№ 13 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про випробування партизанів холодом і голодом у листопаді — грудні 1921 р. та доброзичливість селян хутора Таценки

№ 13 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про випробування партизанів холодом і голодом у листопаді — грудні 1921 р. та доброзичливість селян хутора Таценки

За хлібом

(…) Поволі відділ зблизився до Таценків.

Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел…

Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?!

Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися!

Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів.

До хутора оставало не більше як двісті кроків. Наперед висунулося трьох чоловік, як передня сторожа. Вони взяли кріси до рук і, пильно слідячи за хутором, посувалися попід забором уздовж хутірської дороги.

У хуторі загавкали собаки. Сторожа пристанула і хвилю надслухувала, потім знову, наче тіні, двигнулася вперід.

Відділ йшов за передньою сторожею яких п’ятдесять кроків позаду. Розмови затихли, здавалося, наче кожний запер дух у собі. Чути було тільки, як лід тріщав під нашими ногами.

До хутора треба було підходити обережно. Большевики знали, що тут часто буваємо, і могли нас “привітати”.

Відділ підійшов до перших хат. Тут розділився. Нас трьох, [Семен] Дудун, Кум і я, остались у Таценках, а Колісник і решта партизанів пішли на Підгору (присілок с. Трипілля. — Ред.).

[Трохим] Колісник зі своєю компанією скоро зник у темноті ночі, а наша трійка подалася на огороди і ними зайшла під Опанасову хату.

Мені чудно якось стало, коли ми осталися самі. Душу пронизувало якесь дивне почуття самітности. Мені здавалося, що я якоюсь злою, чародійною силою перенесений на край світу, у відлюдні снігові пустелі, понурі, окутані вічною темрявою. Цю ілюзію знаменито піддержував ще і краєвид — сніжна одноманітна рівнина, унята з двох кінців хутора в темні рами ліса. Ліс напроти середини хутора віддалявся і виднів на овиді ледви помітним вигнутим гребенем. А на його наче сперлися цілим своїм тягарем чорні смоляні хмари, збиті, одностайні, гнітючі, мов смертна тривога.

Ми підійшли під хату. Я з Кумом станули при дверях, а Дудун зблизився до вікна і тихо застукав. Зі світлиці продиралася у ванкир, під яким стояв Дудун, смуга світла. В йому, мабуть, не було нікого, бо ніхто не відозвався. Дудун постукав ще раз.

На півтемній шибі показалася широка тінь. Тінь ворушилася, зменшувалась і зарисовувалась усе виразніше. Хтось підійшов до вікна.

— Хто там? — почувся з ванкира дівочий голос.

Це була хазяйська дочка. Дудун нахилився попри вікно.

— Оксано, це ми, хлопці. Слухай, Оксано, скажи, хай батько вийдуть.

Дівчина мовчки стояла хвилину у вікні й, нічого не відповівши, відійшла. Через деякий час двері від світлиці заскрипіли, а в сінях почулися кроки. Ще хвилину — і засув у дверях з тихим скрипом відсунувся. У дверях станув дядько Опанас.

— Хто тут такий? — запитав він, виходячи із сіней.

— Ми, дядьку Опанасе, — прошепотів Дудун. — Це ми. Не гнівайтеся, що вас турбуємо, але таке положення, що мусіли до вас зайти. Просто ніяково й говорити за чим.

Дядько Опанас пізнав Дудуна зразу по голосі, а мені й Кумові почав приглядатися зблизька, немов на те, щоб упевнитися, чи це дійсно “свої хлопці”.

— Так це ви, хлопці, — й дядько Опанас об поли вдарив. — От бідняги! Чого ж ви так довго не заходили? Я вже не один раз споминав вас. Ви голодні, мабуть? От лихо, от доля проклята, бодай і собаці не доводилося так жити! Де ж ви тепер пробуваєте?

— Звісно в Гощові. А де ж ще жити? — відізвався Кум. — От тільки що вилізли з його, клятого.

Господар розкрив широко двері.

— Заходьте в хату, брати, заходьте, — беручи мене і Дудуна за руки, прохав він, — заходьте, повечеряєте. От жизнь, от доля! Бідняги ви! Заходьте ж!

Дядько стиснув нас ще сильніше за руки і намагався ввести досередини. Та ми мусіли тому відмовити, бо в хутір могла надбігти комуна і нам треба було матися добре на чеку. А ще до цього входити в освітлену кімнату, з якої через освітлені й незакриті вікна всякий міг нас побачити з вулиці, було надто ризиковано.

Ми вимовлялися, що в хату не можемо заходити, та в кожного на думку, що там можна погрітися і повечеряти, аж слина підходила до рота, а голод пригадувався з подвійною силою.

— Ні, дядьку Опанасе, не тягніть нас до себе. Якщо у вас є лишній бохонець хліба, то ви нам його дайте і ми підемо дальше. А зайдемо, то знаєте, що з цього може вийти? Надбіжить комуна, ми шугнемо в Гощів, а ваша хата з димом піде, — уговорював Кум дядька Опанаса, який усе ще намагався ввести нас до себе в гості.

Дядько подумав хвилину, пустив наші руки і запропонував, щоб ми зайшли принаймні до сіней, звідкіля нас ніхто не побачить.

— Сюди, — каже, — винесе вам жінка вечерю, а Оксану пішлю на дорогу посторожити.

Ми глянули один на другого. Пропозиція була надто заманлива, щоб від неї відмовитися. Не думаючи довше, ми увійшли до сіней, а дядько Опанас вернув у світлицю. За хвилину вийшла Оксана на вулицю вартувати, поки ми будемо в сінях, а господиня винесла казан з борщем.

— Ах бідні ви, ах сердеги! — мало не заголосила тітка Опанасиха, побачивши нас при світлі сірника. — Як вони, бідні, похуділи! Ах лишечко! Гляди на них, Опанасе!

— Та я бачу, бачу. Ех, хлопці, хлопці, щоб вас уже на волі побачити, — понуро промовив господар.

У його голосі чулося стільки спочуття для нас, стільки спожаління, що нам самим ніяково стало. І всі Таценківці відносилися до нас як до рідних, як до своїх. Кожний дивився на нас як на своїх оборонців. Ми були для їх лицарями-героями, що стали за селянську кривду, за правду та за бездольний нарід.

З’ївши поспішно вечерю, ми подякували і хотіли відійти. За хліб згадувати тепер було вже ніяково. Доволі того, що повечеряли. Та дядько Опанас був з цих щирих українських натур, що любив поратувати “своїх хлопців”. Він не забув, чого ми заходили.

— Жінко, а дайно двоє хлібенят, — закликав він.

Господиня вийшла, винесла хліб і подала йому. Ми відмовлялися як могли від цеї милостині, та дядько Опанас не уступав.

— Беріть, хлопці, хліб, беріть. Дав би ще, та Бог свідком, що більше немає, остався ще тільки бохонець для дітей. А візьміть ще махорки на дорогу, — сказав, підсуваючи мішок з тютюном.

Нічого було робити. Ми взяли хліб, взяли махорки, бо в нас її також від двох днів не було ні крихти, і, попрощавшись, вийшли.

Щирість цього селянина зворушила мене до глибини душі. (…)

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)

Крезуб А. Партизани. Спомини. II частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 65 — 71.