РОЗПОВІДЬ КАНАДСЬКОГО ІСТОРИКА ПРО МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ УКРАЇНИ (Передмова до першого українського видання 1991 р.)

РОЗПОВІДЬ

КАНАДСЬКОГО ІСТОРИКА

ПРО МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ

УКРАЇНИ

(Передмова до першого

українського видання

1991 р.)

Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки здійснюваної сталінщиною впродовж трьох поколінь деформації історичної свідомості і не хоче більше миритися з цим.

Потяг до історії поєднується з недовірою до сучасних істориків. Певною мірою ця недовіра обгрунтована. Багато науковців, особливо старшого віку, не можуть звільнитися від хибних стереотипів. Деякі з них й досі протестують проти «очорніння славного минулого» і в наступальному стилі демонструють відданість «принципам». Для більшості ж просто потрібен час, щоб заново осмислити свій предмет, розібратися в архівному матеріалі і методах дослідження. Перші створені з позицій нового мислення книги вже виходять у світ.

Що ж має дістати читач, поки сучасна історична наука здійснюватиме свою перебудову? Перш за все твори В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших класиків української історіографії — призабуту, а в недавньому минулому — нерідко заборонену історико-культурну спадщину. У 1988—1989 рр. ці твори друкувалися в журналах і навіть в газетах, звучали по радіо. Починаючи з 1990 р. з’явилися передруки десятків книг наших класиків, в тому числі репринтних. А тепер настала черга познайомитися з сучасною українською, зарубіжною історичною літературою. Одним з її найкращих зразків якраз і є книга канадського професора, українця за походженням Ореста Субтельного.

Своєю працею автор прагнув задовольнити інтерес до історії України передусім у колах україно-канадської громадськості. Про це свідчить присвята, вміщена в канадському виданні: «Тим, хто покинув свою батьківщину, але ніколи не забуває її». Втім, багатьма своїми аспектами книга здатна викликати увагу й українського вітчизняного читача, у чому він матиме змогу неодноразово переконатися.

* * *

Для відірваних від народної товщі й розсіяних по всьому світу зарубіжних українців загроза асиміляції була і є надзвичайно гострою. Тому в літературі діаспори ідея національного відродження проходить червоною ниткою. Нашій офіційній доперебудовній ідеологічній доктрині вона здавалася підозрілою і навіть єретичною. Обслуговуючи унітарну багатонаціональну державу, ця доктрина тільки на словах визнавала такі поняття, як національний суверенітет, самостійність, самобутність. Наголошування на цих поняттях тягло за собою, як правило, звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі».

Наступально антитоталітарна, антисталінська спрямованість праць діаспори нерідко надавала націоналізму хворобливо загостреного вигляду. Щодо книги О. Субтельного цього не скажеш. Усім своїм змістом вона спрямована на виховання національної самоповаги, а не почуття зверхності над іншими народами ба навіть ненависті до них. Скажімо, торкаючись гострих моментів у взаємовідносинах України з Польщею та Росією, автор в основному обирає спокійний тон і зважені висловлювання. Він переконаний, що історію не можна використовувати як зброю для силового розв’язання проблем національного буття.

Такий підхід незвичний для нас усіх. Ми ж бо звикли вважати себе бійцями ідеологічного фронту, а свою науку — ідеологічною зброєю. Та чи можна добувати об’єктивне знання, якщо ставитися до історії як до зброї? На цей випадок колись знайшли гнучке пояснення: партійність повинна збігатися з науковою об’єктивністю. А якщо історик приносив партійність у жертву об’єктивності, його звинувачували у «буржуазному об’єктивізмі». Аби знищити самостійність мислення в корені, потрібен був еталон. Ним став короткий курс «Історії ВКП(б)». Сталін усвідомлював, наскільки є ефективним маніпулювання історичною свідомістю, а тому не пошкодував зусиль, щоб власноручно відібрати факти, події та осіб, придатних, на його думку, для вітчизняної історії. Коли ж у цьому короткому курсі бракувало настанов, скажімо, спеціалістам з історії України, то відповідні субеталони вироблялися додатково. Таку роль відігравали, наприклад, схвалені ЦК КПРС тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією.

Відсутність ідеологічної упередженості робить книгу О. Субтельного вразливою з точки зору звичного нам «класового» підходу до історії, за яким завжди приховувався підхід суто партійний, а не загальнонародний, тобто національний. Така вразливість цілюща для багатьох суспільствознавців, нездатних й досі зняти з себе «військову форму» бійців ідеологічного фронту. Додамо, що по інший бік фронту шикуються вже історики з обозу сил, опозиційних консерваторам. Теж виховані в традиціях сталінізму, вони чудово засвоїли лукаву тезу про тотожність наукової об’єктивності і партійності. Звичайно, власної.

Незвична для нас книга О. Субтельного й відбором матеріалу по історичних областях. В узагальнюючих курсах з історії України подіям на Наддніпрянщині та Сході ми завжди надавали рішучу перевагу над усім тим, що відбувалося на західноукраїнських землях. В результаті у читача складалося помилкове враження, що історія України — це тільки історія тих етнічних земель українського народу, які входили до складу Росії. Пояснення просте: історія України не розглядалася як самостійний курс, а завжди досліджувалася й викладалася у школах і вузах як частина історії СРСР, до 1917 р. — Російської імперії. Підхід О. Субтельного — якісно інший. Подіям на території, що входила спочатку до Австро-Угорщини, а потім — до Польщі, Чехословаччини та Румунії, приділено достатню увагу.

Нарешті, наголосимо на ще одній розбіжності історичного курсу О. Субтельного із звичними для вітчизняного читача узагальнюючими працями. Це — зовсім інше співвідношення обсягів дореволюційної та післяжовтневої проблематики. При побудові загальних курсів ми дотримувалися принципу «фіфті-фіфті»: одна половина обсягу присвячувалася подіям до Жовтневої революції, а друга — післяжовтневій історії. Наприклад, десятитомну «Историю Украинской ССР» (1981—1985 рр.) спланували так, що уже п’ятий том завершувався Лютневою революцією. Надто вже спрощеним, аж до примітивної вульгаризації, виявився підхід до відомого вислову класика, який заявив, що вся історія людства до епохи пролетарських революцій є тільки передісторією.

У О. Субтельного майже дві третини обсягу відведено століттям, які передують двадцятому. Розділ «Україна у XX столітті» — один з п’яти наявних. Однак безсумнівно ключову роль цього століття в історії України автор враховує структурною побудовою: відповідний розділ складається з 12 підрозділів, а всі попередні разом узяті — з 17.

Розглянемо тепер основну тематику книги О. Субтельного, його спосіб постановки проблем і найбільш цікаві узагальнення.

Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід’ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі.

Щоб досягти компромісу між цими крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам — російському, українському і білоруському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після возз’єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови.

Етногенез східних слов’ян й досі неясний, бо ототожнення Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням у цьому напрямі. Апріорно можна твердити, що п’ять східнослов’янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери. Делікатно підводячи читача до цієї думки, О. Субтельний розвінчує теорію «колиски» аргументами, запозиченими у марксистів. Він вважає, зокрема, малоймовірним, щоб єдина давньоруська народність (якщо припустити, що вона існувала) могла б розпастися внаслідок монгольської навали і завойовницької політики Польської та Литовської держав. Це, зауважує вчений, досить дивний відступ від звичайного для марксистів наголосу на внутрішні соціоекономічні фактори при розгляді становлення та розвитку націй. Я б додав до цього ще й такий аргумент: ми цілком точно знаємо, коли саме і в яких політичних документах народилася теза про єдину давньоруську народність. Навіщо ж тепер витрачати порох на наукову аргументацію неможливості існування цієї народності?

Читача повинні зацікавити роздуми автора про історичні особливості розвитку різних українських земель у післякиївську епоху. Докладно зупиняючись на проблемі литовського завоювання другої половини XIV ст., він трактує його як менше зло порівняно з татаро-монгольським загарбанням російських земель. Справді, у державі Гедиміновичів руська (українсько- білоруська) мова стала державною, литовські феодали почали засвоювати релігію і культуру завойованого народу, а переможена феодальна верхівка зайняла високі посади.

Зовсім іншим за своїми наслідками було завоювання Галицької землі й частини Західної Волині польськими феодалами. О. Субтельний підкреслює, що населення цих земель відразу відчуло зростання кріпосницького гніту, супроводжуваного наступом католицизму і полонізацією. Після Люблінської унії 1569 р., коли Польське королівство і Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу — Річ Посполиту, така сама доля спіткала населення інших українських земель. Польські та полонізовані українські магнати володіли сотнями сіл і містечок. Гноблення закріпачених селян ніде в Європі не набуло такої інтенсивності, як у Речі Посполитій.

Професіоналізм автора особливо помітний в розділі «Козацька ера». Цей героїчний етап у житті українського народу викликає велику зацікавленість сучасних політиків, митців і «простих смертних», бо національно-культурне відродження наших днів великою мірою живиться традиціями півтисячолітньої давності. О. Субтельний доводить на великому історичному матеріалі, що в умовах, коли більшість українських феодалів охоче полонізувалася, козацтво стало на чолі боротьби за збереження культурної, релігійної та психічної ідентичності народу, або, висловлюючись тогочасною мовою, боротьби за звичаї предків.

Оцінюючи повстання 1648 р. як одну з найголовніших подій в житті українського народу, автор справедливо вважає, що за масштабами воно перевершує усі інші соціальні конфлікти тогочасної Європи. Чому ж конфлікт, який визрівав десятиліттями, вибухнув раптово і з такою величезною силою? Відповідь проста: боротьбу вели між собою найбагатші на континенті польські магнати і найбільш експлуатовані українські селяни-кріпаки. Соціальне напруження в цій місцевості характеризувалося максимальною різницею потенціалів.

Розглядаючи рішення Переяславської ради як поворотний пункт в історії Східної Європи, О. Субтельний підкреслює вигоди, які дістав північний сусід України: ізольована раніше Московія зробила колосальний крок уперед на шляху перетворення у велику державу. Ця думка слушна. Але хіба програла сама Україна в тій конкретній обстановці, що тоді складалася?

Повторимо думку канадського історика: українські кріпаки були найбільш пригнобленими й безправними, найбільш експлуатованими й поневоленими в усій Європі. Разом із цим треба підкреслити ще одне: будучи у змозі вичавлювати зі своїх підданих максимум зиску, польські магнати виявилися безсилими захистити їх від спустошливих набігів кримських ханів, в основному за «людським товаром». Кримська Кафа (сучасна Феодосія) була найбільшим на континенті невільницьким ринком, і людолови десятками років торгували там переважно українськими юнаками та дівчатами. Отже, життя українців у Речі Посполитій являло собою виснажливу боротьбу за можливість фізичного існування, не більше. Щоб покінчити з нестерпним становищем, український народ якраз і почав визвольну війну.

Чи можливим було виникнення в ході цієї війни самостійної Української держави, здатної протистояти польським магнатам і кримським ханам? Адже ця держава вже виникала... І все-таки відповісти на це питання можна тільки негативно. Такої альтернативи приєднанню до Росії просто не існувало. Згадаємо, що польсько-російська війна, яка почалася у відповідь на рішення Переяславської ради, закінчилася так званим «Вічним миром» тільки в 1686 р. Тобто польські феодали впродовж 32 років не бажали змиритися з тим, що здійснив Богдан Хмельницький. Вести з ними таку тривалу й виснажливу війну самостійно, маючи до того ж за спиною Кримське ханство, українські гетьмани просто б не змогли.

Багато уваги у книзі приділяється гетьману Івану Мазепі. О. Субтельний шар за шаром знімає з цієї історичної постаті чужі, наліплені пізніше оболонки і показує нам реальну фігуру. Виявляється, що Іван Мазепа зовсім не був ані переконаним борцем за національну справу (не дозріло ще тоді суспільство до таких категорій!), ані зрадником. Автор, так би мовити, не індивідуалізує поворот Мазепи до шведів, а розглядає раптову зміну орієнтації гетьмана як відбиття настроїв досить значної частини української правлячої верхівки. Першопричини таких настроїв, як свідчить сила-силенна фактів, полягають у загальній невдоволеності козацької старшини надмірними вимогами царя. Така невдоволеність як реакція на зростаючий тягар війни спостерігалася і в російських землях. До того ж у виснажливій війні зі Швецією Петро I зробив наголос на централізації управління, чим поставив під знак запитання Переяславський договір. А коли поширилися чутки про те, що цар хоче реорганізувати козацьке військо, яке дійсно не витримувало конкуренції з регулярними європейськими арміями, старшина серйозно стурбувалася і змусила гетьмана перейти до підтримки шведського короля. Пізніше, однак, вона відцуралася від Мазепи і поспішно проголосила гетьманом Івана Скоропадського.

Поступово шматована своїми сусідами, Річ Посполита зникла, нарешті, з географічної карти. Землі українського народу опинилися у двох сусідніх імперіях — Російській (на 80 %) і Австрійській (на 20 %). Економічне, політичне і соціальне життя в обох цих державах, як підкреслює О. Субтельний, було упорядковане, бюрократія постійно тримала в полі зору людську спільність будь-якої величини й навіть окрему людину. Українські землі в результаті глибоко інкорпорувалися в імперські державні структури. Це не могло не викликати ослаблення традиційних зв’язків між Наддніпрянщиною і Західною Україною. Разом із тим період з кінця XVIII ст. характеризується появою нового соціального прошарку — інтелігенції як сили, що пробуджує національну свідомість народу. З’явилися перші дослідження в галузі української історії та фольклору, почали розвиватися літературна мова і національне мистецтво. Обмін досягненнями духовної творчості між українськими землями у складі Росії та Австрії поклав початок національній інтеграції позбавленого державності народу.

Економічний розвиток українських земель у складі Росії після скасування кріпосного права став просуватися високими темпами. Однак О. Субтельний справедливо не ідеалізує наслідків цього розвитку для національного буття українського народу. Він зазначає, що утворилися дві різні системи виробництва і соціальної організації: з одного боку — зростаюче місто, багатонаціональний, в основному російськомовний, пролетаріат, машинна праця, а з другого — консервативне село, досить патріархальне селянство, ручна праця. Суперечності між цими системами і всередині них наклали відбиток на дальший хід подій.

Українських земель у складі Австро-Угорщини індустріалізація майже не торкнулася. Вони так і залишалися серед найбільш відсталих і бідних районів Європи. Проте перетворення абсолютної монархії Габсбургів на конституційну внесло істотні зміни в національне життя держави. Якщо в самодержавній Росії українському народові відмовляли у праві на самостійне існування і переслідували так званих «мазепинців» за наміри пропагувати його мову і культуру, то в конституційній Австро-Угорщині лозунг культурно-національної автономії всіх народів став, по суті, офіційним і активно втілювався в життя. О. Субтельний і тут справедливо не ідеалізує процесів зростання політичної і соціально-культурної активності західноукраїнського суспільства. Він підкреслює, що імперські чиновники цілком свідомо ігнорували вимоги адміністративного об’єднання Східної Галичини, Закарпатської України і Північної Буковини. У кожній з цих коронних земель потяг українців до національної самоорганізації наштовхувався на опір з боку відповідних організацій інших націй, яким створювали сприятливіші умови для існування. Найбільш серйозні міжнаціональні тертя, аж до конфронтації, мали місце між українськими і польськими організаціями у Галичині. Справа дійшла до того, що політичні партії, які тут утворювалися за національною ознакою, почали формувати воєнізовані організації.

Не можна не поділяти погляду О. Субтельного на першу світову війну як величезне нещастя для українського народу. Адже позбавлені своєї державності українці продовжували залишатися об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Близько 3,5 млн солдатів-українців у російській армії та 250 тис. в австрійській змушені були воювати не тільки за чужі їм імперіалістичні інтереси, але й один проти одного. Землі, заселені українцями, особливо Галичина, стали театром найбільш кривавих битв на Східному фронті.

Історію революції та громадянської війни на Україні у книзі О. Субтельного подано під незвичним кутом зору. Що я тут маю на думці? «Обов’язковий набір» фактів, подій та осіб з вилученого після XX з’їзду КПРС короткого курсу «Історії ВКП(б)» благополучно перекочував в усі сучасні підручники, посібники і монографії. Саме ця фальсифікована історія 1917—1920 рр. і є для нас «звичною». Але давно вже час звільнитися від сталінських стереотипів...

У книзі подано детальний аналіз розстановки політичних сил на Україні. Характеризується соціальна база Центральної Ради — національна інтелігенція і напівінтелігенція, земські діячі, нижчий командний склад армії, селяни-власники. Підкреслюється багатонаціональний характер Центральної Ради, яка на чверть складалася з представників російських, єврейських, польських та інших неукраїнських партій. Заслуговує на увагу безстороння оцінка більшовицької партії: нечисленна спочатку, але дисциплінована, надзвичайно централізована організація, яка складалася з професіональних революціонерів і мала в особі Леніна геніального лідера, неперевершеного майстра революційної тактики.

Читач знайде у праці О. Субтельного різноманітну інформацію про еволюцію основних політичних партій, і насамперед — українських соціалістичних партій, які входили до Центральної Ради, а пізніше утворили Директорію. Детально розповідається, наприклад, про найчисельнішу і найвпливовішу на Україні партію українських есерів. Ліве крило УПСР, яке виникло і згодом зміцнилося в ході революційних подій, врешті-решт дістало більшість у ЦК, після чого розпустило місцеві партійні комітети і почало організацію Української комуністичної партії (боротьбистів) — УКП(б). Природна більшовизація українських есерів під впливом загального невдоволення трудящих соціальною і особливо аграрною політикою Центральної Ради і Директорії мала свій логічний фінал: боротьбисти змушені були саморозпуститися. На індивідуальній основі їх прийняли в КП(б)У. Таким чином, українізація більшовиків (які не мали на Україні національного коріння) відбувалася спочатку досить своєрідним шляхом: через більшовизацію українських партій — есерів, а частково й соціал-демократів. О. Субтельний не згадує про дальшу долю боротьбистів, а вона трагічна. Незабаром після входження в КП(б)У багатьох боротьбистів «вичистили». А в 1937—1938 рр. за кожним із колишніх боротьбистів «компетентні органи» влаштовували справжнє полювання. Несподівано високо у книзі оцінюється політика уряду гетьмана Павла Скоропадського в галузі культури. Здобутки піврічного існування Української держави дійсно вагомі: півтори сотні українських гімназій, в тому числі у сільській місцевості, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, заснування національного архіву і наукової бібліотеки на мільйон томів, утворення Української Академії наук. Політичні оцінки гетьманщини мало відрізняються від тих, що побутують в радянській історіографії.

Українські землі виявилися єдиними територіями колишньої Австро-Угорщини, які не зберегли проголошеної державності й були поглинені своїми сусідами. Чи такий хід подій був закономірний? О. Субтельний намагається дати відповідь, аналізуючи міжнаціональну боротьбу після розпаду монархії Габсбургів, суперечності між національним і революційним рухом на західноукраїнських землях, внутрішню і зовнішню політику уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Історичні факти, які наводяться у відповідних розділах книги, мало відомі навіть спеціалістам.

Останнім часом у нашій пресі з’явилося стільки публікацій з історії УРСР 20—30-х років, які грунтуються на закритих раніше архівних даних, що інформаційна насиченість відповідних розділів книги О. Субтельного виглядає недостатньою. Варто зазначити, однак, що оцінки й висновки, зроблені на доступному йому матеріалі, багато в чому збігаються з тією картиною історичного минулого, яку ми тепер вимальовуємо з позицій нового мислення.

Відомо, що сталінська форсована індустріалізація і пов’язана з нею примусова суцільна колективізація селянських господарств привели до утворення нового суспільно-економічного ладу, який було названо соціалістичним. Економічний потенціал Радянської України істотно підвищився. Проте не можна не погодитись з О. Субтельним, коли він заявляє, що народ змушений був платити винятково високу ціну за такі перетворення. І це — не однократна ціна, яку сплатило попереднє покоління. Ціну «Великого перелому», як гордо назвав Сталін розпочате з 1929 р. повернення в економічній політиці до відкинутої Леніним доктрини воєнного комунізму, всі ми сплачуємо кожний день, бо продовжуємо борсатися у виробничих відносинах, нездатних забезпечити гідний рівень життя кожній людині.

У праці канадського історика є традиційне для західної літератури твердження про те, що московські плановики відвели Україні роль виробника сировини, тоді як російська індустрія монополізувала виробництво кінцевої продукції, особливо товарів широкого вжитку, котрі надходили на український ринок. У такій спеціалізації завжди вбачали ознаку колоніального становища України. На жаль, це твердження не відповідає дійсності. Саме так: на жаль, бо якби російська індустрія була орієнтована на споживача, то Україна мала б від цього немалу користь. Насправді ж своєрідними колоніями сталінської командної економіки стали всі республіки країни без винятку. Після скасування непу і негласного повернення до політики комуністичного штурму внутрішній ринок зник. Натомість утворився так званий «загальносоюзний народногосподарський комплекс». Усі більш-менш значні підприємства незалежно від їхнього розміщення було підпорядковано центру і поділено на групи «А» і «Б». Групі «А», тобто виробництву засобів виробництва, штучно створювалися найкращі умови за рахунок групи «Б» і сільського господарства. Група «Б», як і транспорт, комунальне господарство та сфера обслуговування, фінансувалася за «залишковим» принципом. Із тих часів і досі велика індустрія розвивається незалежно від кінцевого споживача, тобто працює сама на себе.

Розповідь про організовані сталінщиною політичні процеси О. Субтельний починає з «Спілки визволення України», тобто з 1930 р. Точніше було б розпочати цю тему з «шахтинської справи» 1928 р. Після процесу «шахтинців» були поступово винищені майже всі так звані «буржуазні спеціалісти», тобто інженери і техніки з дореволюційними дипломами. Найвищою точкою «Великого терору» в загальносоюзному масштабі вважається 1937 рік. Однак на Україні, як підкреслюється у книзі, терор досяг величезних масштабів уже в 1933 р. Тоді розправлялися з відповідальними працівниками апарату, які відмовлялися застосовувати терор голодом щодо селян (так званими «саботажниками хлібозаготівель»), а також із представниками національної інтелігенції.

Висвітлюючи історію західноукраїнських земель у міжвоєнний період, О. Субтельний зупиняється на таких питаннях, як політика правлячих кіл відносно українців, соціально-економічне становище окремих територій, національний і революційний рух. У книзі мало згадується КПЗУ, яка відіграла в боротьбі з окупаційною адміністрацією велику роль. Зате читач знайде відомості про замовчувані в радянській історіографії дії Організації українських націоналістів (ОУН), яка поступово розбудувала цілу «підземну армію».

У приєднанні західноукраїнських земель до УРСР канадський історик убачає подію великого історичного значення: українці об’єднувалися в цілісній державній структурі. Надалі ж читач зустрінеться з незвичним описом перетворень, здійснюваних радянською владою. У працях, присвячуваних ювілеям возз’єднання, які з’являлися кожні п’ять років і ставали дедалі товстішими і поліграфічно досконалішими, завжди подавалася картина, далека від історичної правди. О. Субтельний же розповідає про те, що відбувалося в житті. Зокрема, детально охарактеризовано заходи щодо ліквідації політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури, яку створили українці за десятки років: арешти політичних діячів, розпуск політичних партій, фактичне одержавлення кооперативів, припинення діяльності «Просвіт». Навіть без формального звинувачення всіх так званих «ворогів народу» арештовували й депортували у віддалені райони країни. Додам від себе (О. Субтельний тут утримується від узагальнень), що каральні органи тоталітарної держави мали справу не з особистостями, а з небажаними соціальними верствами, і відповідно репресували не окремих людей, а цілі верстви. Була вивезена практично вся буржуазія, колишні офіцери, священики, лікарі, вчителі, адвокати та інші освічені люди. Всього, за наведеними у книзі даними, з Галичини було депортовано до 400 тис. українців. Зрозуміло, ця цифра (очевидно, занижена) потребує обгрунтування архівними даними. Але в усякому разі можна твердити, що відомство Берії продемонструвало у звільнених Червоною Армією районах унікальну «продуктивність праці». У пресі з’явилися дані, що з території Західної України і Західної Білорусії було вилучено і депортовано за півтора роки 318 тис. сімей, тобто 1 173 170 чоловік. Це — приблизно 10 % населення.

У короткому, але солідно документованому нарисі про гітлерівський окупаційний режим відзначено, що фашисти розглядали Україну як «життєвий простір» для німецького населення, а самих українців — як майбутніх рабів. Є фактом, що серед 2,8 млн радянських громадян, вивезених на роботу до Німеччини, налічувалося 2,3 млн українців. Продовольство, яке викачувалося з села, йшло практично повністю на потреби німецької армії або населення самої Німеччини. За масовістю і жорстокістю терор, розв’язаний окупантами на Україні, значно перевершував усе те, що вони чинили в Західній Європі.

Аналізуючи проблеми післявоєнного періоду, О. Субтельний найбільш детально спиняється на подіях, які відбувалися у західних областях України: ліквідації греко-католицької церкви, боротьбі з Українською повстанською армією (УПА), примусовій колективізації селянських господарств, політиці в галузі культури. Підкреслено, що в другій половині 40-х і на початку 50-х років сталінщина фізично або морально знищила багатьох талановитих представників української творчої інтелігенції.

Дослідження подій останніх десятиліть містить чимало цікавих спостережень. Автор порушує гострі проблеми, але не дає готових відповідей. І це зрозуміло: їх дасть історичний процес, який відбувається на наших очах.

Зупинімося, однак, на болючій, політично гострій і замовчуваній у нас проблемі русифікації. О. Субтельний на фактах доводить, що стараннями команди Брежнєва — Щербицького на Україні, починаючи з 70-х років, стала здійснюватися масштабна й багатопланова політика русифікації. Це дійсно так. Результати цієї політики вже можна проілюструвати в цифрах, аналізуючи матеріали недавно опублікованого перепису населення 1989 р. Виявляється, що між переписами 1970 і 1989 рр. населення України зросло на 4344 тис., причому за рахунок українців — тільки на 2135 тис. чоловік. Неможливо уявити собі, щоб протягом двох десятиріч у прирості народонаселення Німеччини переважали б не німці, в Італії — не італійці, у Франції — не французи! Звичайно, тут справа не в природному прирості серед українців: він однаково низький майже для всіх національностей республіки. Причина в іншому: на народ із тисячолітньою історією насунулася асиміляція. Як відомо, вона починається з мови, і перепис 1989 р. безсторонньо зафіксував: у Радянському Союзі 4851 тис. українців (тобто кожний десятий), а на території України — 1966 тис. (кожний двадцятий) не знають рідної мови.

Загроза асиміляції й надалі залишається актуальною, але проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України вселяє надію на те, що несприятливі тенденції будуть переламані. Звичайно, щоб покінчити з ненормальним для кінця XX ст. становищем, коли рішення про хід подій приймаються поза межами республіки, треба ще подолати велику відстань. Але головне, що цей рух, як всі ми бачимо та усвідомлюємо, почався.

Останні розділи книги становитимуть для нашого читача неабиякий інтерес, оскільки історія еміграції його співвітчизників до найвіддаленіших куточків світу, а також проблеми сучасної української діаспори донедавна були для нього суцільною «білою плямою». Ці сторінки написані О. Субтельним з особливим почуттям. І лишається тільки погодитись з автором, коли він підкреслює думку про необхідність налагодження всебічних контактів між українцями всього світу, «доки ще є час бути корисними одне одному».

На закінчення слід відзначити високий теоретичний рівень дослідження. Цю перевагу непросто відчути тим, хто вихований на догмах марксизму-ленінізму. Адже наша історична свідомість украй деформована вченням про суспільно-економічні формації. Багато хто й досі переконаний, що початок капіталізму в Росії поклав царський указ про скасування кріпосного права, а кінець — переворот 25 жовтня 1917 р. З екранів телевізорів і газетних шпальт надходить інформація про те, що в країнах СНД знову починають будувати капіталізм... Праця О. Субтельного, якому «не пощастило» вчитися в радянському вузі, вільна від таких вульгарно-соціологічних стереотипів. Ми бачимо зріз подій, зроблений вправною рукою політолога-професіонала. Історичний процес стає опуклим, немов голограма, і між зовні не пов’язаними подіями чітко проступають причинно-наслідкові зв’язки.

* * *

Коротко про автора. Орест Субтельний (нар. 1941) розпочав свою наукову і викладацьку діяльність у Гарвардському університеті (США) у 1973 р. Тоді ж захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії. Тема дисертації — «Зв’язки гетьмана Пилипа Орлика з Кримським ханством і Отаманською Портою. 1710—1742». У 1975 р. за допомогою Української вільної академії наук (УВАН) опублікував працю «Листи Івана Мазепи». Протягом 1975—1982 рр. працював у Гамільтон Коледж на посадах, висловлюючись нашою лексикою, старшого викладача і доцента. У видавництві Колумбійського університету в 1981 р. надрукував монографію «Мазепинці: український сепаратизм XVIII ст.», за яку одержав премію Антоновича (1982 р.). У 1985 р. вийшла друком монографія «Проблема панування у Східній Європі: місцева знать та іноземний абсолютизм. 1500—1715».

Починаючи з 1982 р. О. Субтельний працює професором історії та політології Йоркського університету в Торонто (Канада). У 1988 р. видавництво Торонтського університету опублікувало його книгу «Україна: історія», яка швидко розійшлася і була визнана кращим викладом української історії англійською мовою. У наступні два роки книга витримала два стереотипних видання. Уривки з неї у різних перекладах стали друкувати періодичні видання на Україні.

Переклад пропонованої книги здійснений з торонтського видання 1988 р. Незначні структурні й текстуальні розбіжності з оригіналом, а також доповнення ілюстративного матеріалу узгоджені з автором. Відсутність на Україні деяких джерел, які цитує автор, призвела до необхідності зворотного перекладу ряду сюжетів. Науково-допоміжна робота виконана О. В. Ру- сіною та В. Я. Рябчуном. Допомогу в доборі додаткових ілюстрацій надали М. Я. Петухов і В. І. Наулко.

С. В. Кульчицький

доктор історичних наук