Волинь і Галичина 1942 р.

Поява на Волині наприкінці 1942 р. радянських партизанів різко загострила відносини й тут. Перші згадки про прихід червоних знаходимо в польських підпільних виданнях від липня того року. «Відзначено більше насичення партизанки в Любомльському, Горохівському та Володимирському повітах. Як і в інших місцях, жодних акцій тут більшовики не проводять, зате впроваджують терор в життя села».

Тривалий час було доволі спокійно. У звіті волинського представника польського уряду зазначалося, що «у другій половині 1942 року навіть здавалося, що не дійде до польського конфлікту, що вдасться якось розумно вирішити цю справу». У статті «Польська людність на Волині» з липня 1942 р. невідомий автор упевнено відзначав, що навіть після значних радянських репресій у цьому регіоні залишалася міцна польська громада, яка «становить так сильно пов’язаний з тереном елемент, що жодна історична буря, навіть радикальними методами, які застосовували більшовики, не зможе їх звідти вигнати». На жаль, за кілька місяців обставини докорінно змінилися: саме Волинь стала однією з найкривавіших арен польсько-української війни і саме тут найбільших втрат зазнали поляки.

Ростислав Волошин, один із чільних діячів ОУН на Волині, розповідаючи про 1942?1943 рр., вказує, що польські населені пункти ставали опорними базами для радянських партизанів. Це закономірно, адже СРСР офіційно був польським союзником в антигітлерівській коа­ліції. Хоча відносини між ними склалися доволі неоднозначні: представники польського підпілля добре пам’ятали жорстокі радянські репресії 1939?1941 рр. У статті «Радянська акція на Східних землях», опублікованій у серпні 1942 р. у підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej», описано небезпеки розгортання радянського партизанського руху на західноукраїнських землях, оскільки після поразки німців він може стати на заваді відновленню Польщі в кордонах 1939 р. Тому польським підпільникам слід пам’ятати, що Росія зараз є союзником, але може стати й ворогом.

Тим часом для українського підпілля червоні партизани, які, по суті, готували ґрунт для повернення радянської влади, були, як і німці, головними ворогами.

Говорячи про початок антиукраїнських дій на Волині, той же Волошин згадує акцію польської поліції в листопаді 1942 р., під час якої повністю знищено та спалено село Ремель Олександрійського району. Стартом антипольських виступів на Волині деякі польські історики вважають знищення 13 листопада того ж року села Обурки Луцького повіту. Проте, як свідчить документ, виконавцями акції було німецьке гестапо й поліція: «Німецьке гестапо зі своєю поліцією в кількості 150 чоловік прибуло на колонію Обурки і оточило її, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овоч, взуття і т. п., будинки спалили, а жителів — поляків 48 чоловік — розстріляли, дорослих і дітей. Тіла похоронили в одній ямі на Обурках». Символічно, що українці й поляки відправною точкою жахливих подій на Волині вважають не антиукраїнську акцію польського підпілля чи антипольську українського, а німецькі акції за участі українців та поляків. Саме такий перебіг подій за активної участі третіх сторін (німців чи радянських партизанів) був характерний для Волині 1943 р. та загалом для Західної України протягом усього періоду війни.

Складну ситуацію на Волині наприкінці 1942 р. описує військовий референт ОУН ПЗУЗ Василь Івахів: «Німці застосовували на Волині і Поліссі страшний терор над українським населенням, у чому допомагали їм поляки, доносячи німцям значною мірою неправду про українців, які ніби брали участь в комуністичному підпіллі і в каральних експедиціях т. зв. шуцманів. ОУН же не застосовувала активних заходів проти терору, внаслідок чого населення сміялося над учасниками ОУН, називало їх мучениками-апостолами, які дають себе вбивати безкарно». Отож, слідом за Холмщиною польсько-українське протистояння швидко наростало упродовж 1942 р. і на Волині.

Першу інформацію про українців ? жертв конфлікту в Галичині — знаходимо у звітах, датованих весною 1942 р. «Вже в місяці квітні, ? читаємо в огляді суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, ? з усіх закутин краю сітка сигналізувала оживлення діяльності польського підпілля, що виявилось в нападах на магазини та саботаж, зокрема на залізниці. Діяльність польського підпілля була теж і тоді спрямована проти українців. Від протиукраїнської усної і писаної пропаганди (летючки, написи на будинках і парканах), денунціяцій (доносів. — Ред.) і інтриг в державних установах і урядах попередніх місяців польські чинники перейшли в квітні до чинних протиукраїнських виступів до терору включно (вбивство двох осіб в Чортківщині, вбивство в Бучачі)». В огляді подій за липень 1942 р. польські боївки вже кваліфікують як банди: «На терені Перемишльського повіту виступи банд були спрямовані проти українських кооператорів, поліційних станиць, а на інших теренах проти поодиноких громадян в грабіжницьких цілях (передусім харчів)». Очевидно, польські підпільники реалізовували інструкції керівництва АК, занепокоєного розвитком українського руху. «З метою запобігти можливому виступу українців, ? читаємо у вказівках за жовтень 1942 р., ? слід знешкодити всіх їх провідників, в кожному разі ізолювати».