29. Нова ера

29. Нова ера

[4] Реформи: несподівані результати. Незалежність.

Одна з головних тем історії XX століття — боротьба народів світу проти імперій. Немов прадавні динозаври, імперії, які існували з давніх-давен, стали занадто великими, занадто громіздкими і нездатними до виживання в світі, який швидко змінювався. Одна за одною вони опинялися в стані, коли вже не могли утримати підлеглі народи від утворення незалежних держав. Після першої світової війни розпалися імперії Романових, Габсбургів і Оттоманів. Після другої світової війни Великобританія, Франція та інші європейські держави були змушені відмовитися від своїх заморських володінь. Наприкінці XX ст. дійшла черга останньої імперії — СРСР. У відчайдушних спробах пристосувати радянську систему до новітніх умов керівництво країни зважилося на впровадження певних реформ. Але це призвело тільки до вивільнення довгий час затамованих національних прагнень численних народів Радянського Союзу, прагнень, які віками придушувались, і прискорило розпад системи, яка вже стояла на порозі загибелі.

Україна була наріжним каменем російсько-радянської імперської системи. Як це нерідко буває, багатовіковий досвід життя в імперії не був позбавлений певних переваг. Проте з часом на перший план висунулися відразливо негативні риси радянської влади: занепадаюча економіка, зниження життєвого рівня, екологічне спустошення краю, злочини режиму в минулому, придушення громадянських прав, національної свідомості і культури. Отже, коли з’явилася нагода здобути незалежність, Україна скористалася нею. Ця подія пролунала похоронним дзвоном по СРСР і надала українцям можливість влитися в річище світової історії. У співтоваристві з іншими націями українці вступили в нову епоху, в якій не було місця імперіям.

Реформи: несподівані результати

Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її модернізації. Але оскільки зміни загрожували інтересам партійного апарату, він робив усе можливе, щоб перешкоджати їм. У вкрай консервативній Україні Щербицького це проявилося з силою, найбільшою, ніж деінде в СРСР. Незважаючи на це, вплив політики гласності був негайним та ефективним. Задумана з метою відновити довіру до режиму і спонукати бюрократію до конструктивних дій, гласність призвела до наслідків, яких Горбачов і не бажав і не передбачав. Замість стати засобом підтримки економічних реформ, гласність більше прислужилася народам СРСР в іншому сенсі: користуючись нею, вони заявили про свої давні кривди і прагнення в національній сфері.

Чергову хвилю критики радянської системи в Україні здійняло широке невдоволення маніпуляціями уряду під час чорнобильської катастрофи. Особливе обурення викликала злочинна безпечність, із якою московські бюрократи приймали рішення, що так трагічно відбилися на житті населення України. До того ж чорнобильський апокаліпсис відкрив людям очі й на інші жахливі екологічні злочини: забруднення атмосфери, загибель річок, отруєння земель — усе те, що накоїли радянські планувальники в їхньому краї. Ці факти на тлі чимдалі занепадаючого життєвого рівня примусили багатьох навіть найлояльніших радянських громадян засумніватися в цінностях системи, в якій вони жили.

Увійшовши у смак критики, українці звернулися й до інших наболілих питань. Оскільки падіння статусу української мови завжди було однією з найнагальніших проблем, воно не тільки спонукало провідних українських письменників до більш сміливих виступів на цю тему, а й привело до утворення 11 лютого 1989 р. Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка — першої масової організації в республіці, яка не контролювалася партією. Важливим наслідком численних пристрасних дискусій щодо екології і статусу української мови стало те, що вони згуртували багатьох відомих письменників і висунули їх на передові позиції в критиці існуючого стану речей.

 Невдовзі розпочалися спроби розібратися з «білими плямами» української історії. Причому не історики, а знову-таки письменники і журналісти першими сміливо порушували питання, які довгий час перебували під ідеологічним табу. Найбільш вражаючим було розкриття правда про голодомор 1932—1933 рр., який радянська історіографія намагалася стерти з людської пам’яті. Одночасно з’явилися сенсаційні повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 1930—40-х роках. Усвідомлення міри фальсифікації недавньої історії України збудило інтерес до нерадянських, національно орієнтованих інтерпретацій більш далекого минулого. Зацікавлення козацтвом як суто українським феноменом особливо проявилося у 1990 р., під час масових святкувань 500-ї річниці заснування Запорозької Січі. З’явилися статті, які трактували Мазепу та його спроби розірвати з Москвою не як зраду, а як прояв патріотизму. Колись зневажені спроби українських урядів 1917—1920 рр. досягти незалежності стали розглядатися як втілення законних прагнень народу. Навіть запекла боротьба УПА проти радянської влади тепер прославлялася, особливо в західних регіонах.

Разом з інтерпретаціями в національному дусі минулого України широку підтримку дістали національні символи. На превелике обурення можновладців український жовто-блакитний прапор, офіційно заборонений, з 1989 р. — спочатку в Західній Україні та в Києві — дедалі частіше майорів над майданами. Українці відновили в пам’яті слова забороненого національного гімну і прикріплювали на свій одяг «націоналістичний» тризуб. Ці символи відігравали подвійну роль: демонстрували підтримку національного відродження і водночас зневагу до радянської системи.

Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перетнув критичну межу: зі сфери словесних виправ він перейшов у царину політичної діяльності. Рішучим проривом стала виборча кампанія до Верховної Ради СРСР 26 березня. За західними стандартами вибори в Україні були задалекими від вільних, позаяк супроводжувалися численними випадками махінацій і тиску з боку партійного апарату. Незважаючи на це, номенклатурні кандидати зазнали чимало відчутних невдач. Разом із тим обурення виборчими маніпуляціями партійного апарату підвело його противників до усвідомлення необхідності більш дбайливо готуватися до наступної виборчої кампанії.

Рух. Протягом року на терені всього СРСР у великому числі з’являлися так звані «неформали», тобто офіційно не санкціоновані організації. За деякими підрахунками, їх загальне число сягало майже 30 тис. Як і можна було сподіватися, українські неформали — на зразок львівського «Товариства Лева» — найактивніші були в західних областях. На початку 1989 р. члени цих організацій за участю відомих письменників і науковців Києва заснували «Народний рух України за перебудову». На ознаку підтримки Руху газета Спілки письменників «Літературна Україна» надрукувала проект його програми. З часом, коли 8—10 вересня 1989 р. ця організація відбула свої установчі збори у Києві, вона налічувала вже 280 тис. членів. З кожним днем їх чисельність зростала. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет української республіки, відродження української мови і культури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні, тому не випадково чимало росіян, євреїв та представників інших етнічних груп приєдналися до Руху. Отже, Рух, маючи широку соціальну, політичну і національну базу, не став переважно націоналістичною організацією. Його поява створила в Україні якісно нову ситуацію: вперше з часів встановлення радянської влади був кинутий виклик політичній монополії комуністичної партії.

 Хоча народна підтримка Руху швидко зростала, він був нерівномірно представлений в різних регіонах України. Сфера його впливів значною мірою обмежувалася Західною Україною і київською інтелігенцією. У Східній та Південній Україні, де партія утримувала свою залізну хватку, підтримка Руху була мінімальною. Намагаючись оприлюднити свої цілі і здобути ширшу підтримку, Рух удався до найпопулярніших заходів «епохи гласності» — масових демонстрацій. Ще на початку 1988 р. у Львові відбулося кілька багатотисячних маніфестацій на підтримку національних вимог. Наступного року вони часто проводилися і в Києві. Наймасштабнішою акцією, організованою Рухом, став людський ланцюг 21 січня 1990 р. на честь річниці злуки ЗУНР і УНР 1919 р., який продемонстрував солідарність українців. Він простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. чоловік.

Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які відбувалися в Україні. У липні 1990 р. 250 тис. робітників русифікованих міст Донецька і Дніпропетровська провели масовий страйк, виступаючи проти привілейованого становища комуністичної партії. Спочатку вони не були схильні вважати себе союзниками Руху, який удавався їм занадто «націоналістичним». Втім із часом і завдяки впливу національно свідоміших гірників зі Львівської області (Червонограда) стало зрозумілим, що вони мають спільний грунт із Рухом.

Нові політики. В атмосфері нечуваної активності і підйому Україна підійшла до своїх перших порівняно вільних виборів. Це була виборча кампанія до Верховної і місцевих Рад. Суперництво розгорталося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінкської спілки, екологічних угруповань і численних «неформальних» організацій, та кандидатами від комуністичної партії. Оскільки останні мали в розпорядженні засоби масової інформації, впливові позиції, а також величезні фінансові ресурси, перші могли спиратися тільки на ентузіазм, власну енергію і протести проти згаданих переваг комуністів.

Результати виборів, які проводились у декілька етапів 4—18 березня 1990 р., були двозначними: як і передбачалося, комуністи дістали більшість місць у Радах. Але й Демократичний блок отримав несподівано добрі результати, особливо в Києві, а ще більше в західних областях. Особливо промовистим було те, що рішучу перемогу здобули кандидати — колишні політв’язні: Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл, Богдан та Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Врешті-решт кандидати Демократичного блоку дістали 90 місць у парламенті, а ставленики комуністів, так звана «група 239», отримали більшість. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту, і вони явно були цим спантеличені. Утім, сам факт створення нового парламенту став виключно важливою подією. До цього часу головним політичним органом в Україні був ЦК КПУ. Тепер, подібно до інших країн світу, Україна мала парламент, який перебував під наглядом громадської думки і був зобов’язаний представляти інтереси своїх виборців. Саме він незабаром став новим центром політичної влади в Україні.

Використовуючи тогочасну ейфорію, а також розгубленість своїх опонентів, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті, коли з його ініціативи 16 липня той ухвалив історичну Декларацію про державний суверенітет України, яка формально проголосила її наміри самостійно вирішувати свої справи.

Комуністи. Звичні до жорстко контрольованої, впорядкованої за їхнім бажанням і відповідно діючої політичної системи, комуністи були здатні тільки розгублено спостерігати розвиток подій у 1989 р. і на початку 1990 р. До того ж їхні справи гіршали. Незабаром після установчих зборів Руху, 28 вересня 1989 р., хворий Щербицький нарешті пішов зі своєї посади і невдовзі помер. Сподівання комуністів, що його наступник Володимир Івашко зможе стабілізувати ситуацію, виявилися марними, коли він несподівано в липні 1990 р. залишив українську компартію задля вищої посади в Москві. Головою українського парламенту був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук (на цьому місці він змінив Івашка), а Станіслав Гуренко став першим секретарем ЦК КПУ. Тим часом тисячі комуністів виходили з деморалізованої партії. Серед людей поширювалась ворожнеча до комуністів, яких щораз частіше звинувачували у пристосуванстві і паразитизмі. В Західній Україні почався масовий демонтаж пам’ятників Леніна.

Події в Україні, як і в цілому в СРСР, хоча й похитнули позиції комуністичної номенклатури, проте в цілому не торкнулися стовпів її влади: вона й надалі міцно контролювала засоби масової інформації, міліцію, КДБ, армію, промисловість і колгоспи. Тому коли голодування студентів на початку жовтня 1990 р., проведене у Києві на підтримку суверенітету, призвело до усунення з посади голови Ради міністрів комуністичного ставленика Віталія Масола, номенклатура зрозуміла, що справи зайшли надто далеко і час переходити на нові, «тверді позиції».

Одночасно серед прихильників змін в Україні стали проявлятися ознаки ослаблення, які всіляко використовувалися комуністами. Почав утрачати ініціативу Рух — через недостатню організованість, брак свіжих ідей та суперечки всередині керівництва. До того ж поява цілого ряду політичних партій, які, за винятком Української республіканської партії Левка Лук’яненка, були малими й аморфними, тільки розпорошувала демократичні сили.

Опоненти суверенітету України також використовували ту обставину, що століттями українці були позбавлені можливості виробити почуття національної солідарності і територіальної єдності. Тому консерваторам неважко було зіграти на відмінностях між східними і західними українцями. У зрусифікованому Донбасі, Одеській та інших південних областях залунали заклики до відокремлення від України. У Закарпатті з тією ж ідеєю виступили ті, що вважали місцеве населення русинами, а не українцями. Нарешті, переважно російський Крим, повністю контрольований комуністами, фактично проголосив свою автономію від Києва.

Релігійна діяльність. Відчутні зміни торкнулися й інших сфер життя суспільства. Найбільш помітним це було в релігії. Позаяк комуністична ідеологія незворотно втрачала свою привабливість, релігійне життя відроджувалося з досить несподіваною швидкістю.

У Західній Україні вийшла з «катакомб» Українська греко-католицька церква, яка вимагала визнання і повернення попереднього статусу. Впевненості їй додавала дедалі зростаюча підтримка народу: західні українці будь-якого віку відкрито поверталися до традиційного обряду. Масове святкування Різдва в січні 1990 р. було особливо показовою демонстрацією підйому Української греко-католицької церкви. Незабаром, 26 січня, греко-католицька ієрархія, очолена єпископом Володимиром Стернюком, скликала синод, на якому примусовий розпуск церкви у 1946 р. було анульовано. Ієрархи почали боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви в правах і повернення їй майна. Тим часом близько 2 тис. парафій у західних областях проголосили про своє повернення до греко-католицизму, а демократична Львівська обласна рада, незважаючи на протести православних, повернула греко-католикам львівський собор Св. Юра. У березні 1991 р. вищий греко-католицький ієрарх кардинал Микола Любачівський повернувся з Рима до Львова, щоб очолити 5 млн віруючих своєї церкви. Вражаючою демонстрацією її швидкого відродження стало перенесення в серпні 1992 р. останків преподобного патріарха Йосипа Сліпого до Львова. У цьому акті взяли участь близько мільйона віруючих.

Налякана перспективою втрати пастви в умовах зростання національної свідомості, Російська православна церква в Україні в січні 1990 р. змінила назву і перетворилася на Українську православну церкву. Однак навесні в неї з’явився новий суперник у боротьбі за душі віруючих — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка після заборони 1930 р. діяла за кордоном і тепер відновлювалась в Україні. У червні священики приблизно 1650 парафій, які відійшли від Московського патріархату, обрали патріархом лідера УАПЦ за кордоном Мстислава Скрипника. У жовтні, після 46-річної відсутності, він повернувся до Києва.

Відродження релігійного життя мало й певні негативні риси, насамперед це відновлення давньої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними почалися сутички, які набули особливо запеклого характеру в західних регіонах, де церковні громади часто розколювалися з приводу того, залишатися православними чи повертатися до католицизму. Масла у вогонь додала проблема розподілу церковного майна. Незгода зростала і серед 35 млн православних України: якщо одні бажали залишитися в контрольованій Москвою Українській православній церкві, то інші обирали УАПЦ. Навіть прихильники першої розділилися. Київський митрополит Філарет навесні 1992 р. розірвав з Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату Української православної церкви. Незважаючи на те, що його підтримали Леонід Кравчук і український парламент, тільки 350 парафій визнали себе його підлеглими. Одночасно більшість українських православних — 30 єпископів і 5 тис. парафій — визнали новообраного митрополита Володимира, який і очолив Українську автономну церкву (колишню Російську православну церкву в Україні). Як би там не було, плюралізм став фактом життя і в релігії.

Зміни: два боки однієї медалі. Наприкінці 1990 р. стало зрозуміло, що ейфорія, оптимізм і сплеск активності, характерні для попереднього року, відчутно спали. Їх заступило зростаюче занепокоєння постійним погіршенням економічної ситуації, що, як доводили чимало комуністів, було викликане «погано продуманими і хаотичними» реформами Горбачова та його прихильників. Тривожні протиріччя охопили усі аспекти життя України і СРСР в цілому. З одного боку, було очевидно, що п’ять років гласності і перебудови принесли радикальні зміни. Сам базовий елемент радянської системи — комуністична ідеологія — чимдалі частіше визнавався як такий, що зазнав остаточного краху. Це ставило під сумнів законність зазіхань комуністичної партії на провідну роль у суспільстві (і на володіння більшістю його багатств). Дедалі більшу прихильність здобувала колись відкинута система ринкової економіки. Відродження національної свідомості, прискорене зростанням антицентристських настроїв, ставало чимраз очевиднішим фактом як в Україні, так і в інших республіках СРСР. Та, може, найбільш важливою зміною було те, що помітно зникала психологія страху, яка так довго дозволяла небагатьом залякувати більшість.

Проте, з іншого боку, роки перебудови мало що дали з погляду конкретних структурних змін у радянському суспільстві. Як зауважувалося раніше, комуністи й надалі домінували в соціальній, економічній та політичній ієрархії. Здавалося, що вони в будь-якому випадку не втратять свого: якщо реформи обмежаться мінімумом, вони залишаться на своїх привілейованих позиціях; якщо ж буде впроваджено ринкову економіку, вони й тоді скористуються своїми перевагами. Непохитною залишалась тиранія бюрократії. Дедалі частіше роздратованого споживача зустрічали порожні полиці крамниць. А ціни на будь-які товари усе зростали і вже сягали тривожного рівня. Тому зовсім не дивно, що великі групи населення, особливо менш освічені робітники і селяни, не кажучи вже про комуністів-ортодоксів, здавалося, були готові до повернення на старі рейки.

Проте національно свідомі українці могли вказати і на деякі позитивні моменти цього періоду. Підтримка ідеї українського суверенітету приходила навіть з несподіваних місць. У характерній для нього обережній і обачливій манері Леонід Кравчук дедалі частіше висловлював свою прихильність до самовизначення України. Невелика, але зростаюча фракція комуністів — прихильників суверенітету з’явилась у парламенті, представляючи новітній варіант націонал-комуністів 1920-х. Нарешті, як показав референдум 17 березня 1991 р., навіть багато росіян та представників інших народів України були не проти суверенітету, якщо б він покращив їхнє життя.

Певні позитивні зрушення відбувалися і на міжнародному рівні. 3 покоління в покоління світ майже нічого не знав і не чув про Україну і українців. Однак коли очевиднішим ставало те, що СРСР розпадеться, прагнення його другої найбільшої республіки, яка за своїми розмірами і населенням дорівнювала великим країнам Європи, викликали зростаючий інтерес. Свідоцтвом цього, зокрема, став візит до Києва в липні 1991 р. президента США Джорджа Буша. Втім, президент, виступаючи в українському парламенті, розчарував багатьох із слухачів, прочитавши лекцію про небезпеку націоналізму і сепаратизму.

Та все ж улітку 1991 р. суспільство було охоплене загальним почуттям апатії, яке весь час поглиблювалось. Продовжувався спад економіки, з’являлася навіть непевність щодо її спроможності забезпечити населення наступної зими. Тим часом у політичному житті України вимальовувалися три ключових теми: проект нової Конституції, вибори президента і найважливіша — новий союзний договір, який мав надати республікам набагато більше прав в перебудованому докорінним чином і децентралізованому Радянському Союзі. Важко було перебільшити значення цього договору дня України: питання стояло про те, чи зможе вона стати повноцінною, суверенною і незалежною державою, чи ні. Ставало цілком зрозумілим, що наближається час переломних рішень і він вже не за горами. Залишалось невизначеним тільки те, хто прийматиме ці рішення і як вони будуть здійснюватися.

 Спроба перевороту. 19 серпня 1991 р. комуністичні реакціонери в Москві пішли на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу. Ізолювавши Горбачова в Криму, вони проголосили в країні надзвичайний стан і сформували Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) для управління нею. Поспіхом створений комітет, який явно розраховував на підтримку частини керівництва КПРС, військових та КДБ, сподівався зберегти, наскільки це можливо, старий порядок. Але неймовірно погана підготовка до перевороту і рішуча протидія Бориса Єльцина та його прихильників у Москві привели до провалу змови. Леонід Кравчук на відміну від Єльцина під час перевороту дотримувався обережної, двоїстої політики: заявляючи, що надзвичайний стан не стосується України, він також не виступив відкрито проти ДКНС. Вже 21 серпня стало зрозуміло, що спроба перевороту зазнала невдачі. Проте, незважаючи на короткочасність і майже оперетковий характер цієї події, її наслідки були епохальними.

Спроба перевороту прискорила якраз ті процеси, які він намагався припинити. Вона повністю скомпрометувала оборонців старого порядку, особливо комуністичну партію як безпосереднього організатора змови. Крім того, рішучого удару було завдано непорушним засадам радянського (і російського) централізму, який дозволяв невеликій кліці в Кремлі вирішувати долю численних націй, тобто Радянського Союзу. Невдалий переворот створив для тих, хто був незадоволений владою Москви, всі умови, щоб позбавитися її. Україна, а точніше — демократи в її парламенті, не прогаяли час і скористувалися цією можливістю: 24 серпня 1991 р. Верховна Рада майже одностайно проголосила незалежність республіки. Щоправда, комуністичні депутати, незважаючи на паніку і розгубленість у своїх лавах, зуміли нав’язати певні обмеження, добившись рішення про проведення 1 грудня 1991 р. референдуму з питання про незалежність. Однак ще болючішого удару старому ладові було завдано 29 серпня, коли парламент заборонив діяльність комуністичної партії в Україні за її причетність до заколоту. Після того як Горбачов у Москві вийшов із партії, те ж зробив і Кравчук. Одна за одною  — як до, так і після України — республіки проголошували свою незалежність. Було очевидним, що Радянський Союз доживає свої останні дні.

Незалежність

Невдала спроба перевороту в серпні 1991 р. поклала край комуністичному експериментові. Вона також привела до розпаду останньої імперії в світі, на місці якої утворилося 15 нових держав. Не маючи власного досвіду, дезорганізовані, вони успадкували від старого режиму неймовірну кількість проблем, які він сам не спромігся вирішити. Їм доводиться здійснювати перехід від авторитаризму до демократії, від планової економіки до ринкової та від ізоляції від світового співтовариства до інтеграції в нього. Ще актуальнішим є завдання припинити різкий спад життєвого рівня, який охопив усі колишні радянські республіки. Всі ці проблеми мають вирішуватися одночасно зі спробами нових держав реорганізуватися у життєздатні політичні та економічні формування.

Ситуація, в яку потрапили Україна та інші колишні радянські республіки, у певному розумінні унікальна. Коли у XX ст. будь-де виникали незалежні держави, головною турботою для них ставав перехід від нерозвинутого до розвинутого суспільства. Проте більшість колишніх радянських республік якраз належить до досить розвинутих суспільств. І саме в цьому полягає проблема. Розвивалися вони як складові єдиного політичного і економічного організму, який тісно зв’язував їх та існував саме для цього. Отже, розрив міріадів зв’язків, особливо економічних, — вкрай болюча травма для колишніх республік. Процес повного переформування суспільства, котрий відбувається одночасно з виходом із Союзу, має на меті те, що молоді держави зможуть ефективно діяти в новому світі, де домінують демократії з розвинутою ринковою економікою. Проте переформування вже існуючих, але розладнаних структур є справою значно складнішою, ніж створення нових.

Політичні аспекти. Післясерпневий шлях розвитку України пролягає довкола головних питань: незалежність та економічна криза. Що стосується першого, то зміни, які відбулися в цін царині, є дійсно епохальними. Але від проголошення незалежності до наповнення її реальним змістом, як завжди, лежить велика відстань.

На 1 грудня був призначений референдум, який мав дати відповідь — чи підтримує населення України Акт про незалежність. На цей день були також призначені вибори президента України. Отже, український народ мав безпрецедентну можливість обрати шлях розвитку і того, хто очолить його на цьому шляху.

 Восени 1991 р. швидко набували сили чинники, які значно сприяли вибору незалежності. Вони підсилювалися як історичними аргументами, так і більш актуальними міркуваннями. До цього часу українці тільки й чули про переваги, які вони мали, живучи в Радянському Союзі. Тепер вони дізналися про ту величезну ціну, що їм довелося сплачувати за нав’язаний їм досвід імперського життя. Викриття злочинів сталінізму, особливо голодомору 1932—1933 рр., різко загострило невдоволення Москвою, яке піднялося після чорнобильської катастрофи. Але для більшості громадян, можливо, найбільш вагомим аргументом на користь незалежності була думка, що їхня родюча земля дасть їм набагато більше можливостей для процвітання, якщо звільняти її від експлуататорських обіймів Москви. Навіть комуністи мали підстави голосувати за відокремлення, сподіваючись таким чином ізолювати себе від Росії, де Єльцин загрожував партії переслідуванням за її злочини. Приклад прибалтійських республік, що вже вийшли з СРСР, також спонукав українців зробити те ж саме. Таким чином, ідея незалежності, яка протягом довгого часу вважалася утопічною, перетворилася на логічну і цілком реальну.

Референдум 1 грудня став ще однією історичною віхою. 90 % його учасників віддали свої голоси за незалежність — це перевершило найоптимістичніші прогнози. Не менш несподіваним і надихаючим став той факт, що переважна більшість росіян, євреїв, угорців, поляків та інших представників неукраїнських народів, а також жителів русифікованих східних та південних областей також проголосували за незалежність. На президентських виборах вражаючу більшість в 62 % голосів одержав Леонід Кравчук, а його головний суперник, колишній дисидент Вячеслав Чорновіл, за результатами посів друге місце. Голосування, яке проходило в умовах спокою і порядку, не залишило жодних сумнівів щодо того, чого бажає народ, принаймні в той момент.

Відлуння референдуму було негайним і мало далекосяжні наслідки. Вихід прибалтійських республік з СРСР і проголошення суверенітету Росії стала явним свідченням того, що Радянський Союз стоїть на порозі розпаду. Однак смертельним ударом по СРСР став український референдум. Недарма Горбачов заявляв, що «без України Радянський Союз неможливий».

Невдовзі лідери України, Росії та Беларусі на зустрічі у Біловезькій Пущі 7—8 грудня формально розпустили СРСР, утворивши Співдружність Незалежних Держав (СНД). Але якщо ці лідери були одностайні в прагненні скасувати централізовану радянську систему, то їхні погляди щодо суті нового утвору були різними, що і згодом проявилося.

Іншим важливим питанням для України було те, як прореагує на проголошення її незалежності світ. Деякі сусідні країни, як Польща чи Угорщина, відразу ж вітали її. Для них Українська держава була зручною противагою могутній і небезпечній Росії. Серед тих, хто першим визнав незалежну Україну, була Канада з її великою і впливовою українською спільнотою. Втім, великі світові держави вагалися. До самого кінця прагнула зберегти СРСР адміністрація Буша, яка вважала, що він є гарантом стабільності в Євразії. Крім того, багато впливових політиків США залишалися непохитними русоцентристами і не могли уявити собі розпаду «єдиної і неподільної». Однак 13 грудня Вашінгтон все ж таки визнав незалежність України. Протягом декількох місяців більшість країн світу зробили те ж саме. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.

Але питанням навіть більшої ваги була реакція Росії. З огляду на переконливі підсумки референдуму для уряду Єльцина не було іншого вибору, як визнати їх. Проте втрата України стала для багатьох росіян болісним потрясінням. Для декого вона була просто неприйнятною. Ця подія перекидала їх усталені історичні уявлення. Вона загрожувала традиційній ролі Росії як великої держави, підривала і без того розлагоджену економіку. З психологічного погляду вона значно похитнула комфортне почуття росіян в ролі «старшого брата». Крім того, вона відрізала понад 11 млн росіян України від їхніх співвітчизників. Тому зовсім не дивно, що з самого початку у стосунках між Києвом і Москвою склалася напруженість.

Майже відразу депутати російського парламенту порушили питання про кордони України, незважаючи на те, що їхній уряд погодився поважати територіальний статус-кво. Особливі пристрасті викликало питання про включення Криму до нової Української держави: доводили, що акт 1954 р. про передачу півострова зі складу Росії до України є неконституційним. Ці протести були підтримані ортодоксальними комуністами, які трималися при владі в Криму, і російськими націоналістами. Зі свого боку Україна наполягала на непорушності власних кордонів. Кримська проблема породила ще одну: довкола Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60—70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового потягу Росії до незамерзаючих портів. Оскільки кораблі базувалися на території, яка формально була українською, Київ заявив про свої претензії на цю «святая святых» російської імперської історії. Попередні переговори між Києвом і Москвою з цього питання були безплідними і призвели тільки до наростання взаємозвинувачень.

 Проте значно більшу тривогу в світі викликала конфронтація Росії та України з приводу ядерних озброєнь. Ще до розпаду СРСР Москва і Вашінгтон уклали договір про зменшення їхніх ядерних арсеналів. З утворенням СНД Україна проголосила про своє бажання перевести ядерну зброю зі своєї землі в Росію для ліквідації (до цього вона була третьою ядерною державою світу). Однак в обмін на повне і добровільне ядерне самороззброєння вона вимагала адекватної фінансової компенсації та гарантій безпеки. Оскільки така позиція загрожувала виконанню угод, вже досягнутих Вашінгтоном і Москвою, обидва були невдоволені нею.

Не менш складною проблемою, яка підсилювала напруженість між Росією і Україною, було питання про природу СНД. Москва неприховано дивилася на СНД як на наддержавне утворення зі своєю бюрократичною структурою, яка б координувала військову, політичну і особливо економічну сфери діяльності більшості колишніх республік СРСР. Але Київ, побоюючись, що в такій організації Росія перехопить домінуючу роль, вважав за краще бачити в СНД засіб «цивілізованого розлучення» з колишнім СРСР або форму для обговорення спільних, головним чином економічних, проблем. Президент Кравчук явно не бажав того, щоб ця організація будь-яким чином обмежувала незалежність України, загрожувала її суверенітетові.

Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких із цих загрозливих протиріч був досягнутий певний прогрес. У червні і серпні Кравчук і Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про розділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Деякі зрушення відбулися і в питанні про ядерне роззброєння. Втім, у розв’язанні складного і делікатного завдання перебудови давніх нерівноправних взаємин між Росією і Україною залишається ще багато того, що потребує подальшої праці.

Внутрішня політика. Якщо досягнення нової держави на міжнародному рівні є досить значними, про внутрішню політику цього сказати не можна. В цій галузі уряд поки може пишатися тільки одним, але важливим досягненням; опинившись віч-на-віч з вибухонебезпечною ситуацією, він зумів зберегти громадянський мир і уникнути етнічних конфліктів в країні, які тривають у багатьох колишніх республіках. Незважаючи на те, що 70 % офіцерського корпусу було російським, має місце певний прогрес у переформуванні майже 3 млн радянських солдатів в українську армію. Міністр оборони Костянтин Морозов планує скоротити цю величезну силу до 300—400 тис. При цьому українська армія була і залишиться однією з найбільших в Європі.

Але все це перекривається нездатністю уряду контролювати економічну ситуацію, яка швидко погіршується. Звичайно, проблеми, які виникли перед ним, не можна розв’язати відразу. Жодна з колишніх радянських республік, яка зіткнулася з подібними труднощами, не досягла помітних успіхів в їх подоланні. Проте протягом більше ніж року уряд Вітольда Фокіна залишався надзвичайно кволим і нездатним на якісь конструктивні дії. Більше того, він значно ускладнив усі проблеми, допустивши неймовірне зростання корупції і зловживань серед урядових чиновників. Час був утрачений, і це дорого коштувало громадянам України.

Уряд також не поспішав із розв’язанням головних проблем державного будівництва. Зокрема, протягом року не була прийнята Конституція, яка б визначила напрями цього процесу. В результаті залишається без відповіді питання про те, бути Україні президентською чи парламентською республікою. Це означає, що проблема розподілу повноважень між виконавчою і законодавчою владою не з’ясована. Спочатку президент Кравчук зробив спробу розширити свої повноваження і встановити міцну виконавчу владу. Він призначив своїх представників в областях, створив дорадчий орган — Думу і видав серію указів, які мали силу закону. Але восени 1992 р. з ним став конкурувати парламент, очолюваний Іваном Плющем. Все це поширювало непевність у розподілі повноважень, заплутувало систему влади.

Невирішеним залишається і питання про те, чи буде Україна унітарною, централізованою державою, як, наприклад, Франція, чи вона буде розбудовуватися як федеративна держава, подібно до Німеччини. Питання ускладнюється прагненням колишньої комуністичної номенклатури утримати контроль над своїми старими вотчинами та негативною реакцією деяких частин суспільства, зокрема русифікованих південно-східних районів на те, що вони вважають «націоналістичною політикою Києва». Результатом стало виникнення сепаратистських тенденцій у Донбасі, Закарпатті і найбільш явно — у Криму. Користуючись підтримкою Росії, комуністичні ортодокси, які залишилися при владі в Криму, 30 червня 1992 р. примусили Київ визнати автономний статус півострова.

Чимдалі повніше проявляється двоїстий характер внутрішньої політики. З одного боку, нібито діють міністерства, закони, представники президента, його розпорядження. З другого боку, справжня влада на місцях залишається в руках обласних Рад, директорів підприємств і голів колгоспів, більшість яких є ті ж комуністи, які «грають власну гру». Спостерігаючи хаотичну ситуацію, що складається в Україні, деякі оглядачі доходять висновку, що тут діють лише два закони: закон Мерфі та закон джунглів.

Проблема значно ускладнюється виникненням найрізноманітніших політичних партій. Справа в тому, що для багатьох колишніх радянських громадян уроки життя в умовах політичного плюралізму виявилися вельми важкими. Дехто ностальгічно згадує найпростішу систему, за якої одна партія контролює все. Перебудова розладнала цю систему, коли дозволила формування опозиційних груп. Проте коли протягом одного року незалежності були засновані близько 15 партій, стало досить важко проводити межу між плюралізмом і анархією. У більшості випадків нові партії були погано організованими, не чисельними і слабкими. Ці формування, як зазначалося, лише ускладнюють політичне життя, але й без них була б неможливою справжня демократія.

Політичні та ідеологічні розбіжності найбільшою мірою поширені в так званому демократичному табори. Подібно до інших масових рухів — «Солідарності)» в Польщі або «Саюдісу» в Литві — після досягнення, хай формального, багатьох своїх цілей Рух переживав серйозну кризу з самовизначенням. Деякі його лідери, зокрема Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь, закликали до того, щоб зберегти Рух як фронт демократичних об’єднань та партій, чиїм першорядним завданням було б створення солідного політичного грунту нової Української держави. Це означало, що Рух мас перейти більше до співробітництва, ніж до конфронтації з урядом. Але інша фракція, очолена Вячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі доти, поки вона не буде усунена від влади. Тому Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. Ці розбіжності, підсилені особистими амбіціями та ворожнечею лідерів Руху, призвели до розчарування багатьох його членів і різкого падіння їхньої чисельності. Спроби компромісу виявилися невдалими, і на четвертих зборах Руху 6 грудня 1992 р. він фактично перетворився на політичну партію, очолену Чорноволом, яка налічує близько 55 тис. членів. З точки зору впливу і підтримки в масах це вже не що інше, як тінь попередньої організації.

Тим часом інші лідери демократичного табору сформували власні партії. Серед них — найчнсельніша і добре організована Українська республіканська партія (12 тис. членів), яку спочатку очолював Левко Лук’яненко, а потім Михайло Горинь. У числі інших варто згадати Демократичну партію України, яку очолював спочатку Юрій Бадзьо, а згодом Володимир Яворівський, та Селянську демократичну партію. У серпні 1992 р. вони разом із «Просвітою», Товариством української мови та Спілкою українських студентів сформували коаліцію —Український конгрес національно-демократичних сил, головна мета котрого — підтримка президента в розбудові держави. Ще одна коаліція з’явилась того ж року — об’єднання «Нова Україна». Провідну роль тут відіграє Партія демократичного відродження України на чолі з Володимиром Філенком, до всі входять також Соціал-демократична партія України, партія «зелених», профспілкові організації представники трудових колективів та бізнесу. Головна турбота цього об’єднання — прискорення економічних реформ. Крайнє праве крило представляють ультранаціональні партії і групи, які з’явилися завдяки підтримці певних кіл української діаспори: Спілка українських націоналістів, Українська національна асамблея та ОУН. Загальна кількість членів названих партій складає, за деякими оцінками, 45 тис.

У цьому контексті природним буде запитання: що ж трапилося з забороненою КПУ та трьома мільйонами її членів? Оскільки більшість рядових членів йшли у партію з кар’єристських міркувань, вони залишили цю організацію, коли належність до неї вже не давала ніяких переваг. Заборона КПУ налякала багатьох і сприяла масовому виходу з партії. Проте, незважаючи на всі ці невдачі, можна було сподіватись, що така всюдисуща і досвідчена організація збереже достатню кількість завзятих прибічників. Протягом місяця після розвалу Радянського Союзу вони з’явилися на арені, проголосили свою відданість ідеям комунізму і організувалися в Соціалістичну партію України, яку очолив Олександр Мороз. Хоча партія спершу налічувала досить скромну кількість членів — 30 тис., вона дістала підтримку багатьох представників колишнього радянського «істеблішменту», які втратили свої позиції, а також консервативних елементів населення. До того ж так звана «група 239», яка складає більшість у парламенті, належить до її прибічників.

Економічний занепад. Для простого громадянина України нескінченні політичні баталії «нагорі» ставали чимдалі менш цікавими. Більш того, у багатьох розвинулася відраза до політики як такої. Пояснити це можна невдачами політики та політиків, постійно зростаючою убогістю повсякденного життя. Адже радянський режим призвела до загибелі саме його нездатність розв’язати ці проблеми. Тепер з’явилася небезпека, що в тому випадку, якщо молода Українська держава не зможе ефективно подолати економічну кризу, її чекатиме така ж доля.

Одним із найпоширеніших аргументів на користь незалежності був той, що громадяни України зможуть покращити своє матеріальне становище, коли країна позбавиться економічної експлуатації Москви. Цей погляд підсилювався традиційним стереотипним уявленням про «багату Україну», благословенну землю, повну ресурсів, яка розквітне, якщо цими багатствами правильно розпорядитися. Однак цього не сталося. Навпаки, економічна ситуація погіршувалась далі. На початку 1993 р. вона стала катастрофічною.

Статистика є лишь досить блідим наближенням до гнітючої дійсності, але й вона дає про неї певне уявлення. З 1990 по 1992 р. валовий національний продукт зменшився на 14 %, а продуктивність праці — на 15 %. Знизилися стимули до праці, оскільки заробітна платня швидко втрачала свою вагу. Тільки в 1992 р. інфляція стрибнула до вражаючих 2000 %. Головною причиною цього стало те, що уряд збільшував грошову масу для фінансування численних підприємств, які потребували грошей все більше і більше. Іншим джерелом інфляції був галопуючий ріст цін на імпорт необхідних матеріалів, особливо на газ та нафтопродукти з Росії. Отже, той, хто приймав рішення, потрапив в безвихідну ситуацію: або йти на гіперінфляцію, або на безробіття. Навіть якщо люди могли купувати товарі по високих цінах, багато товарів першочергового попиту просто неможливо було знайти. Їх пошуки перетворилися на головне заняття більшості населення України. Тільки можливість споживати відносно велику кількість хліба і зернопродуктів давала змогу запобігти дефіциту продовольства. За деякими оцінками, більше половини населення України живе нижче рівна бідності (у 1989 р. таких було 15 %). Крім того, даються взнаки наслідків чорнобильської катастрофи: зокрема, на початку 1990-х років рівень смертності в Україні перевищив рівень народжуваності. Нарешті, масштабів епідемії набули корупція і злочинність.

Противники незалежності вбачають корінь зла у виході України зі складу СРСР. Це призвело до того, доводять вони, що фабрики відрізані від сировини і ресурсів в інших республіках, виробники і споживачі розділені кордонами нових держав, ускладнився грошовий обіг, виникли бар’єри на шляху торгівлі. На їхню думку, радянська економічна система була занадто взаємопов’язаною, щоб розділяти її, і тільки колективні зусилля колишніх республік дадуть змогу розв’язати їхні економічні проблеми.

Для прихильників незалежності економічний колапс став доказом фундаментальної хибності і невиправної природи радянської економічної системи. Вони доводять, що економічний спад почався у 1980-ті роки і постійно набирає силу. Погоджуючись із тим, що економічна співпраця з колишніми республіками, особливо з Росією, є справою необхідною, вони водночас наголошують на тому, що кожна країна має шукати власний шлях виходу з кризи, оскільки в кожної є власний набір специфічних особливостей і труднощів. Отож, стає дедалі яснішим, що незалежність спонукує громадян України більш реально оцінювати свої економічні умови і можливості. Вона також посилює розуміння того, що вони мають самі розв’язувати свої проблеми.

На перший погляд економічна міць України може здаватися вражаючою. Вона має декілька важливих виробництв, насамперед вугільне, металургійне та машинобудівне. Донедавна тут була зосереджена половина хімічних виробництв Радянського Союзу. Досить високим рівнем розвитку характеризувалося суднобудування. Добре розвинутим (за радянськими стандартами) було сільське господарство, яке в 1989 р. давало майже 21 % загальносоюзної продукції цієї галузі і більше половини цукру. Україна володіє 30 % світових запасів чорнозему. Вистачає порівняно дешевої робочої сили, до якої входить чимала кількість осіб із вищою і середньою освітою. До того ж республіка має досить високий науково-технічний потенціал.