1.4. Методи набору і забезпечення добровольців Вермахту в РКУ

1.4. Методи набору і забезпечення добровольців Вермахту в РКУ

Питання мотивації українських добровольців у німецьких збройних силах досі залишається невирішеним, попри певні наробки вітчизняних і зарубіжних істориків у висвітленні даного питання. Поширеними залишаються типові узагальнення. На Заході таким штампом є сприйняття українських солдатів, як «ідейних антибільшовиків» і антисемітів, а на пострадянському просторі — як націоналістів, злочинців, ображених на радянську владу (розкуркулених і репресованих), та примусово мобілізованих полонених.

Для спростування цих стереотипів істориками вже зроблені суттєві кроки, пов’язані, передусім, з дослідженням особових справ учасників місцевих формувань, що знаходяться в архівах СБУ в Україні, ФСБ в Росії, та КДБ в Білорусі. Так, предметом гарячих дискусій у західній історіографії стали праці Мартіна Діна та Френка Бушера[80], які ставлять під сумнів ідейність та добровільність цих формувань, і висловлюють твердження про випадковість підбору їхнього особового складу. В Росії кроком вперед є роботи С. Дроб’язка, І. Єрмолова, Д. Жукова та І. Ковтуна[81], які у вивченні даної тематики йдуть індуктивним шляхом, тобто від дослідження окремих підрозділів і їхнього складу до більш загальних висновків. В Україні варто відзначити праці І. Патриляка та В. Нестеренка[82]. Спогади безпосередніх учасників, що теж становлять досить цікаве джерело дослідження тематики, слід приймати до уваги з певними застереженнями, які випливають з бажання авторів виправдати себе і свою справу від неминучих закидів у здійсненні нацистських злочинів.

Тож, єдиним вирішенням проблеми мотивації українських добровольців залишається систематичне вивчення якомога більшого масиву індивідуальної інформації стосовно окремих членів українських формувань, і докладний статистичний аналіз. Дуже важливим для нас є також дослідження побутових умов та ідейних засад служби, тобто того, що пропонувало українцям німецьке командування взамін за співпрацю.

Не викликає сумніву, що перша хвиля добровольців, які перейшли на бік німецької армії зі зброєю в руках або влилися до формувань, створюваних ОУН, Бульбою-Боровцем та ветеранами Визвольних змагань, значною мірою складались з ідейних патріотів і націоналістів, чи, принаймні, людей, які мали підстави ненавидіти радянську систему з тих чи інших причин. Матеріальних переваг створення українських частин не давало, адже у перший час працівникам Народної міліції за службу лише записували трудодні. Більше того, українська поліція в Києві в жовтні-листопаді 1941 року практично голодувала. Кар’єрних перспектив, особливо з початком німецьких репресій щодо командного складу самоутворених підрозділів, також бути не могло. Лише тоді, до кінця грудня 1941, українські формування були такими, якими їх зображала радянська пропаганда — тобто складались з націоналістів, розкуркулених та репресованих, тих, хто «люто ненавидів владу робітників і селян». Щоправда, одне з основних тверджень комуністичної історіографії про те, що до складу колаборантів входила значна кількість кримінальних злочинців, так ніколи і не справдилося.

Для прикладу, нами було зібрано детальну інформацію про 33-ох добровольців, що вступили на початку грудня 1941 року до Української Козацької сотні в місті Золотоноша. Сотня була створена членом ОУН-Б без участі жодних німецьких чинників, тобто тиску з боку окупантів у даному випадку не було. Присягу козаки складали на вірність Україні під синьо-жовтим прапором. Основна маса добровольців (21 особа) це чоловіки віком від 25 до 40 років, 10 козаків — молодь віком від 15 до 25 років. Сепред них 2 — учасники Визвольних змагань 1917-22 рр., 5 — з сімей розкуркулених чи репресованих, один повернувся із заслання, а ще 1 вісімнадцятирічний юнак був засуджений за хуліганство. 8 козаків — колишні вояки ЧА (5 офіцерів, старшина, фельдшер і 2 рядових), з них 7 відпущені з німецьких таборів, і 1 дезертир. Троє перейшли в сотню з допоміжної поліції. Двоє добровольців — колишні вчителі місцевої школи, один — колишній голова райради Осоавіахіму, ще один — студент 4 курсу Київського університету. Всі козаки — українці, жодного комуніста, комсомольця чи працівника НКВС серед них немає[83].

Таким чином, близько третини розглянутої нами групи складають дорослі люди з певним життєвим досвідом, налаштовані відверто антибільшовицьки. Ще восьмеро козаків займали більш чи менш вагомі посади в радянській армії та громадських установах, що не завадило їм відразу ж вступити до українського формування. Вони, як і решта, зробили це, не маючи особистих рахунків з попереднім режимом, і не отримуючи жодних соціальних чи матеріальних переваг, а навпаки, наражаючись на репресії з боку як нацистів, так і комуністів. Зрештою, п’ятеро керівників сотні були по черзі розстріляні німцями за націоналізм протягом грудня 1941 — квітня 1942 рр., половина, щоб уникнути переслідувань, відгукнулись на пропозицію відправки на фронт, а ті, що залишились, в складі роти «гіва» були влиті до німецького охоронного батальйону.

Коло осіб, що вступали до місцевих формувань Вермахту і допоміжних служб після 1942 року, відчутно відрізнялось від націоналістичних формувань «першої хвилі». Для ознайомлення з їхнім особовим складом нами було зібрано інформацію про 129 добровольців різних частин і підрозділів, дислокованих в РКУ. Персональні дані виявлено у досліджених 177-ми архівно-кримінальних справах, що зберігаються в ГДА СБУ. Свого часу вони були перевірені слідчими НКВД — КГБ та прокуратури, тому є максимально достовірними із доступних.

Перша група складається з українців та інших жителів республіки, які служили у фронтових, охоронних та допоміжних частинах Вермахту та військ СС. Майже половина з них (64 з 129) — це молоді чоловіки 1918–1923 років народження, переважно новобранці і резервісти, покликані до ЧА під час мобілізації 1941 року. 43 добровольці — 1901–1915 років народження, ще 4 — старші 40 років. Молодь, тобто вояки, які досягли повноліття вже під час окупації, складає 17 % від загальної кількості (22 чол.). Найбільшу групу становлять чоловіки 1919 року народження, яким у 1941 році виповнилось 23 роки.

За національним складом основна маса — українці (114 чол.), 11 росіян, 2 євреї, 1 кубанський козак, 1 білорус. Більше половини (74 чол.) складають колишні вояки ЧА, завербовані в таборах військовополонених. 32 % з них — представники середнього та молодшого командного складу: 2 майори, 1 капітан, 13 лейтенантів, 2 ротних політруки, 6 сержантів. Серед рядових (50 чол.) варто відзначити наявність 2-ох представників НКВС (прикордонник і міліціонер). З них усіх дезертирував з ЧА тільки один вояк, але був затриманий і направлений до табору військовополонених, звідки й потрапив до німецького війська.

Основна маса добровольців — селяни та робітники з початковою та незакінченою середньою освітою (85 чол., тобто 66 %), з них 1 прослухав курс лікбезу, і 1 «малограмотний». Повну середню освіту мали 7 чоловік, ще 9 закінчили технікуми та ФЗУ. 12 чоловік отримали військову освіту (серед них 1 пілот-винищувач та 1 підводник). Добровольців з вищою освітою виявилось тільки 10, серед яких 1 музикант, співак хору Вірьовки, і 1 член Спілки художників УРСР.

32 % добровольців складають члени та кандидати ВКП(б) і ВЛКСМ (9 комуністів та 32 комсомольці), ще 2 — депутати ВР УРСР та ВР СРСР. 3 добровольці — учасники Визвольних змагань, 1 — вояк розбитого німцями загону УПА, 19 чоловік — з сімей, репресованих радянськими каральними органами (в т. ч. 1 комуніст і 1 комсомолець). Таким чином, ми отримуємо 18 % «ображених на радянську владу». До цієї цифри слід додати ще 16 чоловік, що втратили батьків чи родичів під час Голодомору 1932–33 років. Лише 6 чоловік раніше притягувались до відповідальності за кримінальні злочини, але 2 з них засуджені за крадіжку і невиконання поставок у 1933 році, а 1 — вихованець дитбудинку, чиї батьки померли під час Голодомору.

Тобто, загальна картина особового складу українських частин німецького війська вимальовується наступним чином. Більше половини українців у Вермахті — але не переважну більшість — складають полонені солдати, офіцери та політпрацівники ЧА (57 %), що були завербовані у таборах військовополонених. Третина загальної кількості — радянські активісти, члени партії та комсомольці. В основному це робітники і селяни з початковою, середньою та середньою технічною освітою. Протягом служби у Вермахті 13 чоловік займали офіцерські посади, 3 були нагороджені бойовими орденами (Залізним хрестом ІІ класу і Відзнаками за хоробрість для східних народів). 12 добровольців на завершальному етапі війни перейшли на бік Червоної армії і брали участь в боях з німцями, 2 були нагороджені радянськими орденами і медалями.

Таким чином, коли ми можемо обґрунтовано робити попередні висновки стосовно мотивації добровольців українських антирадянських частин, створених без участі нацистів, то контингент, з якого складались місцеві армійські та охоронні формування німецьких збройних сил, залишає багато питань. Так, кількість найбільш імовірних союзників окупантів у боротьбі з більшовизмом, тобто постраждалих від репресій НКВС, у військових частинах становить меншість, тобто до 30 відсотків. З іншого боку, кількість членів партії, комсомолу і інших радянських організацій, включно з Верховною радою і НКВС, несподівано більша, ніж кількість репресованих. Це підштовхує нас до припущення, що причини вступу українців до нацистських збройних формувань лежать в інших, здебільшого зовсім не ідеологічних площинах.

Для розв’язання даної проблеми належить розглянути ту пропозицію, на яку відгукнулася така значна кількість українців, тобто що пропонували добровольцям в обмін на службу у німецьких збройних формуваннях. Так як побудова місцевих формувань на базі якихось політичних платформ була неможливою майже до кінця війни згідно з численними заборонами Гітлера, передусім звернемо увагу на матеріальний бік справи, адже їсти всім хочеться незалежно від політичного режиму.

В Україні на початку радянсько-німецької війни, питання умов залучення місцевого населення до окупаційних формувань вирішувалось кожним відомством окремо, що створювало масу не схожих одне на одне частин. Єдина спільність полягала у намаганнях довести їх хоча б до умовної відповідності Женевській конвенції 1907 року про правила та звичаї ведення війни, згідно яких примусове використання військовополонених і громадян ворожої країни у власній армії було заборонене. Виняток могли становити лише добровольці.

Після впровадження в РКУ цивільної адміністрації відбулося «впорядкування» місцевих формувань згідно з наказами ОКВ та Гіммлера. По-перше, їм остаточно відвели роль «допоміжних сил», робота яких далеко не завжди була пов’язана з ризиком для життя, а по-друге, для «гіві» та шуцманів встановили рівень утримання, вищий за те, що можна було заробити в інших, менш «колабораційних» галузях.

Наприклад, робітник в РКУ отримував 120–200 окупаційних карбованців на місяць, триразове харчування в їдальні за місцем роботи, плюс невеликий продпайок, до якого входило тільки 700 грамів хліба на тиждень. Пенсії, які виплачували служби соціального забезпечення РКУ, становили 75 крб./міс., і продуктові картки на отримання 100 грамів м’яса, 1 кг хліба та 2 кг картоплі на тиждень. Українці, найняті німецькими інституціями, отримували більше, тобто від 280 до 1200 карбованців, залежно від займаної посади. Як і в кожній кризовій для економіки ситуації, ціни на харчі і товари першої необхідності були досить високими. Продуктова криза і інфляція поглиблювалися згубною політикою необмеженого грабунку окупованих територій, яку нацисти здійснювали впродовж всього часу свого панування на Україні. Так, в Києві, на Житньому ринку, в квітні 1942 року склянка пшона коштувала 18 крб., склянка гороху — 13 крб., десять картоплин — 30 крб., кілограм хліба — 75 крб[84]. Овочі та фрукти стали розкішшю. В Харкові в серпні 1942 ціна фунта вишень (0,4095 кг) сягала 45 крб. Згідно з місячним звітом СД, 90 % кримінальних злочинів, які були здійснені в Україні в 1942 році, сталися через злидні[85]. Офіційний курс карбованця і ціни на товари підтримувались виключно адміністративними, а не економічними методами, тобто переслідуванням «спекулянтів», а не збільшенням кількості товарів на ринку.

Селяни жили не набагато краще. В перші місяці окупації їхнє становище поліпшилося за рахунок самочинного розподілу колгоспного майна і земель. Але надалі, з приходом до влади цивільної адміністрації, цей процес було зупинено, і оголошено про створення на місці колгоспів т. зв. «громадських господарств», із примусовим вилученням у колгоспників привласненого ними майна. А у 1943 році у селян почали відбирати і їхню власну худобу на потреби німецької армії.

Тобто, з кінця 1941 року селяни опинились в тому ж становищі, в якому були і за попереднього режиму — позбавлені приватної власності і змушені працювати у державних господарствах. Різниця полягала в тому, що заробітну платню їм почали виплачувати не зерном, як це було в колгоспах, а знеціненою окупаційною валютою (100–200 крб.). Для порівняння, німці, зайняті у цивільній адміністрації, отримували від 1200 до 4200 карбованців, плюс продовольчі пайки та пільги. Це все компенсувалось лише дрібними крадіжками продуктів власної праці у «громгоспах», що були традиційними і за колгоспної системи, а також дозволом окупантів на ведення присадибного господарства.

Ухилятися від роботи за мізерну платню було неможливо. Праця, як і в СРСР, була обов’язковою. Починаючи з 21 листопада 1941 року, всі безробітні повинні були реєструватись на біржі праці, звідки їх відправляли на будь-які роботи, часто не враховуючи довоєнної спеціальності. Карою за ухиляння від пропонованої праці були ув’язнення, штрафи, примусові робочі табори, а з 1942 року — мобілізація на роботу в Німеччину. Умови ж, в які потрапляли остарбайтери, були ще гіршими. Офіційно східні робітники в Німеччині мали отримувати до 75 марок на місяць, плюс безкоштовне утримання. Реально ж, українці часто працювали майже безплатно, одержуючи від 3 до 20 РМ на місяць, чого в Німеччині не вистачало навіть на найнеобхідніші речі. Робочий день становив до 12 годин, харчування здебільшого було незадовільне, а жили робітники в огороджених колючим дротом таборах. Справа дійшла до того, що навіть працівники СД Харкова у своєму місячному звіті від 25 серпня 1942 року рекомендували «відповідальним інстанціям» заборонити бити остарбайтерів і утримувати їх за колючим дротом, а також забезпечити їм і їхнім сім’ям відповідну матеріальну компенсацію[86].

Німецькі армія і поліція, навпаки, надавали своїм працівникам пристойну зарплатню, харчі, та виявляли більшу турботу про соціальне забезпечення як самих добровольців, так і їхніх сімей. У цих умовах значна кількість українців досить невимушено обрала шлях збройного співробітництва з окупантами під тиском виключно економічних обставин.

При наборі військовополонених до німецьких формувань неухильно зберігався ритуал «добровільності» вступу. Це здебільшого відбувалось у такий спосіб. До табору прибувала група німецьких чи українських офіцерів, які займались формуванням частини. Вони, за допомогою коменданта або просто викликаючи за списком, відбирали червоноармійців-українців. Останнім тут же пропонували вступати до української добровольчої частини («шума», СД, УВВ, РОА, «гіва», Східних військ), де вони отримають повне забезпечення і зможуть «зі зброєю в руках боротись за щасливе майбутнє свого народу у Новій Європі». Охочим пропонували зробити крок вперед, що робила переважна більшість. Якщо в таборі умови існування були важкими, а це можна сказати про більшість німецьких таборів у 1941–42 роках, то «в українці» записувались всі — росіяни, білоруси, євреї, південноукраїнські болгари, кримські греки, і навіть кавказці. Коли ж в таборі проводився набір до російської чи козацької частини, то так само всі, включно з українцями, записувались «в росіяни». Особливо багатонаціональним був козацький «легіонний табір» (Legionslager) в Шепетівці.

Робочі батальйони формувалися ще простіше — з військовополонених, незалежно від їхньої згоди, створювали робочу колону, членам якої через певний час пропонували скласти присягу і стати повноправними солдатами Вермахту, з нормальним харчуванням, зарплатою і пільгами. Тобто, у військовополонених вибору практично не було, адже перед ними, здебільшого, стояли два варіанти — перспектива виживання на службі нацистів або голоду і смерті у таборах.

Питання порушення присяги у даній ситуації теж не є зовсім однозначним. Проблема полягає у вроджених вадах самої більшовицької системи. Така необхідна складова вірності солдатському обов’язку, як довіра підлеглих до керівництва і навпаки, у радянській армії була фактично відсутня. Творець РСЧА Лев Троцький з самого початку визначив основний засіб стимулювання червоноармійців до дії: «Солдати повинні бути поставлені між неминучою смертю в тилу і можливою смертю на фронті». Це, зокрема, дало підстави російському історику Ігорю Бунічу оцінювати катастрофу 1941 року як повстання армії проти більшовицького режиму[87]. Радянський генерал-лейтенант Михайло Лукін висловився обережніше, і, вочевидь, об’єктивніше. На допиті у таборі військовополонених він заявив, що давши радянському народу хоча б якусь надію на кращу альтернативу, німці могли б на нього повністю покластися у боротьбі проти більшовизму. Разом з тим, очікувати від громадян СРСР стихійного повстання чи самостійних дій не було підстав[88].

Перші добровільні помічники («гіві»), яких залишали для господарських робіт при фронтових частинах німецької армії, не отримували жодної платні. Встановленого пайка теж не було, харчі та тютюн за залишковим принципом приносили з кухні солдати, призначені наглядати за «помічниками». На кінець 1941 року, зі збільшенням маси добровольців та зі створенням перших охоронних команд з військовополонених, озброєні «гіві» почали отримувати певну платню, зазвичай від 13 до 17 райхсмарок. Їм присвоїли своєрідні звання, на зразок «стрілець («гіві»)» (Schutze (Hiwi)). У першій половині 1942 року платню почали збільшувати до 18–24 марок, а продуктовий пайок зрівняли з пайком німецького солдата[89].

Нарешті, згідно із серією наказів ОКВ та командування окремих з’єднань Вермахту, на середину 1942 року схема забезпечення «гіві» стабілізувалась у вигляді трьох категорій оплати (додаток 6 до наказу ОКХ № 8000/42). Перша, найчисельніша категорія «добровільних помічників», які відслужили менше півроку, отримувала 30 райхсмарок на місяць. Платню здебільшого видавали окупаційними карбованцями, тобто звичайний «гіві» отримував 375 крб./міс. Другу і третю категорію становили добровольці, що прослужили, відповідно, півроку та рік. Їхня платня становила 36 РМ (450 крб.) для другої, та 42 РМ (525 крб.) для третьої категорій. Харчами «гіві» забезпечувалися на рівні з німецькими солдатами, вони їли з однієї кухні[90]. Тут варто відзначити, що при перерахунках армійські інтендантські служби начисляли гроші за більш реальним співвідношенням райхсмарки до карбованця, тобто 1 РМ/ 12,5 крб., тоді як офіційний курс окупаційної валюти було встановлено на рівні 1/10.

Надання мила та службового одягу була необов’язковою, і залишалась на розгляд командирів частин. Це зумовило вкрай неоднорідний вигляд волонтерів, які за цим же наказом становили до 10 % всієї німецької армії на Сході. Неодмінною деталлю залишалась лише біла пов’язка на лівому рукаві з написом «На службі німецького Вермахту». Для українських добровольців у фронтових з’єднаннях іноді допускалось носіння синьо-жовтих пов’язок, тоді як командування тилових частин, що безпосередньо стикалось з українським підпільним і повстанським рухом, заборонило це ще у жовтні 1941 року. Пільги для сімей «гіві» встановлені не були. Тільки з 1 червня 1943 року українці, як вояки Східних військ, отримали таке ж матеріальне забезпечення для сімей, як і німецькі солдати[91].

Дещо іншим було ставлення до солдатів допоміжної охорони («гіва») в складі охоронних дивізій, полків і батальйонів. Про їхній набір було оголошено ще в перші місяці вторгнення, але після різкого спротиву фюрера самій ідеї озброєних слов’ян, в офіційних наказах їх просто перестали згадувати. Тим часом охоронні дивізії та батальйони ландшуц, що здійснювали окупаційні функції на території РКУ, почали відчувати нестачу особового складу вже на початку 1942 року. Той ресурс резервістів старшого віку і молоді, непридатної до фронтової служби, який мав поповнити наявні охоронні частини та з’єднання, було застосовано для формування нових. Натомість, командири існуючих частин почали масово набирати добровольців з місцевого населення, чисельність яких дедалі збільшувалась.

В Києві, як уже зазначалось, було створено чотири школи «гіва-манів» (в старих казармах на Брест-Литовському шосе, на Подолі, Святошині, Печерську), та ще одну, для потреб охорони аеродромів, в Борисполі. Кожна школа випускала від 300 до 1000 охоронців на місяць, навчених основам караульної служби і користуванню радянською та німецькою зброєю. «Гіва-манів» набирали шляхом прямої мобілізації населення, або ж переформуванням самоутворених підрозділів. Принцип добровільності зберігався нехитрим способом — перед прийняттям присяги вояків питали, чи згодні вони служити у німецькій армії. Зазвичай, незгодних не було, так як умови служби у «гіва» були кращими, ніж у «гіві», і, тим більше, ніж умови праці остарбайтерів. Відмова означала для полонених повернення в табір, а для цивільних — примусові роботи. Нерідко ті, хто відмовлявся від служби, все-таки потрапляли до війська через півроку-рік праці у німецьких допоміжних службах (ОТ, УВД, НСКК).

На відміну від «гіві», охоронців одягали в стару уніформу Вермахту без знаків розрізнення, та ставили на рівні умови забезпечення з німецькими солдатами. Розмір заробітної платні коливався в межах 24–30 марок. Денний продовольчий пайок складався з 600–700 гр. хліба, 100 гр. м’яса, 0,5 кг картоплі, 200 гр. круп, 50 гр. масла, 30 гр. цукру, 100 гр. горілки і 4 цигарок[92]. На відміну від «гіві», охоронці мали право на відпустку і служили, здебільшого, неподалік від рідних місць. Службовим посвідченням «гіва-мана» в складі охоронних частин слугували своєрідні «виказні книжки» (Kennbuch).

Свою роль відігравала також і пропаганда. З самого початку окупації колабораційна преса твердила про участь сотень і тисяч українців у боях з більшовиками, та про їх подвиги. Вже з березня 1942 року газети розпочали кампанію агітації до вступу у нібито існуюче Українське Визвольне Військо, що бореться за «належне місце України у майбутній Новій Європі». Разом з тим, адміністрація РКУ не проводила жодних заходів для надання окупаційним установам національного характеру, а націоналістів офіційно ставили в один ряд з більшовиками. У вже згадуваному звіті від 25 серпня 1942 року, працівники СД рекомендували заборонити навіть пронімецьку агітацію для українців, яка б оперувала поняттями «любові до Батьківщини» і т. п., тому що вона межує з націоналізмом, і може підштовхнути населення до небажаних для Німеччини дій[93]. Тобто, жителі райхскомісаріатів були зобов’язані сумлінно працювати на благо Німеччини лише для того, щоб віддячити за визволення від більшовизму. Як радянські, так і оунівські аналітики справедливо відзначали слабкість цього аспекту нацистської пропаганди, і її невідповідність реальній політиці Гітлера.

Набагато більший вплив справляла антибільшовицька агітація, перш за все спрямована на розкриття цілком реальних злочинів радянської системи. Так, ще влітку 1941 року німецькі війська відкривали для загального огляду тюрми, наповнені тілами в’язнів, вбитих НКВС. А навесні 1943 року з українських частин відряджали делегації на місце масових поховань жертв більшовизму у Вінниці. Протягом всього періоду окупації газети описували злочини, здійснені радянськими військами при відступі, а також репресії проти населення територій, відвойованих РСЧА у 1942–44 роках. Розголосу набув і широко відомий зараз наказ Берії про майбутню депортацію всіх українців до Сибіру, розповсюджений німецькими пропагандистами у 1944 році. Проблема навіть не в тому, чи він справжній, чи вигаданий нацистськими спецслужбами, а в тому, що він викликав довіру населення через те, що відповідав їх уявленням про жорстокість методів радянського режиму, і підігрівав антибільшовицькі настрої.

Про патріотизм нацистська пропаганда заговорила лише навесні 1943 року. Основою для цього стало офіційно задеклароване створення Українського Визвольного Війська (УВВ). В теорії це була інституція, аналогічна РОА, але проблема полягала в тому, що УВВ так і не отримала ні повноцінно діючого штабу, хоча б на зразок Командування Східних військ, ні загальновизнаного лідера, на зразок генерала Власова. Просто частині допоміжних формувань Вермахту, а іноді і окремим добровольцям, роздали нові жовто-сині (а не синьо-жовті!) нашивки з тризубом. Це часто робилось навіть без врахування їхньої національної приналежності. Так, наприклад, у 557 німецькому охоронному батальйоні нашивки УВВ видали сімом добровольцям-вахманам, з яких троє були українці, троє — росіяни і один поляк. А воякам 57, 102, 115, 118 шуцбатальйонів, батальйону 604 «Прип’ять», 615 «Десна» і 56 артдивізіону, переважну більшість яких становили власне українці, було оголошено про переведення до РОА.

Починаючи з 1943 року пропагандисти РОА при вербуванні українців до своїх лав теж стали оперувати поняттям «Самостійна Україна». Надання самостійності, так само як і землі та волі, вже твердо обіцяли після перемоги над більшовизмом, закликаючи в даний момент зімкнути ряди і не вносити розбрату в «загальноросійську» справу. Такою, власне, була позиція нового куратора східних добровольців Генріха Гіммлера. Попри несумісність ідеї загальноросійської Визвольної Армії і боротьби за незалежність колоній Москви, ці речі змішувались в одне ціле, передусім через невизначеність основних напрямків східної політики Райху, яку довелося швидко змінювати під тиском обставин. В результаті, внаслідок впливу нацистської, власівської, радянської та націоналістичної агітації, ідейні засади, що керували діями добровольців ставали доволі химерними.

Так, групу «гіва-манів» 8-ї охоронної роти, які в листопаді 1943 року оборонялись на правому березі Дніпра поряд з німецькими частинами, відвідав пропагандист УВВ, який розповів, що Гітлер пообіцяв надати незалежність Україні після перемоги, якщо українці докладуть всіх своїх сил до боротьби з більшовизмом. Після цих відвідин поповзли чутки, що це був «українець Бандера», якому нацистський фюрер вже давно обіцяв надати незалежність Україні, але «Гітлер обдурив і своїх зобов’язань не виконав». Тому «… Бандера розпустив створені ним військові формування з тим, щоб його люди переходили на територію росіян і чекали його сигналу до боротьби за Самостійну Україну». В результаті, добровольці вирішили перейти на бік РСЧА, але домовились — якщо їм там служити не сподобається, то всім разом втекти, «ховатись в лісах на Україні, знайти там людей від Бандери, і… чекати сигналу для боротьби з росіянами за Самостійну Україну». В результаті, трьом «гіва-манам» вдалося, приховавши службу у німців, потрапити до РСЧА, звідки двоє дезертирували в квітні 1944 року. Третій, юнак 1926 року народження, був направлений на службу у тиловий підрозділ під Ленінград, де зіткнувся з дідівщиною, притаманною нефронтовим частинам радянської армії вже тоді. Проте спроби познущатися з цього «духа», фронтовика, нагородженого в листопаді 1943 року німецьким Штурмовим знаком (Sturmabzeichen) за участь у контратаках, закінчились трагічно. 7 травня 1944 року колишній «гіва-ман» за допомогою сокири і відібраного у старшини ППШ вбив 10 червоноармійців зі свого підрозділу, за що два місяці пізніше був розстріляний[94].

Всі добровольці складали присягу на вірність Адольфу Гітлеру, в тій чи іншій формі. Іноді церемонія складання присяги підмінювалась простою підпискою, але в будь-якому випадку в юридичному плані доброволець потрапляв під закони того роду військ, куди потрапляв, а його втеча розцінювалась, як дезертирство. Порушення, здійснені добровольцем Вермахту, згідно наказу ОКВ № 2022/41 від 9 вересня 1941 року, карались згідно рішення командира частини або військово-польового суду. Поширеними покараннями за незначні порушення були наряди поза чергою або гауптвахта. Так, 15 діб гауптвахти отримав «гіва-ман» Федір Шипота з 4 роти 556 батальйону, за побиття німецького обер-єфрейтора, що надуживав службовим становищем. Найважчими покараннями — за невиконання бойового наказу або дезертирство — було ув’язнення в концтаборі або розстріл. Справи порушників, зайнятих на господарчих роботах, які не складали присяги, міг вирішувати цивільний суд. Розшуком дезертирів і ворожих агентів з-посеред добровольців займались відділення Абверу в РКУ (Abwehrstelle Ukraine) армійська контррозвідка (відділи 1-Ц штабу частини і штабу ВБУ), польова жандармерія, ГФП та СД.

Для підняття бойового духу добровольчих формувань у німецьких збройних силах, як і в будь-яких інших, використовувалась система нагород за віддану службу. Основною нагородою для українських вояків стала запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Відзнака існувала у двох класах і п’яти ступенях (1-го класу «в золоті» і «в сріблі», та 2-го класу «в золоті», «в сріблі» і «в бронзі»). Нагорода видавалась виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Так, наприклад, шуцмана Миколу Наконечного було нагороджено за здобуття ворожого кулемета[95], а капітана Івана Зарічанського — за здобуття 45-мм гармати разом з конем[96]. Нагородження вищим ступенем зазвичай відбувалось після триразового отримання нижчого. В деяких частинах, що були найактивніше задіяні у антипартизанських операціях, нагородження 2-м класом відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість «акцій», в яких брав участь вояк. Так, у 115 шуцбатальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виїздів, срібну — за 90.

Для нагородження за досягнення у невійськових галузях було запроваджено «Відзнаку за заслуги» (Verdienst-Auszeichnung) без мечів, у тих же класах і ступенях, що й «За хоробрість». Шуцмани та добровольці Вермахту могли нагороджуватись нею за успіхи в навчанні, тривалий час служби і т. п. Її ж видавали за заслуги і цивільним працівникам окупаційних органів. Наприклад, було нагороджено київського бургомістра Форостівського, вінницького бургомістра Севастьянова, а також 17 житомирських робітників («за врятування цінного майна перед більшовиками»). Для більшого ефекту, нагорода, зазвичай, супроводжувалася грошовими або майновими подарунками.

Зафіксовані також випадки нагородження українських вояків німецькими орденами і медалями. Згідно наказу ОКВ від 28 січня 1944 року, нагородження представника «східних народів» Залізним хрестом 2-го класу вимагало попереднього нагородження Відзнакою за хоробрість 2-го класу «в сріблі», а нагородження Залізним хрестом 1-го класу — Відзнакою 1-го класу «в сріблі». Так, Залізними хрестами і, одночасно, Відзнаками за хоробрість, в березні 1945 року було нагороджено 6 українців, вояків 104-ї фронтової розвідувальної групи (Frontaufklarungsgruppe-104) 4-ї танкової армії Вермахту за успішний рейд по тилах 3-го Українського фронту РСЧА. Були й винятки, коли за особливі заслуги українців нагороджували німецькими орденами за нормами, прийнятими у Вермахті для громадян Райху. Залізних хрестів обох класів удостоїлися, наприклад, група українських вояків 1-го батальйону полку «Бранденбург-800», що брали участь у штурмі Новоросійська в серпні 1942 року.

Крім того, добровольців відзначали за допомогою існуючої у Вермахті системи медалей, значків та стрічок за ті чи інші специфічні дії. Так, зафіксовано нагородження українців знаками за піхотні, танкові та штурмові атаки, за участь у рукопашному бою, за антипартизанські та десантні операції, за поранення, та стрічками за підбиті танки. У 57-му шуцбатальйоні, сформованому на базі української сотні, кілька унтер-офіцерів отримали медалі «За участь у боях на Східному фронті взимку 1941–1942 рр.»

В комплексі ці обставини давали такий ефект, що як військовополонені в таборах, так і мобілізована на роботу молодь вважали чудовим виходом з кризової ситуації, в яку потрапили, можливість піти на службу до німецької армії чи шуцманшафту. Вербування добровольців серед цих двох категорій неодмінно давало результати аж до кінця війни. Жодних ідеалістичних мотивів чи бажання помститись радянській владі або євреям тут, зазвичай, не було. Переважали суто матеріальні та кар’єрні чинники, або ж просто бажання прилаштуватись в житті. До того ж умови служби у німецьких збройних силах, особливо з середини 1943 року, були набагато комфортнішими, ніж служба в ЧА, що при невизначеності результату війни спонукало громадян СРСР до зовсім не патріотичних рішень.

Іноді складались навіть такі ситуації, що кількість добровольців до німецьких формувань в кілька разів перевищувала потребу у них. Так, наприклад, навесні 1943 року до 109-го шуцбатальйону, базованого в Вінниці, можна було потрапити тільки за хабар його українським офіцерам в розмірі до 1100 карбованців. А після повернення німецьких військ до Харкова в лютому 1943 року, кілька сотень молодих харків’ян добровільно зголосились до УВВ після репресій проти населення, які встигли здійснити радянські каральні органи за короткий час свого перебування у місті.

Будь яка масова політична активність населення, чи, тим більше, патріотизм до радянської влади, були вбиті політикою самих більшовиків. Народ звик до пасивної покори неминучій жорстокості влади, і, як і протягом попередніх двох десятиліть, на 90 % керувався бажанням вижити, та принципом «не висовуватись».

Ставлення до більшовизму в масах чудово характеризується і народною лексикою. Радянські війська, як і в часи Визвольних Змагань, сільське населення здебільшого називало «красними», і аж ніяк не «визволителями». Тобто, для переважної більшості українців війна велася не між «нашими і німцями», як це зображала радянська пропаганда, а між двома чужими силами — комуністами і нацистами. У виборі, на якому боці воювати, їх дії були чисто ситуативними, і тут не мали значення жодні попередні переконання чи обставини. Так, український вояк 118 піхотної дивізії Вермахту, колишній учасник повстання отамана Струка і багатолітній в’язень тюрем НКВД, активно допомагав радянському партизанському загону, що складався з жителів Київської області[97]. А радянський майор, працівник одного з київських військкоматів, член ВКП(б) з 1918 року, ветеран бойових дій проти УНР, Денікіна, Польщі та придушення повстань кронштадських матросів і тамбовських селян, став ініціатором створення вартової роти з українців-військовополонених в таборі на Керосинній у Києві[98].

Ще більш показова доля Михайла Лазаровича Панченка, людини з вищою освітою, техніка-інтенданта 1 рангу РСЧА і кандидата в члени ВКП(б) з 1941 року. Він походив з сім’ї розкуркулених, а тому, як тільки був відпущений з табору військовополонених, став найбільшим ентузіастом нової влади. Власними силами він зорганізував козацьку сотню в рідному селі Лісники Яготинського району і влаштував розподіл колгоспних земель між селянами. Проте, після приходу цивільної адміністрації, землю у селян знову відібрали, а його сотню відправили подалі від рідних місць виконувати окупаційні функції та воювати з партизанами. В результаті, 7 червня 1943 року, ще до поразки німецьких військ у їх останній наступальній операції під Курськом, сотня Панченка разом з керівником перейшла на бік партизанського загону ім. Щорса. Ще через рік, при влитті загону до РСЧА, а по закінченні війни, остерігаючись неминучого арешту НКВД за «зраду і пособництво фашистам», сотник наклав на себе руки [99].