Кампанія «Волинь—43». Політизація теми

2003 р. потужна інформаційна хвиля перекинулася в Україну і змусила реагувати українську громадськість, політиків та науковців. Реакція останніх тоді була чи не найменш помітною. Попри проведення низки наукових конференцій (у Києві, Львові, Острозі), підготовку кількох публікацій, їхній голос у бурхливій дискусії був далеко не визначальним. Саме тоді стало добре помітно, наскільки мало вивчають проблему польсько-українського протистояння в українській історіографії й наскільки українські науковці менше готові до обговорення. Попри те що польська історіографія питання перебувала лише на стадії становлення, її здобутки порівняно з українською були на кілька порядків значнішими. Тож недивно, що і наукова, і ширша громадська дискусія відбувалася майже виключно у заданих польською стороною межах.

Інші учасники обговорення з українського боку виявилися ще менш готовими, ніж історики, адже для багатьох із них новиною стала власне інформація про кривавий конфлікт. Тим не менше чи не кожен політик (серед них президент Леонід Кучма, спікер Володимир Литвин, тодішній очільник опозиції Віктор Ющенко) або громадський діяч, який претендував на певну суспільну роль, вирішив висловити особисту думку щодо гостро актуальної теми. Частина посіла позицію виправдовування: «не ми перші», «не ми одні», «а наших також багато побили». Інші ж, не намагаючись розібратися в суті справи, вирішили взяти на себе «важку ношу» й висловили готовність покаятися в усіх «гріхах» свого народу, які будуть запропоновані польською стороною. При цьому висувався «важливий» геополітичний аргумент: «Польща ? наш єдиний шлях до Європи, не сміємо його втратити».

Цікавою є реакція офіційної влади України на ініціативу західного сусіда. Тривалий час українські чиновники уникали необхідності визначити своє ставлення до українського визвольного руху ОУН та УПА, тому посісти якусь позицію в оцінюванні конфлікту, одним із головних суб’єктів якого був цей рух, дуже непросто. Пришвидшена і дещо хаотична підготовка до формування офіційної позиції почалася наприкінці 2002 р., коли вже на повну силу розгорталася польська інформаційна кампанія. У листопаді цього року дано термінове доручення про пошук документів архіву СБ України, а в грудні на виконання доручення Президента України розпорядженням Секретаря Ради національної безпеки й оборони України створено Робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. Тобто, якщо польська сторона на той момент уже спиралася на наукові напрацювання та концепції, зокрема матеріали слідства, проведеного Інститутом національної пам’яті Польщі з 2001 р., то українська лише починала пошук матеріалів. Тож немає нічого дивного в тому, що керівництво країни так і не зуміло виробити для себе більш-менш цілісного бачення подій 60-літньої давності і змушене було рухатися у руслі, визначеному Польщею.

Політичним підсумком дискусій цього періоду стала прийнята мінімальною більшістю (227 голосів) заява Верховної Ради про річницю волинської трагедії. Уже перше її речення свідчить, що українські політики не вийшли за межі, окреслені їхніми польськими колегами: «60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства». Лише в наступних реченнях ідеться про події, які стали трагедією обох народів.

Через дві години після цього аналогічну заяву зроблено польським Сеймом. Як демонстрування здатності до компромісу польські політики безпосередньо перед голосуванням відкинули пропозицію замінити в тексті заяви слово «трагедія» на «геноцид». Документ підтримали 323 депутати польського парламенту.

Кульмінацією відзначень 2003 р. стало відкриття 11 липня Президентами України та Польщі меморіалу загиблим полякам у селі Павлівка (колишній Порицьк). Попри атмосферу взаємоповаги та взаємопрощення, це не стало подією, яка засвідчила би подолання трагічного минулого, адже офіційний захід значною мірою не відображав суспільних настроїв ні в Польщі, ні в Україні, де активна інформаційна кампанія радше роз’ятрила рани минулого. Символом цього став щільний кордон міліції довкола села Павлівка, який відгороджував учасників акції від представників українських націоналістичних сил, котрі виступали з протестом проти її проведення.

Загалом, попри запевнення ініціаторів, що «відзначення трагічних подій на Волині 1943 р. сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами», це вшанування вилилося передусім у надмірну політизацію теми польсько-українського конфлікту, яка досі залишається визначальним чинником його розуміння в сучасних українському та польському суспільствах. Саме з 2003 р. 11 липня стало днем поминання жертв польсько-українського конфлікту, майже обов’язковим для польських політиків. Таким чином, різними пам’ятними заходами цю тему актуалізують на політичному рівні принаймні раз на рік.

Однобокий підхід до вшанування жертв війни дещо вирівнявся після зміни влади в Україні ? 2006 р. за участі Президентів Віктора Ющенка та Лєха Качинського відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Імовірно, приязні стосунки між новими президентами Польщі та України 2008 р. не дали розгорнути інформаційну кампанію «65-ї річниці Волинської трагедії» до масштабів п’ятилітньої давнини. Драматичні актуальні події тодішнього літа — російська агресії проти Грузії, яку спільно засудили обидва Президенти, спонукали більше уваги звертати до сьогодення і не дати порушити активну спів­працю між державами.

Рік перед тим, 2007-го, у польському суспільстві тривали дискусії щодо іншого пам’ятника — «монумента жертвам геноциду, здійсненого ОУН—УПА щодо польського населення Східних Кресів». Дискусію викликала не власне ідея такого пам’ятника чи місце його спорудження (ним мала бути Варшава), а її художнє втілення. Громадський комітет, який взявся за його спорудження, запропонував втілити в життя проект відомого скульптора Маріана Конєчного. Пам’ятник мав являти собою стилізоване дерево, до якого колючим дротом прив’язано тіла чотирьох дітей. Цей образ був відомий майже кожному, хто бодай трішки цікавився питанням «Волині—43». В його основі страшне фото, яке побутувало як зображення жертв УПА. Попри драстичність світлини, її часто друкували в пресі, іноді навіть виносили на обкладинки книг. Уперше це зображення з підписом «Польські діти, замордовані відділом УПА в околиці села Козова Тернопільського воєводства восени 1943 р.», з’явилося у відомому кресов’яцькому журналі «Na Rubie?y». Потім історик Александр Корман подав його детальну історію — фото зробив німецький фотограф, зберіг вояк АК Владислав Заголовіч. Він твердив, що таких страшних дерев було багато, і бандерівці називали їх «дорогою до самостійної України». Тобто на момент, коли дійшло до втілення зображення у пам’ятник, який мав символізувати польські жертви, його автентичність не викликала жодних сумнівів.

Споруджений 2009 р. і досі не відкритий пам’ятник загиблим українцям у селі Сагринь

Тому сенсацією стала справжня історія цього фото, яку розповіли на шпальтах газети «Rzeczpospolita» Ада Рутковська та Даріуш Стола. Виявилося, світлина фіксує страшну подію, яка сталася проти ночі з 11 на 12 грудня 1923 р. — вбивство божевільною матір’ю своїх чотирьох дітей. Фото з’являлося в тогочасній пресі, а потім 1928 р. у спеціальних виданнях з психології. Ще 1948 р. воно було використане як ілюстрація до підручника судової медицини.

Урешті пам’ятник жертвам УПА у Варшаві таки постав, хоч і в іншому вигляді. А страшне фото знову стало ілюстрацією — як легко маніпулювати суспільством через медіа, насичуючи його емоціями!

Тим часом симетрія в історичній політиці України та Польщі, яка виливалася в спільне вшанування польських та українських жертв конфлікту 1940-х рр., припинилася наступного, 2009 р. Тоді взимку за участі двох Президентів відкрили пам’ятник полякам, загиблим у Гуті Пеняцькій. Наступним мало стати відкриття монументу українцям, вбитим у Сагрині. Пам’ятник поставили, але він досі чекає обіцяного відкриття за участі керівників двох країн. Очевидно, знову втрутилася актуальна політика. Наступного, 2010 р., мали відбутися президентські вибори. Лєх Качинський розраховував на підтримку правого електорату, сильний вплив на який мали кресов’яцькі організації. Подальша співпраця з Президентом Ющенком у царині історичної політики могла коштувати польському Президенту його крісла, тим паче що позиції самого українського Президента в його країні на той момент уже були досить безнадійними. А це означало, що в разі переобрання Качинському доведеться налагоджувати співпрацю з іншим очільником України, і жоден із кандидатів на це місце не висловлював бодай трохи чуйності щодо питань українського минулого. Тому влітку 2009 р. відбувається доволі різкий поворот в історичній політиці Польщі.

Ще раніше, 2007 р., права партія «Ліга польських родин» через своїх депутатів у Європарламенті намагалася провести проект ухвали про визнання подій на Волині геноцидом поляків. Ця ініціатива не увінчалася успіхом, але актуалізувала на політичному рівні питання юридичної кваліфікації польсько-українського конфлікту. З 2008-го такі рішення почали приймати на місцевому рівні: 28 вересня за це проголосував Сеймик Дольносльонзького воєводства, 27 жовтня 2009-го — сеймик Опольського воєводства, 28 грудня 2009-го — сеймик Підкарпатського воєводства, 23 лютого 2010-го — сеймик Люблінського воєводства.

Урешті 15 липня 2009 р. Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних Кресах». Очевидно, вона стала не результатом юридичних чи історичних дискусій, а передусім політичного компромісу, адже в ній ідеться не про геноцид, як того вимагали окремі праві партії, а міститься досить дивне формулювання про «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду».

Опитування, проведені польськими соціологами 2009 р., засвідчили суттєві зміщення у сприйнятті цієї теми суспільством. Визначальну роль у цих змінах відіграли саме масмедіа. Безперечно, позитивним наслідком їхньої роботи стало те, що 2009 р. вже понад 56 % респондентів чули про польсько-український конфлікт. Проте зросла не лише обізнаність суспільства, але й однобокість в оцінюванні цього конфлікту: уже 89 % вважає, що його жертвами були тільки поляки, і лише 9 % — поляки й українці.

Таке сприйняття польсько-українського протистояння мало масштабний вплив на розуміння минулого наших народів. Згідно з тим самим опитуванням 2009 р., саме українців (на базі родинних спогадів) названо головним ворогом поляків у Другій світовій війні (так заявили понад 63 % опитаних). Німці опинилися на другому місці (62 %), росіяни — на третьому (57 %). Доказом того, що така «ієрархія ворогів» є радше результатом впливу медіа, а не власне родинної пам’яті, стали відповіді про контакти родин респондентів із представниками інших націй: лише 14 % перетиналися в роки війни з українцями, 48 % — із німцями і 40 % — із росіянами. Такі однобокі уявлення про польсько-український конфлікт формують також ставлення до пам’яті про його учасників. У питанні про згоду на опіку щодо могил і цвинтарів учасників Другої світової війни понад 58 % погодилися, що така опіка може бути щодо могил вояків вермахту, 63 % — стосовно червоноармійців, і лише 34 % вважає, що на неї можуть заслуговувати і вояки УПА.

Починаючи з 2010 р. до інформаційної дискусії про польсько-­український конфлікт активно долучаються російські прокремлівські медіа та проросійські політики в Україні. Звинувачення в «геноциді на Волині» для російської пропаганди стали інструментом у боротьбі проти спроб України досягти міжнародного визнання Голодомору 1932—1933 рр. як геноциду.

У квітні 2010 р. в Києві відкрито виставку «Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН—УПА», ініціаторами якої виступили відома проросійська сила в Україні ? організація «Русскоязычная Украина» (керівник Вадим Колісніченко) та Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві, яке представляє крайні праві політичні сили Польщі. Відкриття виставки відбулося в залі, що належить Державному управлінню справами, під пильною охороною сотень міліціонерів, і стало помстою нової влади, відомої проросійськими симпатіями, зі своїми попередниками. Головним завданням заходу було не розібратися в причинах та перебігу війни, а представити ОУН та УПА як воєнних злочинців і таким чином скомпрометувати історичну політику, спрямовану на реабілітацію визвольного руху. З іншого боку, виставка дозволила крайнім польським націоналістичним силам проводити власну пропаганду, користуючись зміною політичної ситуа­ції в Україні. Відповідно, інформація, подана на стендах, була надзвичайно однобокою та упередженою, містила зумисні перекручення й відверті фальсифікації.

У червні 2011 р., напередодні жовтневих виборів, у польському парламенті знову заговорили про польсько-український конфлікт понад півстолітньої давності. Депутат Сейму Францішек Єжи Стефанюк озвучив пропозицію прийняти ухвалу «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті мучеництва кресов’яків». Обґрунтовуючи свою пропозицію, депутат наголосив: ідеться про вшанування пам’яті 200 тисяч (!) жертв злочину, який мав ознаки геноциду. Політик у своїй заяві пішов навіть далі, порівнюючи цей конфлікт із нацистськими та радянськими злочинами, а українських повстанців — із сучасними терористами: «Цей третій злочин проти польського народу ? нарівні із радянським і німецьким геноцидом ? досі не залишився покараним або засудженим. Натомість за океаном, в Україні і навіть у Польщі поставлені сотні пам’ятників, котрі прославляють злочинців-терористів. І це діється в часи, коли цивілізований світ бореться з тероризмом».

70-ту річницю Волинської трагедії (2013) в масмедіа відзначали інформаційною кампанією, дуже схожою на ту, яка реалізовувалася 10 років тому. З тією різницею, що вона була більш масштабною, з ширшим використанням новітніх засобів медіа — телебачення, Інтернету, соціальних мереж, відео і в хронологічному плані тривала майже від лютого до липня. Фільми та спеціальні програми, присвячені цій темі, транслювали на провідних каналах TVP1, TVP Polonia, TVP Historia. Значна частина цих медіальних продуктів мали пізнавальну й історичну цінність, але, на жаль, чимало було й таких, що сприяли подальшій таблоїдизації теми, як-от: своєрідне ноу-хау відзначень 2013 р. — реконструкція подій протистояння в Радимні «Wo?y? 1943 — nie o zemst?, lecz o pomi?? wo?aj? ofiary», яку транслювали в прямому ефірі на телеканалах «Polsat News» i «Republika TV». «20 липня 2013 року під Перемишлем. Вечоріє. Банда українських націоналістів оточує село, — так описує цю подію журнал польською (!) «Wprost». — Чути крики «Смерть ляхам!». Підкладають вогонь під будинки, а людей мордують сокирами, вилами, ріжуть пилами, виколюють очі, палять живцем. Реконструкція волинської різні 1943 року має служити… поєднанню? Так принаймні вважає перемиське Товариство історичної реконструкції XDOC».

Показовим моментом 2013 р. була практично цілковита відсутність дискусій про польсько-український конфлікт на науковому рівні. Один з організаторів конференції польських науковців стосовно цієї теми в Люб­ліні так пояснив журналістам відсутність українських істориків: «Не хотіли, щоб була дискусія».

Розуміючи, що українська влада, представлена проросійським Януковичем, абсолютно байдужа до цієї теми, українська громадськість намагалася взяти на себе роль суб’єкта у стосунках із польською владою та суспільством. Навесні 2013 р. створено громадський Комітет примирення між народами, який очолив колишній Президент України Леонід Кравчук. У його складі виявилися відомі авторитетні особистості — дисидент Євген Сверстюк, акторка Ада Роговцева, письменниця Марія Матіос, очільник Української православної церкви Київського патріархату Cвятійший Філарет, кардинал Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар та ін. У зверненні Комітету зазначалося: «Висловлюємо своє щире співчуття нашим сучасникам-полякам, нащадкам тих, хто загинув чи постраждав тоді від рук українців, так само й нащадкам українців, які загинули чи постраждали від рук поляків. До цього нас спонукає, зокрема, згадування трагедії, яка сталася на Волині сімдесят років тому. Схиляємо голови перед пам’яттю усіх жертв, запрошуємо до молитви про них та закликаємо зробити все можливе, щоб подібного більше ніколи не сталось!» На жаль, українська ініціатива залишилася майже не поміченою в Польщі, очікуваної її підтримки з боку польських інтелектуалів та моральних авторитетів так і не було виявлено.

Звісно, радикалізувалися й політичні сили, які знову активізували питання щодо кваліфікування подій на Волині 1943 р. як геноциду. Законодавчий акт висловили готовність підтримати Польська селянська партія, Союз демократичних сил та найбільша з тодішніх опозиційних сил «Право і Справедливість». Щоб завадити ухваленню такого політичного рішення, до Варшави прибули від імені Комітету примирення Леонід Кравчук, дисидент Євген Сверстюк та колишній віце-прем’єр міністр часів Віктора Ющенка Іван Васюник. Вони зустрілися з польським Президентом та головою Сейму, а також із представниками усіх парламентських партій, за винятком ПіС, які виявилися надто зайнятими для цього.

Так само напередодні голосування активні зустрічі з польськими політиками мав інший представник України (чи, може, представник іншої України?) — Вадим Колісніченко, ініціатор звернення 148 депутатів Верховної ради з «Партії регіонів» та Комуністичної партії до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду.

Врешті 12 липня 2013 р. було ухвалено спеціальну постанову Сейму, якою, схоже як 2009 р., знищення поляків було названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Для означення «геноцид» забракло голосів керівної партії «Громадянська платформа». Але документ містив низку інших тверджень, які вважали своєю перемогою кресов’яцькі організації, зокрема твердження про 100 тисяч польських жертв цього конфлікту. Таким чином, ця цифра, яка так і не була підтверджена опертям на поважні історичні чи демографічні дослідження, поступово стала канонічною.

Перемишль. 26 червня 2016 р.

20 липня аналогічну ухвалу прийняв і сенат. У цьому документі, між іншим першою антипольською акцією УПА названо знищення села Паросля. Знову-таки, попри брак переконливих аргументів на користь цієї гіпотези, в історіографії вона стала елементом канонічної версії, тепер ще й легітимізованої через законодавчий акт. Посилена увага суспільства до польсько-українського конфлікту обернулася 2013 р. на тисячу публікацій масмедіа, гарячі політичні дебати та заяви, натомість тоді не з’явилося жодного нового наукового дослідження з цієї теми. Тож її політизація й таблоїдизація тривала і дістала відображення в суспільній свідомості.

Соціологія 2013 р. продемонструвала тенденції, дуже близькі до тих, про які йшлося 2009 р.: збільшення кількості осіб, обізнаних із конфліктом, — 2013 р. таких уже 69 % — і збереження його однобокої оцінки: 52 % вважають жертвами тільки поляків (ця цифра менша за 2009 р.), тільки 2 % — українців, 9 % — поляків та українців. Натомість 52 % вважають винними у конфлікті українців, 3 % — українців та поляків і 1 % — поляків.

Шанси змінити ситуацію з’явилися завдяки Євромайдану. Українська Революція гідності здебільшого дуже позитивно була сприйнята в Польщі. Поляки були серед тих, хто допомагав Майдану й навіть особисто брав участь в акції протесту. Лише незначна частина польського суспільства не підтримала українців у боротьбі за свої права проти режиму Януковича. Серед тих, хто підхоплював і поширював тези російської пропаганди про «фашистів» на Майдані, були польські кресов’яцькі організації. Зокрема, такої думки про громадянський протест в Україні дотримувався один із чільних діячів кресов’яцього руху Тадеуш Ісакович-Залєський. Для нього достатнім свідченням «фашизму» була наявність серед протестувальників червоно-чорних прапорів УПА та вживання бандерівського вітання «Слава Україні!».

Перемога Євромайдану призвела до змін у гуманітарній політиці України — на зміну проросійській та прорадянській історичній політиці прийшла політика, спрямована на відродження національної пам’яті. Вона стала особливо актуальною, зважаючи на війну з Росією, у якій остання активно використовує радянські історичні міфи та стереотипи для мобілізації прихильників на боротьбу з Україною. Деконструкція цих міфів, подолання наслідків комуністичного тоталітарного режиму стало питанням не лише гуманітарної політики, а й безпеки держави.

Тому навесні 2014 р. відновлено діяльність Українського інституту національної пам’яті як урядового інструменту реалізації державної історичної політики. Власне, з ініціативи української установи навесні 2015 р. спільно з Інститутом національної пам’яті Польщі створено Українсько-польський форум істориків. Його головним завданням було продовжити перервані ще 2008 р. наукові дискусії про конфлікти між українцями і поляками в 1939—1947 рр. Форум, у складі якого 12 істориків (по шість із кожної країни), планує збиратися двічі на рік. Станом на 2016 р. відбулося два його засідання — в Києві та Варшаві.

Проте відновлення діалогу істориків не означало негайної деполітизації історичної теми. Навпаки, 2016 р., попри «неювілейні» роковини, ця тема знову опинилася в епіцентрі політичних баталій у Польщі. Очевидно, в першу чергу тому, що за результатами виборів попереднього року абсолютну більшість у Сеймі дістала партія Право і Справедливість. Уже перші кроки нової польської влади показали її спрямованість на політичний реванш за роки перебування в опозиції. Одним із елементів цієї політики став реванш за події 2013 р., коли через позицію тодішньої партії більшості Громадянської платформи не вдалося прий­няти ухвали з визнанням польсько-українського конфлікту як геноциду. Навесні 2016 р. у Сеймі зареєстрували аж три проекти стосовно оцінювання цієї історичної події — керівної партії ПіС, Селянської партії та праворадикальної «Кукіз-15». В усіх трьох проектах було використано термін «геноцид».

Цього разу на законодавчі ініціативи в сусідній Польщі відреагували українські парламентарі. На зустрічах із автором одного із законопроектів депутати Верховної Ради наголошували, що прийняття такої постанови може негативно позначитися на сучасних польсько-українських стосунках і перекреслити дотеперішні напрацювання громадськості та політиків, спрямовані на подолання цієї важкої сторінки нашого минулого. Спікер українського парламенту Андрій Парубій в розмові зі своїм польським колегою запропонував прийняти спільну заяву, у якій було б засуджено злочини, вчинювані з обох боків. Ця пропозиція залишилася без відповіді.

Так само не відповіла офіційна польська влада і на громадську ініціативу з України — лист за підписом очільників українських церков (греко-католицької та православної), колишніх президентів Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка, інтелектуалів та моральних авторитетів. «Закликаємо наших союзників, — читаємо тут, — польське державне керівництво, зупинити будь-яку незважену політичну декларацію, схвалення якої не вгамує біль, а лише дозволить нашим спільним ворогам використати його проти Польщі й України… Керуючись духом братерства, закликаємо разом встановити спільний День пам’яті за жертвами нашого минулого і віри у неповторення зла». Відповіддю на цей лист стало відкрите звернення трьох колишніх президентів Польщі: Лєха Валенси, Александра Квасьнєвського та Броніслава Коморовського, колишніх міністрів та прем’єр-міністрів сусідньої держави. «Дякуємо за Ваш лист, — читаємо тут, — та просимо пробачити кривди, завдані нашим братам українцям польськими руками». Показовим було те, що листа-відповіді не підписав жоден із представників влади.

Апелювання українських політиків та громадськості до того, що ухвалення такого роду політичних заяв можуть нашкодити польсько-­українській співпраці, вкрай потрібній саме зараз, коли російська агресія загрожує не лише Україні, а й Польщі, не дало результату. Єдине, чого вдалося досягти українським політикам, — це відтермінувати прийняття ухвали польським Сеймом до моменту завершення саміту НАТО у Варшаві.

Російська пропаганда з радістю підхоплювала новини з Польщі, де «готуються до звинувачення українського націоналізму в геноциді». Адже тим самим — звинуваченням українського націоналізму (щоправда, вже сучасного) у геноциді (вже не на Волині, а на Донбасі) — вона опікується від початку війни проти України, розпочатої навесні 2014 р., щоб таким чином легітимізувати власну агресію на теренах суверенної сусідньої держави. Таврування УПА як злочинної організації польськими політиками теж цілком відповідає російській інформаційній політиці — воно може стати основою для звинувачень усього визвольного руху українців як злочинного, а відтак і твердження про випадковий чи навіть незаконний характер української незалежності.

Поновна актуалізація на політичному рівні питання «Волині—43» вилилася в посилення активності в Польщі різного роду ультраправих середовищ, зокрема підтримуваних Росією. Їхня діяльність проявилася в плюндруванні українських могил на польській території. У березні—травні 2014 р. сплюндровано могили вояків УПА у селах Грушовичі та Молодичі (Підкарпатське воєводство). Наступного, 2015 р., кількість актів вандалізму збільшилася — осквернено українські могили в селах Верибиці (Люблінське воєводство), Верхрата, Радруж, Молодичі (Підкарпатське воєводство). 2016-го це сталося в селі Пикуличі (Підкарпатське воєводство). Правоохоронним органами Польщі не виявлено винуватців щодо жодного з перелічених актів вандалізму. Хоча вони не дуже ховаються — відповідальність за плюндрування українських могил взяла на себе ультраправа група «Тихотемні». Інформацію про це, а також відео знищення намогильних пам’ятників розмістили на сайті «Novorossia Today».

26 червня 2016 р. група молодиків з націоналістичних фанатських угруповань здійснила напад на українську хресну ходу в Перемишлі. Незабаром після цього в тому ж місці зірвано щорічний український фестиваль, а українському гуртові «Ot Vinta» заборонено в’їзд на територію Польщі. Жодних антипольських дій чи навіть заяв ніколи не звучало з вуст українських музикантів, але їхній виступ кваліфіковано як такий, що може призвести до порушення громадського порядку, тому що знайшли їхні фото біля пам’ятника Степанові Бандері у Львові. Відтак музикантів визнано пропагандистами «людобуйців (людиновбивців) з УПА».

Саме вшануванням пам’яті «жертв геноциду на Волині» прикривають свої антиукраїнські дії різного роду націоналістичні угрупування в Польщі. Тому запевнення польських політиків, що законодавче визнання дій УПА проти польського населення геноцидом буде лише даниною пам’яті загиблим і сприятиме порозумінню з українцями, є вкрай нещирими. «Геноцид на Волині» — стало дієвим гаслом для мобілізації відверто українофобських сил. Так само далеким від правди було твердження тих же політиків, що зростання антиукраїнських настроїв у Польщі (а за соціологічними дослідженнями 2016 р. вже менше третини поляків ставляться позитивно до українців) є наслідком української історичної політики, зокрема глорифікації УПА, яка є «антипольською». Розвіяти міф про те, що вшанування українських повстанців в Україні спрямовано проти Польщі та поляків, дуже легко — соціологічні опитування демонструють, що саме на тих теренах України, де з найбільшою повагою ставляться до УПА (Західна Україна), є найвищий рівень симпатій до Польщі, поляків та польської культури.

Перед голосуванням у Сеймі відбулося кілька обговорень законопроектів. Одне з найцікавіших пройшло 6 липня: польські депутати присвятили питанню минулого конфлікту між українцями та поляками понад дві години свого часу, і за цей час зголосилися виступити більше як півсотні парламентарів. Часом обговорення нагадувало якесь ритуальне дійство — майже кожен починав промову словами: «Як відомо, 11 липня 1943 р. відділи УПА одночасно атакували понад 100 польських сіл». Ще одним обов’язковим елементом виступу мало бути використання слова «людобуйство» (польський переклад слова «геноцид»). Іноді складалося враження, що політики змагаються між собою, хто встигне більшу кількість разів промовити це слово у визначеному суворим регламентом (2 хвилини) виступі. Оригінальністю виступу вирізнилася депутатка від партії «Кукіз-15» — виділений їй час вона вирішила витратити на зачитування «способів убивства поляків українськими націоналістами». Протягом двох хвилин у парламентській залі звучало: «Розпилювання пилою, розбивання голови києм, розірвання кіньми…»

Альтернативних думок було небагато. Опозиційна «Громадянська платформа» запропонувала інший текст постанови — про польсько-­українське примирення, яку подав Марцін Свенціцький. Депутат від партії «Новочесна» Адам Шлапка зауважив: «Жертви вимагають пам’яті, але не помсти. А слухаючи вас, маю враження, що ви хочете не пам’яті, тільки збиття політичного капіталу у кресових середовищах… Пріоритетом для польської держави є добрі відносини з Україною, а ви граєте так, як хоче Владімір Путін».

Наступного дня, 7 липня, Сенат (верхня палат польського парламенту) звернувся до Сейму (нижньої палати) із закликом визнати антипольські акції УПА геноцидом і встановити день пам’яті його жертв 11 липня. Після цього відбулося ще два обговорення законопроекту в комісіях. Найцікавішими тут були виступ депутата Роберта Вінницького, який зазначив: «Не було ніякого польсько-українського конфлікту в 1940-х рр. на Східних Кресах. Був геноцид. Так само як не було німецько-єврейського конфлікту, а лише Голокост. Східні Креси зазнали такого самого Голокосту». Аналогію з Голокостом продовжив інший депутат Іринеуш Зиска, який закликав ввести кримінальну відповідальність за заперечення геноциду поляків, адже, на його думку, волинські події 1943 р. за рівнем жорстокості «не мають аналогів в історії світу».

За результатами тривалих обговорень (вони закінчувалися пізно ввечері), єдиною суттєвою зміною до проекту Міхала Дворчика, який став основним, стала зміна хронології — у попередній версії «злочин геноциду, організованого ОУН—УПА», охоплював всю Другу світову війну (з 1939 до 1945 рр.), в остаточній же його звузили до 1943—1945 рр.

Урешті 22 липня відбулося голосування у Сеймі, постанову «Про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943—1945 рр.» підтримали 432 депутати, 10 з них утрималося, при цьому жоден не проголосував проти.

Згідно з текстом цього акту, винними у злочинах називають «цивільні структури Організації Українських Націоналістів, збройні формування Української Повстанської Армії, дивізію СС «Галичина», а також інші українські формування, що співпрацювали з німцями». Тобто бачимо розширення переліку винуватців порівняно з попередніми політичними рішеннями, причому воно зроблено таким чином, аби поставити в один ряд структури українського визвольного руху (ОУН та УПА) й колабораціоністські формування (дивізія СС «Галичина» та ін.). Цей прийом змішування УПА, дивізії та інших німецьких формувань, у складі яких були українці, постійно використовує російська пропаганда з метою дискредитації українських повстанців, подання їх як прислужників нацистів.

Ще одним новим аспектом постанови є кількість жертв, адже йдеться про понад 100 тисяч убитих. Нарівні із засудженням українських повстанців польські політики вирішили віддати належну шану «воякам Армії Крайової, кресової самооборони, Батальйонів хлопських, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення». Про злочини, вчинені учасниками цих формувань щодо українського цивільного населення, тут немає ані слова.

І врешті, головним моментом нового законодавчого акту стало встановлення 11 липня «Днем пам’яті поляків — жертв геноциду, вчиненого ОУН—УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Тож ця тема тепер щорічно актуалізовуватиметься на найвищому державному рівні офіційними пам’ятними заходами. «Волинь—43» поступово утверджується в суспільній свідомості як чи не найголовніша сторінка польської історії Другої світової війни. Не через значущість і трагічність реальних історичних подій, що лягли в її основу, не через прагнення вшанувати тисячі жертв польсько-українського конфлікту, а тому, що «Волинь—43» завдяки її відносній новизні та розкрученості медіа є значно кращим джерелом політичних дивідендів, ніж поминання мільйонів поляків, убитих нацистським чи комуністичним режимом.

Ухвалення постанови польським Сеймом викликало негативну реакцію в більшості українських політиків, включно з президентом Петром Порошенком. Українці закидали своїм польським колегам, що таким чином вони фактично перекреслили важкі зусилля, яких докладали представники обох країн протягом останніх двох десятиліть для подолання конфліктів минулого. Найчастіше звучала теза, що таким чином депутати Сейму зіграли на користь російській владі.

І справді, російські медіа масово поширювали новину про польську постанову. Через тиждень після її ухвалення, 27 липня, група депутатів Державної Думи Росії від Комуністичної партії на чолі з Сєргєєм Обуховим заявили, що запропонують парламенту прийняти заяву про «визнання геноцидом злочинів, здійснених українськими націоналістами стосовно польського населення впродовж 1942—1945 рр.». «Державна дума Федеральних Зборів Російської Федерації, — читаємо в проекті документа, — висловлює щирі співчуття польському народові у зв’язку з національною трагедією і глибоку солідарність із Сеймом Республіки Польща в питанні визнання злочинів українських націо­налістів на території Волині геноцидом. Ця заява Державної думи має за мету відстояти правду про Велику Вітчизняну (Другу світову) війну, її героїв і жертв».

Знову, як і понад сімдесят років тому, суперечками між українцями та поляками намагається скористатися третя сторона, яка активно діє за лаштунками «Волині». І знову третя сторона та сама — Росія. І так само як тоді, саме вона насправді є головною загрозою сьогодні і для України, і для Польщі. Тому сьогодні як ніколи потрібна співпраця між громадянами наших країн, щоб описана в цій книзі війна справді стала останньою польсько-українською. Останньою не в значенні найближчою до нас, а тією, після якої не буде іншої.