I. Іоанн де Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук
I. Іоанн де Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук
Переважній більшості мого покоління українців важко відмовитися від російської історичної облуди. Та відверта брехня довгих триста років вбивалась у наші голови. За колоніальні роки гніту Російська імперія наповнила наше життя, наші душі, наш побут і наше довкілля московською отрутою зросійщення, бандитизму й розпусти. Чимало людей за ці роки зреклися материнської мови, українського буття, зрештою — пам’яті про своїх предків. Вони не відають, де могили їхніх батьків, не шанують їх.
Запитайте в такої, душевно скаліченої людини, чи знає вона щось про свого діда–прадіда? І ви відчуєте цілковите провалля не тільки пам’яті, а й совісті. Тож автор ставить своїм завданням повернути правду про наше минуле. Навернути людей до тієї правди, а головне — проторити в дрімучих хащах московських історичних міфів ту стежку, по якій ми рухатимемось далі. Я нічого не вигадуватиму, тільки нагадаю всім нам ті незаперечні факти, які свідомо замовчувались або приховувались. І тоді висновки зробимо разом.
У своїй двотомній праці «Москва Ординська» автор намагався відтворити правду про Московію часів 800–1600 років.
У книзі–дослідженні «Україна–Русь» ми пройдемо ті самі роки українським шляхом.
Після перемоги над Швецією у Північній війні та придушення спротиву України–Русі на чолі з Іваном Мазепою московські владоможці відверто знахабніли. У 1721 році московський цар Петро І проголосив себе імператором, а назву своєї держави Московії змінив на «Російська імперія». Він цілком відкрито заявив: «Отныне народ московский будет зваться народом русским!»
Необхідно визнати: Європа до цього бажання московського Петра не дослухалася. Вона продовжувала величати Петра — царем московським, а його підданих — московитами. Минув не один десяток років, поки переважна більшість європейських країн, отримавши московського хабара, погодились визнати Московію — «Российской империей». Так Франція зробила це лише у 1757 році, Іспанія — у 1759, а Польща — у 1764 році.
Чого цим перейменуванням домагались Московія та її царі? Вони хотіли, щоб новоутворена імперія перетворилася в очах Європи на спадкоємницю Великого Київського князівства, яке існувало у ІХ–ХІІІ століттях. Від Києва йшов спадок до Візантійської імперії, а там вбачалась анексія Середземномор’я. До речі, Петро І привласнив собі навіть герб Візантії — чорний двоголовий орел, аби хоч будь–як скидатися на «третій Рим».
Не будемо продовжувати розповідь про «великі московські старання», ми про них говорили в книжках «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська». Отож, пропоную розпочати дослідження достовірного історичного матеріалу. І розпочнемо зі спогадів посла короля Франції Людовіка IX, знаменитого Вільгельма де Рубрука, до старшого сина хана Батия, Сартака.
Про які незаперечні факти розповів нам посол короля Франції Вільгельм де Рубрук у своїй праці «Подорож до Східних країн в милосердне літо 1253»?
Тих фактів чимало. Уже на ті часи європейці чітко визначали кордони Русі. Послухаймо Рубрука:
«На Північ від цієї області (Перекопу. — В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)» [19, с. 85].
І далі Вільгельм де Рубрук зазначив не менш чітко: «досягли великої ріки Танаїду.. Ця річка слугує східним кордоном Русі» [19, с. 87].
Важливе свідчення Рубрука!
Ми не маємо жодної підстави піддавати сумніву свідчення посла короля Франції. То була високоосвічена людина, яка згодом отримала сан єпископа. У ставці Менгу–хана, в Каракорумі, Рубрук вів тривалі диспути з противниками Християнської віри: мусульманами, буддистами, шаманами і повсякчас перемагав. Його ерудицією та обсягом знань захоплювалися хани імперії Чингісидів.
Отож, у XIII столітті за Доном русичі не мешкали. Що дає підставу на додатковий висновок: не проживали вони за Доном і в Х–ХІІ століттях, бо не існувало передумов до їхньої міграції.
Це свідчення про межі землі русичів стосується і так званої Ростовсько–Суздальської землі, яка завжди лежала за Доном. Тим більше, що Рубрук зазначив у своїй праці, що країна, яка лежала за Доном «північніше ставки Сартака», йменувалась Країною Моксель.
Між іншим, московська історіографія не знає між Доном та Волгою в ХІІ–ХІІІ століттях жодної держави, окрім Великих князівств Володимирського й Рязанського, які мали своїх «государів». А саме те засвідчив посол короля Франції.
Звернімося знову до Вільгельма де Рубрука:
«На півночі цієї області (Криму. — В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади; як тільки їхня вода потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, мов крига; із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів–іперпера» [19, с. 68–69].
Маємо незаперечне свідчення про потужні контакти Русі з Кримом у XIII столітті. Саме так — потужні контакти. Бо хани Батий і Сартак мали з тієї торгівлі сіллю великий зиск. Отак, із простих фактів отримали достовірну інформацію.
По–перше: не таких вже й великих втрат зазнала Русь від навали війська хана Батия у 1240–1241 роках. Бо якби втрати населення Русі були значними, то відновити життєдіяльність нашої землі за 10 років було б неможливо.
По–друге: торгівля між русичами і Кримом не могла би приносити ханам «великих прибутків».
Татари перейшли Русь військовою смутою з півночі на південь завширшки приблизно 150 кілометрів, захопивши Чернігів, Київ, Колодяжин, Ізяслав, Кременець, Володимир–Волинський, Брест, вийшли до Польщі. Своїх поселень на Правобережній Україні, як ми це бачили в Ростовсько–Суздальській землі, татари на перших порах не тримали. Найближча до Києва татарська застава, як свідчив 1246 року посол Папи Інокентія IV Плано Карпіні, була розташована на відстані «шести днів кінного переходу».
Звернімо увагу, що й ті міста, які зруйнував Батий, відновлювались досить таки швидко, в них не припинялось людське життя. Так уже 1246 року Київ приймав купців Константинопольських, Бреславських, Польських, Генуезьких, Венеціанських, Пізанських, із Акри, із Кафи, із Австрії та багатьох інших.
Послухаємо Плано Карпіні:
«Свідками є всі громадяни Києва, які дали нам провідників і коней до першої застави Татар… Крім того, свідками є Бреславські купці, які їхали з нами до Києва та знали, що ми заїхали до Татарської землі, а також багато інших купців… із Польщі, із Австрії, що прибули до Києва після нашого від’їзду до Татар. Слугують свідками й купці з Константинополя, що приїхали в Русь через землю Татар і котрі перебували в Києві, коли ми повернулись із землі Татар. Ось імена тих купців: Михайло Генуезький, а також і Варфоломій, Мануіл Венеціанський, Яків Реверій із Акри, Микола Пізанський; це найбільші, головні. Інші менш важливі: Марко, Генріх, Іоан Вазій, другий Генріх Бонадієс, Петро Пасхамі; було ще багато інших, але їхні імена невідомі нам» [19, с. 62].
Як вам таке подобається?
Мертвий Київ (за московськими вигадками) переповнений купцями зі всього світу.
Якби не працювали ремісники та майстерні Русі й Києва, то навіщо б до Києва збиралося стільки купців?
Отож, відповідь очевидна: Київ після 1240 року й надалі залишився головним центром східнослов’янських земель. Він тільки втратив титул столиці держави. І ще: князівства і землі Русі не зазнали нищівних втрат від навали татар, бо хан Батий більшість із них не чіпав, обминув.
Це історично достовірна правда, і нам треба її поновити в українських історичних матеріалах, як би цьому не протидіяла Москва.
Перший ректор Київського університету професор М. О. Максимович, який у першій половині XIX століття користувався не сфальшованими матеріалами, писав:
«В поруйнованому Києві був поруйнований Печерський монастир: проте усі 80 років Татарщини продовжувався неперервний ряд семи ігуменів Печерських… При усій волі Татарській над Руссю, не маємо права говорити про обезлюднення землі Київської» [1, с. 132–133].
І після навали військ хана Батия Русь продовжувала жити і розвиватись, як цілком самобутній слов’янський етнос, маючи своїх церковних і державних поводирів.
За свідченням того ж Плано Карпіні в 1245–1247 роках у Києві владу очолював тисяцький Данила Галицького, який разом з київськими боярами правив містом. Канів був першим татарським форпостом, де вони тримали свого представника.
Але в Каневі мешкали русичі. От що писав посол Папи Інокентія IV:
«Звідціля (із Кракова. — В. Б.) він (князь Василько. — В. Б.) повіз нас у свою землю…, послав з нами до Києва одного служителя… Завдяки милості Божій… ми прибули до Києва, який є столицею Русі; прибувши туди, ми влаштували нараду про нашу подальшу подорож із тисяцьким та іншими знатними людьми, які були там. Вони нам повідомили, якщо ми поїдемо в Татарію тими кіньми, яких маємо, то наші коні можуть здохнути… бо вони не вміють здобувати копитами з–під снігу траву.. І так… ми на конях тисяцького і з його провідником… виїхали з Києва…
Прибули до… селища Канов (Канів. — В. Б.), яке перебувало під безпосередньою владою Татар. Начальник цього селища дав нам коней і провідників до другого селища, начальником якого був алан за іменем Міхей…
Після цього ми виїхали разом із ним в понеділок чотиридесятниці, і він провів нас до першої застави Татар» [19, с. 44–46].
Це не вигадка, чи припущення, а достовірна фіксація стану речей на початку 1246 року: перша татарська застава була розташована у ті роки в районі сучасного міста Дніпропетровська і прикривала переправу через річку Дніпро. Хто бажає пересвідчитись, раджу звернутись до «Мапи шляху Іоанна де Плано Карпіні».
Русь продовжувала правитися своїми князями і жити на своїй землі. Це чергове свідчення Плано Карпіні, подобається воно комусь чи ні. І останнє, на що звернімо увагу. Бо висновків, вивчаючи книги Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука, можна зробити безліч. Ось слова посла короля Франції Рубрука:
«…мандруючи від становища до становища… досягай великої річки Танаїду (Дону. — В. Б.)… У тому місці, де ми прибули до берега, Батий і Сартак наказали облаштувати поселення Русичів, котрі переправляють човнами послів та купців… (Вони) мають пільгу від Батия, бо не мають інших обов’язків, окрім перевозити їдучих туди та назад» [19, с. 86–87].
Вільгельм де Рубрук писав цілком відверто, що в Криму та в Причорномор’ї у ті часи мешкало та працювало дуже багато русичів. Послухаймо:
«…завдяки Русичам, кількість котрих серед них (татар. — В. Б.) дуже велика» [19, с. 84].
А якщо згадаємо, що ті ж русичі «зі всієї Русі» ще й возили сіль від Перекопу, з яких «Батий і Сартак мають великі прибутки», то дізнаємось, хто в XIII столітті проживав у Причорномор’ї.
Про що свідчать оті беззаперечні факти?
По–перше: тамбовських, московських та інших «мужиків» у XIII столітті на берегах Чорного моря та в Криму свідки тих часів не бачили. Ото не було, хоч плач!
Втрати Русі від навали війська хана Батия були менш жахливі, ніж про те нам «співають пісень» московські та українські історики старої школи. Певно, вони дещо прибільшують, задля приниження Києва. Бо ж їздило по сіль «зі всієї Русі» дуже багато людей. Цілими валками, звідусіль.
По–друге: коли в Криму та на прибережжі від Дністра до Дону живе і працює «дуже велика кількість» русичів, то це свідчить, що вони там з’явились не несподівано. Вони обживали та облаштовували ті степи, те «Дике поле» ще з давніх століть, коли туди ходив Святослав Хоробрий із своїми дружинами русичів, а ще раніше — скіфські царі. Хоч би що казали московити, як би казились, та до тих людей вони не причетні. Хоча російська історіографія й досі пнеться агітувати світ, що саме тамбовські та рязанські «мужики», починаючи з ХVІІІ, катерининського, століття обживали землі так званої «Новоросії». Дуже вже хочеться поцупити кавалок чужої землі.
Саме в ті далекі роки почали зароджуватися українське козацтво та українське чумацтво. Бо хто може заперечити, що ті далекі валки возів із сіллю з–під Перекопу 1253 року не чумацькі? І люди наші українці–русичі, і співали пісень наших — довгих, тягучих, мов той безмежний степ, і так само страждали, і так само сміялись, як їхні нащадки. Головне — все те творилось рідною мовою предків. Українською мовою!
А хто заперечить, що поселення русів, які чинили перевіз через ріки, не козацькі поселення? То далекі прообрази наших козачих родин, які обживали «Дике поле», вчились себе захищати та сповідували свою християнську релігію. Ту особливу, козацьку віру навіть Вільгельм де Рубрук не міг сприйняти, бо вона забороняла пити татарський кумис, аби не запозичувати чужих звичаїв:
«Християни… є серед них (татарів. — В. Б.)… Русичі…, що хочуть зберегти себе, не п’ють його (кумису. — В. Б.) і вважають, що вчинили великий гріх, коли його вип’ють, тож тоді їхні священики замолюють гріхи, немовби ті люди завинили перед Господом» [19, с. 83].
Ото медовуху пий, хоч залийся, а кумис — зась! Бо то пійло — бусурманське! Чим не козацька мораль?! Звичайно, у середині XIII століття наші козацькі поселення та українські чумацькі валки ще тільки зароджувались, тож не могли мати звичних для нас образів та характерних ознак. І це — зрозуміло. Бо ті козацько–чумацькі ознаки вироблялись віками, щоб врешті–решт набути характерного, остаточного вигляду.
Але заперечувати їхню першу появу в ХІІ–ХІІІ століттях — нерозумно. Бо коли ми зазирнемо у ХІV–ХV століття (а ми це зробимо!), то побачимо, що й у пізніші часи руські (українські) князі дбали про Дике поле: будували там поселення, захисні споруди та порубіжні варти. Про що говоритимемо в кінці книги.
Пославшись на праці великих свідків минулого Іоанна де Плано Карпіні (1245–1247) та Вільгельма де Рубрука (1253–1255), ми дещо дізнались про нашу минувшину.
Серед українців у всі віки були гідні, патріотичні люди, які достойно захищали інтереси нації. Цікаво зазначити, — свідчення українських істориків минулого ніхто не зумів спростувати до часів Російської більшовицької імперії. На сторожі української правди завжди стояли історики, патріоти нашого народу, такі як: М. О. Максимович (1804–1873), М. І. Костомаров (1817–1885), О. М. Маркович (1790–1865), О. М. Бодянський (1808–1877), В. І. Григорович (1815–1876), А. Ю. Кримський (1871–1942), М. С. Грушевський (1866–1934) таін. Це не прості науковці, це люди зі світовими іменами, люди, з якими й сьогодні рахується світова наука. То вже за більшовиків Російська імперія залізним котком пройшлася по історичній достовірності та остаточно спаплюжила ту науку. В ті часи писали що хотіли і як хотіли. Хоча і за царату робили подібне, лише приховували.
Як за царату, так і за більшовиків, наших, світового рівня професорів, академіків і науковців, люто ненавиділи та переслідували за обстоювання історичної правди. Хоча ту правду вони й обстоювали навпіл, тільки те, що було цілком очевидно.
Тому й лютували московська влада та її «оприччина», що у відповідь нічого було сказати. Отож виганяли учених з кафедр та висилали подалі від столиць. А за радянських часів двох із названих, що дожили до того часу, знищили фізично.
А скільки було знищено нашого, українського, наукового та інтелектуального потенціалу — годі й казати. То була звичайна московська варварська політика геноциду А ті історики, які побажали тихо жити на рідній землі, пішли прислуговувати Москві, сприйняли московські міфи і стали поширювати їх серед одноплемінників. За що отримували наукові звання, посади та нагороди. Вони створили потужні «наукові школи», які й досі сповідують і пропагують оту страшну для нас, українців, московську брехню.
Але прийшов час істини! І ми зобов’язані подивитись на минуле чесними українськими очима. Бо якщо цього не зробимо, то й далі плентатимемось за московським історичним возом.