“То була бандитська влада”

“То була бандитська влада”

Члени червоних бандформувань Григорія Котовського. Поч. 1920-х рр. Копія.

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені інформаціями про злочини московської влади в Україні. “Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, — нахабно заперечував правду командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. — В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов”[287].

Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, ніколи не мав меж. 1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою Комсомолія та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її “лірично” — “Ясний промінь”. Потім як чиряк вискочила комуна “Світлий маяк”, організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він взяв племінницю Зеленого — Настю Андріївну.

ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи вистачало, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тіберда, що в Карачаєво-Черкесії, є пам’ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила[288].

1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого — Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: “Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинівкою”[289].

1929 року арештовано чимало халеп’янців. Всіх їх обвинувачено в участі у “бандах Зеленого”. Ось кілька прізвищ ув’язнених: Клим Савович Заворотній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуролацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно.

1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильвестровича Назаренка — спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. З допитів вертався побитий. “Йому не один раз ми казали: “Якове, тікай із Трипілля”, — розповідала Катерина Булавин[290].

Щоб врятуватись, Яків почав “співпрацювати зі слідчим”, зокрема дав 13 лютого 1930 р. свідчення проти Федора Васильовича Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії. Казав, що Петриченко брав активну участь у “банде Зеленого”. “И пробыл в банде до полной ея ликвидации”. Видав, що Петриченко взяв “самое горячее участие в расстреле комсомольцев в момент налета банды на последних в селе Триполье (…). Петриченко всегда ругал коммунистов, говоря, что “Эх! Если б скорее да пойти бить этих блядей коммунистов”, а також поминалось за Петриченком, що останній вив агитацию серед крестьян против коллективизации и вообще он был настроен так, что в момент чего-либо Петриченко был бы первым, который стрелял бы в советскую власть, посколько он враждебно, можно сказать, как контрреволюціонер, ставился ко всем мероприятиям советской власти”[291].

Наприкінці допиту Яків Мартиненко сказав уповноваженому Богданову: “Вообще Петриченко настроен был антисоветски, человек, котрого трудно иссправить, попутно з тым, Петриченко все время думал про свержение советской власти и как можна скорее надеть пагоны. На сходке он не бывал, но на базаре среди крестьянства всегда говорил и ругался матом, что все равно ихняя коллективизация не пройдет. Часто выкрикивал такие фразы, сжимая кулаки: “Эх, когда б скорее!”[292].

2 березня 1930 р. Яків Мартиненко розповів уповноваженому ҐПУ Васику, що начальник кулеметної команди Федір Петриченко брав “активну участь у розстрілі комсомольців у селі Халеп’ї літом 1919 року”, а в грудні 1929 року, вийшовши на базарну площу, де було багато людей, став говорить проти колективізації, мов, не ідіть, добрі люди, до колективу, бо там будете плохо жить, будете з голоду пропадать, там будете робить як воли, а їсти нічого вам не даватимуть, там життя добре буде тільки комуністам та службовцям”[293].

А ще згадав Мартиненко, як у серпні 1929 р. Петриченко в урочищі Христа, на вигоні, казав людям: “Ех, яка тепер жизнь тяжка, коли б скоріше прийшов той час, щоб з цими блядями комуністами розправиться. Бить їх, сволочей, треба”[294]. Казав Яків, що подібні висловлювання від Федора Петриченка можна було чути часто.

У цей час Федір Петриченко вже був арештований — на початку лютого він опинився в тюрмі.

Яків Мартиненко врятував себе, виїхав у Малин, де влаштувався завгоспом, але у червні 1932 р. несподівано помер від гострої інфекційної хвороби.

І Микола Касянович Удод, 1904 р. народження, який хлопчиком напував коней зеленівцям, на допиті 14 лютого 1930 р. свідчив проти Федора Петриченка, називав його “активным бандитом в банде Зеленого”, казав, що “бандиты титулували его начальником”, що він “играл крупную фигуру”, перебуваючи “в банде Зеленого с момента ея организации до полной ея ликвидации”, ще й додав, що і дружина його “враждебно относится ко всему”, тобто до совєтської влади[295].

Навіть командир 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії отамана Зеленого Максим Юхимович Терпило свідчив проти Петриченка. 15 лютого 1930 р. Максим Терпило показав уповноваженому ҐПУ Богданову як свідок, що Федір Петриченко “в банде был все время ея иснування и был на должности командира роты и принимал активное участие в Трипольськой трагедии, отношение до советской власти самое скверное и, как видно, что Петриченко до последнего времени ожидал каких-то пришельцев, какие его должны были освободить от совецкой власти (…). В банду Зеленого пошел добровольно. В случае переворота или что-то другое определенно станет проти совецкой власти”[296].

Додав штрихи до портрета Федора Петриченка і трипілець Іван Васильович Мужин, 1901 року народження. 15 лютого 1930 р. він доповів уповноваженому Богданову, що Федір Петриченко як командир сотні “дуже горячу вів страшенну росправу над червоноармійцями, також над комсомольцями. Потім Петриченко Федор за це не відповідав і не амністіруваний”[297].

Спочатку Федора Петриченка засудили на 10 років. Підписи під вироком поставили “визволителі” Рофман, Ізмайлов та Іванов. Але цей вирок начальству видався гуманним, тож уже 25 березня 1930 р. Судова трійка при колегії ҐПУ УССР постановила Федора Петриченка розстріляти.

Федір Петриченко. З оригіналу. Публікується вперше.

І розстріляли!

Рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину — в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в “органи”, хто такі Оленичі. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли[298].

Декому, як, наприклад, Максимові Удоду-“Підкові”, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон…

Незважаючи на репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників московської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті “Правда”. “Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности”[299].

Недоброзичливість виливалася й на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб “ідейно разоружить бандітскоє село”. Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні та атеїстичні погляди. “У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий — 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи… Партосередок — ще менший… Церкви ж завжди були переповнені старими і малими… Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.

— Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..

Часто й собак з ланцюгів спускали…”[300].

Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних прихвоснів “соввласті”. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і “нав’язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою…” — скаржився владі секретар халеп’янського комсомольського осередку Олександр Савицький[301].

“Московсько-жидівська комуна” такого вибачити не могла. Трипілля і сусідні села систематично “проріджували” — висмикували то одного повстанця, то другого, а 1929 року під час “розкуркулення” комунари спровадили до Сибіру десятки багатодітних родин. Може, ще й поталанило їм, бо ті, хто лишився, невдовзі потрапили у смертельні лещата Голодомору. Забрав він півтори тисячі трипільців. А скільки покалічив!

Незважаючи на страшні репресії, з “радвладою” навіть під примусом мало хто хотів співпрацювати — 1933 року комуністична організація Трипілля становила лише 20 членів і кандидатів у члени компартії.

Тих зеленівців, які вижили в час Голодомору, добивали репресіями. 1937 року ув’язнили Григорія Даниловича Удода, гармаша Дніпровської дивізії. Не забули і про рідного брата отамана Зеленого — Грицька Терпила. Обидва отримали по 10 років російської каторги “за бандитизм”. Григорій Терпило відбував ув’язнення в Башкирії. Додому не повернулися обидва. 1937 року арештували Федора Цюкала із Красної Слобідки, трипільців Леонтія Бельдія, Антона Дзюбенка, Дениса Заброду, Павла Косаря, Петра Кравченка, Якима Оленича, Юхима Савицького, Якова Терпила, Кирила Цедика, халепця Тимофія Лемешка, Федося Кагарлицького з Черняхова, Федося Кравця з Обухова та багатьох інших. Усім дали 10 років каторги. А трипільців Петра Бельдія, Йосипа Оленича, щербанівця Григорія Рудика, халепця Степана Тукаленка розстріляли. 16 жовтня 1937 р. розстріляли і Максима Терпила, командира 2-го Трипільського полку. 25 жовтня кати обірвали життя вчителя, голови халеп’янської “Просвіти” Гаврила Макаровича Лавріненка. А 8 грудня знищили Павла Яковича Носара, батька сімох дітей. За що? За те, що захищав рідну землю.

Ще раніше, 1932 року, репресували Івана Даниловича Оленича, племінника отамана Зеленого. 1939 року, вже після ув’язнення, він як виконроб брав участь у спорудженні пам’ятника Тарасові Шевченку в Каневі. Був свідком, як розрили його могилу, бачив, як працівниця НКВД (жидівка) проникла до склепу. За словами Оленича, на оцинкованій труні, на шкіряній обкладинці зотлілої Біблії, лежав масивний золотий хрест. Діодібний хрест лежав і всередині дерев’яної труни[302]. Обличчя Тараса Шевченка від дії кисню, що увірвався до склепу, на очах у свідків розсипалося у прах. Працівник НКВД узяв у кожного розписку про нерозголошення того, що вони бачили, мовляв, тоді мародери почнуть копати могилу Тараса Шевченка і шукати золотого хреста.

Найбільше дісталося трипільцям 1938 року. Тоді було арештовано сотні людей із Трипілля та інших сіл, які давали Зеленому козаків. В одному лише Халеп’ї того страшного року було репресовано понад 90 селян.

Ось розповідь про одну людську трагедію.

4 квітня 1938 р. у хаті Йосипа Федоровича Плюти чекісти під час обшуку знайшли п’ять золотих десяток, які залишила на зберігання сусідка. Золото мали право мати лише представники “московсько-жидівської комуни”!

Пароплавом привезли Йосипа Плюту до Києва. Кинули в підвал одного з будинків на Безаківській. Спочатку у підвалі було тринадцять трипільців. Почали водити на допити. Допитував “енкаведист єврейського походження”, перед ним на столі лежали “залізний прут і з мармуру промокачка”[303].

— Ти троцкіст? — ошелешив чекіст хлопця.

“Не знаю, що йому казати, — згадував Йосип Плюта, — [не знаю, чи] “троцькіст” — це харашо чи погано?”[304].

— А що це таке? — наважився спитати.

— Как что?! — голосно обурився кат. — Ти троцкіст, спрашиваю?!

— Не знаю, що воно таке, я неграмотний.

— Нє валяй дурака!

 —Їй-бо, тільки одну зиму до школи ходив…

— Кто тебя завербовал?!

Йосип не знав, що й відповідати.

— Кто завербовал тебя в троцкістскую арґанізацию?!

— Ніхто мене нікуди не вербував.

“Тільки я це сказав, — продовжував Йосип Плюта, — він устав, узяв вимокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить — у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав”.

— Золота наґрабіл! Все ви, хахли, бандіти, зєльоновци!

— Який же я зеленівець, я малим тоді був…

— Значіт, атєц…

— Батько ще раніше від тифу помер…

— Значіт, брат… Зєльоновскоє кодло!

У підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. “До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за “зеленівщину”, а молодші — за “троцькізм”. І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому”[305]. Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.

Тільки за однією справою (№ 92288) — Івана Петровича Оленича та інших — 25 квітня 1938 р. “тройка” постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл.

Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович Шевченко, Тиміш Денисович Шевченко, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович, Йосип Михайлович Філоненко, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Віденко, Марко Якович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта… Вбили й Івана Яковича Нещерета, Григорія Самійловича Білошапку, Гаврила Антоновича Бойка та інших (детальніше дивися “Неповний список козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім. отамана Зеленого”).

Українських добродіїв розстріляли 5 травня 1938 р. — з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети “Правда”.

Така була московська правда.

Так діяв “старший брат і руководітєль друґіх народов” та його вірні помічники — жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово “жид” могли ув’язнити. І ув’язнювали!

Але терор “московсько-жидівської комуни” добігав кінця…

23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці.

Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам’ятник паліям-комсомольцям, яких відправили до пекла трипільські та халеп’янські добродії.

Добре зробили!