Модернізм

Модернізм

Що ж саме спричинило такі урочистості французької буржуазії? Не тільки її прихід до влади, а й припинення аристократичних і клерикальних привілеїв. Це було не що інше, як народження нової французької нації, у формі Французької республіки. Національна асамблея та її наступники з величезною енергією і завзяттям сприяли розбудові нової нації шляхом конституційних змін згідно з раціоналістичними проектами філософів доби Просвітництва[39].

Така планова «побудова нації» була по суті безпрецедентною, адже До 1789 р. годі було натрапити на якісь паралелі. Насправді ж у попередні епохи існували доброчинні програми освічених монархів, великі конструктивні проекти, і навіть великомасштабні «модернізації» управління, зокрема закони Хаммурапі в стародавньому Вавилоні, реформи Августа в Римі, модернізаційні програми Петра Великого в Росії та Йосифа II в Австрії. Але не було жодного колективного плану для їхнього втілення; усе відбувалося від імені індивіда чи панівного класу. Не існувало бодай якоїсь ідеології суверенного народу зі спільною історією та культурою, не було суб’єкта найвищого обов’язку, заради якого повинні приноситись найбільші жертви. В доновітні епохи не поставало питання мобілізації людей для участі у політичній діяльності, також не було потреби чоловікам, не кажучи вже про жінок, ставати політично свідомими й діяльними «громадянами». І як наслідок, не існувало бодай найменшої зацікавленості у створенні інфраструктури та інституцій, які б задовольняли всі потреби та інтереси громадян; окрім того, населенню через масову, обов’язкову, стандартизовану громадську освіту не прищеплювались необхідні усвідомлення й навички «громадянина», для того щоб збільшити силу й добробут нації та сповнити населення цілком світською повагою до національних законів [40].

Це сталося в результаті централізаційних устремлінь європейських абсолютистських монархів, що тривало від XVI по кінець XVIII ст. і дедалі сильнішого відгуку спочатку на вимоги повсталих пуритан Голландії та Англії у XVII ст., досягнувши своєї кульмінації виникненням революцій у Сполучених Штатах і Франції. Для Франції кінця XVIII ст. стало життєвим кредом те, до чого закликав Перикл атенян у своїх «Епітафіях» 430 р. до н.е., коли він говорив, що їм слід «закохатися у своє місто». Тільки після цього його ідеал суспільно активного громадянина Атен викликав величезний відгуку серцях співвітчизників — отож, не дивно, що Руссо та його послідовники для творення своїх моделей громадянської солідарності та історичної спільноти брали за взірець класичні Атени, Спарту й республіканський Рим. «Фактично, на той час, — коментує Дюркгайм Французьку революцію, — цілком світські за характером речі, під впливом загального захоплення обернулися на речі священні: то були Батьківщина, Свобода, Справедливість. Встановлювалась своєрідна релігія зі своїми догмами, символами, вівтарями та святами» (Durkheim, 1915: 214). Як процес «націєтворення», а також як ідеологія й рух, націоналізм та його ідеали національної автономії, єдності й ідентичності є порівняно сучасним феноменом, в основі якого лежить політичний аспект суверенітету, цілісності та унікальності нації. Націоналізм прагне захопити весь світ і обернути його на свою подобу[41].

Судження, яке я окреслив у загальних рисах, та історичний розвиток, що уособлює їх, можна назвати «модерністськими». Модернізм існує у двох формах — хронологічній і соціологічній. Перша, до якої схиляюсь і я, стверджує, що націоналізм, як ідеологія, рух і символіка, є порівняно новим; друга, — що націоналізм ще й якісно новий. За другою формою, націоналізм — це новація, а не просто осучаснений різновид чогось давнішого. Нічого такого раніше було. Адже це не звичайне питання постійного руху історії, це явище, народжене цілком новою добою й новими умовами. Одно слово, націоналізм — це просто-таки здобуток сучасності. Саме це твердження й означає справжній модернізм. Але сучасним є не тільки сам націоналізм, а й нації, національні держави, національна ідентичність та все «інтернаціональне» суспільство. Усі вони, на думку модерніста, не тільки нові хронологічно, а ще й нові якісно. Французька революція започаткувала не тільки нову ідеологію, а й нову форму людської спільноти, новий різновид колективної ідентичності, новий тип урядування й, зрештою, новий вид державного порядку. У поєднанні та взаємопов’язаності цих нових феноменів відбито новий світовий порядок сучасності. Але однаковою мірою вони відбивають нові характеристичні умови сучасності[42].

Які ж питомо сучасні характеристики національних феноменів і що е головними умовами, які спричинили виникнення націй, національних держав та націоналізму? У своїх відповідях на це запитання усілякі різновиди модернізму не збігаються, і я розглядатиму деякі теорії та дискусії в дальшому розділі. Але вже зараз можемо бодай побіжно зачепити низку загальних модерністських парадигм:

1. Соціоекономічна: націоналізм та нації, а цією версією беруть початок від таких нових економічних і соціальних чинників, як промисловий капіталізм, регіональна нерівність та класова боротьба. На думку Тома Нейрна (Tom Nairn) та Майкла Гехтера (Michael Hechter), питомо національні почування й ідеали викликані втратою тісних зв’язків між регіонами в межах сучасної держави або класів по всій країні та між слаборозвиненою периферійними й розвиненими центральними регіонами чи між центральною та периферійною елітою, за підтримки нещодавно мобілізованих «мас» з периферії. (Hechter, 1975; Nairn, 1977)[43].

2. Соціокультурна: націоналізм та нації, згідно з баченням Ернеста Гелнера (Ernest Gellner), є соціологічно необхідним явищем сучасної індустріальної доби, що виник у перехідний період «модернізації». Нації є вираженням «високої культури», яку підтримують науковці й масова, обов’язкова стандартизована державна система освіти та передають школи через загальну грамотність. Готуючи мобільну письменну робочу силу, нації підтримують індустріалізм, а той, своєю чергою, спонукує до націоналізму (Gellner, 1964, розд. 7; 1973; та 1983).

3. Політична: тут нації та націоналізм виковуються на професійній основі переважно через сучасну державу або прямо, або всупереч конкретним (імперським/колоніальним) державам. На думку теоретиків, таких як Джон Бруйлі, Ентоні Ґіденс (Anthony Giddens) та Майкл Ман (Michael Mann), сучасна держава не тільки найкращий попередник націй та націоналізму, а її зв’язок з суспільством формує модель реінтегративного націоналізму, який є неминучою супровідною обставиною державного суверенітету (Giddens, 1985; Breuilly, 1993; Mann, 1995).

4. Ідеологічна: тут зосереджуються на європейському походженні та сучасності націоналістичної ідеології, квазірелігійній силі та її ролі в руйнуванні імперій і створенні націй там, де їх не було. Елі Кедурі з’ясував вплив на націоналістичні ідеології Просвітництва й кантівських ідей самовизначення, і, зрештою, середньовічних християнських тисячолітніх доктрин; він довів їхній нищівну дію на неєвропейські народи, коли невдоволена інтелігенція пристосувала ці тисячолітні європейські доктрини до своїх рідних етнічних та релігійних традицій (Kedourie, 1960; та 1971: Вступ)[44].

5. Конструктивістська: це досить відмінна форма модернізму, яка, хоча й припускає, ніби нації та націоналізм цілком сучасне явище, все ж підкреслює їхній соціально створений характер. Нації, за переконаннями Ерика Гобсбаума (Eric Hobsbawm), багато в чому завдячують «вигаданим традиціям», які є продуктами соціотехніки та створені, щоб служити інтересам панівних еліт для спрямування енергії недавно вивільнених мас. Бенедикт Андерсон, з іншого боку, вбачає в нації уявну політичну спільноту, яка заповнює пустоту, що утворилася внаслідок згасання світових релігій та монархій в час, коли нові поняття «друкованого» капіталізму дали можливість уявним націям рухатись у лінійному часі (Hobsbawm and Ranger, 1983; Anderson, 1991).

Попри свої відмінності, для всієї низки парадигм сучасності спільне вірування у те, що можна назвати «структурним модернізмом». При цьому не існує «контингенту модернізму», не спостерігається простої історичної кореляції між націоналізмом та сучасністю, а є, по суті, віра в національну й націоналістичну природу сучасності. А інакше й не могло бути. З цього погляду сучасність неодмінно набуває форми націй і постійно створює націоналістичні ідеології й рухи.