11. Суспільство, економіка й культура

11. Суспільство, економіка й культура

Економіка. Соціальні зміни в Гетьманщині. Відкриття Півдня. Демографічна й територіальна статистика. Правобережжя під владою Польщі. Культурне життя

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом’якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор’я, захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

Економіка

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слаборозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов’язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив’язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

При загальній млявості в економіці села все ж з’являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов’язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво, — деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з’їжджатися до певних міст і сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв’язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричинилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро I змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар’єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого — імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуація схиляла багатьох істориків досталінського періоду до думки, що економічні взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й польські магнати Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній з яких працювало 15–20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу. В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці та кожум’яки, часто сягала 400—600. Деякі села, особливо на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку мануфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов’язавши кріпаків працювати на них аналогічно тому, як вони працювали на пана.

Соціальні зміни в Гетьманщині

Нова знать. На початок XVIII ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонароджена знать. Кінець козацької рівноправності був майже невідворотним, бо східноєвропейські суспільства не знали ніякого іншого способу управління політичним і соціально-економічним життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище.

Найяскравішим свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Із дворянським титулом з’явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього у 1735 р. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини було приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, крім того, господарювала ще на 11 % земель. Отже, менш як 1 % населення володіли майже 50 % землі.

Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини, завдяки своєму впливові та зв’язкам отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19 654 маєтками, Скоропадський — 18 882, Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною й звичайно являла собою один маєток із 30 селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри свідчать про те, що в Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки. Але якою б не була козацька старшина (або шляхта, як вона себе титулувала) — багатою чи бідною, — вона однаково визискувала і селян, і козаків. Від перших вона вимагала все обтяжливіших оброків, панщини та особистої служби, а у багатьох зубожілих козаків купувала або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх такими ж повинностями, як і селян.

Суспільний антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів; у XVIII ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її сепаратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові.

Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй «Хартії дворянських вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар’єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно добрій освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя й навіть на Кавказі — у далекій Грузії.

На кінець XVIII ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у Санкт-Петербурзі. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти російською чи французькою мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою.

Занепад козацтва. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялися від селян, то прав у них було майже стільки, скільки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборонялося козакам, — це змушувати селян відбувати панщину — право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності з кінця XVII ст. спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва.

Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що крилися у самій природі козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, й воїнами. До повстання 1648 р. козаки могли виконувати таку подвійну роль, оскільки війни були короткими, здобич — великою, а субсидії польського уряду давали додатковий прибуток. Але за царів військові конфлікти — такі як 21-літня Північна війна — тягнулися без кінця й краю. Навіть у мирний час російські урядники часто примушували козаків працювати на будівництві укріплень, каналів тощо.

Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили у борги. В результаті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колищніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише небагатьом козакам щастило добитися титулу старшини, що з кожним днем ставало дедалі важчим. Таким чином, занепад козацтва скоротив його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730 р.

Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали, підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших товаришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати.

Повторне закріпачення селян. Становище селян Лівобережжя (незакріпачених селян, яких у Східній Європі лишалося мало), як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з часу Великого повстання 1648 р. Вже за гетьманування Богдана Хмельницького вживалися заходи щодо повернення старих порядків, позаяк гетьман дозволив деяким монастирям і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянства стався у XVII ст., коли вільні та автономні «військові поселення» було відписано із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам із старшини.

Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату й зобов’язували своїх орендарів виконувати такі роботи, як заготівля, дров та перевезення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень; хоч це й було обтяжливим порівняно з часом, коли селяни Лівобережжя взагалі не виконували повинностей, усе ж вона становила лише половину чи третину панщинної повинності польських чи російських селян. Проте всього через одне покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди сягала чотирьох-п’яти днів. Крім того, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати інші роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до російських монархів, то знаходили мало симпатії, оскільки доля російських селян була набагато гіршою. Приклад пригнобленого російського кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації українського селянина.

І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 років після свого визволення у 1648 р. лівобережний селянин знову став кріпаком.

Занепад міщанства. В аграрне орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому разі ігнорувала їх, а в гіршому всіляко намагалася підірвати їхнє становище. Навіть у межах міста органи міського управління та судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численні представники старшини, козацтва і селян. У деяких випадках старшина просто ліквідовувала автономність невеликих або слабо захищених міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.

Міщани були не лише політично безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя проживала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис.

Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адміністративного, військового, торговельного й культурного центру його населення зросло з 11 тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х роках. Процвітали й такі розташовані на півночі поблизу російських торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Скласти уявлення про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Ніжині налічувалося 387 крамниць, шість кав’ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Південній Україні здавався особливо вражаючим явищем.

Відкриття Півдня

Одвічне просування східних слов’ян до родючих чорноземів Півдня, до Чорного моря було постійним чинником історії України. До кінця XVIII ст. ця мета нарешті була досягнута. Південна третина України відкрилася для розвитку головним чином завдяки зусиллям російського імперського уряду, й за значенням цю подію можна порівняти з колонізацією американського Заходу. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства співпали з інтересами російського імперського експансіонізму.

Колонізація причорноморських степів розпочалася ще до зруйнування Січі та завоювання Кримського ханства. Посилення феодального гніту в Гетьманщині та на підлеглому Польщі Правобережжі штовхало тисячі селян до втечі на запорозькі землі, завдяки чому їхнє населення зросло від якихось 11 тис. осіб чоловічої статі в 1740 р. до понад 100 тис. у 1775 р. Крім того, царський уряд заохочував до колонізації чужоземців. У 1752 р. попри протести запорожців західна частина козацьких земель була надана кільком тисячам православних сербів, що рятувалися від переслідувань у католицькій імперії Габсбургів. Ця колонія називалася Новою Сербією. Через рік на схід від Січі було засновано ще одну колонію — Слов’яносербію. За царювання Катерини II щедрі земельні наділи отримували на Півдні німецькі поселенці. Водночас тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Опір запорожців цим зазіханням тільки прискорив зруйнування Січі в 1775 р. У 1780-х роках після переселення запорожців і завоювання Кримського ханства почалася велика колонізація Півдня.

Щоб заохотити до нових земель дворян, імператорський уряд пропонував їм привабливі умови. Дворяни (переважно російські офіцери та цивільні службовці) отримували в дар наділи по 40 тис. акрів за умови заселення кожного з них 25-ма селянськими господарствами. Але якщо землі було в надлишку, то селян бракувало. Щоб привабити селян, дворяни робили їм поступки. Так, для отримання наділу в 160 акрів новоприбульці повинні були відробляти лише два дні панщини замість чотирьох-п’яти. У 1780 р. велику частину завербованих селян становили українці з Правобережжя. До нових земель також переселялися російські старовіри, німці, молдавани. Територія ця, незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, була відома під назвою Новоросії. У 1796 р. її населення вже сягнуло вражаючої цифри 554 тис. чоловік, 80 % яких складали росіяни та українці.

Ще швидше, ніж колонізація Степу, йшло зростання причорноморських міст. На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникали Олексацарівськ, Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди різних національностей: росіяни, греки, вірмени, євреї. Збіжжя становило основу жвавої торгівлі, що стала розвиватися у Причорномор’ї. Століттями Україна продукувала пшеницю в достатку, проте вона не мала вигідного виходу на світові ринки. Коли його нарешті забезпечили нові причорноморські порти, хлібороби та купці негайно із цього скористалися. Між 1778 і 1787 рр. урожаї в Новоросії зросли на 500 %. Між 1764 і 1793 рр. обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах, і насамперед в Одесі, підстрибнув на 2200 %. Землевласники, що раніше вирощували зерно насамперед для власних потреб, тепер продукували його на продаж. Нарешті Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту.

Демографічна й територіальна статистика

На кінець XVIII ст., коли процес зростання населення в Європі різко прискорився, чисельність українців сягнула близько 10 млн і після росіян вони залюднювали найбільшу в Європі площу. Але не маючи власної держави й перебуваючи під чужоземною владою, українці лишалися малопомітними у політичному відношенні. Дані щодо їхнього розселення по регіонах Російської імперії та польсько-литовської Речі Посполитої подано в табл. 3.

Українські землі були заселені з нерівномірною густотою. Найбільш заселеним регіоном була Східна Галичина (35 чоловік на кв. км), потім Лівобережжя (25 чоловік), Правобережжя (20) і нарешті — недавно захоплені степові регіони Південної України (5 чоловік на кв. км). Етнічний склад земель, населених українцями, також коливався від регіону до регіону. Українці складали 95 % населення Лівобережжя, близько 90 % — Правобережжя, близько 75 % — Східної Галичини і близько 65 % — Півдня України. Значних масштабів набула міграція населення, що головним чином переселялося з Лівого берега на Правий і особливо на Південь.

Правобережжя під владою Польщі

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового козацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян. До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п’ять днів на тиждень. У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам’янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба. Їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря, проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише родині Любомирських належали 31 містечко та 738 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту.

Прикладом дивовижної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад 32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок українського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання 1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ’я. Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кроком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи. Аналізуючи його, англійський історик Ерік Гобсбон уживає поняття «соціальне розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій. Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15–20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Галичиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися перевершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підкупом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років удавалося Чалому виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці. У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічували по 30–40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів-євреїв. Найславетнішим із опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Робін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, завоювавши велику популярність серед гуцулів. Після того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки, на його місце прийшли інші ватажки, такі як Василь Баюрак та Іван Бойчук. Останній, зазнавши невдач у Галичині, втік на Запорозьку Січ, звідкіля спробував, хоч і без успіху, знову повести на захід нову ватагу. Незважаючи на неодноразові зусилля польських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання. У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе рабство… і помститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів». За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів.

Культурне життя

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ’я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебігало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ’я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч імперії, виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієпископом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке довгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов’язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема, Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми, — такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст, — і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою.