Висновки

Висновки

Питання військової співпраці українців з окупаційним режимом є одним з найбільш дискутованих історичних явищ періоду Другої світової війни. Навіть через понад півстоліття ця тема продовжує розглядатися переважно з політичних та ідеологічних, а не з наукових позицій.

Попри наявний масив літератури, деякі питання суто фактологічного характеру досі залишаються нез’ясованими. Це, передусім — структура окупаційного режиму і його українських складових; особливо на рівні низових ланок; коло завдань, що належали до їх компетенції, питання взаємовпливу і взаємодії з рухами опору. Невизначеним є термінологічний апарат, яким повинні послуговуватись історики для позначення тих чи інших складових окупаційного режиму. Зрештою, дуже побіжно розглядаються мікроісторичні процеси, що мали місце на окупованій території, і зокрема ті, що призводили до поширення військового колабораціонізму.

Виходячи з такого стану справ, дане дослідження в основному побудоване на першоджерелах, зокрема закритих раніше, і спрямоване передусім на висвітлення окреслених вище аспектів. В результаті проведеної роботи ми дійшли до наступних висновків.

На сьогоднішній день питання участі українців у збройних формуваннях окупаційного режиму, незважаючи на величезну масу узагальнень і штампів, по суті тільки-но починає розроблятись. Більшу частину наявної літератури на дану тему складають праці публіцистичного і кон’юнктурного характеру, і лише незначну кількість, переважно присвячену дослідженню дотичних проблем у даній тематичній ніші, становлять серйозні академічні роботи. Світовий історичний досвід переконує в тому, що проблему потрібно досліджувати, починаючи з її низових ланок і зберігаючи повну політичну незаангажованість.

Наявна джерельна база досліджуваного питання становить низку поверхових і розпорошених в архівних установах цілого ряду країн документів, які дуже часто суперечать одні одним і підштовхують дослідників до хибних узагальнень. На нашу думку, основою для неупередженого розуміння проблеми можуть і повинні стати наведені у роботі нові матеріали: архівно-кримінальні справи, які дозволяють простежити діяльність членів присутніх в РКУ військових та воєнізованих формувань; безпосередні свідчення очевидців та учасників подій; архіви низових ланок окупаційного режиму — службова документація збройних частин, установ, допоміжних інституцій, особисті документи; розвідувальні та аналітичні дані радянських та німецьких спецслужб. Досліджувані в комплексі, вони дають можливість розкрити механізми комплектування та функціонування місцевих формувань ЗС Німеччини з недосяжною раніше точністю та конкретністю, і, в свою чергу, на базі цих даних дійти обґрунтованих висновків і теоретичних узагальнень.

Глибинною причиною необхідності залучення місцевого населення до окупаційних збройних частин стала базова суперечність, яка містилась у планах нацистів. З одного боку, вони прагнули військової перемоги над СРСР і союзниками, яка була недосяжна без залучення мобілізаційних ресурсів поневолених територій. З іншого боку, расистська сутність режиму підштовхувала його до негайної колонізації загарбаних країн із елементами геноциду проти місцевого населення. Ці дві цілі не поєднувались, а заперечували одна одну, тож зрештою над стратегічними расовими планами переважила тактична потреба у співпраці з підкореними народами.

Діючи в руслі нацистських расових теорій, окупаційна адміністрація протидіяла початковим бажанням українських самостійницьких організацій боротись з більшовизмом у союзі з Німеччиною, і розформовувала військові частини, що несли на собі національне забарвлення. Це змусило націоналістичні кола до збройного опору нацистам. Але, із переростанням «блискавичної війни» у тривалу боротьбу на виснаження, потреба в залученні українців до ЗС Німеччини ставала абсолютною необхідністю. В системі поліційних органів РКУ співвідношення українців і німців сягнуло 4/1, в армії — 1/2 в охоронних, та 1/9 у фронтових частинах. Кількість українських добровольців в поліції сягала 80 тисяч осіб, ще до 20 тисяч служили в армійських допоміжних формуваннях. Національний склад колаборантів був неоднорідний — основну масу становило місцеве населення конкретних регіонів (українці, кримські татари, поляки, білоруси), зустрічались також росіяни, кавказці, євреї тощо.

На початку існування РКУ його керівництво намагалось поєднати антиукраїнські гасла і методи керівництва країною зі створенням місцевих органів влади та охоронних формувань. Проте залучення місцевих жителів до окупаційних формувань потребувало ідеологічного обґрунтування. Нацистам зрештою довелось визнати національну приналежність безликих шуцманшафтів і східних частин, і дати їм хоча б якісь обіцянки щодо майбутнього. Нарешті, лише в березні 1945 р. Гітлер зробив те, що було умовою ефективного задіяння потенціалу України у боротьбі з СРСР із самого початку, тобто дозволив вже наявним у Вермахті і СС українцям формувати свої власні збройні сили для боротьби з більшовизмом, і надав їм статус союзника Німеччини.

Загальна маса із близько 100 тисяч добровольців німецької армії і поліції в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Як показує дослідження індивідуальних матеріалів щодо 311 колишніх вояків за архівно-кримінальними справами ГДА СБУ, основу, а згодом — до третини їх чисельності становили люди, налаштовані антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності гітлерівському окупаційному режиму вони не виявляли, а за певних обставин переходили на бік третьої сили (УПА, макі), чи навіть РККА. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив до лав добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВД. Такий стан речей був наслідком того, що вступом до окупаційних формувань колаборанти не робили якогось політичного вибору, а вирішували передусім свої матеріальні та побутові проблеми.

Як результат, комплектування добровольчих частин відбувалося за рахунок здебільшого випадкових людей під прямим чи непрямим тиском. Їх бійці вступом до німецької армії і поліції реалізовували власну стратегію виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і до останніх місяців війни не отримали жодних далекосяжних політичних цілей чи інших підстав для тіснішого пов’язання власного майбутнього з націонал-соціалізмом. Добровольці складали дрібні (до батальйону включно) підрозділи і частини з німецьким керівним складом, які кількісно складали більшу частину силових структур Німеччини в РКУ, але займали виключно нижчі її щаблі і не мали жодного впливу на діяльність системи в цілому. Вони були задіяні до виконання допоміжних окупаційних функцій у власній країні, що нівелювало будь-які ідейні настанови і спричиняли моральний розклад і зневіру. Тому навіть ті українські формування, які були ідеально забезпечені та цілком боєздатні (а таких була меншість), так і не стали надійним засобом проведення окупаційної політики і опорою нацизму ні в Україні, ні за її межами.