Національна ідентичність

Національна ідентичність

На закінчення я хочу розглянути поняття «національної ідентичності» в царині національного феномену. Саме поняття набуло популярності порівняно недавно, його стали вживати замість поширеного у XVIII — поч. XX ст. означення «національний характер» і пізнішого терміну «національна самосвідомість». Чому так сталося, незрозуміло. Можливо, нинішня повсюдна зацікавленість ідентичністю — це частина загальної тенденції сучасного індивідуалізму, яка відбиває неспокій та відчуження багатьох людей у дедалі роз’єднанішому світі (див. Kemilainen, 1964; Bhabha, 1990: розд. 16).

Як і решта термінів царини націоналізму, вислів «національна ідентичність» має значення як головного взірця ідеології націоналізму, так і аналітичного поняття. Ідеали націоналістичної теорії я розглядатиму в дальшому розділі. А зараз хочу запропонувати робоче означення поняття, що нині набуло широкого вжитку: «безперервне відтворення й нове тлумачення характерних вартостей, символів, пам’яті, мітів і традицій, які утворюють особисту спадщину нації, а також ототожнення індивідів з цими ознаками, спадщиною й складниками культури».

Вирішальними для означення є два взаємозв’язки: перший між колективним та індивідуальним рівнями аналізу, а другий між безперервністю й зміною ідентичності. Надто часто надають особливого значення одному складникові, нехтуючи іншим; якщо ми хочемо зрозуміти поняття національної ідентичності, маємо зрівноважувати їх.

Рівні ідентичності. Нині багато чути про «ситуативний» характер етнічної й національної ідентичності та про панування в сучасному світі «складної ідентичності». Згідно з цією поширеною думкою, ми ототожнюємо себе з різними колективними об’єднаннями, як от родинами, гендерними категоріями, місцевостями, професійними групами, партіями, конфесіями та етносами, і залежно від обставин, іноді доволі легко, можемо переходити від одного об’єднання до іншого. Водночас ми можемо бути чоловіками або дружинами, християнами або мусульманами, інтелігентами або чорноробами, і належати до певних регіональних або етнічних спільнот, активізуючи своє представництво в цих об’єднаннях заради конкретної мети. Отже, кожен з нас має складні ідентичності — від найвужчого родинного кола до найширшого кола всього людства; окрім того, у вільному суспільстві багато з цих ідентичностей стають другорядними й дедалі умовнішими (див. Cans, 1979; Okamura, 1981; Hall, 1992; Eriksen, 1993).

Але це погляд на колективні ідентичності тільки з боку окремого індивіда. До того ж, можна розглядати такі ідентичності, як культурні спільноти, та, в окремих випадках, спільноти означені спільною пам’яттю, мітами, символами й вартостями. Слід чітко відрізняти два рівні аналізу — особистий і колективний, що їх нерідко плутають між собою. Попри те, що культурні об’єднання й спільноти складаються з окремих представників, ми не можемо звести їх до простої сукупності індивідів, зі спільними характерними рисами або місцем проживання. Значно більше таких колективних ідентичностей міститься в спільних вартостях і правилах, пам’яті й символах. І навпаки, діяльність і вдачу окремих представників не можна передбачити за допомогою аналізу особливостей конкретної спільноти чи колективної ідентичності — це тільки дасть можливість дещо дізнатися про нахили їхніх представників і те, що на них впливає. Ось чому так важливо розрізняти ці два рівні аналізу колективної ідентичності (див. Scheuch, 1966).

Становище найстабільніше там, де колективна ідентичність спирається, головним чином, на культурні складники, як от касти, релігійні секти, етнічні спільноти й нації. Оскільки інші типи колективної ідентичності, наприклад, клас або місцевість, слугують інтересам групи, вона з легкістю розпадається після досягнення мети. Культурні спільноти тривкіші, адже основні культурні складники, на які вони спираються (пам’ять, вартості, символи, міти й традиції), тяжіють до посилення стабільності й згуртованості; вони становлять кістяк колективної безперервності й відмінності. Усі ці складники відтворено в колективній пам’яті про величні подвиги й видатні особи, вартості шляхетності, справедливості тощо, символи святинь, їжі, одягу й гербів, міти про походження, визволення й обраність, традиції та звичаї, ритуали й родоводи. У такому разі колективні культурні складники особливо помітні й довговічні, тому досліджувати їх слід окремо від джерел особистого самовизначення[16].

Отже, моє робоче означення складається з двох частин: у першій частині вказано механізми культурної безперервності й зміни на колективному рівні, а в другій зосереджено увагу на ставленні особистості до колективу.