Продовження війни у 1652 році Битва під Батогом

Як того і варто було очікувати, у наступному році війна польської корони з непокірною Козацькою республікою продовжилась. Зборівська угода не змогла задовольнити жодну із сторін конфлікту. Шляхта, яка, згідно з положеннями договору, поверталася у свої колишні маєтки на Поділлі, Брацлавщині і Черкащині, зустрічала шалений опір покозаченого селянства, яке нещодавно перемагало шляхетних панів, знаходячись під стягами Хмельницького, а тепер фактично було вимушене повертатися під владу панських урядників. Не збирався дотримуватись положень Зборівського трактату й Хмельницький. Так, не звертаючи увагу на те, що йому було дозволений реєстр у 40 тисяч козаків, гетьман встановив його кількість у 50 тисяч козаків під своєю булавою. Крім того, додав ще 20 тисяч козаків під формальним командуванням свого старшого сина Тимоша. Не зупинившись на цьому, Богдан дав змогу не повертатися під владу шляхти ще 120–150 тисячам покозачених селян, дозволивши їм поступити на службу до реєстрових козаків у якості підпомічників. Слід зауважити, що така кількість козацького реєстру не могла не позначитися на настроях шляхетного панства, у котрого нахабно відбиралися дармові робочі руки — в середині XVII століття кількість населення східної частини України оцінювалася приблизно в один мільйон осіб.

Побудована Богданом Хмельницьким Гетьманщина швидкими темпами почала набирати вагу у світі як сильна й незалежна держава. Військово — адміністративний устрій Гетьманщини був досить прогресивним і демократичним як на свій час. Військо було територіально поділено на 16 полків і 272 сотні. Статус гетьманської столиці отримав Чигирин. Там створювались органи державної влади, запрацював навіть монетний двір.

Такий стан речей не міг задовольнити Польщу. Варшава була зовсім не зацікавлена мати поруч з собою сильного сусіда, котрий, до того ж, зовсім недавно був її власністю, і досить багатою власністю. Тож коли помер канцлер Оссолінський і магнатське угруповання змогло сконцентрувати владу в Речі Посполитій у своїх руках, початок чергової кампанії проти козацької України став питанням часу. Досить скоро у Варшаві зібрався сейм, на якому й було вирішено виділити кошти для набору 54–тисячної армії, а також підписано указ про оголошення чергового посполитого рушення. Початок війни було призначено на зиму 1650–1651 року. До цього часу верхівка командування польського війська вже встигла зализати рани, отримані під час нищівних поразок 1648–1649 років. З татарського полону повернулися Микола Потоцький, Мартин Калиновський, а також інші командири, котрих було ув'язнено після Жовтих Вод і Корсуня. І поверталися вони зовсім не в гарному настрої. Так, Микола Потоцький, не встигнувши оговтатись після полону, вже кричав з високої сеймової трибуни, що «з козаками необхідно воювати, доки вся земля не стане червоною від їх крові».

Збори війська зайняли увесь січень і початок лютого 1651 року, а вже 9–10 лютого потужний кавалерійський корпус, очолюваний Мартином Калиновським і Станіславом Лянцкоронським, порушив кордон України і вдерся на Брацлавщину Швидким маршем польські полки підійшли до села Ворошилівка, розташованого неподалік від міста Красного, де на той час було розквартировано Брацлавський полк, і, використовуючи елемент несподіваності, напали на козаків. Перший удар поляків був нищівним. Брацлавський полк загинув майже у повному складі. Поліг поряд зі своїми козаками й полковник Данило Нечай. За кілька днів після різанини у Красному корпус Лянцкоронського і Калиновського вдалим маневром розташувався на лінії Шар — город — Мурафа — Стіна — Ямпіль, а наприкінці лютого підходив до Вінниці. Під стінами цього подільського міста й закінчився переможний марш коронних гетьманів українською землею. Кальницький полковник Іван Богун, якому була доручена оборона Вінниці, не пустив далі поляків, як не намагалися жовніри здолати укріплення Вінниці.

Негаразди у Калиновського і Лянцкоронського почались практично одразу після наближення до вінницьких мурів. Іван Богун підготував тут полякам пастку, про яку ті й не здогадувались. Назустріч коронному війську, котре переважало козацьку залогу Вінниці майже у вісім разів, і ошелешеному такою нахабністю Лянцкоронському Богун вивів кілька кавалерійських сотень. У відповідь рейментарі польського війська почали готуватися до легкого, як їм здавалося, бою. Якби ж вони могли лише знати, чим закінчиться для їхнього авангарду поєдинок з мізерною купкою «знахабнілих хлопів»!

Поляки, помітивши козацьку кінноту, яка виходила їм назустріч, дещо уповільнили рух і почали складні циркуляції, змінюючи, за допомогою гасел прапорами і сурмами, позиції окремих відділків війська — більш швидкі драгуни переходили на фланги і шикувалися трьома лавами, утворюючи ріжки півмісяця, що на нього стало скидатися військо Лянцкоронського. У центрі стала важко озброєна гусарія — заковані у броню, як дві краплини води схожі один на одного вітязі з крилами за спиною, перетягнуті поверх обладунків леопардовими шкірами і з довгими ратищами над головою. Усього через кілька хвилин Лянцкоронський закінчив перегрупування війська і його кіннота, прискорюючи темп, почала наступ. З мурів фортеці цей наступ, напевно, скидався на травлю одинокого звіра широким ланцюгом добре підготованих і озброєних мисливців — три сотні Кальницького полку були мізерною купкою у порівнянні з трьома тисячами відбірної кавалерії Лянцкоронського. Хоча, звичайно, перше враження не завжди вірне, і видовище повної переваги Лянцкоронського виникало ще й тому, що ланцюг його хоругов, розтягнутий у формі півмісяця ріжками вперед майже на версту, мав вглиб всього два — три сажні. Богун же, навпаки, максимально звузив фронт, згрупувавши сотні навколо себе щільним колом. Проте він зовсім не мав наміру дати себе оточити. Поляки не встигли наблизитися до козаків, як Бабинська, Кунянська і Погребищенська сотні, задіяні полковником у вилазці, почали спочатку поволі, а потім все збільшуючи швидкість, відступати до берега Південного Бугу. Одночасно з цим по міським укріпленням пролетів наказ готувати до бою армату. Над мурами задиміли десятки ґнотів, що їх підпалили на своїх рогулях гармаші. Коли ворожа кіннота наблизилася на півтори сотні сажнів до відступаючих козаків, ті припинили повільний відступ і щодуху погнали коней на річкову кригу, немов піддаючись паніці від близького споглядання потужного кулака польської гусари і широко розкинутих крил драгунії, готових обійняти козаків з обох флангів і розпочати їх знищення.

Коли козаки побігли у напрямку монастиря, що знаходився на другому березі Південного Бугу й був укріплений Богуном не гірше самої фортеці, Лянцкоронський був збитий з пантелику остаточно. Він, знаючи відчайдушну козацьку вдачу, напевне, сподівався хоч на малий, але опір. Тож скоро за його командою польський «півмісяць» розпався і драгунія, переводячи коней на галоп, щодуху погналася за козаками, намагаючись нав'язати їм бій до того, як ті досягнуть монастирської брами. Але несподівано щось змінилося в картині переможного переслідування переляканого ворога. Почулися розпачливі крики і плюскіт води. Це була з диявольською хитрістю споруджена пастка, у яку проводир польського авангарду залетів, легковажно піддавшись азарту здобуття легкої перемоги. Присипаний товстим шаром снігу лід під вершниками Лянцкоронського зникав десь у глибині, а темна вода десятками ковтала його переляканих до смерті жовнірів. Вони, хапаючись за гриви коней і одяг товаришів по нещастю, несамовито борсалися у марних спробах порятунку і зникали у глибині, неспроможні витримати вагу обладунків, котрі тягли їх назустріч смерті. На додаток козаки Богуна повернули і, пройшовши між ополонками за встановленими раніше віхами, вчинили різанину серед потопаючих хоругов. Для поляків це було настільки несподівано, що дрібний загін козаків не лише зміг отримати перемогу й погнати переважаючі сили противника, а й вчинив паніку серед командування польського війська. До пізньої ночі продовжувалась різанина, на котру перетворилося переслідування дезорганізованих частин авангарду Станіслава Лянцкоронського, і лише темрява допомогла його жалюгідним залишкам приєднатись до основних сил польської армії, очолюваної Мартином Конецпольським. Самого Лянцкоронського, побитого і промоклого наскрізь, знайшли послані гетьманом Калиновським герольди неподалік однієї з ополонок, де він, закопавшись в купу мертвих тіл, конав від холоду. З такої несприятливої для поляків ноти наступного дня розпочалася облога Вінниці.

Довгі два тижні козаки на чолі з Богуном відбивали люті атаки коронного війська, після чого, поєднавши сили з Прилуцьким, Миргородським, Лубенським, Полтавським і Чигиринським полками, висланими Хмельницьким на допомогу обложеному місту, погнали поляків через Бар і Кам'янець все далі на захід, заспокоївшись лише тоді, коли Калиновський і Лянцкоронський влилися до обозу королівського війська у Любліні. Під час цього наступу Кам'янець — Подільський витримав ще одну облогу козацького війська, але встояв і цього разу, виправдавши свою славу непереможної фортеці, котру до цих пір намагалися взяти війська багатьох володарів, але добилися свого лише єдиний раз — у 1393 році це зробив, використовуючи протиріччя серед залоги фортеці, литовський князь Вітовт.

Кордони молодої козацької держави було відновлено. Але на обрії вже поставала заграва Берестецької битви — найдраматичнішого епізоду війни Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.