Стародавні нації?

Стародавні нації?

Гастінґс пропонує троїсту схему національного розвитку: доба раннього середньовіччя усних етнічних належностей, пізнє середньовіччя та початок новітньої доби — віднесено до першого рівня націй, а доба ідеологічно керованих новітніх націй — до другого. Таке структурування можна критикувати не тільки за його євроцентризм, а й за нехтування ранніми епохами історії людства. Гастінґс не може застосувати свої критерії до стародавнього світу чи розглянути можливість існування націй до чи поза межами юдейсько-християнської традиції. Якщо література народною мовою, за сприяння географічного положення й держави, як у випадку з Англією, є головним критерієм статусу нації, то чому ми повинні зважати на євреїв і відкидати стародавніх єгиптян, вавілонян і персів? Допускаючи, що християнство, засноване на Біблії, було важливим чинником розповсюдження національної ідеї в Європі та на американському континенті, чому ми, своєю чергою, повинні узгоджувати це з тими етнолінгвістичними критеріями, що дозволяють нам виявити ознаки «націй» в інших, ранніх суспільствах?

Саме серед більшості переніалістів увійшло в моду наголошування на тяглості. Гастінґс зі своїми однодумцями може й надали б деяким античним спільнотам право націй, але то були поодинокі випадки, вони не вижили як нації і не мають історичного значення — тоді як англійська нація не тільки стала з кінця XIV ст., а й започаткувала цілу низку інших неперервних націй. Єгипет, Персія, Ассирія, навіть Греція «зникли» як нації, бо не мають нащадків, тоді як Англія очолює численний ряд націй[95].

Звичайно, з цього загального правила був один важливий виняток: євреї. Вони заснували первісний ідеал і прототип нації, і хоч «втратили», на думку Гастінґса, статус нації близько двох тисяч років тому, але відновили її в Ізраїлі в наші часи. Це збиває з пантелику, бо згідно з його ж критеріями визначення національного статусу — а саме, (1) етнічної належності, (2) незмінності рідної мови і літератури, і (3) створення на біблійній основі — євреї, навіть в діаспорі чи у вигнанні (Galut), залишались переважно безперервною нацією, завжди були високоосвіченими людьми із сакральною мовою та літературою, які вони постійно заучували й поповнювали в діаспорі, разом з тим залишаючись вірними своїй обітованій землі[96].

Безперечно, тут важить інший критерій: місце проживання та володіння споконвічною територією. Певна річ, це важлива і часто історично вирішальна ознака національного статусу, така ж важлива як і націоналістична ідеологія. Питання про те, чи зможуть в майбутньому нації сприймати себе як безтериторіальні спільноти, я розгляну в дальшому розділі. Але таке уявлення висуває за норму наявність території для визнання національного статусу: в минулому нації завжди розглядалися як територіальні спільноти[97].

Але якщо територія така важлива для статусу нації, то чи можна віднайти кращий приклад нації, ніж стародавні єгиптяни? Населяючи обмежену вузьку смугу території обабіч берегів Нілу, оточену з двох сторін пустелями з найближчими сусідами (нубійцями й азійцями), вони різко відрізнялись від них звичаями, релігією, мовою та зовнішністю, мали, окрім того, уніфіковану релігію і могутню державу й чітко усвідомлювали свою відмінність від інших націй і мов (в гімні Ехнатона, наприклад). То чи справедливо не визнавати стародавній Єгипет за «націю» чи справжню «національну державу»? (див. Trigger та ін., 1983).

Модерністи можуть заперечувати, мовляв, Стародавній Єгипет був ізольованим прикладом; він не був частиною системи національних держав, що є неодмінною теперішньою ознакою статусу нації. Не беручи до уваги припущення, що всі моделі національного статусу повинні підпадати під сучасні вимоги, ми все ж відмітимо, що в другому тисячолітті до нашої ери Єгипет був фактично поєднаний у близькосхідну регіональну «систему» держав разом з хетським і мітаннським царствами та каситським Вавилоном. Це незаперечний факт, бо про цей період ми маємо деякі відомості завдяки дипломатичному листуванню, що збереглося на глиняних табличках з Телль-ель-Амарна. Інша справа, чи можуть ті державні утворення, завдяки своїм геополітичним зв’язкам, підпадати під ознаки «нації» (Roux, 1964).

Набагато пізніше, в елліністичну епоху, за Птолемеїв, Єгипет теж входив до складу близькосхідної регіональної «міжнародної системи», яка охоплювала Сирію Селевкідів, Пергам, Македонію та Парфію. При цьому, держави мали окремі території з кордонами, кожна спільнота мала власну релігію, мову, календар, закони і звичаї (хоча, насправді, в царство Селевкідів входило кілька таких спільнот). То, мабуть, тоді ми повинні називати ці політичні суспільства «націями» і погодитись з думкою Дорона Менделза (Doron Mendels), що «нації стародавнього Близького Сходу, які були сусідами євреїв, мали характерні й однозначні символи політичного націоналізму, тобто, храм, територію, монархічну форму правління й армію» (1992: 1).

Хоча націоналізм стародавнього світу й несе в собі інший зміст, відмінний від націоналізму «новітніх часів», і в еллінські часи, за виразом Менделза, був просто «етнічністю, яку для зручності ми тут будемо називати «націоналізмом», то чому ми не повинні визнавати повсюдну наявність націй в стародавньому світі, які у всіх своїх головних характерних рисах схожі з сучасними? І чому ми не можемо визнавати безперервне повторення націй в наступні епохи[98]?

До цього схиляється й Стівен Гросбі в своєму ґрунтовному вивченні давнього Ізраїлю. Порівнюючи давніх євреїв VII ст. до н. е. з грецькими, арамейськими, едомейськими, єгипетськими та вірменськими античними спільнотами, Ґросбі серйозно вважає їхнє колективне самоусвідомлення як нації і підкреслює примордіальний характер ставлення людей до своєї землі: за його висловом, «народ має власну землю, а земля має свій народ». Водночас, еліти юдейського царства твердо вірили в існування єврейського «народу», який жив на власній договірній, обмеженій священній території, шануючи єдиного Бога Яхве в зазначеному центрі — в Єрусалимському Храмі (Grosby, 1991: 240).

Майже так само стародавні єгиптяни виказували свою відданість до землі» (Нілу), твердо дотримуючись думки, що Єгипет належав винятково єгиптянам і був під захистом і владою верховного бога землі Амона, віра, якої, на думку Гросбі, бракувало античним грекам, але яку можна віднайти в стародавній Вірменії (там же: 247; 1997: 21)[99].

Однак для таких інтерпретацій існує багато обмежень. Брак доказів з античного світу і небезпеки «ретроспективного націоналізму», трактування попередніх епох у світлі пізніших концепцій та упереджень, робить такі аналізи, в кращому разі, завчасними. Ґросбі й сам усвідомлює труднощі з наведенням доказів і категоричністю результатів досліджень: «Рідко коли суспільство точно підпадає під якусь визначену аналітичну категорію. Це справедливо не тільки для античних спільнот, а й для сучасних національних держав також» (Grosby, 1997: 2).

Окрім того, існує ще одна пов’язана з цим проблема. Навіть якби ми могли обгрунтовано визнати античні «нації», це ще не спричиняє якусь правонаступність їм окремих сучасних націй. Давні єгипетська чи грецька нації мало узгоджуються із сучасними єгипетською чи грецькою націями, попри територіальну та (у Греції) лінгвістичну сталість. На думку модерніста Пасхаліса Кітромілідиса (Paschalis Kitromilides), саме це є основною темою для гострої критики націоналістичної історіографії та грецького націоналізму. Це, каже він, Константінос Папаріґопулос у своїй визначній «Історії грецької нації» («History of the Greek Nation») в середині XIX ст. вперше висунув ідею спадкоємності грецької нації, яка безперервно продовжувала існувати, пройшовши шлях від часів класичної античності через розкіш Візантії до сучасного незалежної грецької держави. Тоді як насправді, на думку Кітромілідиса, протягом середньовіччя аж до початку XIX ст. Греція і греки були однією з частин величезної Візантійської імперії та православ’я (а згодом і Османської імперії), поряд з іншими новітніми й новоствореними політичними спільнотами Сербії, Болгарії та Сербії (Kitromilides, 1989 і 1998; див. також Just, 1989).

То що, тоді грецькі націоналісти зовсім не мають рації, виводячи грецьку націю від Візантійської імперії, і навпаки, виправдані заяви модерністів про те, що грецька нація виникла тільки на початку XIX ст., з приходом сучасності? Оскільки модерністи визначають націю, беручи за основу загальне громадянство, національну культуру й визначену територію, то грецька нація була немислима в доновітню епоху. Але, якщо ми нав’язуємо цей критерій, то чи можна тоді щось говорити про грецьку націю до 1922 p., коли Греція зазнала поразки у війні з Туреччиною і відбувся обмін населенням та стабілізувалися її кордони? Модерністи зіштовхнулись також із проблемою «загальної співучасті (грецькій) нації, і тоді, беручи це до уваги, нам важко щось сказати пр грецьку націю до XX ст. З іншого боку, якщо ми даємо неопереніалістичне визначення нації на основі етнічної належності, народної мови релігійної культури, то можемо говорити Про наявність грецької нації у Візантійській імперії наприкінці її існування, а потім, за часів Османської імперії, у формі самоврядних православних громад, котрі очолювались греками і грекомовним духівництвом. Окрім того, з відновленням грецької філософії та мови у пізній Візантійській імперії, можна говорити про слабкий культурний зв’язок із класичною Грецією, хоч після VI ст. грецька демографічна цілісність і була сильно порушена величезним допливом аварів, слов’ян і албанців (Baynes and Moss, 1969: розд. 1; Armstrong, 1982: 174-81).

Схожі проблеми історичного тлумачення можна віднайти і в інших сучасних націях, котрі претендують на безперервне минуле, що сягає античності. Єгиптяни, перси, вірмени та євреї зазнали численних демографічних і культурних переривань чи стосовно теренів їхнього початкового розвитку та незалежності, чи через вигнання та переселення зі своєї «батьківщини». Щодо єгиптян і персів, то до ефекту переходу в іншу віру додався великий наплив культурно відмінних іноземців — греків, арамеїв, арабів і турків. Інколи чужоземні етнічні групи навіть захоплювали країну та встановлювали правління своїх династій — зокрема, в Єгипті аж до XX ст., а в Персії до перемоги конституційного руху також на початку минулого століття. Щодо вірмен і євреїв, то безнастанні іноземні поневолення — вавилонянами, персами, еллінами, римлянами та візантійцями — значно збільшили еміграцію і вигнання та дальшу перевагу діаспорної спільноти, яка ніколи не поривала зв’язків зі своєю історичною батьківщиною. Але чи можна назвати діаспорну спільноту «нацією»? Чи слушно говорити про вірменську та єврейську націю тільки стосовно XX ст., коли на частині їхніх історичних теренів утворилися порівняно незалежні держави з можливістю незмінних кордонів, національної культури й активності мас[100]?