27. Імміграція

27. Імміграція

Перша хвиля: імміграція до 1914 р. Друга хвиля: міжвоєнний період. Третя хвиля: друга світова війна та «переміщені особи»

Протягом двадцятого століття мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на чужині. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. Величезна кількість східних українців переселилась або була переселена на Урал. Залишаючись у територіальних межах Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу, вони не були емігрантами у традиційному значенні цього слова. Західні українці, навпаки, прямували на захід, до Нового Світу, де їм довелося зіткнутися не лише із незнайомою землею, а й із незвичними для них політичними, соціально-економічними та культурними явищами. Саме до них, як правило, й прикладається назва «українські емігранти». Інші українці покидали свою батьківщину в першу чергу через політичні обставини. Не визнаючи радянської влади, вони ставали вигнанцями. У загальному потоці українських емігрантів, що їх і досі прибиває до чужих берегів, можна з певністю виділити три великі хвилі.

Перша хвиля: імміграція до 1914 р.

Українці, що іммігрували до Нового Світу перед першою світовою війною, як правило, намагалися поліпшити своє вкрай незадовільне матеріальне становище. Для цього вони обирали один із двох можливих шляхів. Більшість прямувала до Сполучених Штатів, де влаштовувалася робітниками на шахтах і фабриках, розташованих у великих містах або ж поблизу них. Ці іммігранти, переважно молоді парубки, спочатку планували залишатися у Сполучених Штатах доти, доки не зароблять стільки грошей, щоб повернутися до рідних осель, придбати там досить землі та загосподарювати. Втім, із часом, перспективи життя у Сполучених Штатах стали здаватися їм яскравішими, ніж ті, що чекали їх на батьківщині. З приїздом жінок-українок почалося бурхливе зростання українських громад у великих містах на північному сході Сполучених Штатів.

Іншу групу перших українських іммігрантів складали ті, хто, покидаючи свої села, сподівався зайнятися сільським господарством у чужих краях, де земля була дешевою та приступною. З самого початку ці іммігранти, що найчастіше лишали батьківщину цілими сім’ями, планували осісти на нових землях назавжди. Оскільки ці землі, як правило, містилися в незаселених районах (наприклад, де-небудь у бразильській чи канадській глушині), цим іммігрантам доводилося вступати у важку, виснажливу боротьбу з природою.

Імміграція до Сполучених Штатів Америки. Українці проторували путь до Америки задовго до масової імміграції кінця XIX — початку XX ст. Українські імена можна зустріти як серед засновників колонії Джеймстаун у Вірджінії, так і серед учасників Американської революції та громадянської війни. Коли на початку XIX ст. виникли російські колонії на Алясці та в Каліфорнії, українці — й, зокрема, козаки — були серед їхніх перших поселенців. Проте традиційно вважається, що першим носієм української національної свідомості в Америці був Агапій Гончаренко — православний священик із Київської губернії, що був особисто знайомий із Тарасом Шевченком і дотримувався революційних поглядів. У 1867—1872 рр. ця непересічна людина редагувала «Вісник Аляски» — перший американський часопис, що містив певні відомості про Україну та її жителів. Із часом Гончаренко став досить помітною фігурою в Каліфорнії, де на початку XX ст. намагався створити українську соціалістичну колонію. Не менш яскравою особистістю був Микола Судзіловський-Рассел, киянин, лікар за фахом і революціонер за переконаннями, що оселився в Каліфорнії у 1880-х роках, а потім переїхав на Гаваї, де очолив місцевий сенат. Він також активно сприяв переселенню українців на їхню нову батьківщину.

Втім, українці, що почали масово іммігрувати до Сполучених Штатів, суттєво відрізнялися від своїх колоритних попередників. Це були переважно селяни-трударі з малорозвинених західноукраїнських земель — Закарпаття та Лемківщини. Чутки про існування за морем напівміфічної землі, де можна заробити в десять-двадцять разів більше, ніж звичайно, дійшли до лемків та закарпатців від їхніх сусідів — словаків, поляків та угорців. У 1877 р. виникла можливість перевірити ці чутки. Пенсільванська вугільна компанія, зіткнувшися з робітничими страйками, вирішила використати як штрейкбрехерів дешеву робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Коли агенти компанії запропонували молодим лемкам і закарпатцям підйомні (з подальшим утриманням цієї суми грошей з їхніх за можливість перевірити ці чутки. Пенсільванська вугільна компанія, зіткнувшися з робітничими страйками, виріши па використати як штрейкбрехерів дешеву робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Коли агенти компанії запропонували молодим лемкам і закарпатцям підйомні (з подальшим утриманням цієї суми грошей з їхніх заробітків), знайшлося чимало охочих. А після того як вони повернулися до своїх рідних сіл із добрими новинами (які до того ж поширювали, перебільшуючи, агенти пароплавних компаній) і небаченими досі грошима, виїзд до Америки швидко став набувати масового характеру.

Люди, що в незчисленному потоці емігрантів прибували до Сполучених Штатів, подолавши довгий виснажливий шлях, незабаром усвідомлювали, що в цій країні — країні багатих можливостей — треба працювати не покладаючи рук. Спочатку більшість новоприбулих знаходила роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах Пенсільванії, й цей регіон став осереддям перших українських іммігрантів. Інші влаштовувалися на заводах у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектікуті, Огайо та Іллінойсі.

Попервах було важко: прибульці зіткнулися з чужою землею й незнайомою мовою, вони потрапили у вир міського життя, де їх оточувала усяка машинерія. Напередодні першої світової війни середній заробіток фабричного робітника чи шахтаря становив 1—2 долари за дев’яти-десятигодинний робочий день. Мешкали вони здебільшого у переповнених бараках чи мебльованих кімнатах. Прагнули повернутися додому, як тільки пощастить зібрати кілька сотень доларів, перші іммігранти жили вкрай убого, витрачаючи мізерні кошти на їжу, одяг та ін. Щоправда, багатьох притягала корчма. Українські іммігранти являли собою економічно самостійний та законопослушний прошарок населення: серед них значно меншою, ніж серед інших груп іммігрантів, була кількість людей, що потребували фінансової підтримки від держави (0,04 %), і правопорушників (0,02 %). У цей же час 4 % ірландських, 1,8 % німецьких та 1 % польських іммігрантів були карними злочинцями.

Тимчасовий характер перебування перших українських іммігрантів у Сполучених Штатах безпосередньо відбився на їхньому ставленні до американського суспільства: вони не вивчали англійської мови, мало контактували з американцями, нехтували американським громадянством. Мало хто цікавився американською політикою. Їхні життєві плани залишалися сфокусованими на поверненні додому. Та із зростанням масштабів імміграції й тут сталися певні зміни. Дедалі більше новоприбулих вирішували залишитися у Сполучених Штатах. Зростала еміграція жінок-українок, хоча, наприклад, у 1905 р. вони складали лише 25—30 % загального числа іммігрантів. Вони здебільшого працювали служницями, найчастіше — в українських та польських євреїв. З часом багато з них стали швачками на фабриках. А з утворенням у Сполучених Штатах українських сімей і з приїздом жінок і дітей до своїх чоловіків та батьків почався розквіт українських громад в імміграції.

Щоб обслуговувати їх, найбільш підприємливі з іммігрантів розпочинали власний бізнес як господарі мебльованих кімнат, бакалійних і м’ясних крамниць. Утім, найбільше прибутку давало корчмарство: корчмарі, як правило, були найбагатшими й найвпливовішими членами громад. Однак у цілому українські іммігранти з усіх засобів заробітку віддавали перевагу фізичній праці. Це й не дивно — адже більшість з них не мала ніякої фахової підготовки. Так, у рекордному за масштабами імміграції 1905 р., коли до Сполучених Штатів прибули 14 500 українців, тільки сім із них мали вищу освіту (у тому числі чотири — духовну), 200 були кваліфікованими робітниками чи ремісниками, а решту складали селяни та некваліфіковані робітники. З них лише одиниці зайнялися фермерством — адже воно вимагає тривалих зусиль і великих капіталовкладень. Серед фермерів переважали штундисти (різновид протестантів), які у 1890-х роках прибули зі Східної України й оселилися у Вірджінії та Північній Дакоті.

Дуже важко встановити чисельність українців-іммігрантів, що мешкали у Сполучених Штатах напередодні першої світової війни. На перешкоді стає той факт, що деякі з іммігрантів часто навідувалися на свою стару батьківщину. Чимало українців були малограмотними й не мали виразної національної свідомості, а тому й фіксувалися американськими імміграційними службами як угорці чи австрійці — відповідно до того, звідки вони прибули. Деякі видавали себе за представників споріднених національних груп, наприклад, за словаків. А через те, що традиційною для західних українців була назва «русини», багатьох із них в Америці вважали росіянами. Як би там не було, більшість дослідників схиляється до думки, що у 1914 р. чисельність українців у Сполучених Штатах досягла 250—300 тис. чоловік. Майже половину з них становили закарпатці та лемки, що почали іммігрувати у 1880—1890-х роках; друга половина складалася здебільшого з галичан, масовий виїзд котрих почався наприкінці XIX ст. Загалом українці складали крихітну частку майже 25-мільйонного потоку іммігрантів, які прибули до Сполучених Штатів у 1861—1914 рр.

Іммігрантські інституції та організації. В українському селі центром духовного та суспільного життя завжди була церква. Всі важливі події в житті селянина — хрестини, весілля, похорони й більшість свят — були пов’язані з релігією. Прибувши до Сполучених Штатів, українці болісно відчували відсутність церкви, без якої життя здавалося їм беззмістовним, монотонним. Тож закономірно, що першими формами громадського життя, що виникли в імміграції, були церкви та парафії.

У 1884 р. Іван Волинський, енергійний священик із Галичини, прибув до Пенсільванії, щоби підтримати братів у вірі. Протягом року він збудував у місті Шенандоу першу в Америці українську церкву. За його допомогою були створені також кілька інших парафій у Центральній Пенсільванії. Незабаром до Волинського приєдналися священики з Галичини й пізніше із Закарпаття. Наприкінці XIX — на початку XX ст. розбудова церков та утворення парафій набули в іммігрантських громадах масового характеру. В 1907 р. наявність швидко зростаючої кількості греко-католицьких парафій змусила Ватікан створити греко-католицьку єпархію (діоцезу) у Філадельфії, призначивши першим єпископом галицького ченця Сотера Ординського. До 1913 р. в греко-католицькій діоцезі налічувалося 152 парафії, 154 священики та близько 500 тис. парафіян.

Церкви були не тільки осередком громадського життя, а й ставали ареною гострих конфліктів, що виникали у нових умовах. Для іммігрантів першої хвилі церковна політика була по суті єдиною формою політики, що мала певну вагу в їхніх очах. Зокрема, перед призначенням Ортинського особливо загострилися стосунки між греко-католицькими іммігрантами та римо-католицькою ієрархією, переважно ірландською за походженням. Не розуміючи специфіки греко-католицької обрядовості та згорда ставлячись до вихідців зі Східної Європи, римо-католицькі єпископи значно ускладнювали релігійне життя. Зі свого боку, греко-католицькі парафії часто відмовлялися підпорядкувати свої новозбудовані церкви «іноземним» єпископам. Наслідком цього були судові тяжби, зіткнення парафіян із поліцією, місцеві заворушення та наростання ворожості з обох боків.

Греко-католицькі священики, що прибували до Сполучених Штатів разом зі своїми родинами, мали додаткові причини для зіткнень із римо-католицькою ієрархією. Оскільки римо-католицьким священикам, на відміну від греко-католицьких, не дозволялося одружуватися, римо-католицькі єпископи не визнавали правомочними одружених священиків із Закарпаття та Галичини. Як свідчить випадок із Олексієм Тофом, складне питання про безшлюбність (целібат) невдовзі безпосередньо відбилося на долі католицизму в Америці.

Професор богослов’я із Закарпаття, священик, удовець, Тоф у 1889 р. прибув до Міннеаполіса, щоб стати пастором у місцевій греко-католицькій парафії. Та оскільки він раніше був одружений, римо-католицький архієпископ відлучив його від церкви. Зваживши на те, що давні візантійські традиції цієї конфесії, визнані Римом, були зневажені, Тоф і 365 його парафіян у 1891 р. зробили рішучий крок — перейшли у православ’я. Протягом наступних десятиліть десятки тисяч лемків, закарпатців та галичан, заохочені російською православною місією в Америці, стали православними. До 1914 р. вони складали переважну більшість православних у Сполучених Штатах, а Олексій Тоф зажив слави як «батько православ’я» в цій країні.

Масовий перехід у православ’я з національної точки зору мав суттєві наслідки для українсько-русинських іммігрантів. Адже багато з них були прибульцями з найменп розвинутих, окраїнних районів України (зокрема, із Закарпаття) і не мали виразної української національної свідомості. Духовенство в імміграції, як і на батьківщині, сповідувало здебільшого русофільські ідеї. Відтак із переходом малограмотних русинів під духовну владу Російської православної церкви у США православним священикам не важко було переконати їх у тому, що вони — росіяни. Не дивно, що й сьогодні, в період загострення інтересу до питань національного походження, американізовані нащадки цих псевдоросіян губляться, шукаючи відповідь на запитання, чому їхнє «російське коріння» сягає українських земель.

Галицько-закарпатський розкол. Інший церковний конфлікт виник на терені галицько-закарпатських протиріч. Закарпаття, яке до 1918 р. перебувало у складі Угорщини, майже не підпадало під вплив українського національного руху, що ширився на Галичині. Спочатку іммігранти, котрі приїздили із Закарпаття й згодом із Галичини, створювали єдині громади та церкви, маючи спільну мову, народні звичаї, греко-католицьку обрядовість та історичну назву — «русини». Однак поступово серед духовенства виникли суперечності.

Спочатку їх спричинила боротьба за більш прибуткові парафії. Далі: призначення галичанина Ортинського єпископом обурило духовенство із Закарпаття, і воно розгорнуло ворожу кампанію проти нього та галичан узагалі. Прагнучи відштовхнути від Ортинського своїх парафіян, закарпатське духовенство акцентувало увагу на відмінностях, що існували між закарпатцями та галичанами. Оскільки суперниками закарпатців були національно свідомі українці, перші обрали за головний об’єкт своїх наскоків український національний рух. Ортинського та усіх галичан звинуватили у тому, що вони приділяють більше уваги національному питанню, ніж релігії. Вони були затавровані як зрадники русинських традицій, бо визнавали етнічну назву «українці». Більше того: консервативне закарпатське духовенство переконувало своїх парафіян у тому, що галицькі священики, які здебільшого брали активну участь у суспільному житті, с безбожниками й соціалістами-радикалами.

Із свого боку, галицьке духовенство ганьбило закарпатських суперників як угрофілів, більше схильних до оборони інтересів Угорщини, ніж власного народу. Слід мати на увазі, що закарпатські священики розмовляли переважно угорською мовою — як удома, так і в церкві. Дехто навіть після від’їзду до Сполучених Штатів продовжував отримувати гроші від будапештського уряду. Багато хто відкрито допомагав угорському урядові у тому, щоб запобігти поширенню української національної свідомості між закарпатця- ми-іммігрантами. У Сполучених Штатах, як і на батьківщині, це робилося шляхом пропаганди теорії, нібито русини становлять окрему національність і не мають нічого спільного зі своїми галицькими співвітчизниками.

Відсутність власного єпископа змусила закарпатське духовенство звернутися до Ватікану з вимогою про створення ще одної греко-католицької діоцези, посилаючись на небезпеку, яка йому загрожує: перебуваючи в єдиній з галицькими українцями церковній організації, перетворитися на «рабів українізму». Намагаючись припинити що ворожнечу, Ватікан пішов назустріч вимогам закарпатців. У 1916 р. була створена окрема діоцеза з центром у Піттсбурзі, що згодом дістала назву Візантійської русинської католицької церкви. У 1924 р. вона охоплювала 155 церков, 129 священиків та близько 290 тис. парафіян. Тим часом первісна Філадельфійська діоцеза перетворилась на осередок Української католицької церкви, що налічувала 144 церкви, 129 священиків й близько 240 тис. парафіян. Таким чином, закарпатсько-галицький розкол набув інституційного оформлення.

Ще протягом десятиліть після цього розриву закарпатська церква вагалася у визначенні своєї національної орієнтації. Так і не вирішивши це питання, вона визнала за краще взагалі обминути його. Й сьогодні вона уникає національних характеристик і визначає своїх послідовників передусім як греко-католиків. Та відгомін закарпатсько-галицького конфлікту кінця XIX — початку XX ст. відчувається й тепер: хоча сучасні закарпатці вважають себе українцями, їхні далекі родичі у Сполучених Штатах і досі дотримуються думки, що вони є «будь-ким, тільки не українцями».

Внаслідок усіх цих релігійних конфліктів близько 20 % іммігрантів першої хвилі із Західної України вважали себе православними «росіянами», 40 % — русинами й греко-католиками (чи візантіно-католиками), а решта — українськими греко-католиками.

Братства. Після створення власних церковних організацій українські іммігранти почали шукати шляхи колективного вирішення своїх невідкладних практичних проблем. Серед них перше місце посідало гарантування хоча б мінімального соціально-економічного захисту. Праця на шахтах і фабриках була виснажливою й небезпечною, робочий день — дуже довгим, а платня, за американськими стандартами, — низькою. Зрозуміло, що травматизм, нещасні випадки на виробництві, тяжкі професійні захворювання були у цей час типовими явищами. Більше того — не існувало ніякої громадської чи державної допомоги для тих, хто втратив працездатність, або для їхніх сімей. Через це у різних іммігрантських групах почали стихійно виникати каси взаємодопомоги, товариства та братства.

За невеликі щомісячні внески ці асоціації страхували на випадок хвороби, втрати працездатності чи смерті. З часом, зростаючи чисельно й міцніючи фінансово, такі організації починали опікуватися також освітніми й культурними потребами своїх членів. Іммігранти тяжіли до братських організацій не тільки з економічних причин: адже тут збиралися «свої люди» й спілкувалися рідною мовою. На відміну від церков, братські організації не сягали корінням далекої батьківщини: їх виникнення спричинили умови життя, з якими іммігранти зіткнулися у США.

У 1885 р. преподобний отець Волянський організував перше в Америці Українське братське товариство взаємодопомоги. Складаючись із кількох десятків членів, воно мало своєю головною метою компенсацію похоронних витрат їхнім родинам. Коли Волинський повернувся до Галичини, братство розпалося. Згодом аналогічні товариства почали виникати по всій Пенсільванії. У 1892 р. була створена Спілка греко-католицьких русинських братств, що з часом набула авторитету. Однак уже невдовзі вона перейшла під контроль проугорського закарпатського духовенства і зайняла ворожу позицію щодо національно свідомих українців.

Ідею відновлення Українського братського товариства взаємодопомоги висунула група з восьми молодих енергійних священиків — емігрантів з Галиниии, відома як «Американський гурток». Ця група, сповнена духом активності галицької інтелігенції, очолила боротьбу греко-католицької церкви за свою автономію. Двоє з її членів — Іван Константинович та Григорій Грушка — 1894 р. заснували у Джерсі-Сіті товариство взаємодопомоги — Руський народний союз (із 1915 р. — Український народний союз). Налічуючи майже 85 тис. членів, сьогодні він є найбільшою й найбагатшою українською громадською організацією за межами України.

У роки першої світової війни стало цілком очевидним, що іммігранти перетворилися на певну політичну силу. У 1914 р. дві провідні іммігрантські організації — Федерація українців Сполучених Штатів та Український альянс Америки — зібрали значні суми грошей для українців, витіснених війною з рідних земель. Пізніше, 1919 р., Український народний союз у тісній взаємодії з представниками різних українських урядів працював над публікацією англомовних матеріалів з українського питання. Він також намагався переконати Білий дім та конгрес США визнати незалежність України.

Еміграція до Бразілії. Для західних українців, що покидали свою батьківщину у пошуках землі, найбільш привабливою країною з самого початку здавалася Бразілія. У 1895 р., коли агенти італійських пароплавних компаній з’явилися в Галичині, розповідаючи про дешеву й родючу землю в Бразіліі, почалася справжня «бразільська лихоманка». Понад 15 тис. зубожілих селян, які практично не мали уявлення, де саме знаходиться ця Бразілія, поїхали до цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему вони отримали клапті нерозчищеного лісу у штаті Парана, біля міста Прудентополіса.

Кинуті напризволяще, опинившись у незвичних кліматичних умовах, зіткнувшись із ворожістю індійців і, нарешті, не маючи медичної допомоги, вони найчастіше гинули незабаром після приїзду. Деякі поверталися на батьківщину. Ті, що залишилися, жили сам-на-сам із джунглями. Однак попри всі труднощі мрія про дешеву землю продовжувала вабити галичан. Напередодні першої світової війни десь 15—20 тис. українців прибули до Парани. Та коли поширилися чутки про сприятливіші умови життя в Сполучених Штатах і Канаді, потік емігрантів до Бразілії став рідшати. У міжвоєнний період сюди прибуло тільки 9 тис. українців, переважно з Волині. Після другої світової війни до них приєдналися ще 7 тис. чоловік. Багато хто з них пізніше перебрався до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бразілії становить близько 150 тис. З них майже 80 % проживає компактною масою у Парані, в районі, відомому як «Бразільська Україна». Місто Прудентополіс є осередком українського життя у цій країні. Найвпливовішою українською інституцією тут є Українська католицька церква, що включає 17 парафій і 52 священиків.

Останнім часом представники цієї етнічної меншості дедалі частіше, здобувши спеціальну освіту, стають бізнесменами, викладачами. Але більшість усе ж таки, як і раніше, складають бідняки-селяни, що за способом життя нагадують своїх предків. Ця консервативність помітно відрізняє їх від інших українських громад за кордоном. Обробляючи малородючі землі, не маючи значних прибутків, живучи у малорозвинутих віддалених регіонах, українські селяни не мають нічого спільного з новітніми галузями бразільської економіки. Й хоч понад 90 % із них народилися у Бразілії, вони, майже не контактуючи з неукраїнцями, зберегли свою рідну мову. Багато в чому їхні сільські громади майже не відрізняються від тих, що існували в Галичині у XIX ст.

Еміграція до Канади. Якщо Бразілія принесла тільки розчарування, то Канада (звичайно, не одразу, а після чималих зусиль) виправдала сподівання українських емігрантів. У її широких преріях знайшли собі місце селяни, котрі в пошуках землі емігрували з Галичини та Буковини. Першими українськими емігрантами в Канаді традиційно вважаються Іван Пилипів і Василь Єленяк. Вони удвох прибули до Західної Канади у 1891 р. і вподобали цей край. Повернувшись до Галичини, Пилипів переконав шість сімей із свого рідного села Небилів переселитися до Канади. У 1892 р. «небилівська група» заснувала перше постійне українське поселення у Канаді в місцевості Една-Стар біля Едмонтона (провінція Альберта).

Але особою, чиїми зусиллями еміграція до Канади набула характеру масового руху, був Йосип Одеській. Професор-аграрник і водночас народник, що прагнув поліпшити життя селянства, він у 1895 р. приїхав до Канади, аби тверезо оцінити місцеві умови. Вражений можливостями, які відкривалися перед селянами у Західній Канаді, Олеськів надрукував цілу низку брошур, де відраджував емігрувати до Бразілії й закликав заселяти Канаду. У своїй діяльності Олеськів спирався на підтримку канадського уряду. Міністр внутрішніх справ Кліффорд Сіфтон був просто вражений наполегливістю українців у освоєнні диких прерій: «Я вважаю, що кремезний селянин у баранячому кожушку, предки якого протягом століть займалися сільським господарством, з міцною жінкою і півдюжиною дітей — це саме те, що нам треба». З часом листи, що почали надходити з Канади, в яких життя малювалося лише у рожевих тонах, та заклики агентів пароплавних компаній стали відігравати неабияку роль у заселенні канадських прерій.

Канада й насправді могла багато чого запропонувати. Земля прерій була дуже родючою, хоча для того, щоб її освоїти, потребувала значних зусиль. Води було вдосталь. Запаси деревини, що так високо цінувалася на батьківщині, були необмеженими — тож не існувало проблем ані з паливом, ані з будівельним матеріалом. Клімат був майже такий, як і вдома. Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд продавав землю за суто символічну ціну — 10 доларів за 160 акрів. Українцям дозволялося селитися компактно, отже вони мали сусідами своїх співвітчизників. Слід зважити й на те, що політичний устрій Канади був стабільним і демократичним, а суспільство й економіка — сучасними й перспективними.

Канада була країною грандіозних можливостей, але вимагала таких же зусиль для їх реалізації. Іммігранти, котрі прибували сюди, практично не мали грошей, не знали англійської мови, найчастіше були зовсім неписьменними. Після довгої виснажливої дороги вони опинялися у суворих незаселених преріях. Першим і найважливішим завданням було одне: вижити. Щоб захиститися від холодів, будували примітивні однокімнатні хати. Не маючи ні грошей, ні можливості одразу засіяти ще не очищену землю, вони стали перед загрозою голодної смерті. Щоб заробити хоч які-небудь гроші, чоловіки обходили округу в пошуках роботи. Тим часом жінки, що залишалися вдома самі, прибирали домівку, годували дітей і помалу, самотужки починали обробіток землі. Не в змозі придбати машини й навіть худобу, іммігранти майже все робили вручну. Звичайно, лише через кілька років земля давала перший врожай. А щоб розчистити всю ділянку, потрібно було 15—20 років виснажливої праці.

Слід пам’ятати й про те, що в Канаді іммігранти зіткнулися з відкритою дискримінацією. Хоча Сіфтон і деякі урядовці визнавали користь української імміграції, багато канадців трималися іншої думки. Вперше побачивши іммігрантів не англосаксонського походження, населення Західної Канади було обурене появою в їхніх громадах «брудних і диких іноземців, без жодного пенні в кишені». Були й газети, які називали іммігрантів «покидьками Європи», поява котрих спричиниться до морального й духовного занепаду канадського суспільства. Симпатіям до іноземців не сприяв і той факт, що іммігранти селилися компактними громадами, носили свій національний одяг, розмовляли рідною мовою та трималися візантійської церковної обрядовості.

Втім, попри всі труднощі, українські іммігранти поступово утверджувалися у новому середовищі. Вони освоїли мільйони акрів землі. На широких канадських рівнинах з’явилися їхні білі, криті соломою хатинки і церкви з цибулеподібними банями. Стрімке зростання цін на зерно перед першою світовою війною збагатило чимало українців. Вони зажили собі слави як трударі й завзяті господарі, і ворожість, що їх оточувала спочатку, поступово зникала. Канадці були змушені визнати, що працелюбні українці відіграли вирішальну роль у перетворенні незайманих прерій на найпродуктивніші у світі житниці.

Перед першою світовою війною близько 170 тис. українців прибули до Канади. З них майже 85 % оселилися в преріях. Ті з українців, хто віддавав перевагу містам, як правило, їхали до Вінніпега, котрий став провідним центром україно-канадського суспільного життя. Якщо ж узяти до уваги, що загальна чисельність населення Західної Канади у 1896 р. становила лише 200 тис., то стає зрозумілим величезний вплив іммігрантів на долю цього регіону. І якби еміграція українців не була перервана війною, він міг би стати в основному українським.

Релігійні питання. Як і скрізь, на канадській землі церкви були першими й найміцнішими інституціями, що їх створили іммігранти. У Канаді, як і в Сполучених Штатах, їх виникнення супроводжувалося гострими конфліктами. Не маючи власних греко-католицьких священиків, новоприбульці звернулися по допомогу до своїх духовних братів у Сполучених Штатах. 1897 р., у відповідь на їхнє звернення, преподобний Нестор Дмитрів прибув із Пенсільванії, щоб познайомитися з піонерами прерій та відслужити першу греко-католицьку месу на канадській землі. Протягом наступних років деякі інші українські священики з Пенсільванії робили аналогічні візити. Однак ці тимчасові заходи не могли забезпечити іммігрантам належного духовного керівництва та замінити церковну організацію.

Зі свого боку, місцеве римо-католицьке духовенство, що складалося переважно з франко-канадців, робило спроби підкорити новоприбулих своїй юрисдикції. Однак протести іммігрантів поклали цьому край. Пізніше римо-католицькі ієрархи продемонстрували значно більшу толерантність щодо греко-католиків, ніж ірландські єпископи у Сполучених Штатах. Однак це ще не вирішувало усіх проблем. Головною з них була відсутність священиків. З огляду на те, що папський едикт 1894 р. забороняв одруженим греко-католицьким священикам служити в Північній Америці, а нечисленні галицькі священики, що додержувалися целібату, як правило, виїздили до США та Бразілії, українці в Канаді не розраховували на свою батьківщину у пошуках духовних осіб. Аби розв’язати цю дилему, французьким та бельгійським священикам, що визнавали греко-католицьку обрядовість, було доручено працювати серед іммігрантів.

Але ці заходи також не задовольняли українців. Їм важко було спілкуватися зі священиками неукраїнського походження; не вщухали суперечки навколо питання про целібат; у ряді випадків іммігранти не бажали підпорядковувати свої церкви римо-католнцьким єпископам. Багато хто, пройнявшись духом Нового Світу, взагалі хотів уникнути будь-якого зовнішнього впливу.

У 1903 р. із Сполучених Штатів до Вінніпега прибув єпископ Серафим — російський православний священик із досить темним минулим. Підтриманий групою радикально настроєної інтелігенції, що прагнула створити українську церкву, незалежну як від римського католицизму, так і від російського православ’я, він заснував так звану Незалежну грецьку церкву. Його розв’язання проблеми нестачі духовенства було простим, хоч, із канонічного боку, сумнівним: він призначив священиками нової церкви освічених і напівосвічених громадських лідерів. Вони поширювали у країні новий різновид православ’я, котре не визнавало влади жодного патріарха і впроваджувало громадський контроль над власністю церкви. Іммігранти охоче підтримали ці ідеї — вже через два роки серед прихильників нової церкви було понад 60 тис. чоловік. Однак успіх нового вчення був тимчасовим, і вже через кілька років церковна організація Серафима розпалася.

Небезпека перетворення віруючих у Канаді на адептів нової форми православ’я непокоїла греко-католицьку церкву. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький, голова греко-католицької церкви в Галичині, відвідав україно-канадські громади з духовною місісю. Кілька років по тому він переконав ченців одного з бельгійських орденів розгорнути діяльність у Галичині (з урахуванням специфіки греко-католицької обрядовості). Деякі члени цього ордену й стали згодом місіонерами в україно-канадських громадах. На прохання Шептицького у 1912 р. Ватікан призначив Микиту Будку першим греко-католицьким єпископом у Канаді. На відміну від Ортинського у США, Будка з самого початку дістав у Канаді широку підтримку. Кількість греко-католицьких церков, парафій та шкіл почала швидко зростати. У 1931 р. близько 58 % українців у Канаді належали до греко-католицької церкви, яка об’єднувала 100 священиків і 350 парафій. Але якщо зважити на той факт, що з самого початку майже 80 % іммігрантів були греко-католиками, стає очевидним, що церква, керована Будкою, зазнала серйозних втрат.

Багато з тих, хто зрікся греко-католицизму, визнав духовну владу Української православної церкви, яка виникла у 1918 р. Серед її прихильників були представники різних конфесій та різних соціальних прошарків: молода україно-канадська інтелігенція (переважно двомовні вчителі), що відвернулася від антиклерикализму Галицької радикальної партії; православні буковинці; колишні члени церковної організації Серафима. Українська православна церква в Канаді під проводом єпискбпа УАПЦ Івана Теодоровича швидко набувала популярності. Так, якщо на початку масової імміграції лише 15 % українців були православними, то у 1931 р. понад 24 % іммігрантів належали до Української православної церкви. Значних успіхів досягла й пресвітеріанська церква, котрій удалося навернути до своєї віри велику кількість іммігрантів.

Громадські організації. І церкви, і перші громадські організації іммігрантів були перенесені ними на новий грунт із батьківщини. Як і в галицьких та буковинських селах, у канадських преріях виникли осередки «Просвіти», читальні, народні доми. У 1925 р. в Канаді існувало близько 250 таких культурно-освітних установ.

Що ж стосується освіти як такої, то у цьому відношенні україно-канадці мали помітні переваги над усіма іншими українцями-іммігрантами. Оскільки їхні сільські громади були повністю або переважно українськими, їм було дозволено створити власну двомовну шкільну систему. У 1916 р. існувало вже майже 400 україно-канадських шкільних округів, розташованих переважно у провінції Манітоба. Щоб забезпечити їх учителями, адміністрація Манітоби у 1907 р. відкрила у Вінніпезі Русинську навчальну школу. Вільно володіючи обома мовами — українською та англійською, випускники цієї школи являли собою новий тип україно-канадського громадського лідера.

Та перша світова війна й наростання націоналістичної істерії в Канаді поклали край існуванню двомовної шкільної системи. Однак іммігранти, як і раніше, бажали, щоб їхні діти не тільки діставали англомовну освіту, а й вивчали рідну мову. Цій меті, зокрема, слугували приватні греко-католицькі школи, засновані отцями-василіянами. Зростала й кількість парафіяльних «рідних шкіл». Проте антиклерикально настроєна інтелігенція шукала інших рішень проблеми. У 1916 р. було засновано Могилянський Український інститут у Саскатуні. Фактично він являв собою бурсу, що забезпечувала сільській молоді, котра приїздила у місто для завершення своєї освіти, суто українське культурне середовище: тут викладалися українська мова, література, історія. Аналогічні заклади виникли також у Вінніпезі, Едмонтоні й Торонто. Їхні вихованці також поповнили ряди україно-канадських політичних та культурних діячів.

Хоча перед першою світовою війною українці в Канаді були переважно простими селянами-фермерами, серед них почали з’являтися ознаки зростання політичної свідомості. Деякі форми політичної активності були подібними до тих, що набирали силу на батьківщині. У 1907 р. видатні україно-канадські політичні діячі Кирило Геник-Березовський, Іван Бодруг, Іван Негрич, Мирослав Стечишин, Тарас Ферлей, близькі за своїми переконаннями до Галицької радикальної партії, заснували Український соціалістичний союз. Українці не стояли осторонь і політичного життя самої Канади. Вже у 1902 р. ряд українців було обрано до муніципальних установ, а в 1913 р. Андрій Шандро посів місце в парламенті провінції Альберта.

Канадські політичні оглядачі з певною тривогою констатували: «Цілком очевидним є той факт, що русини набирають силу в своїх округах». Зрозуміло, що українці вважали себе невід’ємною частиною канадського суспільства, але ці ілюзії розвіялися з початком першої світової війни: ті з іммігрантів, хто ще мав австрійські паспорти, загальним числом близько 6 тис., як піддані ворожої держави були інтерновані до кінця війни.

Друга хвиля: міжвоєнний період

Українська імміграція на Захід тривала і в міжвоєнний період, хоча суттєво відрізнялася від довоєнної. По-перше, різко зменшилася кількість іммігрантів. Перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис. українців; у міжвоєнний період ця цифра впала до 200 тис.: давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді.

Істотно змінився б напрям імміграційних потоків. Як і раніше, іммігрантів вабила Канада. Але внаслідок погіршення економічної кон’юнктури у сільськогосподарському виробництві та змін в імміграційній політиці кількість прибульців у міжвоєнний період зменшилася до 70 тис. Іммігранти охоче селилися у містах — Вінніпезі, Торонто, Монреалі, а не на заході, у преріях, як раніше. Ще істотніше змінилася ситуація у Сполучених Штатах. За років Великої депресії тут було вжито заходів, щоб обмежити імміграції. Внаслідок цього у міжвоєнний період до США переїхали тільки близько 10 тис. українців — мізерна частка від тих сотень тисяч, що оселилися у країні перед 1914 р.

Хоч у багатьох країнах більше не було потреби в дешевій робочій силі, деяким усе ж таки вона ставала у пригоді. Південна Африка і Аргентіна відчинили двері іммігрантам, прагнучи заселити свої широкі простори й забезпечити робітниками фабрики та шахти. Сюди емігрувало близько 40 тис. українців. 30—40 тис. жителів Західної України переїхали до Франції, де знайшли собі роботу на півночі, в районі Меца.

Політичні емігранти. Певно, найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця — політичного емігранта. Після падіння у 1918—1920 рр. кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував, — солдати, офіцери, урядові функціонери, національна інтелігенція. Спочатку загальна їхня кількість наближалася до 100 тис. Але у 1923 р., коли стабілізувалася ситуація в Галичині, більшість західноукраїнських емігрантів повернулася додому. Після цього українська політична еміграція складалася переважно з вихідців із Східної України, зайнятої більшовиками; загальна чисельність емігрантів становила 40—50 тис. чоловік.

Ці люди стали вигнанцями через свої політичні переконання. Серед них було чимало військових; в еміграції опинилися й численні представники української національної інтелігенції. Для багатьох із них боротьба за незалежність України стала змістом життя. Щоб бути ближче до своєї батьківщини, вони оселилися у Польщі та Чехословаччині.

Як і всі політичні емігранти, вони багато сил витрачали на внутрішню боротьбу. Представники різних емігрантських урядів, шукаючи причин своєї поразки, охочіше звинувачували в ній одна одного, ніж більшовиків. Різні угруповання за будь-яку ціну намагалися закріпити за собою керівну роль у національно-визвольній боротьбі. Деякі емігранти згодом стали політичними авантюристами або перейшли на службу іноземним урядам. Втім ці освічені талановиті люди зробили й багато корисного. Шляхом численних публікацій вони ознайомили західноевропейців з українською політичною думкою, що в еміграції досягла якісно нового рівня свого розвитку. На їхньому рахунку чимало високих досягнень культури — що й справді вражає, якщо пригадати, за яких важких економічних та політичних умов їм доводилося працювати.

Більшість емігрантів із Східної України покинули свою батьківщину у 1920 р., коли армія Української Народної Республіки (УНР) відступила до Польщі. Близько 30 тис. чоловік було тоді інтерновано. Разом із тим емігрантський уряд Петлюри створив свою штаб-квартиру у Тарнуві. Польща перестала бути гостинним притулком для емігрантів у 1923 р., коли польський уряд відмовився від підтримки Петлюри. Після цього деякі емігранти залишилися в Польщі або на окупованій Польщею Волині; більшість, однак, переїхала до Чехословаччини. Людяне ставлення чехів до емігрантів, можливість здобути вищу освіту, що надавалася молоді, незабаром перетворили Прагу на головний центр української політичної еміграції.

Завдяки фінансовій підтримці чеського уряду було створено такі заклади, як Український вільний університет у Празі та Українська академія сільського господарства у Подебрадах. У міжвоєнний період з їхніх стін вийшли сотні випускників. Поряд із цим українські науково-дослідні заклади були створені у Берліні та Варшаві. Було також засновано чимало газет та видавництв.

Різноманітні колишні українські уряди продовжували своє примарне існування у вигнанні. В той час як частина уряду УНР залишилась у Варшаві, сам Петлюра переїхав до Парижа, де продовжувала діяти дипломатична місія УНР, керована Олександром Шульгіним. Тут у 1926 р. Петлюра був убитий Самуїлом Шварцбардом — євреєм, якого українські емігранти вважали більшовицьким агентом (євреї, зі свого боку, вихваляли Шварцбарда як людину, що помстилася Петлюрі за погроми на Україні під час громадянської війни). Гетьман Скоропадський та українські монархісти осіли в Берліні. У німецькій столиці також оселився, після саморозпуску в 1923 р. уряду ЗУНР, Петрушевич. Пізніше тут деякий час містилася штаб-квартира Коновальця та ОУН. Українські соціалісти, керовані Микитою Шаповалом, та ліберали, такі як Дмитро Дорошенко, жили у Празі. Як ми вже знаємо, емігранти із Східної України зробили вагомий внесок у розвиток української суспільно-політичної думки. Донцов, перебуваючи в Галичині, став ідеологом інтегрального націоналізму, в той час як у Бідні Липинський поширював свої оригінальні погляди щодо українського монархізму та консерватизму.

Політизація українців за кордоном. Події 1917—1920 рр. на Україні викликали інтерес до питань її політичного розвитку навіть у тих, хто емігрував з економічних міркувань. Цей інтерес значно посилився у 1920-х роках, коли іммігрантські громади почали поповнюватися новими, ідейно переконаними членами. Скрізь, де жили українці, виникали різноманітні політичні організації. Незабаром ідеологічна боротьба почала відтісняти на другий план релігійні проблеми, що до цього були яблуком розбрату серед іммігрантів.

Першими створили свої організації соціалісти. Як ми вже знаємо, ще 1907 р. українська марксистська група виникла у Канаді. Цього ж року соціалістичний клуб «Гайдамаки» з’явився у Нью-Йорку. Його члени проголошували метою своєї діяльності збільшення заробітної плати та поліпшення умов праці трудящих, захист економічних інтересів фермерів. У цій групі знайшли собі місце й ті, хто був незадоволений впливовістю українського духовенства в емігрантських громадах.

Після першої світової війни майже тисяча українців, натхнених процесами українізації та загального оновлення в Радянській Україні й розчарованих депресією на Заході, вступили до Комуністичної партії Канади, склавши третину загальної кількості членів. У 1918 р. прокомуністично настроєні українці, які прагнули суто національної організації, створили Український трудовий союз, котрий протягом кількох десятиліть був найбільшою організацією такого типу в Канаді. Асоціація, що вирізнялася активністю й чіткою організацією, зосереджувала свої зусилля на культурно-освітній роботі та ідеологічній пропаганді. У 1939 р. вона створила Український трудовий союз, котрий протягом кількох десятиліть був найбільшою організацією такого типу в Канаді. Асоціація, що вирізнялася активністю й чіткою організацією, зосереджувала свої зусилля на культурно-освітній роботі та ідеологічній пропаганді. У 1939 р. вона налічувала понад 10 тис. членів. І хоча прокомуністи складали не більше 5 % україно-канадців, їхній вплив на іммігрантські громади був досить значним.

Наприкінці 1920-х років почали з’являтися націоналістичні організації. Складаючись головним чином з емігрантів другої хвилі, вони були відверто антикомуністичними й мали своєю метою незалежність України. Чи не першими створили свою організацію прихильники гетьмана Скоропадського. Плекаючи мрії про монархічну майбутність України та прагнучи відродити дух козацької звитяги, вони створили у 1924 р. ряд малочисельних, але високодисциплінованих січових організацій у містах Канади та США. Їхні члени, вдягнуті у вишукану уніформу, часто брали участь у військових маневрах, а деякі курені навіть мали власні аероплани. Консерватизм цих монархістів імпонував українському католицькому духовенству, яке активно їх підтримувало.

Однак найбільший вплив на українців за кордоном мали націоналістичні ідеї, що їх сповідували організації гатунку ОУН. З ініціативи Коновальця прооунівські організації, котрі, як правило, складалися з іммігрантів першої та другої хвиль, виникли в усіх українських громадах на Заході. Зокрема, наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у Канаді з’явилося Українське національне об’єднання (УНО), в Сполучених Штатах — Організація державного відродження України (ОДВУ). Аналогічні організації виникли в Аргентині та Франції, їхні члени пропагували ультранаціоналізм, виступали проти пригноблення українців польським та радянським урядами, збирали кошти для ОУН. Значна кількість українських громадських лідерів у міжвоєнний період належала до тієї чи іншої націоналістичної організації або симпатизувала їй.