Волюнтаризм та органіцизм

Волюнтаризм та органіцизм

Досі я розглядав ідеології націоналізму, особливо не вирізняючи жодну з них. Я намагався підкреслити загальнопоширені ідеали, основні принципи та поняття. Але, як я вже зазначав, покищо залишалися без уваги чіткі систематичні відмінності націоналістичних рухів, а це зумовлює потребу в типології основних форм націоналістичної ідеології. Найзвичніша систематизація виявляється ще й найпростішою та найперспективнішою: я розглядатиму «волюнтаристський» і «органічний» різновиди націоналізму, які мають найдавнішу історію і найдраматичніші наслідки[34].

За locus classicus (точку відліку) обговорення двох різновидів націоналістичної ідеології можна прийняти виголошену 1882 р. лекцію Ернеста Ренана (Ernest Renan) «Qu’est-ce qu’une nation?», з критикою поглядів Гайнриха фон Трайчке (Heinrich von Treitschke). Оскільки Трайчке застосовував етнолінгвістичний критерій правочинності німецької анексії спірної території Ельзасу й Лотарингії, заявляючи, попри чітко виражену політичну волю й історичну пам’ять, ніби ельзасці були «насправді» етнічними німцями. Але Ренан наводить докази на користь політичного, певною мірою довільного, підходу. Попри те, що Ренан припускав можливість «германського» походження Франції (адже саме германські (франкські), племена спричинили монархічне правління й тривалий територіальний поділ Західної Європи), він все ж визнавав духовну природу націй і важливість історичної пам’яті та політичної волі. Всупереч етнічному детермінізму Ренан стверджував вищість «загальнолюдської культури» над окремими національними культурами й закликав неодмінно «сприяти цьому чітко вираженому бажанню продовжувати спільне життя. Існування нації — це, так би мовити, щоденний плебісцит, як існування особи — постійне стверджування життям» (Renan, 1882, цитовано за Bhabha, 1990: 19). Цей загальновідомий уривок нерідко виривають з контексту, щоб засвідчити ліберальний і волюнтаристський ідеал національної ідеї на противагу органіцизму й детермінізму ідеології німецького романтизму. Безумовно, Ренан уникає як детерміністичних, так і органічних аналогій, але він не обстоює й доктрину довільної національності чи право вибору особою своєї нації. Радше він прагне довести історичне й активне політичне розуміння нації, адже це надало б ваги «культові предків» і «героїчному минулому». Аналогія між нацією та особою зовсім не спрямована на підтримку ліберальної теорії індивідуальної вищості чи ситуативного аналізу групових ідентичностей. Ренан вдався до цього, щоб засвідчити роль минулого, історії, пам’яті (і забуття), а також безперервної політичної волі за формування націй:

«Нація, як і особа, — результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків — найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) — ось головний капітал, на якому грунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому ось головні умови для того, щоб бути народом» (там же: 19).

Макс Вебер, хоча й був німецьким націоналістом, теж дійшов такого висновку. Він теж обстоював роль історичної пам’яті й політичної волі. А після відвідин музею в Кольмарі зазначив:

«Щодо ельзасців, причину не почувати себе належними до німецької нації слід шукати в їхній пам’яті, політичній долі й тривалому перебуванні поза сферою німецького впливу, бо їхні герої — це герої французької історії. Якщо працівник Кольмарського музею захоче вам показати, якими зі скарбів він дорожить найбільше, він відведе вас від Грюнвальдського вівтаря, до кімнати заповненої триколірними стягами, пожежницькими та іншими шоломами й пам’ятками; здавалося б, такими незначними дрібницями тих часів, які він вважає героїчними» (Weber, 1948: 176).

Вебер зазначає, що ельзасці почуваються частиною французької спільноти і відзначає їхню прихильність до таких реліквій, «а надто до пам’яток часів Французької революції». Він пише, що це відчуття спільноти «виникло завдяки спільному політичному й, побічно, соціальному досвідам, які високо цінують маси, як символи знищення феодалізму, а оповіді про ті події посідають місце героїчних легенд первісних народів» (Weber, 1968, 1: 396).

Загальна позиція Вебера щодо націй і націоналізму, хоча й не була чітко сформульована, деякою мірою близька Ренановій, бо й він надавав особливого значення політичній діяльності, інституціям та історичній пам’яті. Але Веберова позиція теж зазнала значного впливу етнолінгвістичного критерію націоналізму, який упродовж століття був центральним для традиції німецького романтизму. Цю традицію започаткували Гердер, Кант і «натуралізм» Руссо, за яким, на думку Сієса (Si?y?s), французького політичного мислителя й державного діяча кінця XVIII ст., нації мають зароджуватися «природним шляхом», хоча правознавець може підправити недоліки природного розвитку. Так само й німецькі романтики початку XIX ст., наприклад, Фіхте, Арндт і Ян, були переконані в переважній природності (етнолінгвістичних) націй. Вони поєднали ці погляди з непохитним переконанням державного виховання й прищеплення належної національної волі, прагнення до боротьби за досягнення справжньої свободи та розвитку істинного національного самовизначення (див. Kedourie, 1960: розд. 3).

На думку таких романтиків, як Ренан, нація була духовним джерелом, «національним духом» (Volksgeist), кожна нація мала свою особливу долю, місію й унікальну культуру, «незамінні культурні вартості» та вірування, в яких Вебер вбачав ознаки націоналізму. Але, на відміну від Ренана, німецькі романтики виявили джерело національного духу не в історії чи політиці, а в «культурі, твореній волею», в органічній лінгвістичній культурі, вираженій у розвиткові національної волі, спрямованої на пошуки самореалізації в межах державності. Цей критерій національного духу відбиває історичне й нинішнє становище німецькомовних земель, до 1871 р. поділених на численні королівства й князівства, в яких тільки прості люди зберегли німецьку мову й літературу. Хоча деякі німецькі романтики боронили спільну історію — поняття Єдиної Німеччини було популярним серед німецькомовних гуманістів доби Відродження, відтак Священна римська імперія дедалі більше зосереджувалась на німецькомовних землях — мова й етнічна належність швидко стали звичайним засобом боротьби, спочатку проти зовнішнього ворога, французької культури, а пізніше, щораз жорстокіше, проти внутрішнього «расового ворога» — євреїв. Така непевність основних вартостей, ефективних культурних зв’язків і дедалі сильнішої загрози внутрішньої культурної та етнічної мішаності, спрямували німецькі націоналістичні ідеології в бік етнічного націоналізму й біологічного детермінізму, але, загалом кажучи, такі культурні зв’язки мали б тяжіти до натуралістичнішої й органічнішої ідеології нації (див. Mosse, 1964; Kohn, 1965; Conversi, 1997)[35].