Відповідь польського підпілля Волині

Польське підпілля поступово оговтувалося після завданих українцями ударів. Від серпня 1943 р. дедалі частішають збройні напади на українські села, що здійснюються як спільно з німцями, так і самостійно. «У попередні місяці на зорганізовану протипольську акцію зі сторони українського населення поляки відповіли утечею під захистом німців і неорганізованим слабким спротивом, ? ідеться у звіті з Володимирщини та Горохівщини від серпня 1943 р. ? Тепер поляки мстяться на українське населення, організовуючи на спілку з німцями масакри, пожари і грабунки, а українське населення — або утечею (Мосур, Вілик, Стенжаричі, Писарева Воля), або малоефиктивними актами відплати (колонія Хвалка ? вбито з родини польської і «за одним замахом» одного українця, Заболоття ? дві жінки з дітьми). Зі страху перед взаємнозагрожуючою акцією винищення багато місцевостей евакуювалося в незагрожені терени і ліси (поляки ? зі Станіславова, Хвалки, Землиці, частинно з Градів і ін., а українці — з місцевостей, зазначених вище). Німці користають з ситуації, відбираючи майно від польських утікачів, посилаючи їх на роботи до Німеччини (Станіславів) і поповнюючи ряди польських озброєних банд та поліції, яких приміщують у пунктах своїх терористичних випадів (Берестечко ? 100 осіб, Білин, Володимирівка ? 200 осіб, Конюхи і багато інших). Лють польської поліції проти українців безмежна. Коли б німці їх не стримували (не бажаючи сильного загального відношення з українським населенням), вони би здатні були спричинити нам стократно більші втрати в людях, ніж це досі чинять. Деяка частина польського населення (дуже нечисленна) залишається ще на місцях постійної своєї праці, ідучи з нами на різні компроміси, ініціюючи всякі переговори (Вербський район), які, щоправда, не дали досі жодних результатів».

Біи?ці 3-го батальи?ону 50-го полку 27-ї Волинськоі? дивізіі? Арміі? Краи?овоі?

Активізацію польських антиукраїнських акцій на Волині у другій половині 1943 р. відзначають і радянські партизани. В одному з їхніх документів читаємо: «В районі Рафалівки Ровенської області знаходиться польський загін «Пілсудчиків», який 13 листопада цього року влаштував «криваву суботу», вирізавши українське населення в селах Колодяк і Собищине Рафалівського району. Схожі загони є в інших районах Ровенської області, дислокація їх не встановлена». За твердженням українського історика Володимира Сергійчука, станом на жовтень 1943 р. відбулися зміни в балансі польсько-українських втрат: «Українці втратили вбитими і спаленими 855 осіб, а поляки ? 213». Збірка «Польський терор на ЗУЗ» (1944), опрацьована українськими підпільниками на базі теренових звітів, подає інформацію про близько 30 українських населених пунктів Волині, атакованих поляками за серпень?листопад 1943 р.

Польське МВС у листопаді 1943 р. констатувало, що втеча поляків з Волині на той час уже зупинилася, більше того, дехто повертається на залишені землі і організовує осередки самооборони. Звітодавець з радістю відзначає: «Сила польського опору на селі зростає. Нещодавно в Любомльському повіті відбулися сутички польської самооборони з бандами УПА, в яких українці зазнали значних втрат».

До кінця 1943 р. у звітах українського підпілля зустрічаємо інформацію про неможливість продовжувати чи започаткувати організаційну роботу, зважаючи на активізацію поляків. «В західній частині Голобського району, а також північній частині Турійського району, ? читаємо в грудневому звіті українського підпілля, ? організаційна робота є неможливою з огляду на поляків, котрі поширюють свої дії з с. Купичева на околичні села: Клюськ, Горуша, Задиби, Радовичі, Черніїв, Новий Двір, Озеряни, Сушибаба, Літин, Дажва, Каролінка і інші. В згаданих селах ляхи грабують майно і мордують населення, котре масово втікає в південні частини району». Про це ж інформують з інших територій: «Поляками опанований терен ? північно-західна частина Любомльського району. Роблять випади на південні села Головенського району і західно-південні Матіївського району. Переважно граблять і мордують цивільне населення, стараються збройними чинами доказати свою вищість. Пропаганди майже не ведуть своєї. Населення їх ненавидить і з загрожених сіл утікає в більш безпечні».

Контрольовані польським підпіллям терени стають базою для розгортання тут збройних загонів 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової, яка починає творитися на початку 1944 р.

Жертвами кривавого протистояння влітку 1943 р. стали не тільки українці та поляки, але й чехи, що мешкали тут великими громадами. Одна з найбільших трагедій, у якій постраждали сотні чеських та українських мешканців, сталася в селі Малин. У повідомленні рівненського єпископа Платона до митрополита Полікарпа йдеться про участь поляків, імовірно поліцаїв, у цій акції. «Маємо за честь з великим жалем повідомити Ваше Високопреосвященство, ? читаємо тут, ? що, як нам донесено дня 14.VII.1943 року, в с. Малині, Острожецького району, Дубенської округи сталася жахлива подія нечуваного морду українського і чеського населення: людей загнано до місцевої деревляної церкви й спалено. Тих, що не вмістилися в церкві, загнано в помешкання бувшої гміни та по клунях і рівно ж спалено. Разом спалено до 850 осіб. Робила це все державна поліція при допомозі узбеків і поляків. Крик конаючих людей в вогні було чути на 5 км. Священикові вдалось врятуватись».

Швидке наближення радянсько-німецького фронту змінювало ситуацію у протистоянні. Радянська влада поверталася, і саме вона знову стане головним ворогом для українських націоналістів, на якому буде зосереджено всю увагу. Тому восени 1943 р. доходить до відновлення переговорів між українським та польським підпіллям. Зустрічі відбувалися в Галичині, де розміщувалося керівництво обох підпільних рухів на західноукраїнських землях, проте серед ініціаторів їх проведення були й представники українського підпілля Волині. В одному зі звітів волинського СБ ОУН за вересень 1943 р. автор зазначає: «Вважаю політично доцільним звернутися до компетентних чинників із внеском про ревізію нашого відношення до поляків і дорогою перетрактації [35] з польськими провідниками відірвати їх від німців і більшовиків, що позбавило б одних і других поважної кількості живої сили та морально їх розложило. Скрутне положення поляків під сучасну пору дає підставу думати про успіх такого потягнення».

На жаль, переговори вкотре завершилися нічим, а тому не здатні були зупинити розростання вогнища конфлікту, яке на той момент вже перекинулося і на Галичину, охопивши, таким чином, практично всю Західну Україну.