Напередодні пожежі

Але перед тим як ми перейдемо до опису битв і походів, котрі випали на долю Богдана Хмельницького, хотілося б зробити спробу більш детально пояснити читачеві, як воювали у ті часи, яке озброєння застосовували, яку тактику.

Чомусь в образотворчому мистецтві та у літературі склався стереотип козака — воїна, котрий, на мою думку, дещо відрізняється від реальності. Я маю на увазі зовнішній вигляд козака. Чи пам'ятає читач ті картини бойовищ, де зображуються битви козацького війська з поляками? Так, не буду сперечатися, зображення козака з молодецьки заломленою на потилицю червоноверхою баранячою шапкою, одягненого в оксамитовий каптан з відкинутими назад рукавами, що в'ються у скаженому чвалі, немов крила казкового птаха, виглядає романтично. Не менш романтично виглядає й вишивана сорочка на козакові, котрий заносить блискавку своєї шаблі над головою закованого в залізо польського жовніра. Скоріше за все, так і виглядали славетні запорожці — тільки не на полі бою! Якщо мислити логічно, чи міг незахищений обладунками вояк протистояти захищеному, отримуючи одну за одною перемоги? Звичайно ні. Чи могли полки козацтва перемагати важко озброєну кавалерію Речі Посполитої, кидаючи назустріч гусарським списам вояків, чиї груди були прикриті сукном та оксамитом, а голови лише хутром? Теж ні. Адже організація гусарських хоругов Речі Посполитої і їхнє озброєння мало змінилися від часів XIII–XIV сторіч, тобто від часів домінування на полі бою закутої у залізо з ніг до голови лицарської кінноти. До чого я веду? До того, щоб читач, уявляючи козацькі шеренги, вишикувані на полі бою перед лицем коронного війська, бачив перед очима не тих одягнених у свитини й вишивані сорочки чубатих парубків, яких з дитинства бачив на картинах, а вояків, озброєних згідно вимог свого часу: у металевих шоломах та місюрках, в кірасах або кольчугах, з залізними наплічниками і наруччями. Інакше бути не могло — напевне усі пам'ятають, чим закінчився досвід кавалерійських атак червоної армії на гітлерівські танки. Якщо провести паралель, такий приклад буде найбільш доречним. На полі бою, де вирішуються долі володарів і держав, повинен царювати паритет у озброєнні, інакше кінець битви буде передбачений.

Що ж являли собою військові сили середини XVII століття, коли на арену європейської політики вийшов Богдан Хмельницький? На той час Річ Посполита, котра майже не зазнала збитків під час Тридцятирічної війни, була надзвичайно сильною у військовому відношенні державою. Традиційно, ще від часів раннього середньовіччя, основну військову силу Речі Посполитої складала кіннота, залишаючи піхоті на полі бою роль допоміжної сили. Красою і гордістю польської кінноти були «крилаті» гусари. На відміну від решти європейських країн, в Польщі гусари не були легкою кіннотою. Навпаки, це була важко озброєна кавалерія, такий собі прообраз сучасного танкового корпусу. Кожний гусар мав на собі важку кірасу прикрашену залізними крилами, котрі здіймалися над головою вояка, закритий шолом, був озброєний пікою, мечем, шаблею або палашем та вогнепальною зброєю. Комплектувалася гусарська хоругва на зразок більш ранніх підрозділів лицарської кінноти — кожен гусарський «товариш» приводив з собою до війська від двох до десяти «пахолків», тобто людей, що служили особисто йому. Товариші, котрі були виключно шляхтичами, утворювали першу шеренгу наступаючих порядків гусарської хоругви, за ними шикувалися пахолки. Головною тактикою бою гусарської хоругви був удар піками на великій швидкості. За допомогою такого нехитрого, але напрочуд дієвого способу гусарські підрозділи, як свідчать сучасники, проходили крізь ворожі шикування «як ніж крізь масло». Необхідно зауважити, що таку тактику польські гусари перейняли від європейської лицарської кінноти середньовіччя. Як відомо, удар тієї кінноти стримати було майже неможливо. Закуті у броню, верхи на велетенських конях породи дістріе, лицарі протягом сотень років домінували на полях битв.

Іншим різновидом важкої кінноти у Речі Посполитій були рейтари. Назву свою ці вояки отримали від німецького слова «рейтер», тобто вершник. Тактика бою рейтарських рот дещо відрізнялася від тактики гусарії. Рейтари діяли переважно вогнепальною зброєю. Озброєні значною кількістю великих пістолетів, або бандолетів, як їх тоді називали, рейтари діяли ними під час бойового контакту з ворогом не менш ефективно, аніж гусари своїми пиками. Також на озброєнні рейтари мали різноманітну холодну зброю. Спочатку рейтарські роти на службі польської корони складалися виключно з німецьких найманців, але з часом у них почали служити й поляки. За традиційний чорний колір обладунків, а також за жорстокість на полі бою рейтари отримали назву «чорні дияволи», підтверджуючи її безліч разів горами ворожих трупів за собою.

Третім різновидом польської кінноти були драгуни. На відміну від попередніх двох, це була легкоозброєна кіннота. І хоча жупани й кільчасті панцирі драгун виглядали далеко не так пишно, як червоне сукно й срібло кірас на гусарах або лакована чорна броня рейтар, не варто недооцінювати ролі драгун як виду збройних сил Речі Посполитої. Перелік задач під час бою, що їх вирішували драгунські підрозділи, був досить численним. Ці вояки, а їх значною мірою комплектували саме з козацьких верств населення України, були досить універсальною військовою силою, спроможною протистояти важкій кавалерії або ворожій піхоті, здатною також на швидкі розвідки в глибокому тилу ворога, несподівані удари з тилу або флангів ворожого війська. Крім кавалерійських атак драгуни могли, спішившись, діяти і як піхотні підрозділи (наприклад, обороняючи табір). Це теж вагомо збільшувало їх цінність на полі бою.

Піхота, як вже було зазначено вище, була у війську Речі Посполитої другорядною силою. Така традиція встановилася від часів раннього середньовіччя. В більшості європейських армій давно переглянули таке відношення до піхотних полків, але Річ Посполита, відрізняючись консервативністю, не поспішала реформувати свої збройні сили. Як правило, піхотні полки складалися з так званої обозної челяді, тобто хлопів, приведених до війська своїми панами, що несли службу в кавалерійських хоругвах і ротах. Звичайно, ці люди не могли похвалитися великим військовим вмінням або міцним бойовим духом на полі бою. Проте така піхота, завдячуючи своїй кількості, що часто — густо перевищувала чисельність решти війська, могла все ж виконувати певні задачі й домагатися перемог. Потрібно сказати, гонорова шляхта ніколи не вважала обозну челядь здатною на протистояння з ворогом і навіть не прилічувала десятки тисяч піхотинців до кількості свого війська. Завдяки саме такій манері вести літопис війн і битв Речі Посполитої, маємо іноді цікаві свідчення перемог польської зброї, коли, згідно з записів польських мемуаристів, коронне військо кількістю в 5–7 тисяч бійців отримувало перемоги над противником, котрий мав 20–30 тисяч війська лише тому, що ніхто не рахував десятки тисяч обозної челяді, яка приймала на себе ворожі атаки поряд зі своїми панами, б'ючись нехай не з великим героїзмом, але з завзятістю змушених захищати власні життя людей. Окрім обозної челяді у складі коронного війська були й більш професійні піхотні підрозділи, що складалися основним чином з німецьких і угорських найманців. Ландскнехти, як називали таких найманців, були більш вагомою силою, аніж обозна челядь. Багато разів вони ставали у пригоді коронному війську не менше, аніж кіннота, обороняючи польовий табір або фортецю, зупиняючи ворожу кінноту на полі бою або переслідуючи розбитого ворога. Ландскнехти поділялись на озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів і пікінерів, озброєних довгими піками. Як перші, так і другі були дуже ефективними під час відбиття ворожих атак: пікінери для протистояння атакам ворожої кавалерії, мушкетери… ну, здається, немає сенсу пояснювати, для чого потрібними були злагоджені залпи сотень мушкетів в обличчя атакуючому ворогу. Дуже ефективним був прийом караколювання, що його застосовували мушкетери для того, щоб компенсувати низьку швидкострільність вогнепальної зброї XVI–XVII сторіч. Полягав він у тому, що перша шеренга вишикуваних у каре мушкетерів, здійснивши залп, швидко караколювала, тобто відступала, крізь проміжки строю і шикувалася позаду останньої шеренги, заряджаючи зброю. Залп робила друга шеренга, після чого караколювала й вона — і так далі. Завдяки такій тактиці потужність вогню мушкетів, що потребували для заряджання близько хвилини (це у руках вправного стрільця!) і не відрізнялися здатністю поцілити на відстані ста кроків у щось менше за батальйон солдат, ставала досить пристойною.

Тепер перейдемо до іншого роду військ, який у середині XVII сторіччя, стрімко модернізуючись і набираючи ваги, голосно заявляв про себе, як про найголовнішу силу на полі бою, за що згодом був прозваний ні багато, ні мало, а богом війни. Так, мова йтиме про артилерію. З'явившись ще кілька століть тому, вона на той час значною мірою позбавилась тих вад, що мала раніше — ненадійності, низької здатності до транспортування, величезної вартості й малої потужності. До кінця епохи Ренесансу артилерія набула такого рівня, що у корені змінила фортифікаційну науку й тактику бою. В польському війську більша частина пушкарів були найманцями з Європи. Вони вважалися окремою кастою у війську і оберігали секрети артилерійської справи від непосвячених. Гармати мали різні калібри, в середньому від 3–5 (фалькони та фальконети) до 20–25 сантиметрів (важкі осадні гармати та пищалі). Були також мортири, прообрази сучасних мінометів, інколи досить серйозних калібрів — 30–40 сантиметрів.

Кількість гармат у польському війську в різні часи була неоднаковою. В середньому це було 20–30 гармат, іноді, коли під знаменами коронних гетьманів збиралися великі реґіменти[3] (кількістю в 50–70 тисяч жовнірів), число гармат у війську могло доходити до сотні, а то й більше. Не дивно, що така потужна армата, вибухнувши залпом гарячої картечі, могла зупинити назавжди сотні й сотні комонників, котрі летіли на польські укріплення.

Що стосується організації коронного війська Речі Посполитої, то вона була такою: на чолі його стояли призначені сеймом гетьмани — великий коронний, тобто головнокомандувач усіма військовими силами держави, і його заступник — коронний польний гетьман, котрий здійснював командування військом безпосередньо на полі бою. Гетьманам підпорядковувалось наймане військо кількістю близько 10–12 тисяч жовнірів. Військо це, згідно закону, утримувалося за рахунок королівських маєтків, використовуючи чверть (лат. кварту) цих доходів, тому носило назву кварцяного війська. Окрім кварцяного війська гетьманам підпорядковувалось українське реєстрове козацтво. З точки зору роду військ, реєстровиків можна було віднести до легкої кавалерії, щось на кшталт драгун, з тією лише різницею, що козаки були природженими вояками, жили війною і відточували свою військову майстерність як у боях за інтереси корони, так і у походах на Крим і за Чорне море задля захоплення здобичі й визволення з бусурманського полону християнських бранців. Кількість реєстрових у різні періоди змінювалася і налічувала від трьох до десяти тисяч козаків. Відношення польських магнатів до реєстровиків було дивним, принаймні з огляду на ту користь, яку від нього мала корона в десятках битв проти зовнішніх ворогів, таких як Османська імперія, Кримське ханство й Московське царство. Реєстрові полки намагалися зменшити за будь — якої нагоди, а при можливості й взагалі розформувати. Зрештою таке відношення призвело до того, що на заклик Богдана Хмельницького реєстрове козацьке військо відгукнулося досить жваво, полишивши польських рейментарів і майже у повному складі перейшовши на бік бунтівного гетьмана.

Та все ж основною силою у війську Речі Посполитої було «шляхетне посполите рушення», тобто шляхта королівства і війська феодалів, котрі прибували під знамена короля, якщо очікувалась по — справжньому велика битва або державі загрожувала небезпека. Кількість посполитого рушення зазвичай значно перевищувала кількість кварцяного війська, адже деякі магнати мали під своєю орудою справжні армії. Так, наприклад, воєвода руський князь Ієремія Корибут — Вишневецький мав у 1648 році 4 тисячі власного війська. Не набагато відставали від нього такі феодали, як Мартин Калиновський, Микола Потоцький, Стефан Чернецький, князі Острозькі, Заславські, Корецькі та багато інших. І хоча шляхта посполитого рушення часто — густо не визнавала над собою влади й важко піддавалась керівництву, вона була вагомою силою, з якою неможливо було не рахуватися.

Саме з таким військом, котре не знало поразок протягом багатьох років, мав битися Богдан Хмельницький, згуртовуючи навколо себе невдоволених владою козаків та селянство. Кого ж зміг зібрати гетьман під своїм бунчуком і як зумів пройти на чолі своїх полків переможним маршем від Жовтих Вод до Львова, завдаючи поразки за поразкою полякам?

Як можемо здогадатися, Хмельницькому, котрий вигнанцем прибув на Січ і отримав гетьманську булаву від запорізького товариства, не довелося винаходити велосипед. Козацьке військо, що з славою й тріумфами протистояло навалі чвертьмільйонної армії турецького султана Османа II ще під проводом Петра Сагайдачного, а потім неодноразово воювало як на суші, так і на морі з ворогами православної віри й української нації, мало чітку організацію й уявлення про тактику й стратегію ведення війни. На чолі війська, яке територіально було поділене на полки та сотні, стояв вибраний козацькою радою гетьман. Йому підпорядковувалась генеральна старшина: генеральні осавул, хорунжий, бунчужний, обозний, суддя, писар, пушкар і кантаржей. Приклад гетьманської канцелярії, що займалася командуванням війська в цілому, наслідувала полкова старшина. Полковнику підпорядковувались полкові осавул, хорунжий, бунчужний і так далі. В свою чергу кожен полк ділився на сотні кількістю по 200–600 козаків, старшина котрих мала таку саму структуру, як старшина генеральна й полкова.

Так само, як і у польському війську, козацькі підрозділи було поділено на кавалерію, піхоту і артилерію, з тією лише відмінністю, що козацька кіннота не мала у своєму складі важко озброєних хоругов. Натомість козацьких комонників можна було порівняти з польськими драгунами. Ще однією істотною відмінністю Війська Запорізького від польської армії можна вважати питому вагу піхоти і відношення до її ролі у війні. Існує багато свідчень сучасників козаччини про те, що козацька піхота була однією з найсильніших у Європі. Козаки, озброєні вогнепальною зброєю, знаходячись під прикриттям укріплень, що їх швидко будували у разі необхідності з возів обозу, могли успішно протистояти десятикратно переважаючому їх ворогу. Запорожці, поєднуючи відчайдушну сміливість і презирство до смерті з військовою дисципліною та вмінням битися в складі полку або сотні, не раз доводили, що піхота є важливою складовою сучасної війни. Бундючне польське панство неодноразово платило ріками крові за таку науку. Немов штормова хвиля об скелі, розбивалися іноді атаки гусар та рейтар об вишикуваних у фалангу козацьких пікінерів. Не програвала полякам в прицільності й козацька армата. Хоча, справедливості заради, потрібно сказати, що в чисельності артилерії козаки майже завжди поступалися полякам, іноді компенсуючи відставання за рахунок захоплених у них же гармат.

В озброєнні й екіпіруванні, як говорилося вище, армія Богдана Хмельницького була подібною до армії Речі Посполитої. Не схожою, як показав перебіг війни, козацька армія виявилася в іншому: в здатності йти до перемоги попри біль поразок, в рівні бойового духу й спроможності самопожертви задля звільнення України від колонізаторів.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.