II. Посол Гілльбер де–Ланноа

II. Посол Гілльбер де–Ланноа

У 1421 році до Литовсько–руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де–Ланноа. Він відвідав столицю й двір Великого князя Вітовта, який правив державою та описав свої відвідини Львова, Кам’янця, потім другого Кам’янця (на Поділлі), згодом Білгорода–Дністровського і врешті Криму. І хоча матеріал королівського посла Гілльбера де–Ланноа давно опублікований, а деякі витяги з нього перекладені російською мовою, українські науковці практично ніколи до нього не зверталися. А повного перекладу щоденників Гілльбера де–Ланноа ні російською, ні українською мовою немає.

Уявити не можу, чому українська професура так байдуже поставилася до такого достовірного історичного джерела початку XV століття. Тут може бути тільки одне пояснення: всі ті науковці не бажали працювати з достовірними джерелами, бо послуговувались відвертими російськими вигадками. Раз прилучившись до московської облуди, стали її заручниками на все життя. Цілковито з тієї ж причини вони не мали потреби вивчати матеріали давніх арабських та перських істориків і послів.

Наші науковці досі вважають стародавні арабські, перські та європейські першоджерела сфальшованими, а російські вигадки, компіляцію та відверту брехню не піддають найменшому сумніву. Мені вже не раз доводилося зустрічатись саме з такою логікою мислення істориків. Отож бовтатись у московському «історичному багні» будемо ще довго.

Та повернімося до праці Гілльбера де–Ланноа. Вперше в російській історичній літературі я натрапив на працю де–Ланноа, вивчаючи праці Павла Степановича Савельєва (1814–1859), який у 1850 році в журналі «Географические известия» опублікував невелику статтю «Путешествие в При–Балтийския страны, Великий–Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбертом де–Ланноа, в 1412–1414 годах».

Після цього я шукав та звертався до кожного твору, де була б якась згадка про Гілльбера де–Ланноа. Так натрапив на працю Ф. К. Бруна «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланноа, кавалера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени; в 1399–1450 годах». Дослідження Ф. К. Бруна цінні тим, що паралельно подають текст оригіналу та російський переклад. Але вони не містять повного твору французького лицаря.

І врешті–решт вдалося знайти працю Ємельянова, опубліковану в «Киевских университетских известиях» № 8 за 1873 рік під назвою «Путешествие Гилльбера де–Ланноа в восточные земли Европы в 1413–1421 годах».

Це історичні документи. Про художню літературу зараз мова не йтиме. Всі названі дослідження пройшли жорстку цензуру з прибиранням історичних свідчень, суперечливих московському офіціозу. Тож копітка праця українських істориків із цим достовірним джерелом ще попереду.

Може виникнути запитання: чому автор збирається так багато уваги приділити невідомій в Україні людині? З великим задоволенням відповідаю: саме тому, що ця людина цілком неупереджена до давньої України–Русі, збираюся звернутись по його допомогу. Всі спогади людей, яких торкалися руки московських істориків часів імперії, чи то царської, чи то більшовицької, тим чи іншим чином сфальшовані. Вони подавались тенденційно й упереджено, з певним призначенням. Ось чому треба шукати нові достовірні історичні джерела.

Саме до таких, на мою думку, належать спогади барона Гілльбера де–Ланноа. Вони наведені з оригіналом тексту, тому можуть бути нами перевірені. І це зайвий раз пояснює, чому спогади в імперії не друкувалися в повному обсязі.

Особливої ваги вони набувають тому, що лицар відвідав та дещо розповів про українські землі і міста: Львів, Кам’янець на Поділлі, Білгород на Дністрі, Крим, Берестейщину тощо.

Гілльбер де–Ланноа особисто зустрічався та вів довгі таємні розмови з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, із руським князем роду Острозьких, який на його честь давав банкет, із його родичем, якого величав руським князем Гедігольдом.

Нам слід запам’ятати: саме на так звану «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи позиціонували себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тому, що на її теренах панувала руська (українська) державна мова, сповідувалась християнська релігія їхніх предків, а народ та національні поводирі володіли спадковими правами. Не було в державі на 1421 рік національного та релігійного приниження українців. Великий Литовсько–Руський князь був обмежений державним Сеймом у своїй деспотії. Отож доки не існувало національного та релігійного приниження українців (русичів) у Великому князівстві, доти була стабільність у державі.

Та повернімось до спогадів лицаря Гілльбера де–Ланноа. Ми отримаємо відомості з перших уст: про українську землю, про її керманичів того часу. То були люди державницької думки, великого, всеосяжного кругозору, неабияких вчинків та гідного поступу. То були керманичі значної величі й мудрої голови.

Це московська рука пошматувала українську історію на окремі, непоєднувані кавалки: Велике Київське князівство, Литовську добу цілковитої порожнечі, Козаччину, «об’єднану Російську державу». І якщо нам дозволили дещо знати про своїх керманичів трьох із цих частин, то про наших національних поводирів, так званої Литовської доби, заборонялось знати будь–що. Нам сотні років втовкмачували в голови — то були зрадники й невігласи, які продались за гроші та перейшли слугувати Литві і Польщі. Запроданцями не вважали лише тих, хто служив Москві. Отака халепа набита в наші голови.

Якось мені довелось читати книгу про українську шляхту Литовської доби. Там досить влучно написано: «в цілому ж складалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українська еліта ніби й існувала (бо її лають історики), а з іншого, — ніби й ні, бо “зрадила свій народ” (читай: автоматично перетворилась на польську)» [14].

Бачимо досить недолугу московську побрехеньку: ото московська правляча верхівка за часів Золотої Орди, з 1238 по 1505 рік, не була продажною та зрадницькою, хоча повзала біля ніг татарських ханів та проливала кров свого народу за їхньою вказівкою. Згадаймо хоча б Тверські та Новгородські погроми. А українська виявилася продажною, не національною, хоча подібного ніколи й не чинила.

Задумаймося: навіщо подібне вбивали в наші голови? Сотнями років. Саме спогади та оповіді великих свідків минулого та наші логічні роздуми з приводу тих свідчень можуть покласти кінець великій тенденційній московській облуді.

Наші забуті предки так званої Литовської доби достойні того, аби ми знали про їхні гідні діяння та їхню національну велич.

* * *

Гілльбер де–Ланноа походив із знатної, відомої фамілії Франції, що мала володіння у Фландрії й належала в ті часи до Бургундського герцогства (на кшталт нашого удільного князівства). Був наближеною особою до герцога та короля, бо двічі займав посаду губернатора, спочатку в Еклюзі (з 1416 року), потім — в Роттердамі (з 1426 року). Де–Ланноа став одним із перших кавалерів ордена Золотого Руна, заснованого Філіпом Добрим (1396–1467) — Герцогом Бургундським.

Гілльбер де–Ланноа — людина надзвичайно подвижницького життя: більшу частину свого віку провів у подорожах, мандрах, посольських відвідинах та військових походах; неодноразово навідувався до Палестини, Єгипту і Сирії, аби поклонитися до гробу Господнього, чи провести за дорученням англійського короля Генріха V таємну розвідку мусульманських сил. Войовничий англійський король Генріх V впродовж свого перебування на престолі неодноразово збирався розпочати черговий хрестовий похід до Палестини.

Певно, жодна людина часів Гілльбера де–Ланноа не може похвалитися більшим обсягом побаченого та почутого серед іноплемінників. Він відвідав майже всі великі та малі, вільні та підневільні країни Європи: спекотну Іспанію, де неодноразово брав участь у битвах з маврами; дощову Англію, в якій поклонявся мощам святого Патрикія та сидів у полоні, розпорошену Німеччину, де майже кожен барон чи граф мали своє незалежне володіння. Неодноразово навідувався до Пруссії, аби допомагати своїм мечем пруссакам у битвах з поляками і литовцями. Та ті війни постійно зривались. Бачили його з мечем у Голландії та Данії. Але найголовніше для нас: він без меча відвідав у 1413–1414 роках надзвичайно холодні Новгород, Псков та озерний край Литви, а в 1421 році повторно — Литву, та вперше — благодатну українську землю.

Аби знати, наскільки то була хоробра і войовнича людина, нагадаю всі війни та битви, в яких лицар де–Ланноа брав участь. Маймо на увазі: в ті часи ще тривала Столітня війна між Англією та Францією за королівський спадок Франції. Вона почалася в 1337 і з перервами тривала до 1453 року. Вся Європа перебувала у стані безкінечних війн, експансії, перерозподілу володінь та змін королівських династій. Отож війни точились повсюди.

Лише Велике Литовсько–Руське князівство возвеличувалось у ті роки на теренах Європи як гарант спокою та миру, як велет, готовий дати відсіч кожному, хто посягне на його мирну працю.

Та повернімось до лицаря Гілльбера де–Ланноа: він народився в 1386 році і прожив до 1464. Уже в 1400 році брав участь у протистоянні «під Вантін’ї зі старим сіром де–Жімоном проти сіра де–Лора, в суперечці за спадок». Як бачимо, почав військовий вишкіл з 14 років. У тому ж таки 1400 році брав участь «у десанті графа де–ла–Марша біля Фельмута, у відступі та битві при Сен–Мало».

1403 року де–Ланноа, аби не сидіти вдома, поїхав до Іспанії, де брав участь у лицарських турнірах. І хоча то були не військові операції, та ризикувати своїм життям лицарю таки довелось. Іспанія настільки припала молодому де–Ланноа до душі, що навіки закохався в її чарівних жінок і потім відвідував багато разів. Навіть пролив кров за неї.

1404 року де–Ланноа брав участь у війні на стороні єпископа Іоанна із Баварії, в якій той обороняв свої володіння.

Між інтим, лицар Гілльбер був надзвичайно релігійною людиною, палким католиком. Заради католицької віри міг вчинити зло, бо не вбачав у таких діях ганьби. Але про служіння церкві де–Ланноа поговоримо пізніше.

У 1407 році Гілльбер де–Ланноа знову «з’являється в Іспанії з графом де–ла–Маршем на війну кастильську проти маврів». Після підписання мирної угоди з маврами в 1408 році з’являється в Парижі. Та невдовзі його бачимо «в битві при Отеї». Битва відбулася 23 вересня 1408 року.

1410 року загартований у битвах лицар «знову відправляється до Іспанії, перебуває (у війську. — В. Б.) при облозі Антескерри». А далі бере участь у «битві з маврами, штурмі Архедона, облозі Ронда; після підписання миру відвідує Гренаду». І лише у травні 1412 року повертається на батьківську землю. Як пам’ятаємо, у Франції в ті часи палахкотіла Столітня війна. Тож барон де–Ланноа — вірний лицар герцога Бургундського, одразу потрапляє до виру боротьби з графом Арманьяком, керівником орлеанського угруповання, що сперечалось за королівську корону з бургундцями. У тому ж таки 1412 році бере участь в облозі міста Бурже. Після підписання короткого перемир’я між протиборчими сторонами в 1413 році потрапляє до Пруссії, аби воювати з поляками — союзниками «невірних литовців». Та війна не відбулась.

1415 року англійський король Карл V, після перемир’я, відновив Столітню війну і завдав французам страшної поразки в битві при Азенкурі. Звичайно, в тій битві брав участь наш хоробрий де–Ланноа. І його змусили схилити голову перед англійським королем та покласти до ніг того лицарський меч. У тій битві поклав свої голови майже весь цвіт французького лицарства. Ось чому в 1420 році зустрічаємо барона де–Ланноа у війську англійського короля при облозі міста Монтро і Мелена. Новий герцог Бургундський у 1419 році уклав союз з Карлом V, аби помститись орлеандцям за вбивство герцога Іоанна Безстрашного.

Далі, Гілльбер де–Ланноа із королівськими грамотами відвідав Великого Магістра Німецького ордену Кухмейстера, Польського короля Ягайла, Литовсько–Руського Великого князя Вітовта, Господаря Валахії Олександра і, нарешті, в Константинополі — Візантійського імператора Мануїла. Барон виконував надзвичайно відповідальну і секретну місію. Королі Англії та Франції — Генріх V і Карл VI разом із герцогом Бургундським Філіпом Добрим пропонували об’єднати римську та грецьку церкви і спільними зусиллями визволити «місця Господні» з–під влади ісламських монархів. Тобто вчинити загальний хрестовий похід на Палестину і відновити Ієрусалимське королівство.

Ось чому, вдивляючись у ту далеку минувшину, зможемо гідно оцінити всю могутність і силу тогочасної нашої Батьківщини, велич її керманичів та їхні державницькі діяння. Відчуємо подих тієї доби, побачимо чин русичів–українців на теренах своєї землі та поза її межами.

Знову з’являється барон на полі битви лише в 1426 році, коли «воював у Голландії проти Якова із Баварії». В наступному 1427 році де–Ланноа брав участь у битві під Браверсхавеном проти Англії. Мабуть–таки, барон брав участь і в облозі міста Комп’єн на боці герцога Бургундського, де 23 травня 1430 року була захоплена в полон героїня Франції Жанна д’Арк. Та лицар про цю подію не згадав.

Востаннє Гілльбер де–Ланноа взявся за зброю вже у похилому віці: 1450 року разом з герцогом Бургундським ходив війною в Гjлландію.

Отакий перелік військових діянь навів у спогадах барон де–Ланноа. Як бачимо, досить буремне та неспокійне життя прожив лицар.

При всій своїй войовничості барон був надзвичайно релігійною людиною, досить віддано та ревно служив католицькій церкві. У 1439 році був учасником знаменитого Базельського собору, де прийняли рішення про об’єднання Римської та Константинопольської гілок християнської церкви. Це була найбажаніша подія для барона де–Ланноа.

Він все життя мріяв про таке об’єднання, звичайно, під омофором Папи Римського. Тому не випадковими стали його відвідини 1450 року нового Папи Миколи V (1447–1455), якому де–Ланноа присягнув на вірність.

Мало знайдеться європейців, які б у ті часи тричі побували в Палестині та вклонились до Базиліки Різдва Христового; відвідали знамените селище Віфлеєм, пройшли таємничим Полем Пастухів, ступили ногами до святої Базиліки Різдва Христового через оті маленькі Ворота Покори — 120 сантиметрів заввишки, де народився Ісус Христос. Чи відвідали б не менш знаменитий Ієрусалим та вклонились до Раки Святого Гробу, де закінчилось земне життя Ісуса і відбулось Велике Воскресіння Христове. Нічого не мовимо про інші святі місця Христові у Палестині. Гілльбер де–Ланноа тричі відвідав святі для віруючої людини місця та вклонився кожному.

Навіть цих свідчень достатньо, аби побачити в ньому неординарну особистість, з широким кругозором та неабияким інтелектом. А він ще й двічі навідався до Англії, аби вклонитись мощам святого Патрикія:

вперше у 1414 році — невдало,

вдруге у 1430 році — вдало.

Та двічі був у Іспанії — поклонитися гробу Святого Ягода–Компостелли.

Як уже говорили, помер барон Гілльбер де–Ланноа в 1464 році, спокійною смертю у своєму маєтку.

Не будемо розповідати про інші напрямки діяльності лицаря. Вони вражають уяву навіть сучасної людини. Бо у ті часи, першої половини XV століття, не було сучасних доріг, автомобільного та авіаційного транспорту, ще не були складені достовірні мапи світу, не існувало навіть європейських. Хоча уже робилися спроби створити описи тогочасних країн та доріг, що їх поєднували. Згадаймо хоча б Рашід–ад–діна, його знамениту книгу «Збірник літописів», написаний в імперії Хулагу–хана, що розташовувалась на теренах сучасних Ірану, Іраку та Сірії. Та, звичайно, не перша спроба була вчинена в 1310 році. Але барон де–Ланноа про книгу, мабуть, не відав. А якщо і знав про її існування, то навряд чи тримав її у руках. Ісламський світ таку реліквію не міг довірити войовничому чужинцю.