№ 11 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про перемогу партизанського загону ім. отамана Зеленого у Воронькові в серпні 1921 р

№ 11 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про перемогу партизанського загону ім. отамана Зеленого у Воронькові в серпні 1921 р

Местники. Спомин партизанки на Великій Україні

В останніх днях липня 1921 р. партизанський відділ з Гощівського лісу, що розкинувся на правому березі Дніпра між Обуховой, Таценками, Рудиками і хутором Плюти, перейшов на Полтавщину до партизанського відділу отамана Чорного (справжнє прізвище Гаврило Куреда. — Ред.). Відділ отамана Чорного оперував у районі місточок Переяслава, Ржищева, Воронькова і, подібно як Гощівський відділ, складався з козаків бувших Дніпровських дівізій, опісля Зеленівської армії. Між обома відділами від самого початку їх існування відносини були дуже дружні, однак не було случаю, щоб обидва відділи оперували разом, що розуміється могло вийти тільки на їх користь.

Ще в марті того ж року Центральний повстанчий комітет у Київі робив заходи, щоб обидва ті відділи злучити у більшу боєву одиницю під командою отамана Чорного, та старання в сьому напрямі не довели до нічого. А не довели з многих причин. Перш тому, що Гощівці взагалі нерадо опускали свій район, т. є. Трипілля — Обухів і свої славні гощівські болота, а друге, тому що особа отамана Чорного не дуже була в Гощові любленою. Скажу навіть більш, що отаман Чорний мав навіть серед Гощівців запеклих ворогів.

Коли в червні 1921 р. мені довелося поступити в гощівський відділ, я начав докладати старань, щоб перевести в життя проект Центрального повстанчого комітету. Більшість членів того Комітету, вправді (щоправда. — Ред.), в цьому часі вже була большевиками арештована (між їми і бл. п. сотник С.С. Іван Андрух), але сам Комітет істнував дальше і продовжав працю, яка заключалася в підготованню загального протибольшовицького повстання на Україні під осінь.

З початку мої заходи не доводили до нічого. Все розбивалося об упір (небажання. — Ред.) Гощівців віддати себе під команду отамана Чорного. Вкінці вийти з Гощова на Лівобережжя вони все-таки погодилися. По довших “балачках” між Гощівцями і партизанами відділу отамана Чорного дійшло до порозуміння на тій основі, що отаман Чорний уступить, а на його місце має бути спільно обидвома отрядами вибраний новий командант.

Отаман Чорний справді уступив і з кількома собі відданими козаками подався на полуднє (південь. — Ред.) у район Переяслава, щоб там організувати новий відділ. У цьому случаю отаман Чорний поступив дуже патріотично, бо коли б він не схотів був уступити, то було б ніколи не дійшло до об’єднання обох відділів, тим більше що серед своїх Полтавців він був досить популярний і вони були б отверто проти його ніколи не пішли як цего бажали Гощівці.

З резиґнацією отамана Чорного питання об’єднання було рішене. Дня 4-го серпня проголошено злуку обох відділів — Гощівського і Полтавського — в загін імені отамана Зеленого. На загальній козацькій раді, яка відбулася в лісі біля села Рудакова, вибрано нового коменданта, одного старшину С.С. — Галичанина, інші старшини задержали свої місця.

II

Вибори нового отамана відтворили мені живцем подібну сцену з головою Тараса Бульби. Козаки-партизани спершу посипали голову свойого нового команданта землею, а після піднесли його тричі на руках угору. Після того началася гульня. При звуці бандури хлопці танцювали [так], що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої братії.

Новий отаман не довго роздумував, що йому робити. Вже в дві години після свойого вибору (обрання. — Ред.) наказав лаштуватися до нічного походу. Хотя й нікому не звісно було, куди він поведе загін, та всі догадувалися, що він думає добути коней. Для об’яснення треба згадати, що в загоні було всего 12 кінних на близько шістьдесять піших партизанів, і не раз над тим [ми] застановлювалися, в який спосіб цілий загін перемінити на кавалєрийський. А нагода тепер була добра. Недалеко від Рудакова, [а] іменно на лугах під селом Вишеньки, пасся табун коней большовицької кавалерії, яка стояла по дооколичних селах. У табуні могло бути коней до двісті штук, а сторожа при їх не особливо сильна.

Треба було бачити, з яким завзяттям партизани взялись за чищення зброї, а зброю любили вони більш за своє життя. Я не раз подивляв, з якою пильністю козаки доглядали своїх крісів та револьверів, і то без ніякого примусу, а просто зі самого замилування до зброї. Зрештою, кождий розумів, що справна зброя — це його одинокий ратунок не раз в безвихідній ситуації.

Ніколи не лучилося мені бачити у партизанів заржавілої зброї, а тим більше несправної, хотя й на війні в регулярних арміях це було буденним явищем. А на партизанці особливо трудно було держати зброю в чистоті, коли приходилося перебувати в лісах, болотах на дощі не раз цілими днями та ночами.

Сонце вже схилилось було з полудня. З партизанів хто спав у холодку під ліщиновим корчем, хто читав книжку (в нас була своя похідна бібліотека), інші знову зібралися в гурток і грали “в дурака”, слухаючи при тому анекдотів незабутнього нашого оповідача Дудуна Семена.

Та й лучшого поки що не було нічо до роботи. Похід був заповіджений, як звичайно, аж під вечір, а часу ще оставалося не менш годин три. Тільки отаман на боці зі старшиною над розложеною на траві картою обговорювали сьогоднішню виправу. Нарада недовго трівала, і старшина скоро зачала розходитися, щоб відпочити де-небудь в тіні, бо цілу ніч прийдеться не спати.

Втім, появився в таборі наш муж довір’я з поблизького Рудакова і доніс отаманові, що якісь люди з Воронькова хотять із їм бачитися та дещо “побалакати”, Поява Сидора (так звали нашого мужа довір’я) в таборі всіх зацікавила, кождий став допитуватися, хто прийшов у село і що нового приносить. Та Сидір на всі запити мав тільки одну відповідь:

— Не знаю.

Отаман скоро зібрався, кликнув на Вороньківців, яких трьох люда служило в нашому загоні, й пішов із Сидором у Рудяків. Через годину вернулися. Отаман зараз же зібрав усіх до купи, і заявив, що сегодня вночі загостимо в місточко Вороньків, звідкіля якраз прийшли делегати від селян, з якими він, власне, перед хвилею (щойно. — Ред.) балакав. Отаман розказав про те, що місцева міліція, яка складається з вороньківських комуністів-голодранців, немилосердно знущається над народом, грабить, що тільки попаде під руки, а часто й побиває селян, які спротивляються грабежу, до смерти. Від кількох днів сидить у місточку також отряд із сотні чоловік червоноармійців з комісарем. Ті знову прийшли за “продналогом” і відібрали в селян все посліднє, не зіставляючи нічо навіть на засів.

— Комуна нам допекла до живого і налляла здорово сала за шкуру, та немає в нас сили, рідні брати, боронитись, — передав слова делєґатів отаман. — Ми вас прохаємо: дайте нам помочі вигнати з місточка цю босячню, а ми вам во вік того не забудем.

Партизани слухали із затертим віддихом слів отамана, і коли той укінці сказав, що нашим обов’язком є помочи (допомогти. — Ред.) селянам, цілий загін крикнув тричі:

— Слава!

Всі були вдоволені, що прислужаться добрій справі, та найбільше, здається, вдоволені були ті три партизани Вороньківці, яким міліція найбільш далася взнаки. У всіх трьох цею босячнею було пограблено дотла, а що натерпілися їхні сім’ї, то цего не можна нарозказувати.

Отаман одначе поступив розсудно. Він передав делегатам, щоб селяни не брали участі в нападі, бо комуністи за це могли пізнійше пімститися. Вони мали тільки до ночі провести точну розвідку і нас із підходом під Вороньків повідомити про її результати. З тим делегати і відійшли.

III

Вже сонце сиділо над Трипільськими кручами, як загін вийшов з лісу. Вперід вислано кавалерію. Задачею її було розглянути дорогу і ще перед північю (до опівночі. — Ред.) прибути в умовлене місце під Вороньків, де мали стрінутися з делегатами від місточка. Делегати до цього часу мали вже принести вислід своєї розвідки.

Вийшовши з лісу, загін пройшов уздовж Рудаковой (через Рудяків. — Ред.). Цікаві селяни виходили надвір, ставали у воротях і зично здоровили нас та бажали “щасливої путі”. То з одної, то із другої хати вибігали дівчата з кошиками яблук, слив, груш та давали партизанам на дорогу. Такої теплої симпатії, такого співчуття і прихильності, яку мали партизани на Лівобережжі, мені в регулярній армії рідко довелося стрічати.

Коли ми минули село і увійшли знову в ліс, уже нам добре стемнілося. Дорога стала тяжкою, треба було бродити у глибокому, сипкому снігу (піску. — Ред.), та оминати зісохлі корчі, що похід ще більше утрудняли.

Ліс ставав чим раз густійший, і становилося так темно, що з великим трудом міг один другого бачити перед собою на найблисшу віддаль. А в лісі було так тихо, наче він зовсім завмер. Здавалося, будьто все довкола прислухується до наших слів, нашого віддиху, хоче схопити наші думки. Без пересади (перебільшення. — Ред.) треба сказати, що тихий ліс, а до того вночі, робить на людину глибоке вражіння більш, може, чим степ або вода. Думка під тими вражіннями працює сильнійше, фантазія викликає ріжні невидимі, яскраві образи, що криються будьто би за чорною стіною мовчазного лісу. В часі маршу розмови притихли, мовчали навіть Дудун і Овсій, кождий був або змучений, або занятий своїми думками. Може, в цій хвилі духом витав при рідні, при дорогих йому особах. Власне, в таких хвилях найбільш на душу сунуться спомини.

Після годинного ходу впереді роздався отаманів голос. Приказано відпочити.

Здається, що ніхто більш не був тим так вдоволений, як я. В цьому поході кріс чогось то особливо тяжив на плечах, наче прибрав на вазі, а ноги прямо відмовляли послуху. Та в кілька хвиль усе те проминуло, до голосу, як звичайно, прийшов перший Дудун. А треба сказати, що Дудун — один з найстарших, найбільш закалених партизанів — був для нас прямо неоціненною людиною.

Я прямо не міг зрозуміти: серед найбільшого перемучення, не раз пригноблення, упадку духа, він умів усе розвеселити товаришів-партизанів своїми оповіданнями. Не одно оповідання мали ми нагоду чути по кілька разів, та в нього все воно виходило свіжим і цікавим, як би його оповідав щойно раз перший. Кожде з його оповідань мало в собі тільки здорового гумору, що мусіло всякого розвеселити.

А це дуже підносило упавших на дусі.

Відпочивши з півгодини, загін знову рушив у дорогу. Треба було поспішати, щоб перед північю (опівночі. — Ред.) станути під Вороньковом.

IV

Могло бути коло години одинадцятої, як здалека на овиді в тьмяному світлі заходячого місяця зарисувався перед нами вітряк. Він стояв перед Вороньковом на горбку, так що його можна було зовсім гарно бачити. Довкруги — тишина, нічо не зраджує присутності хотя й би живої душі в поблизькості, тільки здалека, з місточка, долітає уривана лайка собак.

Ми взяли напрям на вітряк і підійшли до його зовсім близько, коли почули свист із лівою боку. Це був умовлений знак. Там нас ждали Вороньківці — розвідники і наша кавалерія, що виїхала була кілька годин вперід.

За хвилю весь загін опинився на горбку за кладбищем. До отамана підійшли розвідники. Як і належало сподіватися, комуні й в голову не приходило, що ми можемо загостити. Розвідники розказали також, що сьогодня якраз і відбулося у штабі міліції гуляння, на якім був комісар і командір червоноармейського відділу, що прийшов у місточко за “розвйорсткою”. Гуляння, розуміється, було не на сухо, а із самогоном, якого випили до п’ять “четвертей”. Щоб забаву ще більш уприємнити, міліціонери “соціалізували” в кого-то грамофон та грали всякі “яблучка” собі на втіху, а контрреволюції, говорили, на погибель.

Отаман, здається, був тими відомостями вдоволений, а розпитавши ще дещо про розташування красноармейців та штабу міліції, розказав (наказав. — Ред.) виставити дві варти, одну від сторони місточка, другу на кладбищі, й постановив заждати до першої години по півночі. Його приказ вмить сповнено. Все відбулося так безгомонно, тихо, що найбільш строгий начальник міг бути вдоволений.

— А тепер, хлопці, будем віддихати та набірати сили до роботи, — сказав отаман, звертаючись до загону, коли видав потрібні зарядження.

Ми були раді, що зможемо відпочити, бо робота заповідалася поважна. В місточку самої міліції було більш як сорок люду, місцевих комуністів, звісних (відомих. — Ред.) босяків та лодарів, а кромі того, червоноармійський отряд у сто чоловік.

Хотя й число противників було мало що не у троє більше за наш отряд, та справа для нас представлялася остільки корисно, що ні міліція, ні “кацапня”, як звичайно партизани називали червоноармейців, не ночували разом, а були розміщені по кватирах. Тільки у штабі міліції держано поготівля дванайцять люду, а при волості також около п’ятьнайцять люду червоноармейців. Тому зразу й постановив отаман розділити загін на дві часті, одна мала зайняти штаб міліції, а друга, сильнійша, вдарити на волость. Оскільки ми були у вигідній позиції нападаючого, остільки було невигідне для нас, що неціла міліція і нецілий отряд кацапів були разом. Треба було числитися з тим, що, впоравшись з обома поготівлями, нам прийдеться мати до діла з обороною поодиноких кватир. Ми числилися з тим, що пробуджені нічною стріляниною червоні або опустять кватири і злучаться у відділ до спільної оборони, або зачнуть боронитися з домів. А це була не дуже потішаюча перспектива, при цьому ми були в меншості, а до того район розташування червоних був дуже широкий і розтягнений. Тому отаман рішив сейчас же по розбиттю одного і другого поготівля зібрати знову загін до купи, щоб бути готовим на всяку несподіванку.

На землю впала роса. На овиді край неба ледве-ледве зблід, а зорі начали живійше моргати, немов прочуваючи, що їм прийдеться незадовго уступити перед соняшним кружком. Здалека долітав крик півнів. Ранок заповідався холодний.

Отаман встав і приказав розбудити всіх, що ще спали. За кілька мінут провідник того відділу, що мав йти на штаб міліції, одержав послідні розпорядження. Сам отаман обняв команду над відділом, призначеним до нападу на червоноармейців у волостному будинкові. Коротке “Руш” — і за хвилю ми машерували. Я знайшовся у відділі, що мав задачу захопити штаб міліції. Коло перших хат місточка загін розділився. Отаман зі своїми хлопцями пішов полем поза хати, [а] наш відділ вийшов на дорогу.

У місточку все ще спало, тільки собака від часу до часу брехав. Ми без найменшого гомону посувалися гусаком попід забори до центра місточка. Впереді йшов провідник Воронківець, один з тих, що сегодня приходили до нас в делегації.

Пройшовши не більше п’яти мінут, відділ задержався. Провідник рукою показував комендантові нашого отряду хату, в якій містився штаб. Великий будинок, покритий червоною бляхою, робив миле вражіння. Був то один з тих українських будинків із білими стінами у вишневому садку, в яких звичайно живуть багаті полтавські дуки-козаки. Величеньке подвір’я, а за хатою — обширні клуні й комори вимовно (виразно. — Ред.) свідчили про багатого хазяїна.

— І знала “комуна”, де усадовиться, — шепнув хтось із гурту, — в куркуля розгостилась.

— Вперід! — тихо, але різко розказав (наказав. — Ред.) комендант, сам відчинив широку браму і з крісом, готовим до стрілу, увійшов на подвір’я.

Ми увійшли за ним і сейчас же розділилися, одні пішли прямо під дім, а другі зачали його окружати із садку.

На подвір’ю ми йшли, вже не заховуючи звичайної осторожності, себто не робили т. зв. котячих кроків, а йшли повною ходою. Ще кілька кроків — і ми будемо під самими будинками.

— Кто там йдьот? — роздалося нараз з-поза хати, і в ту майже мить гримнув вистріл, але з нашої сторони.

Ми кинулись бігцем під хату і зачали жарити у вікна, та в тій же хвилі посипались із вікон густі стріли. Міліціонери, видко, хотя й і по гульні, вмить зрозуміли, що за гості в їх, і начали боронитися. Всередині було їх, здається, чоловік біля дванадцяти, а один, цей, що крикнув “кто йдьот?”, держав сторожу надворі. На наше щастя, сторожовий ходив не біля брами, а тільки поза хатою з другої сторони, бо коли б він був нас зауважив скорійше, то зрозуміло, що ми були б так скоро не знайшлися під вікнами “штабу”.

У кілька мінут і зі сторони волості почулося кілька поодиноких вибухів, а далі піднялася така стрілянина “як на фронті”. Видко, що там діло йшло поважнійте, як у нас. Ми стояли між вікнами (у вікно тепер годі було стріляти, бо міліціонери відстрілювалися з їх), другі в садку, а треті за клунею. По першій густій перестрілці настало ніби примусове перемир’я.

— Жарте, хлопці, у вікна! — крикнув в кінці командант до тих, що були в саді й за клунею. — Та осторожно, щоб тих не побить, що під будинком.

І знову началася перестрілка. Ми за всяку ціну старалися якнайскорше покінчити зі “штабом”, щоб піти з підмогою відділові отамана, та, мимо нашої охоти, все йшло досить поволі. Міліціонери зайняли всі вікна, і годі було приступити. Деякі з партизанів начали кричати до міліціонерів, щоб піддалися, та ті навіть не відвічали, а ще завзятійше відстрілювалися. Це було зрозуміле. Міліціонери знали, з ким мають до діла, знали, що їх ждало, коли б живими їм впасти в руки партизанів, тому постановили боротися, мабуть, у надії, що їм з поміччю наспіють червоноармейці. Та вони не знали, мабуть, того, що кацапні було ще горячійше, чим їм.

За якої півгодини стрілянини біля волості зовсім утихло. Кавалерія, що їздила по вулицях і держала службу між обидвома відділами нашого загону, донесла, що біля волості “діло кончене”. І дійсно, небаром відділ отамана вже був під штабом — нам на допомогу. Тепер прийшла черга й на “товаріщей міліціонеров”. Щонайлучші стрільці зайняли місця на городі проти вікон, що виходили до клуні, й начали “жарити”, що аж з вікон дребезґи летіли. В кілька хвиль потім міліціонери опустили ці вікна, а начали боронити тих, що виходили до дороги і на подвір’я.

Щоб чим скорійше упоратися зі штабом, отаман приказав підпалити хату. Це, хоть крайнє средство, одначе мусіло бути вжите з огляду на положення в місточку. Бо хотя й відділ під проводом отамана розбив большовицьке поготівля — вистріляв їх много по кватирах, то все-таки більша частина кацапні остала в живих, криючись на перший відгомін стрілянини по городах та бур’янах. Так само міліціонери, які ночували по хатах, могли зібратися і пробувати ставляти опір. А найважнійше було те, що з Баришполя, де стояв великий большовицький кавалєрийський отряд, могла наспіти поміч.

Отаман видав приказ, і за хвилю хлопці тягнули вже з клуні околоти соломи і, закриті углом хати, підпихали їх під дерев’яний рундук. Коли біля рундука було до півфіри соломи, запалено на довгій тичині віхоть сіна і підіпхано туди, бо підійти близше до рундука було небезпечно. Міліціонери, коли побачили, на що заноситься, стали знову “жарити” з вікон від подвір’я. Та те все нічо їм вже не помагало. За кілька хвиль солома зайнялася і в гору піднялися клуби диму.

У місточку тим часом все розбудилося. Селяни боязко визирали з хат, та на вулицю ніхто не посмів вийти. Кавалерія дістала наказ вислати розвідку в сторону Баришполя і патрулювати по вулицях.

Уже зовсім розвиднілося, сонце викотилося із-за степу, і перші проміння впали на землю. Ми стали ждати, аж займеться рундук, а від него й цілий будинок. Та все те йшло дуже поволі, треба було знову докинути мало що не чверть скирти соломи. По цім рундук зайнявся, потім начав горіти верх будинку, а вкінці огонь перекинувся й досередини. Міліціонери, мабуть, із розпуки стріляли без пам’яти, як скажені. Та наші хлопці також не дармували.

Коли вкінці огонь охопив і ту часть будинку, де міліціонери боронилися до останку, наші заперестали стріляти. Наша ціль і так була осягнена. Міліціонери, чи живими, чи мертвими, мусіли попасти в наші руки. Кількох з їх пробувало було вискочити вікном, та впали, прошиті нашими кулями. Коли вже видко було як огненні язики лизали канцелярію штабу, почулося ще кільканайцять вистрілів ізсередини, а потім страшний гук. По цім усе затихло. Ми підіждали ще кілька хвиль і підійшли до вікон. Ізсередини ніхто не відізвався. Міліціонери-комуністи, кати і розбишаки місцевого населення, одержали належну їм нагороду. Наша праця у Воронькові була наразі скінченою.

Тепер отаман приказав скликати селян гасити хату, що селяни скоро виконали. До отамана між тим підійшло кількох селян і в імені населення подякували за освободження “хоть на часиночку’ з-під большовицько-кацапської кормиги.

— Ви местники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці, й вас ми завсігди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимем, — говорив один старий поважний селянин.

Мені тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, й те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися.

При пращанню з нами многим селянам стояли слези в очах.

— Гукніт нас, а ми всі з вами підемо, — говорили многі з них. — Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.

— Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки Вороньківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! — сказав отаман, сідаючи на коня.

Сонце вже підходило до полудня, як наш загін на підводах, нагружених здобутою зброєю і набоями, співаючи, опустив бідне, пригноблене, беззахисне місточко.

О. Д. (Осип ДУМІН)

О. Д. (Осип Думін). Местники. Спомин партизанки на Великій Україні // Календар Червоної Калини на 1924 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1923. — С. 158 — 166.