IV. Бране Поле і Медвін

IV. Бране Поле і Медвін

7 жовтня 2012 року була незвично тепла, сонячна, якась по–домашньому затишна і привітна неділя. То був останній, по суті, літній день року. Господь благословляв нас на поїздку в село Бране Поле. Хоча поїздка планувалася заздалегідь.

О десятій годині від станції метро «Виставковий центр» нас четверо: Олег Павлович Дикань, колишній тертий журналюга, а нині — непосидющий пенсіонер, нащадок давнього козачого роду; Анатолій Володимирович Кіндеревич, з яким зустрівся вперше, хоча заочно знав його уже кілька років за оповідями Диканя, — вдала суміш давнього литовського князівського роду та незрівнянно красивої українки, які передали своїм нащадкам на довгі століття отой князівський аристократизм та споконвічну українську красу, а поки невизнаний шістдесятилітній фізик; його друг — шофер — Олександр Миколайович Компанченко, серйозна, мовчазна, а головне — фахова людина; автор — Білінський Володимир Броніславович — палкий українець з діда–прадіда, вирушили шукати істину про далеку Синьоводську битву 1362 року до українського села Бране Поле у Богуславському районі на півдні Київщини.

Про цю поїздку можна було би написати чудову повість, але обмежимося тим, що є. Тема у нас дещо інша. Хоча відволікатися від теми до сучасного села та його мешканців таки доведеться.

Привітна жіночка із сільської ради села Бране Поле аж просвітліла, коли довідалася, що ми не збираємося агітувати мешканців села за якогось кандидата до Верховної Ради України, а цікавимося виключно історією села Бране Поле, та ще й далекою старовиною. На всяк випадок вона попередила нас, сумніваючись у нашій щирості:

— Люди давно визначилися за кого голосувати, тож агітувати їх — марна справа. А з вашим питанням краще зустрітися з Віктором Івановичем Куцеволом. Їдьте по оцій вулиці, далі звертайте ліворуч і проти старого кладовища, справа, його хата. — Потім додала. — Я йому зараз зателефоную, він вас зустріне біля воріт.

Так ми потрапили до сільського пенсіонера Куцевола Віктора Івановича, одного із хранителів давньої пам’яті села Бране Поле. Вікор Іванович — інтелігентна, сучасна, впевнена в собі українська людина. Не хизуючись і не принижуючись перед столичними прибульцями, запросив нас на подвір’я, запропонував сісти на лавку біля столу та зачекати доки винесе з хати папери. Подвір’я Віктора Івановича та його дружини, що поралася неподалік, свідчило про нестачу працюючих рук на обійсті. Певно, сьогодні це головна проблема села. У старовину українські сільські сім’ї були багатодітними.

Матеріалами, що вручені нам Куцеволом, були друковані вирізки із столичних Київських газет. Ми щиро подякували Віктору Івановичу за надані матеріали, послухали кілька його розповідей та деякі міркування з приводу давніх подій, відвідали разом могилу генерала Вільгельма фон Штемерманна — німецького командувача військами під час Корсунь–Шевченківської битви 1944 року. За тією могилою, яка зараз чомусь опинилася біля городу В. І. Куцевола, окрім Віктора Івановича ніхто не доглядає. Добре уже те, що Куцевол на ній поставив хреста.

Ось що з цього приводу написано в «Історії села Бране Поле Богуславського району».

«Є в Браному Полі могила, про яку раніше не було прийнято згадувати. Тільки пам’ять людська берегла її історію. Це могила німецького генерала Вільгельма фон Штемерманна. Він загинув на полі бою під час проведення радянськими військами визвольної операції, яку назвали Корсунь–Шевченківською. До сьогодні в Браному Полі є люди, які були очевидцями поховання німецького генерала червоноармійцями за особистим наказом маршала Червоної Армії Конєва».

Сподіваюсь, після цього свідчення зрозуміло, чому московська окупаційна влада та її київські сателіти довгих триста років забороняли українцям знати правду про Синьоводську битву, де наші предки разом із білорусами та литовцями звільнили українські землі «Великого Поділля» від золотоординської окупації.

Москва в поширенні правди про Синьоводську битву була незацікавлена, бо саме її військо протистояло князеві Ольгерду та русичам (українцям) у тій битві.

Перш ніж звернутися до матеріалів села Бране Поле, автор пропонує визначити, яке завдання ставили перед собою Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд та хани Золотої Орди, розпочинаючи Синьоводську битву? Що супротивники прагнули вирішити цією битвою?

Князь Ольгерд мав на меті розгромити золотоординське військо та отримати можливість вийти на вільний простір межиріччя Дніпра і Бугу. Далі — винищити усі татарські застави та захопити переправи через річку Синюху — Буг. Таке ж вчинити по Дніпру. Таким чином — відібрати у Золотої Орди територію від Дністра до Дніпра.

Золотоординське військо мало завдання — не дати князю Ольгерду вийти на вільний простір межиріччя і повернути втрачені Білу Церкву, Канів, Таганчу тощо, тобто відновити старий, на ті часи існуючий, кордон.

Отже, перед Синьоводською битвою завданням кожної із сторін було — досягти можливості після розгрому противника вийти на його територію.

А перекрити шлях супротивнику, на північ — для золотоординців та на південь — для русько–литовського війська, кращого місця, ніж давня дорога Бране Поле — Медвін у межиріччі Росі та Гнилого Тікича (Синюхи) у ті часи знайти було неможливо.

Переді мною розкрита сучасна карта із «Атласа юного туриста–краеведа Киевской области» 1990 року видання на сторінці 39. Місце Синьоводської битви на території сучасного села Київщини — Бране Поле найкраще відповідає завданням як однієї, так і другої сторони. Обидва фланги битви закриті: з північного сходу прикривав ліс, який зберігся до сьогодні. Тобто унеможливлювався обхід війська з флангу для кожного з супротивників. А з другого боку — фланг обох військових потуг прикривала річка Боярка — повноводна і доволі широка притока Гнилого Тікича, за якою розташувалися «Круті горби».

Вважатимемо, що золотоординське військо не було розгромлене вщент, а залишило поле битви, зазнавши важких втрат. Тому що після битви, скоріше, самі розбиті татари зібрали та поховали усіх своїх загиблих у могилі на висоті між сучасними селами Медвін — Побережка, у так званій Саур–могилі, яку розкопали і дослідили ще до 1864 року російські археологи та заховали ті дослідження до глибоких схованок.

Ще 60–80 років тому, як казав Віктор Іванович, кожен мешканець села знав про давню битву з татарами. Очолював українців (русичів) литовський князь, а долина, де відбулася ця битва, досі носить ім’я Черкес–долини.

У сучасному описі села, яке надав нам Віктор Іванович Куцевол, йдеться переважно про радянські часи, що свідчить про його недавнє походження. Отож, скоріше за все, опис створений у 1958–1960 роках місцевими старожилами та краєзнавцями, коли збирався матеріал для «Історії міст і сіл Української PCP» та пройшов надзвичайно жорстку повоєнну цензуру. З опису «Історії села Бране Поле» достеменно зрозуміло, ще текст піддано саме російській, радянській цензурі. Тому не будемо на слово сприймати написане, а поставимося до нього критично, в тому числі до подій часів Козаччини та Гайдамаччини, які збереглися в пам’яті сільчан. Пам’ятаймо: саме на цих та навколишніх землях збирало сили українське козацтво.

Ще під час першої зустрічі з Віктором Івановичем Куцеволом між ним та Олегом Диканем відбулася така розмова. Дикань:

— А як у старовину називалося село?

Куцевол впевнено відповів:

— Черкес–долина.

— А коли перейменували?

— Після Коліївщини і Гайдамаччини стало називатися — Бране Поле.

Тож, коли Віктор Іванович пішов до хати по папери, Олег Павлович сказав мені:

— Тоді ваше припущення щодо Синьоводської битви на Браному Полі — хибне. Не могла Катерина II дати таке ім’я селу, в якому відбулася битва за звільнення українців від татар.

Перейменування поселень у ті часи відбувалося тільки з особистого чи то наказу, чи то дозволу імператриці.

І хоча того дня ми ще оглянули давнє поле битви з найвищого місця села Бране Поле, а з татарського боку — з медвинського пагорба, та одностайно переконалися, що Черкес–долина у XIV столітті була найкращим місцем для Синьоводської битви на шляху Великого князя Ольгерда, я таки почав сумніватися у своєму припущенні. Катерина II, дійсно, ніколи б не дозволила возвеличити місце Синьоводської битви перейменуванням села з Черкес–долини на Бране Поле. Хоча імператриця жорсткою рукою винищувала будь–яку пам’ять про зв’язок Московії з Золотою Ордою. Згадайте хоча б знищення при ній сотні монастирів та перепланування міст Центральної частини сучасної Російської Федерації.

У такому невизначеному стані повертався з поїздки. З одного боку, найвище задоволення від почутого та побаченого в селі Бране Поле, з другого, — гірке невдоволення від катерининського перейменування. Розумів, якщо за часів Катерини II відбулося перейменування села, то Синьоводської битви на тому місці бути не могло. Німкеня була хитрою і пунктуальною людиною… Мій добрий товариш по подорожі — нащадок литовських князів Анатолій Кіндеревич, ще під час нашого знайомства у Києві, подарував для нової моєї праці книгу Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» — перевидання Києво–Печерської лаври 1864 року.

Повернувшись до Києва з поїздки до села Бране Поле, почав вивчати подаровану книгу. І раптом ось що в ній вичитав на 445 сторінці: «Баранье поле, село на соединении дорог из Таращи, Звенигородки и Богуславля, в 5–ти верстах от предыдущего села и от Медвина. Жителей обоего пола 796. Расположено на оконечности равнины или раздолья, называемого неизвестно почему Черкес–долиной. Долина эта, окруженная лесистыми возвышенностями, ограничивается речкой Бояркой и селом Медвином. По словам жителей, село должно называть собственно Бранным Полем, потому что когда–то на этом месте происходила брань или битва, главным образом в урочище, называемом ныне Турчиным лесом» [36, с. 445].

Стало зрозуміло — Катерина II не мала ніякого відношення до імені села Бране Поле. Вона, навпаки, приєднавши ту частину України–Русі після поділу Польщі звеліла йменувати село — Баранячим полем. Так вчинити, нахабно принижуючи нащадків давніх русичів, могла тільки особисто імператриця–німкеня, яка люто ненавиділа усе споконвічно руське (українське). Це було саме в її характері — брехати так, щоби волосся на голові дибилося. Ось чому Бране Поле, як іменували мешканці своє село, що засвідчив особисто Леонтій Похилевич у 1864 році, в Російській імперії офіційно носило ім’я — Бараняче поле саме з катерининських часів.

Не забуваймо цього.

А щоби читачі не думали, що автор щось вигадує, засвідчимо ще деякі факти із минулого сусідніх сіл, причетних до битви з татарами на Браному Полі. Ось яку історію розповідають про сучасне село Медвин «Сказания о населенных местностях Киевской губернии…»:

«Медвин, местечко при почтовой дороге из Богуславля (17 верст) в Лысянку (16 верст), в лесистой и плодороднейшей части уезда… местечко расположено на 12–ти небольших ярах и долине, находящейся в центре их, покрытых отличными садами и огородами. Из каждого почти яра вытекает по небольшому ручейку, которые соединившись в один, составляют два порядочных пруда и вершину реки Хоробры. О первоначальной судьбе местечка неизвестно. Местные археологи повествуют, впрочем, следующее: «Пиры Владимира великого… Происходили не только в Киеве, но и в других городах. В пригородах Киевских князь держал запасы напитков, так называемые медуши, медохранилища. и одно из них в этом месте… (Медвин) потерпел страшное разорение от татар, которые истребили огнем и мечем все, что могло быть истреблено; что сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей… Медвин в начале XVI века считался пригородом Богуславля… Есть благодарственный адрес Богуславского Приказа в 1520 году, данный Медвинскому купцу Ярошину за похвальное управление пригорода… Медвин еще в XVII веке считался вольным городом, пользовался на дедичном праве своими землями, избирал для себя старост и судей; что значилось и в королевских привилегиях 1620 и 1655 годов. Медвинскими поверенными, в 1792 году в Варшаве, в главный королевский и Речи Посполитой трибунал занесенных, выражено, что после того, как отнято право выбирать себе старост, назначенные от короля старосты начали притеснять жителей податями и работами… но суд не состоялся по скорому прекращению Польши… При русском правительстве жители не возобновляли тяжбы… Самые бумаги, к этому делу относящиеся и хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники, истребованы в 1859 году местными властями для уничтожения» [36, с. 446].

Звичайно, губернська влада так чинити не мала права, отож, отримала вказівку від імперського російського уряду. Отак викорінювалася пам’ять русичів (українців) про їхню минувшину — цілеспрямовано і підло.

Автор переконаний, що серед знищених у 1859 році за вказівкою Москви документах були й раритети з часів Великого князя Ольгерда, тому що тільки він після Синьоводської битви міг поновити давні князівські привілеї та земельні володіння мешканців Медвина. Щоб читачі розуміли, що Медвин був безпосередньо причетним до битви на Браному Полі, наведу ще один витяг із праці Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии»: «Из окрестных урочищ памятны: а) раскопанная могила Саур, близ дороги в Красногородку, в полутора верстах от местечка, а на север от нее Черкес–долина, от местечка, с коим соединено предание о сражении… в) Юшков лес, Гопчинное поле, Святая и Волчья гора» [36, с. 447].

Як бачимо, сумніву щодо битви з татарами в давнину на Браному полі бути не може.

Настала черга звернутись до «Історії села Бране Поле Богуславського району». Наведу тільки один абзац, яким подана уся давня минувшина села: «Село Бране Поле відоме в історії перемогою князя Новогрудського Скирмунда Михайловича над Балаклаєм, ханом Золотої Орди в 1221 р.» [38, с. 1].

Отож, битва відбулася між татарами Золотої Орди та військом, очолюваним литовським князем. Про те свідчать абсолютно всі нами наведені джерела. Приймемо цей історичний факт за істину.

Звичайно, битва на Браному Полі з Золотою Ордою (татарами) не могла відбутися у 1221 році, тому що ні Золотої Орди, ні татар до 1240 року на Київській землі історія не зафіксувала. Тим більше, що литовське військо вперше, за офіційними даними, з’явилося під Києвом тільки у 1320 році. У будь–якому разі, Літопис Руський, литовські та польські хроніки жодним словом не обмовилися про походи литовського війська на південь Київської землі. Такого історична наука не знає.

Великий Литовський князь Гедимін, за абсолютно усіма існуючими джерелами, далі Києвау 1320 році не ходив. Походи князя Ольгерда (за М. Стрийковським та А. Лизловим) у 1329–1333 роках «До Ачакова и Перекопа» істориками світу визнані помилкою і віднесені до 1362 (1363) року.

Тому битва литовського князя (будь–якого) на Браному Полі Київщини могла відбутися тільки 1362 (1363) року, або пізніше. Оскільки значні битви литовських князів на теренах середньовічної України (Русі) після 1362 року зафіксовані літописами і хроніками Литви, Польщі, Золотої Орди, Німецьких Орденів тощо і всі відомі, то є підстави вважати битву на Браному Полі Синьоводською битвою 1362 року, Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда з військом «дедичей и отичей князей Подольской земли, ханов Кутлубути, Хаджибея и Дмитрия».

Тепер визначимося з «Новогрудским князем Скирмундом Михайловичем». Майже всі давні історичні джерела, які описують хід Синьоводської битви, вказують на присутність у війську Ольгерда синів Новогрудського князя Коріята.

Про те вперше писав у 1577 році польський історик Матей Стрийковський. Хоча попередньо зазначимо, що польським хроністам та російським історикам у питанні Синьоводської битви не можна в повній мірі довіряти через їхнє шовіністичне ставлення до українського питання. Але у цьому повідомленні, вважатимемо, наведений факт достовірний.

Про битву на Синій Воді розповідає також «Хроніка Литовська й Жмойтська».

Ось що вона повідомляє:

«Року 1332. Олгерд, постановивши примире на две лете з крижаками (крестоносцами) прусскими и листанскими [лифляндскими, или вероятнее ливскими, Ливонским орденом], выправился против татар в Поля Дикие; тягнули теж з ним и чотыри его сыновци Кориятовичи: Александр, Константин, Юрий, Феодор–Корията, князя новгородского (Новогрудського. — В. Б.) сынове. А гды пришли до Синей Воды,минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда с трома цариками на три обозы разделенный, то есть Котлубая, Катибея, Бекера и Дмитра солтана» [39].

Тож у поході брали участь князі Коріятовичі. Але літописи і хроніки мовчать про участь у битві новогрудського князя Коріята. Взагалі, щодо цього князя в історії чомусь багато таємниць:

Перше, невідомо, якого року народження.

Друге, невідомо, якого року помер.

Коли заходить розмова про смерть Коріята, то вказують — «между 1358 и 1363 годами»; за тими ж таки джерелами Синьоводська битва теж відбулася у 1363 році.

Трете, невідомо, скільки у нього було дітей (синів і дочок), та інше.

Автор уже писав, що до давніх російських та польських джерел треба ставитися доволі обережно — вони упереджені. Досить хоча б послатись на те, що праця Матея Стрийковського, написана у 1577 році, була вперше у Польщі опублікована 1978 року, після домовленості та узгодження з Москвою. Що цілком зрозуміло.

У той час Росія досі не передала і невідомо, чи взагалі поверне Литовській державі її архіви (Литовська метрика, 600 томів), поцуплених з Вільно після третього поділу Польщі.

Кожен розуміє, що Литовські архіви про таку подію, як Синьоводська битва не могли мовчати. Тому сьогодні доводиться історичну правду шукати. Так от, за свідченням професора М. Молчановського: «(Літопис Великого Князівства Литовського) “Летописец ни слова не говорит об участии Корьятовичей в походе на р. Синия Воды, и можно думать, что рассказ Стрыйковского о подвигах Корьятовичей в битве (Синьоводській. — В. Б.) с Татарами основан на личных соображениях компилятора”» [21, с. 192].

А про Федора Коріятовича той же Микола Молчановський повідомляє, спираючись на достовірні угорські джерела: «Принужденный… оставить родину, Федор Корьятович еще до 1360 г. удалился к Венгерскому королю Людовику» [21, с. 222].

Отож, Федір Коріятович брати участі в поході князя Ольгерда 1362 року не міг. Він повернувся до Новогрудка тільки після смерті батька. Тому є підстави вважати, що особисто Коріят брав участь з деякими своїми синами у військовому поході 1362 року і саме його у спогадах мешканці Браного Поля згадують під іменем «князя Новогрудского Скирмунда Михайловича». У хрещенні Новогрудський князь мав ім’я — Михайло. Звичайно, польські історики були вельми зацікавлені, посягаючи на Поділля, в приховуванні цього факту. Про що не раз говорив професор М. Молчановський у праці «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года» 1885 року видання.

Ось чому збігається рік смерті Новогрудського князя Михайла (Коріята) з датою Синьоводської битви. Не випадково! Загинувши під час битви, князь Коріят реабілітував себе в очах Ольгерда, а його сини — Юрій, Олександр і Костянтин отримали у володіння Поділля — нові, завойовані землі, опальний же вигнанець — Федір посів спадок батька — Новогрудський князівський престол…

Високі дерева на старому кладовищі села Бране Поле досі оберігають таємницю Новогрудського князя та Синьоводської битви 1362 року, як Черкес–долина приховує таємницю походження свого імені від імені командувача Золотоординського війська—Хаджі–Черкеса, що залишився живий і повернувся до своєї далекої Астрахані.