Нещасливе отаманування Мусія Таценка

Нещасливе отаманування Мусія Таценка

Червоний кавалерійський загін (командир Ніколаєв). 1919 р. (?) Копія.

Гощівський загін очолив Мусій Таценко. “Була це людина наскрізь ідейна, свідома національно й образована, — стверджував Осип Думін, — але Таценкові бракувало сильної волі, авторитету і тяжкої руки, чим, попри свої хиби, визначався його попередник — отаман Самозванець. А ці прикмети були тим більше потрібні, коли приходилося отаманувати над такою “вольницею”, якою іменно була гощівська братія. За Таценка отряд став знова наче збіговищем всякого люду, якого одинокою метою було скритись перед Большевиками, а при нагоді добре забавитися і по-козацьки погуляти”[268].

Та і які операції можливі взимку?! Взимку в отамана одна турбота — зберегти партизанські кадри до весни. Половина сяк-так перезимувала в Гощеві, друга половина — на одному з дніпровських островів. Не припинялася підпільна праця: взимку у Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях та недалеких селах на лівому березі Дніпра створено нові повстанські комітети. Налагоджено зв’язок з отаманами Мельником та Орликом. Шукали виходів на Хмару і Заболотного, та марно.

Усі з надією чекали весни — сподівалися, що Петлюра повернеться з військом. А чутки літали обнадійливі. Трипільці посилали зв’язкових до Польщі, де перебував Головний отаман, але без наслідків.

Відчуваючи напругу навколо Києва, “соввласть” розмістила у трипільських селах військові гарнізони. Одразу активізувались комунари і ЧК. Вони намагалися не допустити весняного повстання. Та й взимку партизанів найлегше знищити — в Гощеві замерзали болота, і він ставав відкритим для червоних. У лісах та на дніпрових островах проводилися безперервні облави. Чекісти і чонівці нищили сім’ї повстанців. Усе ж, попри лютневі та березневі втрати, загін ім. отамана Зеленого, відновивши зв’язки з іншими відділами, почав повстанську акцію. У квітні 1921 року нальоти козаків на ворожі частини і гарнізони стали повсякденними. В середині травня зеленівці наважилися наскочити на Обухів. І знову вдало!

Якраз у час отаманування Таценка в загоні з’явився Осип Думін. Чортик таки пожартував над ним — командир карального загону проти трипільців у 1919 р. мусив у червні 1921 р., рятуючись від ЧК, шукати у трипільців порятунку.

На хутір Таценки Думіна привів буковинець Володимир Григорович, представник Цупкому на Трипільщині. Походив він з Чернівців. Від 1915 р. служив в австрійській армії, потім в УГА, а з 1919 р. — в Осадному корпусі СС Армії УНР. Наприкінці 1920 р. він уже — ад’ютант начальника Київської школи червоних старшин. На початку 1921 р. Григорович посів посаду завідувача військового відділу при Трипільському волосному ревкомі.

Про своє піврічне перебування у Гощівському загоні Осип Думін залишив спогади. В одному з них, під назвою “Перші дні в партизанському таборі”, Думін написав, що гощівський отаман Мусій Таценко “робив симпатичне вражіння, вражіння щирої, відкритої і м’якої людини”[269]. Його ж заступник, Трохим Колісник, виявився чоловіком недовірливим, замкненим та жорстким. Під час першої розмови він ставив Думіну питання так, начеб той перебував під арештом.

— Про пана Григоровича ми знаємо, він працював у Трипіллі, — казав Колісник, — але про вас ми не чули. Чи могли б ви доказати, що співпрацювали в аовстанському комітеті?

“Про вас ми не чули”… Як видно, не признався Думін, що він і отой командир “отієї експедиції” на Трипілля, що саме він віддав наказ обстрілювати гарматами Обухів і Жуківці… Таценко з докором подивився на свого заступника і, випередивши Думіна, промовив:

— Остав, Трохиме, хіба ти дійсно підозріваєш, що ця людина має щось спільне з більшовиками? Врешті, це галичанин, а галичанин ніколи не служитиме большевикам, а коли й служить, то тільки для того, щоб допомогти рідній справі.

Коли формальності було залагоджено, Таценко і Колісник повели новоприбулих у табір. Думін усе шукав якоїсь стежки, але такої не виявилось — як він не приглядався — лише одна й та ж “зелена непроходима стіна”[270].

Перебравшись через мочариська, повернули праворуч, пройшли поза корчами. Знову опинилися перед гущавиною. Трохим, що йшов попереду, нахилився і “шугнув у ледь помітний отвір”, за ним Думін, Григорович і отаман. Ще кілька хвилин — і партизани зупинилися “в якомусь наче притемненому коридорі”. Трохим рукою торував дорогу. “Він одним махом відвертав нависаючі заслони дикого хмелю і справно посувався вперід”. Ноги ж Думіна то плуталися в корчах, то ковзалися на слизькому корінні. Він ішов значно повільніше за Колісника, який усе віддалявся і врешті розтанув десь у гущавині. Загубивши навіть його слід, Думін розгублено зупинився. Перед ним стояла лише “жива стіна гущі”. Він не міг зробити вже й кроку вперед. Та Колісник повернувся і, розсунувши дикий хміль і шувар, допоміг новачкові. Не менші проблеми мав і Григорович. Мусій Таценко, йдучи позаду, жартував. Казав, що це не міська бруківка, доведеться звикати “продиратися вовчими стежками”. Але не мине й тижня — ви і вночі, казав отаман, знайдете вхід до табору[271].

Хоч і нелегка то була дорога, Думін радів, що має нагоду пізнати невідомий світ партизанського життя. “Це справді Великий Луг, — думав він, — це справді нове Запорожжя”. Його уява вже малювала загони повстанців, що “сходилися сюди з дооколичних сіл, щоб звідтіля під нашим проводом підняти цілу Україну на боротьбу проти кривавої московської окупації”[272].

Його фантазії перебив голос Колісника:

— От це ми вже і в таборі.

Ще хвилина — і Думін опинився на галявині, міцно оточеній гущавиною. Посеред неї палахкотіло вогнище. На пеньку сиділо двоє партизанів — один мішав у відрах, що висіли над жаром, а інший чистив кріс.

— Комісарів привели, — усміхнувся Таценко.

Того ж дня отаман видав Думіну та Володимирові Григоровичу по австрійському крісові та по 100 набоїв до них. Кріси були справні, але поржавіли, тож товариші одразу взялися до роботи…

Через тиждень після прибуття Думіна отаман загинув…

Повертаючись 14 липня з Полтавщини, з Рудякова, де вони гостювали в отамана Чорного, Таценко та Андрій Мовчан посперечалися. Суперечка виникла на березі Дніпра через човен. Він був один, усі в нього не могли вміститися. Таценко сказав, що спочатку поїде він із трьома хлопцями, тоді човен повернеться і перевозитиме інших. Мовчан не погодився, бо його Жуківці”, де він планував днювати, далі, ніж Гощів, куди вертався Таценко.

Обидва отамани ніби були напідпитку. Мовчана підтримав Овсій Удод. Зчинилася лайка, почулися погрози. Таценко замахнувся на Мовчана крісом, можливо, навіть ударив його в руку. Мовчан вихопив нагана. Пролунали постріли. Мусій упав на пісок.

Трагедія сталася якраз навпроти Халеп’я.

Тіло отамана рідня поховала на кладовищі неподалік хутора Таценки.

Андрій Мовчан шкодував потім про свій вчинок.

По смерті Таценка в Гощеві запанувала анархія. “Гощівці стали “промишляти” по шляхах, наче лицарі темної ночі. Не диво, що дооколичне селянство, якого симпатії були спершу по стороні партизанів, стали відноситися до Гощівців байдуже, а подекуди навіть ворожо. Щойно пізніше, як ті устаткувалися, селянство знову стало ставлятися до їх по давньому”[273].

Десь у середині липня 1921 р. гощівські партизани послухали ради Думіна об’єднатися з “Полтавцями” — так вони називали переяславський загін отамана Чорного. Але висунули умову: отаманом з’єднання не повинен бути Чорний. Причиною цієї вимоги була, напевно, дисципліна, яку завів отаман Чорний у своєму загоні, вона, стверджував Думін, “на ціле небо” перевищувала дисципліну в Гощівському відділі, якщо про таку взагалі можна було говорити[274].

Думін діяв згідно з планами Цупкому, який постановив об’єднати обидва відділи. Новий партизанський загін мав стати восени 1921 року, коли планувалося загальне повстання, “зав’язком Трипільської повстанської дивізії”[275].