики русифікації на Україні й виступали на захист українських дисидентів. Звільнення та прибуття до Північної Америки таких дисидентів, як Валентин Мороз, Петро Григоренко, Святослав Караванський, Ніна Строката-Караванська, Надія Світлична й, нещодавно, Раїса та Микола Руденки, піднесли дух української громади. Однак це тривало недовго — у 1980-х роках через питання про військові злочини протягом другої світової війни значно посилилася напруженість у єврейсько-українських взаєминах. У 1983 р., під час відзначення 50-ї річниці голодомору 1932—1933 рр., українцям удалося відкрити очі багатьом американцям на цю катастрофу. А в 1988 р. вони спрямували зусилля на відзначення тисячоліття хрещення Русі.

Цілком очевидно, що свідомість україно-американців переобтяжена минулим. Цю орієнтацію можна певною мірою пояснити тим, що їхня майбутність як етнічної спільності не є блискучою. Приплив іммігрантів-українців практично припинився. Зв’язки з батьківщиною тільки почали налагоджуватися. А темпи асиміляції досить значні. У 1980 р. з 730 тис. чоловік українського походження, які мешкали у США (ми не враховуємо ще приблизно 500 тис. нащадків закарпатських русинів), лише 123 тис. вважали рідною мовою українську. Проте існують і зрушення позитивного плану. На відміну від своїх попередників іммігрантам третьої хвилі вдалося досягти істотних успіхів у вихованні нового покоління громадських активістів. Для багатьох ця справа стала другою професією. Тим часом змінилося й навколишнє оточення: у Сполучених Штатах почали ставитися більш толерантно до етнічної самобутності національних меншостей. Нарешті, українці, що народилися в Америці, почали відкривати для себе психологічні та соціальні переваги, пов’язані з належністю до певної етнічної групи. Тож можливо, що українська громада в Сполучених Штатах, яка існує вже близько 100 років, є більш життєздатною, ніж гадають песимісти.

Україно-канадці

З усіх українських громад на Заході українські канадці перебувають у найсприятливішому становищі. Маючи у своїй громаді близько 750 тис. чоловік (із яких 530 тис. народилися в чисто українських сім’ях), вони за чисельністю наближаються до українців у Сполучених Штатах. Однак їхній вплив у своїй країні є значно більшим. Це й не дивно, якщо мати на увазі, що населення Канади становить тільки одну десяту населення Сполучених Штатів — тож і україно-канадці почуваються тут як більша риба в меншому ставку. У Сполучених Штатах українці за своєю чисельністю займають двадцять перше місце серед інших етнічних груп, а в Канаді — п’яте, складаючи 3 % загальної кількості населення. Нащадки тих, хто заселяв канадські прерії, вони вважають себе піонерами. Деякі українці навіть вважають себе однією з націй — фундаторів Канади. Розселяючись компактними групами, іммігранти в Канаді протистояли асиміляції ефективніше, ніж у Сполучених Штатах. Наслідком такої гомогенності є те, що порівняно велика кількість українців третього, четвертого ба навіть п’ятого поколінь і досі розмовляють мовою своїх предків і беруть участь у справах української громади.

Однак майбутність криє в собі небезпеку для україно-канадців: модернізація суспільства загрожує їхній громадській спільності. Глобальна тенденція до урбанізації знищує сільські поселення у преріях, що є осередком українського життя в Канаді. У 1931 р. тут жило понад 80 % україно-канадців, сьогодні ж понад 75 % мешкає в містах. Едмонтон, Вінніпег і особливо Торонто, де оселилося багато «ПО», є нині центрами українства в Канаді. І хоча у кожному з цих міст існує велика й активна громада з 70—80 тис. українців і напівукраїнців, міське життя у Канаді взагалі несприятливе для збереження національної самобутності українців. Це підтверджують численні статистичні дані. Так, у 1921 р. понад 90 % україно-канадців вважали своєю рідною мовою українську; у 1971 р. їхня частка становила вже 49 %, й ця цифра продовжувала швидко зменшуватись у наступні роки. В 1931 р. понад 80 % українців були одружені з українками; сьогодні ця цифра не досягає й 50 %. Навіть церква зазнає істотних втрат і має непевне майбутнє. У 1931 р. до Української католицької та православної церков належали 82 % українців, сьогодні їхня кількість дорівнює лише 52 %.

Але якщо україно-канадці й мають спільні проблеми з українцями, котрі мешкають у США, вони все ж таки краще розв’язують їх. Узагалі вони ліпше організовані, ніж україно-американці. Їм, наприклад, удалося зберегти єдину загальновизнану організацію, що представляє їхні інтереси, — Комітет Українців Канади. Більше того, Торонто є осередком Всесвітнього конгресу вільних українців. Багато організацій, створених «ПО» у Сполучених Штатах, виникли також і в Канаді. До речі, вони активно контактують між собою. У Сполучених Штатах численні «староіммігрантські» організації (за винятком церков та братств) занепали, в той час як у Канаді вони продовжують існувати. До того ж у Канаді є значна кількість українських професійних та ділових клубів, які охоплюють чимало молодих енергійних висококваліфікованих українців. Та особливу популярність серед онуків та правнуків іммігрантів першої хвилі мають численні танцювальні ансамблі. Лише у Західній Канаді налічується понад 150 таких груп з 10 тис. членів. Однак, не слід перебільшувати міру організованості українців у Канаді. Лише 10—15 % їхньої загальної кількості належить до громадських організацій. Тож, намагаючись залучити нових членів, деякі групи поступово позбавляються суто політичного чи націоналістичного характеру й переносять увагу на культурно-освітню діяльність.

На відміну від українців у Сполучених Штатах україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, такі як, наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали — українською та англійською мовою — життя перших українських переселенців у Канаді. Художник Вільям Курилик, що зажив національної слави, часто використовує в своїй творчості українські мотиви. Архітектор Радослав Жук поєднує в проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Однак узагалі, на відміну від україно-американців, українцям у Канаді, особливо тим, котрі мешкають на заході, притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Можливо, це є певною мірою наслідком того, що більшість української інтелігенції емігрувала не до Канади, а до Сполучених Штатів.

Як і україно-американці, україно-канадці мають значну кількість суботніх і так званих «рідних» шкіл, орієнтованих переважно на нащадків «ПО». Є й можливість вивчати українську мову як один із предметів у загальноосвітніх школах, що й роблять майже 10 тис. учнів. Нещодавно в західних провінціях було введене двомовне, україно-англійське, навчання. Іншими, ніж у Сполучених Штатах, є джерела фінансування української вищої школи. На відміну від Гарвардського українського дослідного інституту, створеного на приватні кошти, його аналог у Канаді — Канадський інститут українських студій (заснований у 1976 р. і спочатку очолюваний Манолієм Лупулом) — утримується за рахунок провінції Альберта. Українознавчі дослідження в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших також фінансуються здебільшого за рахунок місцевих бюджетів.

Знаменно, що досить значна кількість членів україно-канадської громади зробила успішну політичну кар’єру. Українці були мерами таких великих міст, як Едмонтон та Вінніпег. Близько 100 україно-канадців обиралися до провінційних законодавчих органів, переважно в західних провінціях. Майже 30 були членами федерального парламенту. Відомі п’ять українців-сенаторів і з десяток федеральних та провінційних кабінет-міністрів українського походження. Не являючи собою провідної політичної сили в Канаді, українці, однак, мають тут більший політичний вплив, ніж будь-де на Заході.

Протягом другої світової війни близько 35—40 тис. українських іммігрантів (приблизно 15 % їхньої загальної кількості) добровільно пішли до канадської армії. Для україно-канадців це й досі є предметом особливої гордості. Та після війни знову загострилися суперечності всередині української громади в Канаді. Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років із новою силою спалахнула боротьба між про- комуністами та націоналістами. Позиції українських прокомуністів на той час були досить сильними: в 1946 р. кількість членів Української робітничої асоціації досягла свого максимуму — 13 тис. чоловік. Прокомуністи намагалися заблокувати еміграцію націоналістично та антирадянськи настроєних українців-«ПО» до Канади. Ці зусилля, однак, були марними. А з початком «холодної війни» й поліпшенням економічної ситуації комуністичні ідеї почали втрачати свою привабливість. Русифікація на Україні та радянське вторгнення до Чехословаччини в 1968 р. протверезили багатьох українських патріотів, котрі поділяли ці ідеї. З часом на перше місце в україно-канадській громаді вийшли більш енергійні «ПО». В 70—80-х роках лише купка літніх прокомуністів, котрі активно займалися торгівлею з СРСР, являла собою все, що залишилося від колись могутньої організації.

Важливе місце в житті україно-канадської громади займало також питання про багатокультурність, що виникло у 1960-х роках. Під впливом нових виступів франко-канадців у провінції Квебек етнічні групи, що належали до так званого третього елемента, тобто неанглійська й нефранцузька частини канадського суспільства, зіткнулися з урядом на грунті своїх вимог у сфері культури. Українці були в перших рядах тих, хто примусив уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. ввести відповідні положення до конституції Канади.

Яскравими проявами активності української громади в Канаді протягом 1970-х і 1980-х років були зростання українознавчих досліджень в університетах та публікація англомовної «Енциклопедії України», створеної на основі 10-томної україномовної праці Володимира Кубійовича; з її появою був реалізований головний проект Канадського інституту українських студій. Підтримка україно-канадцями українських дисидентів в СРСР привела до звільнення й прибуття до Канади у 1987 р. Данила Шумука та Йосипа Терелі. В пам’ять 50-ї річниці голодомору 1932—1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про це страшне лихо. Як і в Сполучених Штатах, у середині 1980-х років питання про воєнні злочини призвело до зростання напруження між українською та єврейською громадами.

Українські громади за межами Північної Америки

Українські іммігрантські громади, що існують поза Північною Америкою, можна поділити на дві групи. Першу характеризують переважання значною мірою асимільованих «старих іммігрантів» і невеликі домішки «ПО». Сюди належать українці Бразілії, Аргентіни та інших латиноамериканських країн. Ці громади тою чи іншою мірою перебувають у гіршому економічному становищі, ніж будь-які інші на Заході. Навіть сьогодні їхню більшість становлять селяни-бідняки. Організаційний рівень цих багаточисельних громад досить низький. Церкви є головним, а часто й єдиним осередком громадського життя. Виходячи з переважання іммігрантів другої хвилі, до цієї групи можна також включити українців у Франції. Однак, на відміну від українців Латинської Америки, ці останні, як правило, зайняті у промисловості й відрізняються порівняно високим західноєвропейським рівнем життя. Франція стала також притулком для чисельно незначної, але помітної частини так званих петлюрівців і «ПО». Так, після другої світової війни розташований неподалік від Парижа Сарсель став керівним осередком науковців-«ПО». Тут під керівництвом Володимира Кубійовича й завдяки фінансовій підтримці українців усього Заходу, побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства».

Українські іммігрантські громади, що належать до другої групи, складаються майже виключно з «ПО» та їхніх нащадків. До цієї групи належать українці Німеччини, Великобританії, Австралії.

Німеччина. В Німеччині українська громада складається переважно з тієї незначної кількості «ПО» та їхніх нащадків, хто з різних причин не приєднався до масового від’їзду з таборів «ПО» наприкінці 1940-х років. Деякі були вже надто літніми, аби починати нове життя. Інші належали до політичних партій, чиї штаб-квартири через близькість до України були розташовані в Німеччині. Для Степана Бандери, лідера ОУН, та іншого визначного представника націоналістичного руху, Льва Ребета, перебування в Німеччині стало фатальним. У 1957 р. радянський агент Богдан Сташинський підступно вбив Ребета, а через два роки від його руки загинув Бандера.

У Мюнхені продовжує функціонувати Український вільний університет — заклад, створений іммігрантами у 1920-х роках. Узагалі хоч Німеччина й стала другою батьківщиною для багатьох політичних лідерів, громадських активістів і науковців, котрі після другої світової війни не захотіли покинути Європу, демографічна база української імміграції тут є дуже вузькою.

Великобританія. Становище українців у Великобританії певною мірою протилежне тому, що в Німеччині. Більшість із них уходила до складу дивізії СС «Галичина»; роззброєні британською армією, вони після війни опинилися в Англії. Й хоч багато хто з часом переїхав до Північної Америки, частина солдатів та офіцерів дивізії залишилася працювати в промислових центрах Британії — Манчестері, Ковентрі, Бредфорді, Ноттінгемі. На відміну від Німеччини, тут майже не було представників інтелігенції. Через брак українських жінок багато українців у Британії одружилися з неукраїнками. Однак войовничий український націоналізм і дух бандерівської ОУН і досі живуть серед цих колишніх бійців дивізії СС «Галичина».

Італія. Невеликим, але важливим центром української діаспори є Рим. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив діяльність Української греко-католицької церкви, сюди було переміщено чимало її інституцій. Рим став осередком таких чернечих орденів, як василіяни, студити та ін. У 1959 р. тут була заснована так звана Мала Семінарія. Зусиллями кардинала Сліпого, голови Української католицької церкви у 1944—1984 рр., наприкінці 1960-х років був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору Св. Софії. Існування цих інституцій у «Вічному місті» є доказом того, що намагання радянського режиму ліквідувати Українську греко-католицьку церкву не увінчалися успіхом. На цьому факті було наголошено, коли влітку 1988 р. тисячі українців-католиків з усього світу зібралися в Римі на святкування тисячоліття християнства на Русі. Додамо, що в СРСР головним місцем відзначення цієї знаменної річниці стала Москва, а не Київ.

Австралія. Інша українська громада, що веде своє походження від «ПО», — це австралійська. Попри свою географічну ізольованість вона є однією з найкраще організованих та найактивніших у діаспорі. До 1951 р. сюди прибули близько 10 % загальної кількості «ПО», або близько 21 тис. чоловік. Молоді й енергійні, вони були вихідцями як із Західної, так і зі Східної України — явище взагалі нетипове: за кордоном, як правило, переважали перші. І хоча більшість із них становили робітники, були й численні представники інтелігенції. Як і у Британії, чоловіків тут було значно більше, ніж жінок. Новоприбулі найчастіше селилися у великих містах — Сіднеї, Мельбурні, Аделаїді. Як і скрізь, спочатку було важко, й навіть найкваліфікованіші іммігранти працювали простими робітниками. Та опинившися в країні з добре розвиненою економікою, українці почали впевнено просуватися вгору. Сьогодні 30-тисячна українська громада в Австралії вирізняється досить високим достатком і включає спеціалістів світового рівня.

На відміну від Канади та Сполучених Штатів, де до приїзду «ПО» вже існували «староіммігрантські» інституції, в Австралії українські «ПО» були змушені самі створювати свої громадські організації. Проте в цьому вони досягли значних успіхів. Ізоляція й невеликий обсяг громади робили внутрігрупову солідарність нагальною необхідністю. Тож у 1953 р. була заснована Координаційна федерація українських організацій, котрих на той час налічувалося 17. Як і по всій діаспорі, найвпливовішими українськими інституціями в Австралії були Українська католицька та православна церкви. Серед інших слід виділити Жіночу асоціацію (близько 700 членів), молодіжні організації «Пласт» і СУМ (по 800 членів у кожній), а також різноманітні профспілки й творчі колективи. Система суботніх шкіл слугує ознайомленню молоді з українською мовою та культурною спадщиною. Ці школи щорічно відвідують близько 1000 учнів, однак останнім часом вони дещо занепали. Осередком українських науковців із самого початку було Наукове товариство ім. Шевченка. Наприкінці 1970-х років українознавчі програми були запроваджені в університетах.

Попри всі свої досягнення українці в Австралії обтяжені такими ж проблемами, як і всі українці на Заході. Серед молоді, котра народилася тут, дедалі помітнішими стають процеси асиміляції. В міру того як відходить старше покоління та за відсутності нового притоку іммігрантів майбутнє української громади в Австралії вбачається чимдалі непевнішим.

Українці у Східній Європі

Становище майже 450 тис. українців, що живуть у Східній Європі, суттєво відрізняється від того, в якому вони перебувають як на Заході, так і в СРСР. Українці Чехословаччини та Румунії мешкають на землях своїх предків, що з різних причин не були приєднані Сталіним до Радянської України. У Польщі, як ми бачили, українці були зігнані зі своїх земель, однак і досі продовжують тут жити. Щодо колишньої Югославії, то, емігруючи сюди, українці значно випередили міграційні рухи новітніх часів.

Республіки колишньої Югославії. В середині XVIII ст., після того як австрійці звільнили від турків території сучасних Бачки та Банату, вони почали заохочувати переселення на ці землі селян із Закарпаття. З часом українські колонії виникли на території Бачки, здебільшого біля міст Рускі Крстур і Нові Сад. На початку XX ст. чисельність українців у регіоні збільшилася на 10 тис. чоловік, котрі, емігрувавши з Галичини, оселилися в Боснії, переважно біля Баня-Луки. Ці українці, або русини, як дехто з них називає себе й досі, були переважно селянами й жили замкненими громадами. Це, як і греко-католицька віра, допомогло приблизно 20—30 тис. нащадків цих іммігрантів зберегти досьогодні досить сильне відчуття своєї русинсько-української самобутності.

Румунія. Українці в Румунії, яких налічується близько 70 тис., порівняно з іншими українцями Східної Європи перебувають, напевно, в найгіршому соціально-економічному та національному становищі. Розкидані по таких регіонах, як Південна Буковина, Добруджа, Марамарош, Банат, вони не мають зв’язків між собою, а також з українцями на Сході та на Заході. Здебільшого це селяни-бідняки. Оскільки ж Румунія є однією з найбідніших країн Східної Європи, перспективи поліпшення українцями свого соціально-економічного становища досить незначні.

Ситуацію істотно погіршує дискримінаційна політика бухарестського уряду. Аж до 1947 р. він узагалі відмовлявся визнати за українцями право на національне існування. Ситуація дещо виправилася протягом порівняно ліберального періоду 1948—1963 рр., коли було дозволено відкриття сільських україномовних шкіл. Їх виникло близько 120, де навчалися 10 тис. учнів. У Бухарестському університеті почало функціонувати відділення української мови та літератури. Однак із наступом реакції (1964 р.) уряд поступово ліквідував більшість здобутків попереднього періоду. Нині українська меншість у країні не має жодної громадської організації.

Словаччина. Порівняно з українцями Румунії українці (чи русини) Словаччини почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою — лише 40 тис.), вони населяють близько 300 сіл навколо міста Пряшева у передгір’ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв’язаний із Закарпаттям, що зараз перебуває у складі України.

У недалекому минулому історія недобре обійшлася з русинами-українцями Пряшева. Існування автономної Карпато-України у передвоєнній Чехословаччині створило історичний прецедент, який згодом уже неможливо було обминути. Після закінчення другої світової війни новостворена Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи інтереси населення регіону, порушила питання про його автономію в межах Чехословаччини. Проте як чеські урядовці в Празі, так і словацькі у Братиславі відмовилися визнати чинність цих політичних вимог — хоч і пішли на значні поступки у культурно-освітній сфері.

До 1948 р. русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглося це дивне й колись дуже Поширене явище) у більшості з вищеназваних інституцій вживалася російська мова. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла нова, аполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), що представляла інтереси русинів-українців.

Утвердження комуністичного ладу в Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промосковською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.

Як і скрізь у Чехословаччині, серед русинів-українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 р. виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління русинсько-української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як і Братиславу та Прагу. Але всьому цьому було раптово покладено край у серпні 1968 р., коли півмільйона радянських і союзних військ уторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».

Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970—1980-х років, не привели до цілковитої ліквідації русинсько-українських культурних інституцій. Продовжували функціонувати музей у Свиднику, українське відділення Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід русинів-українців на словацьку національність. Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що русини-українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з’явилися нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте, як і в 1968 р., прибутки русинів-українців у середньому на 40 % нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.

Польща. З усіх українських громад на долю україно-польської випали найжорстокіші випробування. У 1947 р. польський уряд насильно виселив близько 170 тис. українців, переважно лемків, із їхніх споконвічних земель у передгір’ях Карпат і розпорошив по території Польщі. Більшість була розселена на колишніх німецьких землях, що відійшли до Польщі після війни. Сьогодні близько 60 тис. українців проживають у районі Ольштина (колишня Східна Пруссія); ще 40 тис. — на північному заході, біля Кошаліна; майже 20 тис. — на південному заході, в районі Вроцлава. А якщо взяти до уваги, що приблизно 20 тис. чоловік залишилися на землях своїх предків біля Любліна та Перемишля (Пшемисля) на південному сході країни, стає зрозумілим, що українці були цілеспрямовано розселені по різних закутках Польщі.

Уряд «піклувався» й про те, щоб на нових місцях українці не селилися компактними громадами. В одному селі розташовували лише декілька сімей. Спочатку вони не отримували землі й були змушені працювати на поляків. На початку 1950-х років українцям було дозволено придбати найгірші з колишніх німецьких земель. Ситуацію ускладнювало те, що новоприбулі українці зіткнулися з шаленим антиукраїнізмом, який був особливо поширений серед поляків, депортованих із Західної України. Щоб уникнути дискримінації, українці були змушені приховувати свою національність, утримуватися від спілкування рідною мовою й навіть утаювати своє походження від власних дітей. Одним словом, невелика й беззахисна українська громада в Польщі була змушена розплачуватися за століття польсько-українського антагонізму.

У 1956 р. Варшава пішла на деякі поступки українцям. Можливо, уряд зрозумів, що вони вже не загрожують безпеці держави, чи урядовці винесли уроки з помилок в національній політиці, що їх зробив передвоєнний уряд Польщі. У 1956 р. було дозволено видавати українську газету «Наше слово». Одночасно виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), що перебувало під пильним наглядом міністерства внутрішніх справ. І газета, й товариство отримують значні державні субсидії. Сьогодні «Наше слово» має приблизно 8 тис. передплатників, а УСКТ налічує близько 4,5 тис. членів.

Абсолютно аполітичне, УСКТ займається переважно фінансуванням майже 50 українських хорів і танцювальних ансамблів. Щороку воно організовує популярні фестивалі української пісні та музики. Однак можливості товариства щодо розширення освіти для українців куди скромніші. У 1970 р. лише близько 5 % українських дітей у Польщі навчалися рідною мовою. Існує український ліцей у Легніці й педагогічний ліцей у Бартошице, що готує вчителів української мови. Та через брак українських шкіл більшість їхніх випускників не можуть знайти роботу за фахом. У Варшавському університеті, як і в деяких провінційних університетах, на філологічному факультеті працює українське відділення. Працює й група визначних науковців та викладачів-українців. Втім, і деякі науковці-поляки довели свою здатність об’єктивно висвітлювати питання українознавства.

Однак цілком очевидно, що старі рани ще не затягнулися. Хоча серед польської інтелігенції помітні певні зрушення, в цілому антиукраїнізм залишається поширеним явищем. Часто з’являються книги, статті та фільми, що таврують «варварство бандитів УПА» (та й загалом усіх українців). Українці мають можливість зробити кар’єру, але для цього бажано зректися свого національного походження. Намагання українців-переселенців повернутися на землю своїх предків постійно блокуються.

Особливо болючим є питання про становище греко-католицької церкви, до якої належить близько половини від 200—250 тис. українців, що проживають у Польщі. Навмисне занедбання й навіть руйнування стародавніх українських церков на Лемківщині не може не обурювати українців Польщі та всього Заходу. Не менше бентежить небажання польської католицької ієрархії підтримати ідею призначення окремого єпископа для українських католиків. Водночас, щоб бути справедливим до поляків, слід підкреслити, що вони, як і чехи та словаки, не самостійно формували свою політику щодо українських меншостей. Москва пильно стежила за життям усіх українських громад у Східній Європі. І вона завжди була готова порадити, як саме її східноєвропейським союзникам вирішувати українське питання.

* * *

Головною функцією українських громад за кордоном, особливо на Заході, було збереження політичних і культурних надбань, а також народних традицій нерадянської України. Іншою метою був захист українських національних інтересів — за умов, коли співвітчизники в Радянській Україні були змушені мовчати. Якби не зусилля українців у діаспорі, про їхню батьківщину ніхто практично нічого й не знав би за межами СРСР. Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали ворожий характер. Іммігранти першої хвилі були прив’язані до своїх церков, «ПО» були переважно войовничими націоналістами. І перші, й другі мали підстави дивитися на радянський режим принаймні з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців-іммігрантів як «прислужників капіталізму, фашизму та Риму». Тож на відміну від тих випадків, коли відносини між батьківщиною та діаспорою були взаємовигідними (згадаємо хоча б Вірменію), від стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Захід (до речі, вкрай необхідні), а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала.

Незважаючи на те, що у переважній своїй більшості українці за кордоном повністю втяглися у вир місцевого життя й розчинилися в ньому, деякі й досі користуються моральними та іншими перевагами, що їх надає належність до певної етнічної громади. Однак час працює не на українську діаспору. Ті, хто майже або зовсім не бачив Україну, чимдалі байдужіють до всього українського. Масштаби асиміляції неухильно зростають. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і на Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки ще є час бути корисними одне одному.