Подих нової війни

Загострення антиукраїнської політики наприкінці 1930-х було характерним не лише для Холмщини, а й Галичини та Волині. Авторитарна польська влада не бажала чути про необхідність задоволення національних потреб українців, узявши чіткий курс на полонізацію. Атмосфера у світі наприкінці 1930-х створювала певну легітимацію жорстких антиукраїнських кроків. Польща мала приклади використання нацистською Німеччиною політики загравання з національними меншинами, котра стала інструментом у ліквідації сусідньої Чехословаччини. Підтримування Гітлером судетських німців, а згодом і словаків продемонструвало можливість такого ж підтримування української меншини в Польщі, тим більше що польська розвідка мала інформацію про співпрацю українських націоналістів із німецькими спецслужбами.

Події на Закарпатті ? проголошення автономії Карпатської України, створення збройного формування Організації народної оборони «Карпатська Січ», у якому активну участь взяли члени ОУН із Західної України, — лише посилювали побоювання польської влади, що незабаром на світовій арені у порядку денному знову постане українське питання й «захисником» українців може виступити кожен із небезпечних сусідів Польщі: СРСР чи Третій Райх. Тому польська влада активізує зусилля ? проводить активну саботажно-диверсійну операцію проти Карпатської України (операція «Лом»), членів українського руху ув’язнюють, місцем їхнього утримання, крім тюрем, стає спеціально створений табір для політичних в’язнів у Березі Картузькій.

На державному рівні готуються брутальні плани зміцнення польського елементу в Галичині за рахунок жорстокої дискримінації українців. У січні 1939 р. на засіданні Ради міністрів вирішили, щоб кожен міністр підготував до 15 лютого власні пропозиції щодо ліквідації «української проблеми» в межах його компетенції. Зведені разом ці пропозиції лягли в основу масштабного документа під назвою «Проект ухвали Ради міністрів у справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі». На жаль, до нас не дійшов (чи поки не виявлено в архівах) повний його текст. Але навіть та частина (58 сторінок), що збереглася, здатна продемонструвати розмах і радикальність намірів (чи був цей проект ухвалений — невідомо) польської влади стосовно українців Галичини. Коротко їх можна охарактеризувати одним словом — дискримінація. Обмеження за національною ознакою накладали на українців у різних сферах життя. Повсюдно вони мали відчути себе громадянами другого сорту. Метою політики були зміни тогочасної «структури південно-східних земель через:

а) сільське осадництво, яке планово спрямовується на особливо важливі з військової або політичної точки зору території;

б) міське і підміське осадництво;

в) індустріалізацію;

г) зовнішню еміграцію, як і внутрішню міграцію;

ґ) національне усвідомлення зрусифікованого [5] елементу польського походження».

Реалізація кожного з цих завдань передбачала активну роботу всіх державних механізмів, тому пропозиції надіслали такі міністерства: внутрішніх, закордонних та військових справ, фінансів, юстиції, віросповідань і публічної освіти, сільського господарства й аграрних реформ, промисловості й торгівлі, транспорту, соціальної опіки, пошти й телеграфу.

У галузі безпеки, зокрема, зазначалося, що «міністрам внутрішніх справ і юстиції будуть видані інструкції для відповідних органів загальної адміністрації та юстиції, що звертають увагу на необхідність беззастережної боротьби зі всіма фізичними терористичними актами і застосування гострих репресій проти всіх ознак приниження гідності польськості, поляків і лояльних українців». Міркуваннями безпеки обґрунтовувалася можливість примусових переселень «ненадійних елементів»: «Будуть використані положення закону про кордони держави для усунення з прикордонної смуги осіб, які проводять антидержавну діяльність або спрямовану проти національних польських інтересів».

Завдання боротися з українцями отримали й несилові відомства. Міністерству транспорту доручено «усування українського і непевного елементу зі служб, які мають важливе значення для залізниці», міністерству пошти й телеграфу — «внутрішні переміщення українців із керівних посад в адміністративній і виконавчій службі і з технічної та санітарної служби на посади, визнані відповідними без школи публічного інтересу», міністерству сільського господарства і аграрних реформ — повністю усунути «непольський елемент з лісової служби державних лісів».

Крім каральних та дискримінаційних інструментів, для зміцнення польського елементу в Галичині пропонували використовувати й економічні важелі: «У всіх інвестиційних заходах уряду і за допомогою для громадськості Східної Малопольщі належить враховувати необхідність зміцнення польських зон, перш за все на лінії Перемишль — Львів — Тернопіль — Заліщики, Львів — Нафтовий басейн — Турка і Станіславів — Тлумач — Ворохта».

У контексті земельної політики було зазначено: «Для використання залишкового запасу землі з метою кількісного збільшення польського елементу буде збережена панівна впродовж кількох років дисципліна приватної парцеляції, яка запобігає переходу землі у непольські руки… Створення нових польських осад має бути зосереджено у місцях, особливо важливих для оборони держави і там, де кількісне зміцнення польського елементу може йому дати перевагу над непольським елементом і в кожному разі захистити його від небезпеки рутенізації». Відносно новими були пропозиції про посилення міського осадництва — переселення до галицьких міст та містечок поляків із Центральної та Західної Польщі.

Проект рішення Ради Міністрів готували в перші місяці 1939 р., коли в повітрі вже бриніло передчуття великої війни. Головний порушник світового спокою — нацистська Німеччина впевнено набирала обертів у реалізації завойовницьких планів. На основі сказаного вище виникає враження, що польська влада теж готувалася до війни, своєї, внутрішньої, — проти українців. Звісно, підготовка до неї не обмежувалася написанням різного роду проектів документів, які передбачали певні дії в майбутньому. На початку 1939 р. посилено боротьбу проти головного внутрішнього ворога — українського націоналістичного підпілля.

Навесні 1939 р. відбулися масові арешти членів ОУН та всіх запідозрених у приналежності до підпілля українців. Тільки за одну добу — з 21 до 22 березня — було затримано 240 осіб. Масштаби репресій зростали: станом на 1 серпня на території лише одного Львівського судового округу ув’язнено 1621 українця. З листопада 1938-го до серпня 1939 р. на Волині тривала масштабна поліційна операція «Велика ліквідація ОУН», у результаті якої було затримано 754 члени та симпатики мережі. Боротьба поліції проти ОУН часто виливалася в необґрунтовані й безглузді репресії проти українців загалом: побиття селян (іноді до смерті), нищення їхніх маєтків.

Ситуацію наприкінці 1930-х рр. відомий польський політик генерал Стефан Ровецький описував так: «У переддень польсько-німецької війни акція нормалізації польсько-українських відносин на землях Речі Посполитої була провалена. Уряд відкинув автономну програму УНДО і припинив реалізацію обіцяних концесій у Східній Малопольщі. Українці ставилися до польського населення все більш вороже й агресивно, викликаючи реакцію місцевої польської спільноти й широкі репресії. Відкликання Юзевського [6] з Волині припинило і там політику порозуміння з українцями. Одночасно посилювалося розбивання українського суспільства, що призводило до посилення взаємного неприйняття. Такі факти, як руйнування церков на Холмщині, були повністю використані ворожою нам пропагандою».

А це слова українця про польсько-українські взаємини міжвоєнного періоду: «Доба Пілсудського у Польщі дала нам славетну пацифікацію, цебто карні відділи польських окупантів 1930 р., що вславилися голосним терором та масовим нищенням українських народних мас та української культури, дала нам замикання та висаджування в повітря православних храмів на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з українськими метрикальними урядами, систематичну колонізацію в розмірах, небезпечніших, ніж за ендеко-пястівського панування, війну з українськими культурними і кооперативними установами, політику Корпусу охорони пограниччя [7] з перетяганням цілих сіл із православ’я на католицизм на Волині і, взагалі, подвійну експропріа­ційну політику на всіх українських етнографічних територіях, а саме: політику цивільної адміністрації і дику погромницьку політику не покликаних до неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського і особливо пілсудськівців по його смерті віджили й унаочнились усі методи польської політики, серед століть веденої польською шляхтою, магнатством та єзуїтами. Ясно, що така внутрішня політика не могла консолідувати Польщі. Навпаки, вона мусіла її тільки розкладати, розхитувати і скорим темпом доводити до повної внутрішньої декомпозиції». Таку оцінку дав Василь Мудрий, керівник Українського національно-демократичного об’єднання, один із чільних українських політиків ? прихильників польсько-українського зближення, врешті віце-маршалок Сейму. Зрозуміло, що погляди діячів націоналістичного руху, тих, хто пройшов через польські тюрми та концтабір для політичних в’язнів у Березі Картузькій, були ще більш гострими та радикальними.

Тому з певністю можемо ствердити: важка пам’ять про міжвоєнне двадцятиліття була одним із потужних джерел посилення конфлікту між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Попри безліч випадків мирного та ефективного співіснування двох націй, у майбутньому не ці позитивні приклади, а спогади про протистояння відіграватимуть вирішальну роль у формуванні політиками та суспільствами обох народів взаємної оцінки. Світова війна, яка поклала край існуванню Другої Речі Посполитої, лише відіграла роль каталізатора, який пришвидшив розгортання вже цілком визрілого конфлікту.

Це розуміли й окремі представники польського політикуму. За кілька місяців до початку війни, у червні 1939 р., польська поліція виявила цікаву листівку, поширювану на західноукраїнських землях, за підписом «Комітет Полякув Кресув Всхудніх». Невідомий автор листівки попереджав про очікуване суттєве погіршення польсько-українських відносин. При цьому вину за це він покладає на поляків, які не зуміли за двадцять років виробити конструктивної політики щодо українців. «Від нас залежить, ? читаємо тут, ? чи втратимо Східні Креси раз і назавше, чи здобудемо в українцях союзників в боротьбі з хрестоносцями [8]. Від нашої постави в стосунку до українців залежить, чи поляки на Східних Кресах залишуться жити, чи на них чекатиме доля поляків на Україні ? «Смерть або вигнання». /.../ Ми зуміли довести українців до розуміння, що проти поляків йти можна навіть з дияволом. З цим фактом маємо рахуватися. Не поможуть вже жодні спеціальні засоби ані пацифікації. Кожна пацифікація українців у теперішній момент ? це поглиблення прірви між нами і українцями, відмова від відбудови Речі Посполитої на Кресах ? то копання могили для польського народу на цій землі». Застереження не були сприйняті польським суспільством, поліція висловлювала припущення, що листівка створена українцями. Проте незалежно від того, хто був автором, слова виявилися пророчими і точно передбачили польсько-українські відносини у наступні воєнні роки.

Уже в перші дні Другої світової легальна опозиційна течія українського національного руху припинила існування, її діячі або добровільно зійшли з політичної арени, або були усунені політичними репресіями радянського та німецького режимів. Дехто, як, наприклад, Василь Мудрий, приєднався до збройного визвольного руху, репрезентованого ОУН, який залишився фактично єдиним організованим виразником українства. Отже, світова війна створила умови для переростання назрілого конфлікту у масове збройне протистояння та другу після 1918?1919 рр. польсько-українську війну.