№ 7 Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука про втечу з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим

№ 7 Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука про втечу з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим

В денікінському полоні, в Дарниці 1919 р. (докінчення)

(…) Втікати до своїх без сторонньої допомоги було неможливо. А йшлося про те, щоб з табору вивести всіх стрільців, бо майже всі вони пройшли кривавий шлях у лавах ІІІ/24 куреня від Львова по Київ, а дехто пройшов той шлях в інших бойових частинах УГА.

Ми рішили зв’язатися з отаманом Зеленим, що оперував у районі Трипілля. До нього — ми вірили — найлегше знайдемо непевні дороги понад Дніпром і знайдемо допомогу в переправі на правий берег Дніпра. Отже, до славного тоді отамана Зеленого ми вислали секретно двох наших відпоручників у Трипілля, де була його головна квартира. Добровільно зголосилися виконати це завдання хорунжий Василь Гречаник і хорунжий Роман Зелений. У дорогу вони рушили в понеділок, 6 жовтня, після полудня.

Була вже пізня ніч у середу, 8 жовтня, коли оба наші відпоручники-парляментарі вернулися, і, на нашу радість, із добрими вістями. Отаман Зелений приобіцяв допомогу, а коли до нього доб’ємося, то і зброю. Щоб утеча нам удалася, він уже в четвер увечері вишле до нас у Дарницю провідників, а ми всі на той час мусимо бути готові. Крім провідників, отаман Зелений обіцяв ще й охорону. Все мусіло йти бистро, бо час не ждав.

До виконання нашою пляну, тобто до втечі з табору, нам залишалося не цілих 24 години, і той час ми мусиш використати, тим більше що денікінський полковник, командант табору, попередив, що всіх нас, полонених галичан, мають перевезти на Дін у розпорядження генерала Бреслера, завідуючого вугільними шахтами в Донецькому басейні.

Заповіджене наше відтранспортування на Дін треба було за всяку ціну випередити. Не відкладаючи, ми рішили нишком вийти з табору завтра, себто в четвер увечорі, але про це ще нічого не казали сотням. Постановили сказати їм це аж у хвилині втечі. Ще треба було знайти дорогу з табору в ліс і її прослідити, бо провідники Зеленого дороги через ліс не знали. До виконання цього завдання зголосився я. Взявши із собою вістуна Миколу Ґондюка, ми пролізли через дротяну огорожу і прослідили дорогу через ліс аж до села Бортничі. З розвідки ми повернулися коло полудня. Було тоді свято Івана Богослова, і день був вільний від праці. О 6-й годині вечора покликав денікінський полковник до себе поручника В [олодимира] Струця і доручив йому наглядати за порядком у таборі на час його відсутности, бо він виїздив о 8-й годині вечора до Києва і мав повернутися аж у п’ятницю ввечорі. Поручник Струць, повернувшись із тої авдієнції, оповів нам цю новину, що очевидно немало нас врадувала.

Смеркалося, коли командири наших сотень приготовили їх до втечі-походу. Цю вістку сотні привітали радісно.

Коло 8-ї години вечора прийшов у барак старшин якийсь денікінський “вольноопределяющийся”. Це був юнак з VI гімназійної кляси в Чернігові, уродженець містечка Воронків. Він був змобілізований і служив у денікінській армії, але тепер був на відпустці й виконував службу розвідника в отамана Зеленого. До бараку він прийшов без перешкод, бо його як денікінця сторожа на брамі не задержувала. Сімох його товаришів у селянських одягах ждали в лісі. Вся група — це були ті, що з доручення отамана Зеленого мали нас провести аж у безпечне місце.

Коли у бараках уже все було приготоване, я пішов з хорунжим Гречаником перетинати дроти в північній частині табору. Повернувшись у старшинський барак, ми зголосили, що “ворота готові”. Тут виникло мале непорозуміння. Хорунжий Яримович Микола почав у останній хвилині переконувати, що старшини повинні втікати самі, бо “гуртом буде тяжко”. Одначе на його “пораду” ніхто не звернув уваги, і він замовк.

Коло 9-ї години сотні почали виходити. Поручник [Степан] Слюсарчук стояв коло старшинського бараку і спрямовував кожного до “воріт” у перерізаних дротах. Біля дротів стояв хорунжий Гречаник. У сотнях —1-й, 2-й і 3-й — з бараків виправляли людей команданти сотень. У 4-й сотні виправляв я. Інші старшини пішли наперідуліс і там усіх утікачів збирали в одному місці.

Одначе втеча нам не вдалася так, як ми плянували. 1-ша і 2-га сотні, які приміщувалися в бараку біля брами, наробили такого шуму, що його почула стійка на брамі і заалярмувала сторожу, яка незабаром з’явилася в бараку і спинила вже розпочату втечу. В бараку 4-ї сотні мені вдалося виправити всіх людей. Наостанку тільки я і стрілець Дмитро Максимчук залишилися всередині бараку. Заки ми вийшли, я вислав Дмитра поза старшинський барак, а сам розглядався, чи ще хто не лишився. За хвилину прибіг Дмитро переляканий.

— Що сталося, Дмитре?

— Ми пропали! Перед бараками денікінці!

— Пст! — подав я знак і сказав йому піти у другий кінець бараку і там відчинити вікно, а я сам пішов перевірити ситуацію.

Перед бараком дійсно стояло 5, може, 6 денікінців, а перед ними гурток стрільців.

— Ви куда? Куда вам забажалось? Сволоч! — кричали денікінці, перетикаючи свою лайку невідлучними в таких випадках матюками.

Стрільці скрутилися їм перед носом і забігли в таборовий виходок (туалет. — Ред,). Денікінці їх там лишили, а самі попрямували до бараку, в якому я стояв у дверях. Я на них не ждав, тільки грюкнувши дверима, зачинив їх і пішов у протилежний бік бараку, де біля вікна ждав на мене Дмитро. Через відчинене вікно ми оба вискочили. Коли ми вже були за вікном, денікінці якраз увійшли в барак. Ми тихцем причинили вікно і подалися в ліс. Коло старшинського бараку і біля дротів уже нікого не було. Дмитро все ще був переляканий і замість іти поруч зі мною, заліз у дроти і подряпав собі лице. Одначе з цього нічого собі не робив. У лісі ми ще дігнали тих, що були заховалися у виходку. Вони використали хвилину, коли денікінці ввійшли в барак, і вспіли ще втекти. На місці, де всі мали зібратися, ми застали вже інших, готових до походу. Тільки поручник Слюсарчук усе ще здержував, бо сподівався, що ще хтось надійде.

— От добре, що ми зачекали, — говорив він. — Я так і думав, що мій справник прийде.

— Тільки щастя, пане поручнику, — відповів я, — що в тому бараці великі вікна, бо у двері вже не було як.

Я зголосив, що в таборі вже не бачив нікого, і ми рушили. Ми поспішали, бо ще до ранку бажали бути під Трипіллям. А з Дарниці до Трипілля 43 верстви. Гуртом ми пішли вперід. Чотирьох провідників — попереду. З ними я і вістун Гондюк. Інші три провідники і “вольноопредєляющійся” йшли позаду. Ми бігли і майже не зупинялися, бо запевняли нас провідники, що у віддаленні 15 верст, у Баришполі, стояла денікінська кіннота і вона могла нас у кожній хвилині наздогнати. “Вольноопредєляющійся” зі своїми товаришами біг за нами та й усе накликав:

— Ще трохи, хлопці, ще хвилину — і будемо безпечні.

Як довго ми бігли і скільки вже зробили дороги, ми не знали, але дорога була дуже тяжка, бо весь час треба було брести у глибоких пісках. Але втоми ми не відчували, бо нас окрилювала одна думка — чим скорше, щоб подальше від денікінців і від Дарниці.

Удалині перед нами ми побачили якісь ніби фігури, що, як нам здавалося, у місячному сяйві рухалися.

— Що це там таке перед нами чорніє? — спитав я одного з провідників.

— Це кущики. Щоб нам скоріше та добитися туди, то будемо вже зовсім безпечні й тоді вже там віддихнемо.

Ми йшли мовчки далі, бо на розмови і відпочинок не мали часу, а по-друге, для віддиху ми ледве вловлювали повітря.

Ось і кущики. Та, коли ми до них наблизилися, вони таки почали рухатися, наче живі, а нарешті ми почули різке:

— Стій!

Ми оторопіли.

— Хто такий?!

— Город Київ! — гукнув один провідник.

— Всіх спасли?

— Не повелось! Чоловік із двісті, мабуть, є, а яких 80 остало.

— Слава Богові і за те. Ото наш батько зрадіє!

Слухаючи, ми й не завважили, як біля нас з’явилося яких 30 повстанців із крісами в руках і з двома скорострілами. Це була наша охорона, що її вислав отаман Зелений.

Тут ми відпочили і перевірили, скільки нас. Усіх було 184. Коло 80 — 90 стрільців не вспіли вийти з табору.

Ми відпочивали з півгодини, опісля рушили далі, але вже вільним кроком. Від Дарниці ми пробігли 25 верст дороги. Ми йшли посередині, а наші охоронці напереді, позаду і по боках.

Наша дорога входила в якесь село, перед яким ми саме зупинилися. До речі, ми старалися через те село перейти непомітно і бажали його мати за собою. Наші провідники нас заспокоювали, що нічого нам боятися. Ми ж не бажали селян тривожити. Це були часи, в яких дуже часто траплялися нічні грабежі, тому в селах виставляли на ніч сильні варти.

Перед селом ми посідали на піску, закурили і почали балачку про нашу втечу. Кожний висловлював свої думки відносно денікінців і про полковника, команданта табору. Ми уявляли собі його в ситуації, коли він почує телефонічне повідомлення про нашу втечу, або в ситуації, коли не буде кого транспортувати на Дін. Балакали і сміялися. Яких 50 кроків перед нами, а 100 від села, зарисувався тінями високих дерев якийсь хутір. Ми пізнали його по журавлі, що височів над деревами саду, який ховав у своєму затишку хату і господарські будинки.

— Чи не було б нам краще зупинитися в селі або бодай край села. Могли б бодай води напитися, — сказав хтось із гурту.

— Ну й втомились ми! — докинув хтось другий.

— Ох, води, води! — хором загуло кілька голосів.

Тепер кожний заявляв, скільки води він випив би.

Виринало питання — чи не замало нам одної криниці?

Щоб вгасити спрагу, я вибрався по воду, прямуючи на журавель. Незабаром я вже був під воротами просторого господарства. Посеред подвір’я біліла хата, а дещо дальше від хати лежало кілька штук худоби. Криниця була під самою хатою. Ворота були сильно зав’язані, і я ніяк не міг через них дістатися на подвір’я. Одначе вода була так близько, що без неї жалко було вертатися. Я обійшов подвір’я і переліз через пліт зараз за хатою та й простісінько попрямував до криниці. До жердки від журавля прив’язав мою ідунку і потягнув жердку вниз, але при цьому журавель заскрипів так сильно і жалісно, що від нього заворушилися в хаті. За хвилину рипнули двері й перед хатою станув статочний, яких 50 років, дядько з рушницею в руці.

— Добрий вечір, хазяїне! — привітався я. — Не гнівайтеся, дядьку, за мою сміливість, що зайшов у ваш двір. Але ми пропадаємо без води. Потомилися у важкій дорозі. В нікого ні краплини водички, а страх як хочеться пити!

— Доброго здоров’я! — відповів у свою чергу дядько. — А ви хто такий, звідкіля і куди Господь провадить?

— Хто я — це цікаве. А провадить Господь із Дарниці до перевозу.

— Ага! То ви, значить, із галичан і йдете у Трипілля до батька Зеленого. Знаю, знаю, бо мій син пішов вас виручати з Дарниці. Ну, виходить, діла непогані. Нехай Господь вам помагає. Та краще, замість воду пити, зайдіть у хату. Молока поп’єте.

— Спаси-Біг, дядьку. Зайшов би радо, але там, за вашим хутором на піску, мої товариші на воду ждуть.

— Так підождіть хвилину. Я винесу сюди. — І добрячий дядько пішов у хату і за яку хвилину виніс глечик солодкого молока.

Я випив молоко, подякував, набрав води і пустився до своїх. Дядько провів мене аж за ворота і тут, побажавши нам щасливої дороги, попрощався зі мною. Коли я прийшов до гурту, він готувався вже в дорогу. Через село ми й не дуже поспішали. Було вже над досвідком. Село вже будилося, і деякі селяни йшли вже в поле кінчати осінні роботи.

Вранці, коло 6-ї, ми вже були в лузі над Дніпром, якраз проти Трипілля. Зморені цілонічним маршем стрільці полягали відпочивати, а хорунжий [Василь] Гречаник із двома провідниками переправився човном у Трипілля. З нами лишилося тільки 8 провідників, що їх отаман Зелений прислав до Дарниці, а інші — розійшлися.

На березі Дніпра ми поставили сторожу, що мала нас повідомити, коли повернуться наші післанці з Трипілля. На сторожі були два брати Мули, вістун Ґондюк, стрільці Трофимчук і Максимчук. Всі п’ять зголосилися добровільно, бо хотіли посидіти на березі славного Дніпра та полюбуватися його видом. З ними сторожили також три провідники. Наш відпочинок перемінився у твердий сон.

Як довго ми спали, ніхто не знав, але, коли нас збудили, кожний відчув, що спав добре. Саме повернулися післанці з Трипілля і принесли нам вістку, що отаман Зелений пішов у похід проти денікінців у район Обухова. Одначе цим нам нічого турбуватися, бо із Трипілля пішов до отамана післанець і найдалі завтра до вечора ми довідаємося, де отаман Зелений перебуває. Нам не залишилося нічого іншого, як заночувати на березі Дніпра і чекати вістки від трипільського батька Зеленого.

Ми назбирали сухого ріща (хмизу. — Ред.), порозкладали вогні й варили каву. Цукор і хліб ми мали із собою, бо харчі, що їх ми дістали на два дні, себто на 9 і 10 жовтня, ми розділили між себе і все, що можна було забрати з Дарниці, ми забрали. Погостивши кавою і хлібом наших провідників, ми полягали довкруги вогнів і відпочивали. Для вигоди ми могли набрати на підстілку сіна, що стояло в лузі в кільканадцятьох копицях, але ми шкодували. Все ж ми не могли без нього обійтися. Вночі впав зливний дощ і нас, сплячих, промочив до нитки. Хлопці дрижали і з холоду дзвонили зубами. Ми кинулися у пітьмі до копиць. Одні заривалися в сіно, щоб загрітися, інші розкладали вогні, розпалюючи сіном, щоб хоч трохи себе обсушити. Луг ожив, загомонів. Стало ясно, наче вдень. Дехто нарікав на дощ, але інші жартували і “брали на бас” нарікайлів.

— Чого ж нарікаєш? Ми не мали змоги скупатися у Дніпрі, так скупалися над Дніпром.

На жартах і балачках скоро і ніч проминула, а день, що починався, заповідав гарну погоду. Вранці, як тільки сонечко почало пригрівати, повилазили з копиць і ті, що в них були позаривалися. Почалися нові жарти і сміхи. Ті, що спали в копицях, повилазили з них, наче позакосичувані сіном від ніг до голови. Хлопці сміялися з них і радили не показуватися на пасовиська, щоб припадком худоба не поїла їх замість сіна.

Перед полуднем знову переправилися наші провідники, а з ними і поручник [Петро] Кривоносюк у Трипілля на розвідку. Ми чекали на них у лузі, доварюючи останки нашої кави. Вони вернулися пополудні, але не принесли нічого потішаючого. Післанець до отамана Зеленого не знайшов його в Обухові, але від людей довідався, що отаман подався в напрямі Канева. З цього виходило, що зв’язку з отаманом Зеленим не нав’яжемо. Але ми мусіли переправитися на правий берег Дніпра. З уваги на те, що у Трипіллі нема отамана Зеленого, наші провідники радили піти ще кілька верст долі Дніпром і переправитися на другий берег нижче Трипілля. Там вигідніше і безпечніше, бо в Трипілля часто навідуються денікінці.

Перед заходом сонця ми рушили вниз Дніпра. Спочатку йшли лугом, опісля пасовиськом. Смерком ми станули над річкою Трубежем, що розмежовує Чернігівську та Полтавську губернії. Сам Трубіж — річка невелика. Її ширина 6 до 8 метрів, а глибина різна: в наймілкішому місці один метр, а в найглибшому навіть 8 метрів. Нам треба було перейти на другий берег Трубежа. Для цього ми використали міст. Але при переході не обійшлося без пригод. Міст був зовсім знищений. З того, що колись називалося мостом, залишилися тільки бальки, а на бальках — кілька дощок при другому березі. В’язання моста, цебто повздовжні й поперечні бальки, піднімалося над водою на яких 4 метри. Отже, по цих повздовжніх бальках ми мусіли перейти на другий берег річки, бо близько другого моста не було, а пускатися вбрід було годі, бо вода була заглибока і на лихо не всі стрільці вміли плавати. Ми мусіли через більшу половину моста, приблизно 30 метрів, рачкувати по бальках, а тільки невеличку його частину переходити вигідно по залишених на мості дошках. Рачкування по бальках тривало досить довго. Тим часом смерклося, і нам треба було рачкувати дуже обережно, щоб припадком не скупатися.

Вже половина з нас була на другому березі, коли нараз ми почули на мості крик:

— Четар Балицький впав у воду! Хто плаває, скачи на рятунок!

— Не журіться! — заспокоювали ті, що знали четара Балицького ближче. — Він. скоріше буде на другім березі, як ви по бальках. Він не любить топитися. Коли кинуло його у воду, то знало кого кидати!

І дійсно, четар Балицький був скоріше на другому березі Трубайла, як ті, що рачкували по бальках. А коли прийшов до нас, сміявся зі своєї пригоди.

Далі ми йшли якимсь довгим вигоном, аж на кінець зупинилися перед одним селом. Тут ми розтаборилися. В село пішли поручник Кривоносюк, хорунжий Гречаник і два стрільці, щоб зорганізувати вечерю. Перед селом ми не ждали довго. За якої півгодини прийшли стрільці й сказали, що можемо йти в село. В селі вже все було зорганізовано. Нас розпровадили по хатах. До кожної по 4 — 6 стрільців. Господарі приймали нас дуже гостинно — “чим хата багата”. По вечері збірка була назначена біля церкви. Там ми й зійшлися, а звідсіль подалися над Дніпро, до порому. Було вже по 10-й. Погідне і зоряне до того часу небо затяглося густими хмарами. Нас оповила пітьма. Почав накрапати дощ.

За ціну 300 гривень, що їх за нас заплатили перевізникам-гребцям наші провідники, бо ми грошей уже не мали, старий перевізник-дідуган і два гребці-парубки перевезли нас двома наворотами на правий берег Дніпра. Тут ми попрощалися з нашими двома провідниками. Третій мав нас провести до найближчого села і передати в опіку місцевому отаманові. В кожному селі в околиці Трипілля і Канева правили в ту пору місцеві отамани. Всі вони були підпорядковані отаманові Зеленому і йому в усьому помагали.

Пізно вночі прийшли в село Стайка (тут і далі Стайки. — Ред.). Наш провідник пішов до місцевого отамана, а ми, щоб схоронитися перед дощем, поставали під широкогіллясті липи біля церкви. Старі, з широченним віттям липи, свідки не одної бувальщини, могли без пересади (без перебільшення. — Ред.) захистити під своїми віковими коронами не то нас, воєнну сотню, 184 стрільців, але й цілий бойовий курінь.

Під липами ми довго не ждали. За яких 20 хвилин вернувся наш провідник з місцевим отаманом і з 5 козаками. Отаман назначив кожному козакові окремий район і сказав, у кого нас примістити. Ми розділилися на 5 гуртів. Кожний козак попровадив свій гурт у назначений район. Розміщення було переведене так тихо, що коли козак приміщував наших стрільців в одного хазяїна, то його сусід про це нічого не знав.

Господарі, як це було й досі в інших селах, прийняли нас дуже сердечно. Одні примістили своїх квартирантів таки в хатах, інші у клунях.

Другого дня, в неділю, 12 жовтня, увесь день падав дощ. Ми лишилися в селі до вечора, знайомилися із селянами і говорили з ними про актуальні тоді справи: про війну з Денікіном, про Українську Армію, про майбутній громадський лад в українській державі тощо.

Стайка — це велике село, розположене на кручах правого берега Дніпра. Селяни національно свідомі, щирої української вдачі, хоч не бракувало між ними і “хахлів”, малоросів. Уночі, коли ми прийшли до призначеного нам господаря, і козак, що був з нами, його розбудив та йому нас передав, наш господар дуже бідкався, що немає в хаті місця, хіба в клуні. Запровадив нас до клуні, постелив і просив не курити. Вранці, скоро світ, прийшов до нас, а що ми вже не спали, сказав:

— Мабуть, померзли, хлопці? Та якось воно буде. Вставайте і ходіть у хату. Повмивайтеся і погрійтесь.

Ми повдягалися і, коли ввійшли в хату, застали хазяйку із двома дочками, що поралися біля печі, а хазяїн сидів біля стола і читав часопис “Слово”. Згодом у хату ввійшли два хлопці-юнаки, сини наших хазяїнів. Усіх дітей у них було четверо: дві дочки, старша Мотря і молодша Параска, а сини — Микола 17 років і Василь років 15. Усі діти дуже милі та й привітні, як і їхні батьки. Батько дітей, високий і кремезної будови, нагадував статечного запорожця з картини [Іллі] Рєпіна “Запорожці пишуть лист до султана”. Мати дітей — хоровита, середнього росту. В її рухах, у словах і у виразі лиця позначувалася щира затурбованість господарськими і громадськими справами. Тому що хворіла на легені, просила, щоб ми в хаті не курили.

Під час снідання нас розпитували про всячину. В нашій розмові завжди повторювалося слово “Україна”. Ми старалися говорити тільки про українські справи, та й про ці говорили, як їх знали і як уміли. Назви “Самостійна Україна” і “Самостійна Українська Держава” ми наголошували там, де відчували це за найдоцільніше.

Після снідання ми повиходили в садок, щоб закурити. З нами вийшли також оба сини наших господарів. Старший натряс сливок, а молодший приніс із клуні яблук. У садку ми знову говорили на теми Української державности, бо цим питанням оба національно свідомі юнаки живо цікавилися. Старший, Микола, умів співати “Не пора”, “Ми гайдамаки” та інші національні пісні. Звідкіля і від кого він навчився цих пісень ми не розпитували. Ми почувалися щасливими, що ці пісні ми могли слухати тут, серед дніпрових круч.

Із садку нас закликали на обід. Припрошуючи до обіду, наш господар якось особливо торжественно сказав:

— Вас, пане, бо ви, мабуть, між вашими вояками старший, прошу за стіл першого. Сьогодні всі ви будете в нас надзвичайними гістьми.

Господар сів ліворуч мене, біля нього його дружина, потім стрільці, за ними оба сини, а доньки замикали коло.

Ми їли з апетитом. Борщ, гречана каша на молоці, вареники зі сметаною та книші з маком смакували нам, як ніколи досі.

По обіді господар пішов за своїми хазяйськими справами у село, бо старший син мав їхати увечері зі збіжжям — “із хлібом” — до Києва.

Ще під час сніданку я зауважив у хаті поважну кількість книжок. Після обіду я попросив позичити мені яку книжку, бо вже довший час нічого не читав. Молодша доня метнулася і подала мені з полиці кілька книжок. Між ними був Шевченків “Кобзар” женевського видання і книжки київських, катеринославських і львівських видань. Коли я оглядав книжки, доня принесла мені альбом різних малюнків і рисунків з підписом “Петро Середа”, і я спитав про нього.

— Це наш батько! — не без гордощів відповіла дівчина.

В альбомі я знайшов проект “Як має виглядати сільський театр?”. Під ним підпис “Петро Середа”, а далі, між рисунками, чернетку його прохання про прийняття до Київської академії мистецтв. Дівчина стояла тут же і слідкувала за виразом мого лиця. Було видно — дівчина вдоволена.

Переглянувши альбом, я подякував їй і попросив, щоб вона переказала батькові нашу подяку, якщо б він не вернувся перед нашим відходом.

Коли я переглянув проект сільського театру і прочитав прохання його автора про прийняття в академію, мене вже не дивувало, звідкіля в господаря стільки книжок, і на додачу женевського та й львівських видань. Це був чоловік, що знав ціну книжки і важливість освіти в житті людини та й громади. Тому він працював над собою і бажав працювати для добра других. До кожного він був привітний, тому й все село ставилося до нього з пошаною.

Господар вернувся аж перед вечором, але тільки на хвилину — щоб помогти синові навантажити збіжжя. Відходячи, попрощався з нами і просив вибачити йому, що не може бути при нашому відході.

Уже смеркалося, коли ми прощалися з хазяйкою і молодшим сином. Ми прощали її як рідну маму, бо хоч ми були в них тільки день, то коли відходили, здавалося нам, що відходимо з рідного дому, що ми не в добрячих своїх людей, а покидаємо рідню. Обі дочки пішли з нами аж на місце нашої збірки біля церкви і тут з нами попрощалися, як з рідними братами.

Зі Стайок ми подалися в напрямі Канева, де, за відомостями, мав перебувати отаман Зелений. Він, як говорили стайкічани, пішов викурювати денікінців з Канева.

Стайківський отаман дав нам провідника, що мав нас провести в село Гребінки (Гребені. — Ред.). В селі дорога була трохи тяжка, бо після цілоденного дощу вулиці розмокли, і ми мусіли йти густим болотом. Зате за селом дорога була краща. Ми могли оминати калабані боками.

Ніч для нашої мандрівки була як вимріяна. Небо ясне, зоряне. Повний місяць сріблив нам дорогу. Все ж таки на душі було чомусь важко, сумно. Ми боляче переживали те, що на нашій рідній і гарній Батьківщині скитаємося вигнанцями, що на ній шукаємо захисту і, що ще болючіше, — що під покровом ночі ховаємося від ока не тільки ворогів, але й від ока незрячих братів, що замість них ніч і місяць нам друзями.

У Гребінки ми прийшли на 11 годину ночі. Зупинилися на майдані перед громадським домом. Наш провідник пішов до місцевого отамана, але не скоро його знайшов. Отаман був на весіллі, а що в селі тої днини було 7 весіль, тому довелося нам ждати на отамана до ї ї ночі. За той час ми добре померзли. Ніч, щоправда, була погідна, місячна, але по опівночі потиснуло морозом і холод таки добре почав нам дошкулювати. Черевики на наших ногах позамерзали, і нічого не помагало — ні тупцювання, ні, тим більше, срібне сяйво місяця. Ми тупцювали та й проклинали порядки гребенківського отамана. Нарешті отаман з’явився і “потішив” нас, що не може нам дати провідника зі своїх людей, бо вони всі на весіллях.

Що ж нам робити? Дороги не знаємо, та ще й уночі нікого запитати. Ми запропонували отаманові, щоб знайшов когось, хто б показав нам дорогу до містечка Ржищів.

— Га, може, й знайдеться такий, але треба буде йому заплатити! — сказав спокійно отаман і пішов кудись із нашим провідником, запевняючи нас, що за яку хвилину прийдуть із чоловіком, який нас проведе.

І дійсно, незабаром вернувся наш провідник з якимось дядьком, але вже без отамана. Дядько був нічним сторожем, з вигляду не більше 50 років, добродушна і щира людина.

— Проведу вас і покажу дорогу так далеко, як далеко зможу і вспію зайти, бо до дня мушу бути в сільській управі, — проказав наш новий провідник.

Ми рушили в напрямі Канева.

Дядько провів нас через Ржищів аж за якесь село, а там сказав:

— Дальше не піду. Вже співають півні й мені пора вертатися, бо й моя жінка буде бідкатися, що довго не вертаюся.

За його труд ми дали йому 40 керенок. Дядько подякував і відійшов.

До найближчого села прийшли без провідника. Вже починало світати, коли ми входили в село. Але в селі ми не могли задержатися і відпочити, бо село лежало при “столбовій” дорозі, отже, було на очахденікінців, що звичайно швендялися, власне, по таких шляхах-дорогах. Нам треба було шукати якогось глухого села, серед степу, подальше від людних шляхів. Треба було знайти когось, хто б таке село знав і нас туди провів.

При кінці села наздігнав нас якийсь дядько з палицею в одній руці, а в другій з глечиками-близнюками. Ми його зупинили і запитали, чи не міг би він провести нас у таке село.

— Даром не хочемо, заплатимо! — заохочували ми дядька.

— Знаєте, ґаспада, — відповів дядько. — В мене немає часу, але я вам посовітую. В крайній хаті за селом, ліворуч, живе один чоловік, і він вас проведе. Він усі ходи знає, бо був предсідником “комб’єду”. Зветься від Артем Ковальчук.

Дядько, мабуть, мав з Ковальчуком щось “на пеньку” і хотів нам його видати, хоч він не знав, хто ми. Ми зрозуміли: дядько і хитрував, і хотів на своєму ворогові помститися. Дядька з гладущиками-“близнкжами” ми лишили, а самі пішли далі. Поручник Кривоносюк, я і стрілець Захарук Іван пішли наперід, щоб знайти хату “предсідателя комб’єда”.

У хаті вже світилося, “предсідатель”, уже одягнений, ходив по хаті. На постелі лежало троє дітей, у віці від одного до п’яти років. На краю печі сиділа Ковальчукова жінка, вродлива молодиця, що сподівалася четвертої дитинки.

— Ви колишній предсідатель комб’єду? — спитав поручник Кривоносюк.

Ковальчук налякався і, не кажучи ніже словечка, видивився на поручника.

— Чоловіче, — відозвався я. — Не бійтеся нічого. Ким ви колись були, цим ми зовсім не цікавимося і до цього не маємо жадного діла. Ми зайшли до вас за допомогою. Нас спрямували до вас і назвали вас комб’єдом, і тому ми так питаємо, бо не знаємо, чи гаразд потрапили. Нам потрібно чоловіка, який би нам допоміг і за винагороду показав дорогу та й провів нас у якесь село, що не при шляху. Ми бажаємо там дещо відпочити. Криємося від ока теперішніх володарів. Ще до сходу сонця бажаємо там бути.

— Мусимо знайти якесь глухе село. Розумієте? Нас не лякайтеся! — обізвався поручник Кривоносюк.

 —Ґаспада, мені казали бути предсідником, то й був, — виправдовувався переляканий Ковальчук.

— Дядьку Артеме! Нас це ні трішечки не цікавить, хто ким був. Ми ніякі ґаспада, а такі самі селяни-мужики, як і ви. Проведіть нас скорше, бо незабаром день та й хлопці там на дорозі мерзнуть.

— То вас більше? — спитав недовірливо.

— А ви думали, що тільки нас трьох? Нас не цілих дві сотні. З денікінського полону тікаємо. Йшли цілісіньку ніч. Зморилися і хочемо відпочити.

— Найближче звідсіля село Янівка. Воно серед степу, в балці. Там зможете спокійно відпочивати навіть кілька днів. Звідсіля 5 верст. Туди вас проведу.

“Комб’єд” натягнув на себе свитку, і ми вийшли, але не пішли дорогою, тільки прямо через поля — ярами та долинами.

— От тудою, праворуч, від нас через степ дорога в Янівку, але ця дорога дальша. А от сюдою за годину будемо в селі, — говорив, показуючи дорогу.

Ковальчук говорив правду. За годину ми побачили верхи дерев. Це були садки в Янівці.

Сходило сонце, як ми доходили до Янівки. Провідник, одержавши за труд 20 керенок, вернувся, а ми задержалися.

Усім разом входити в село було незручно. Поручники Слюсарчук, Кривоносюк, хорунжий Гречаник і два стрільці пішли в село до старости попрохати його, щоб дозволив нам через день перебути в селі.

У тодішніх часах це була найкраща “дипломатія”, бо в селах, що були положені подальше від центрів, старости ще мали сяку-таку повагу і населення їх слухало.

— Пане старосто! — заговорив поручник Слюсарчук, коли делегація станула перед начальником Янівки. — Поможіть нам, будь ласка. Ми свої люди. Йдемо з полону. Цілу ніч ми в дорозі і поморилися. Хочемо в селі трохи відпочити.

Староста — малий, присадкуватий і рухливий чоловічок, яких 40 — 45 років, з посивілим волоссям і малою лисиною на голові, подумав, а далі спитав:

— А ви хто такі?

— Ми, пане старосто, галичани, — відповів поручник Слюсарчук.

— А, то ви анґлічани, значить, — сказав, зрадівши, староста. — Про вас ми чували. Народ ви хороший і просвіщений. За нас, темних мужиків, не жалієте вашого життя. Ви наші брати. Сідайте. Поснідаємо дещо.

— Нам ніколи сідати, пане старосто. Ми не самі. Нас більше, — говорив поручник Кривоносюк. — Інші ждуть за селом, і нам треба всім помогти. Ми всі поморені.

— Підождіть отут, а я покличу десятників, і якось поладнаємо. Підождіть трохи. Ти, жінко, дай людям дещо перекусити, а я піду за десятниками.

Тим часом ті, що ждали за селом, побачили далеко на полі, на схід від села, чотирьох вершників, які, у віддалі яких сто кроків один від одного, їхали в напрямі села, а потім повернули направо. Четар Балицький, що якось зумів зберегти свій польовий далековид, приглядався вершникам, а стрільці тим часом заховалися у крайньому садку. Через далековид було видно, що вершники озброєні.

— Хто це може бути? — спитали ми дядька, що почувши гамір, вийшов з хати.

— Це, мабуть, Зелений буде, — пояснив дядько. — Кажуть, що вчора вночі він десь сюдою проходив.

Ми також думали, що це повстанці, бо це було в районі Канева. Тим часом надійшли наші делеґати, а з ними староста і трьох сільських десятників.

— Добрий день вам, людоньки Божі, — сказав староста. — Давно не мали ми таких гостей у нашому селі, хоч багато дечого чували про вас.

— Доброго вам здоров’я, пане старосто, — відповіли ми гуртом.

Ми розбалакалися. З тону розмови ми вичули, що в селі багато оповідали про галичан. Нарешті староста сказав десятникам, щоб нас розмістили по таких господарствах, що в них можна б людям підживитися і відпочити.

— У нашому селі, — продовжував староста, — нічого вам боятися, а вашим збірним місцем виберіть собі найлучше — майдан біля сільської управи, а на який час — це вже ваше діло.

Своєю поведінкою і порадами староста виявив свою щиру до нас прихильність. Ми поділилися на три групи і з десятниками пішли в село. О 2-й годині всі ми мали зійтися біля сільської управи. Господарі прийняли нас дуже прихильно і угощували нас чим хто міг. День був погідний, і господарі скоро виїхали в поле орати і сіяти, а ми з хазяйками осталися на домашніх господарствах.

У Янівці ми знайшли нарешті зв’язок з повстанцями отамана Зеленого. В селі задержалися до вечора в надії, що 2-ї ночі будемо вже під Каневом, у славного отамана. Так бодай запевняли нас повстанці. Було їх біля нас чотирьох. Були це ті самі вершники, що їх ми бачили рано на полях Янівки. Їх вислав отаман Зелений нам назустріч, і вони шукали нас уже від недільного ранку. Зеленівці притягнули звідкись польову кухню, привели бика, селяни дали картоплю, і ми знову по довшому часі могли їсти справжню стрілецьку страву з польової кухні. Вечоріло, як ми рушили з Янівки в дальшу дорогу, в напрямі на Канів. Добросердний наш староста дав для виснажених стрільців сім підвід.

— Що ж, — говорив він, — усякому, хто тільки до нас приходив, ми поневолі помагали, то чому ж не помогти вам, що за нас воюєте.

Коло 9-ї години вечора ми наблизилися до села Македони. Вечір був гарний і теплий. Кругом нас стелилися по степу густі вечірні тумани, і нам приходилося довший час іти в сутінках навмання. Аж під Македонами зійшов місяць і освітив дорогу. Але в наших серцях було чомусь невесело. Давив якийсь тягар-смуток. Ми йшли мовчки, пригнічені чимсь важким, чимсь невідомим. У міру того як ми наближалися до Македон, наші почування ставали що раз більше гнітучими.

І дійсно, наші прочуття віщували лихо. В Македонах ми почули страшну вістку: отаман Зелений убитий! Його тіло — в селі Ковалях.

Повстанці розбіглися. В Каневі — денікінці!

Це все ми почули в Македонах від селян і кількох повстанців, що верталися з околиці Канева. Спочатку до цих вісток ми поставилися з недовір’ям. Все ж таки наші сумніви в їх правдивість не зменшувалися і не поправляли наших пригноблених настроїв, але навпаки — їх поглиблювали і переконували, що під Каневом не все гаразд. У зв’язку з цим наші надії одержати від отамана Зеленого зброю і партизанським порядком добиватися до своїх розвівалися.

У нашому положенні треба було шукати виходу, а передусім — треба було перевірити вістку.

У Македонах ми зупинилися біля церкви і тут, порадившись, рішили в околицю Канева вислати розвідку і ждати, аж вона повернеться з незаперечними вістями.

У розвідку вибрався поручник Кривоносюк з одним десятником і стрільцем Іваном Захаруком. Поїхали підводою, що її вчора дав нам староста з Янівки. До Канева з Македон було 15 верст з гаком, тому ми й не чекали скорого повороту наших звідунів. Тимчасово ми розмістилися в районі біля церкви — по кількох на одній кватирі. Була вже пізня година, але в багатьох хатах ще світилося. Господарі прийняли нас гостинно. На другий день припадало свято Покрови і в селі був празник. Для нас склалося так щасливо, що в Македонах ми мали бути першими гістьми.

Вістка про смерть отамана Зеленого пригнобила теж сильно македонських селян. За отаманом усі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував із сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На Світову війну пішли два сини, і один з них вернувся інвалідом. На вістку про смерть отамана Зеленого бабуня розплакалася.

— Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його, молодого, вбили, та й за віщо? що нам добра бажав. Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь “Нікон” і комуна йде та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його.

Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.

Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой — отаман Зелений.

У Македонах починався празник. Хазяйки приготовлялися зустрічати гостей і їх угощували. Але ми мусіли вдоволитися тільки ситим празничним сніданком.

Тим часом поручник Струць уже скликав нараду старшин і старших підстаршин, щоб обміркувати плян нашої дальшої мандрівки. Йти далі гуртом, як досі, було неможливо. Нашою ціллю було Поділля, де, за відомостями, в околиці Брацлава змагалася з денікінцями 8-ма бригада УГА. До своїх треба було нам передіставатися одинцем, а властиво малими групами, по 3 — 4 чоловіки.

Довше цю справу обговорювати не було потреби. Ситуація для кожного була ясна, тому й рішили, що увесь наш відділ (184 втікачів) поділимо на стільки гуртків, скільки є старшин і стрільців, що здатні взяти провід і відповідальність за них, доки не діб’ємося до своїх.

Вирішене постановили зараз же реалізувати. Стрільці прощалися зі своїми хазяйками і вже перед 9-ю гуртувалися біля своїх провідників. Незабаром вирушили з гостинних Македоніє.

За селом усі стрільці і старшини прощалися по-братньому, бажаючи собі взаємно щасливої дороги і побачитися у відновленому ІІІ/24 курені.

Ми розійшлися.

Кожний відходив в іншому напрямі.

Я зі своїм гуртом — разом зі мною було нас 12 вояків — подався на Таращу (…)

Василь ІЛАЩУК, булавний, старший десятник УГА (1893 — 1965)

Ілащук В. В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. (докінчення) // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. — Торонто — Нью-Йорк, 1973. — Ч. 5 — 6 (67 — 68). — С. 27 — 44.