Глава 6 Тривожний неспокій Ніжина напередодні «Чорної ради»

Позиція Брюховецького в очах Москви виглядала ще більш привабливо на тлі тієї незалежницької (чи принаймні автономістичної) позиції, яку зайняв у цей час Яким Сомко. Прагнучи зміцнити своє політичне становище, він на 14 квітня 1662 р. скликав лівобережну старшину до Козельця для проведення елекційної ради. На раду з'їхалися полковники «не з багатьма людьми, чоловік по десять маючи»[120], і наказний гетьман домігся від старшини проголосити його повноправним регіментарем. До Козельця запросили й місцеблюстителя Київської митрополії, натомість не допустили представників царської адміністрації. Зважаючи на цю обставину, єпископ Мефодій закликав старшину не поспішати з проведенням виборів, але під тиском Сомка та його прибічників скріпив результати виборів святковим богослужінням у місцевому соборі.

Тож після виборів на раді в Козельці місія царського представника (чи представників) в елекційному процесі була б зведена до передачі булави й прапора вже обраному перед його приїздом гетьманові. Відсутність московських бояр на раді єпископ Мефодій, а згодом і уряд Олексія Михайловича трактували як ознаку нелеґітимности виборів Якима Сомка на посаду гетьмана. Аналогічної думки дотримувалися також російські історики Сергій Соловйов і Віталій Ейнгорн[121]. Але коли не зважати на відсутність царських повноважних представників, із формально-правової точки зору вибори в Козельці були цілком правомірними. Адже ні в угоді Війська Запорозького з царем 1654 р., ані навіть у її зміненому варіанті 1659 р. та в «Нових статтях» Юрія Хмельницького 1659 р. не було таких приписів, які обмежили б повноваження української сторони в питанні гетьманських виборів через запровадження норми про обов'язкову участь російського представника в роботі елекційної ради. Адже, згідно з договором 1654 р., Військо Запорозьке мало право «обирати гетьмана за давніми звичаями, самим між себе, а кого гетьманом оберуть і про того писати нам, великому государю»[122]. У сфальсифікованому варіанті «Статей Б. Хмельницького» в редакції 1659 р.[123] прерогативи Війська Запорозького в елекційній практиці було порушено тим, що відтепер новообраний реґіментар мав їхати до царя, щоб «бачити його царські пресвітлі очі». І вже в Москві цар мав «пожалувати гетьмана по чину: булаву і прапор і на гетьманство свою государеву жалувану грамоту дати йому накаже»[124]. Жодних інших уточнень у «Нових статтях» не було.

Отож присутність представників уряду Олексія Михайловича на виборчій раді була визначена не правовими нормами, які регулювали політичні взаємини Війська з московським монархом, а лише побажаннями російської сторони та козацької старшини (передусім Василя Золотаренка), чиї спроби вирішити елекційні проблеми навесні 1661 р. успіхом не увінчалися.

Козелецькі події свідчили, що Яким Сомко та старшина (його головна опора на той час), повели справи таким чином, щоб зміцнити гетьманський провід, обмежити втручання російської адміністрації, не допустити участі запорожців у вирішення справ, які стосувалися устрою та політики лівобережного Козацького Гетьманату. Відразу після обрання Сомко поставив перед учасниками ради вимогу: всі полковники мали підписати зобов'язання виконувати волю гетьмана. В тому ж разі, коли хтось із них зважився б не послухатися реґіментаря, той, після ради з іншими полковниками, міг карати свавільника на смерть, не ставлячи до відома царя[125].

Отже навесні 1662 р. Я. Сомко та його оточення прагнули повернути ситуацію, що була до жовтня 1659 р. — тобто до того часу, доки князь О. М. Трубецький не накинув урядові Хмельницького нових договірних умов. Прикметно, що вимоги посилити гетьманську владу, поставлені на раді в Козельці щойно обраним регіментарем, по суті повторювали інші — ті, які старшина, згрупована восени 1659 р. довкола особи Юрія Хмельницького, висувала напередодні Генеральної ради в Переяславі в Жердівських статтях[126].

Про незалежність позицій лівобережного гетьмана виразно свідчила його політика в економічній сфері. Зокрема, на Козелецькій раді обговорювали й вкрай важливе питання тогочасного господарського життя краю — обіг російських мідних грошей. Як відомо, уряд Олексія Михайловича запровадив маловартісні мідні гроші й це спровокувало бунти в Москві. Та все ж російське керівництво планувало таким чином вирішити проблему платіжної кризи — розплатитися за отримані царськими ратниками на Лівобережжі провіант і фураж. І хочаь посланець Якима Сомка до Москви протопіп Василь Бабський стверджував у Посольському приказі, що ініціаторами обговорення цього питання на раді були старшини ніжинського полковника В. Золотаренка, а Переяславці, навпаки, засвідчували свою готовність вірно служити цареві навіть тоді, коли він платитиме їм грішми, зробленими зі шкіри, саме козаки Сомка за три тижні відмовилися отримувати царську плату у вигляді мідних монет. Вже згадуваний дяк Посольського приказу Іван Пєсков також доповідав у Москву, що Яким Сомко, як тільки «учинив себе гетьманом [...] дурість свою показав і наказав, щоб в усіх містечках мідних грошей не брали і не торгували ними»[127]. А перед тим, ще в переддень Козелецької ради, гетьман Сомко в листі до бєлгородського воєводи князя Ромодановського в категоричній формі поставив вимогу: «з Гадяча і з інших міст воєвод вивести»[128].

Як завважує з цього приводу В. Ейнгорн, князь, «звичайно ж», не звернув увагу на вимогу козацького зверхника вивести воєвод із Гадяча та з інших міст, де їх перебування не було передбачене угодою 1659 р.[129] Але вже три тижні по тому, 11 травня 1662 р., єпископ Мефодій інформував ніжинського воєводу князя Семена Шаховського про те, що з Гадяча, Зінькова, Груні та деяких інших лівобережних містечок козаки вигнали царських ратників на чолі з воєводами[130].

Та взявши настільки різкий тон у взаєминах із російською адміністрацією, Сомко не подбав належно про підтримку своїх дій всередині України чи хоча б у середовищі козацької старшини. Навпаки, будучи прибічником сильної гетьманської влади, він боровся не лише проти охлократичних настроїв у Війську Запорозькому, а й проти проявів старшинської олігархії. Ще в середині 1661 р., в розмові з піддячим Приказу таємних справ Юрієм Никифоровим, Сомко говорив про те, що гетьман, «під рукою великого государя будучи в підданстві», мусив мати владу над полковниками («быти владательным»), а це напряму суперечило нормам угоди 1659 р.[131]

Тоді мова була про повернення Юрія Хмельницького в підданство царя, отож, ставлячи вимогу денонсувати окремі пункти Переяславських статей 1659 р., Сомко ще не думав про розширення власних повноважень. Відтак видається, що авторитарна модель Козацького Гетьманату була властива самому політичному світогляду наказного гетьмана.

Крім того, Яким Сомко пропонував відмінити передбачений угодою 1659 р. судовий імунітет козацьких старшин, а також заборонити полковникам взаємини з царем «мимо гетмана». Було запропоновано створити інститут постійного царського представництва при гетьманові, аби реґіментар міг оперативно приборкати будь-які прояви свавілля з боку окремих полковників. А якщо б хтось не бажав втихомирюватися, гетьман міг скарати його на смерть: щоб «дивлячись на те, іншим не кортіло»[132]. Політичні погляди старшини відображала пропозиція побудувати на Запорожжі фортецю та розмістити в ній 10 тис. царських ратників із артилерією. Цим, на думку Сомка, було б вирішено відразу кілька проблем: 1) «закрито» татарські орди в Криму; 2) нейтралізовано небезпеку заворушень на Січі («Запорожжя де буде кріпко»); 3) гарантовано безпеку завдяки перебуванню російського війська в містах Лівобережжя[133].

Тим часом стрімке сходження Якима Сомка по ієрархічній драбині Війська Запорозького неабияк дратувало заслужених козацьких полковників. Жоден із них не бажав і того, аби його владу в полку якимось чином було обмежено гетьманським проводом. Саме тому один із найвпливовіших лівобережних старшин, чернігівський полковник Оникій Силич, ще під час Козелецької ради демонстрував невдоволення діями Сомка, спрямованими на посилення гетьманської влади над полковниками. А після від'їзду з Козельця він надсилає єпископу Мефодію листа, в якому засуджує поведінку гетьмана[134]. Ще виразніше антигетьманську позицію проявив ніжинський полковник Василь Золотаренко. Повернувшись із елекційної ради, Золотаренко заявив, що Сомко силою здобув гетьманську булаву, тож виконувати його накази він не планує[135].

Заяви ніжинського полковника відкрито підтримав і місцеблюститель Київської митрополії, який повідомляв Москву про перебіг Козелецької ради (акцентуючи увагу на епізодах, що компрометували Якима Сомка). Зрештою, він рекомендував уряду Олексія Михайловича визнати результати виборів недійсними, а за переяславським полковником не затверджувати гетьманське звання. Адже той, мовляв, своїм «свавіллям» та «насильством» чітко засвідчив, що від нього можна чекати чого завгодно. Крім того, місцеблюститель просив якнайшвидше прислати в Україну уповноваженого царського боярина для проведення «справжньої» елекційної ради[136]. Одночасно Мефодій інформував про перебіг подій у Козельці царських воєвод, які несли службу в лівобережних містах, і порадив їм жити «з острахом», адже від Сомка тепер можна чекати «злого»[137]. Подібного листа до Москви написав і Золотаренко, який також попереджав оточення Олексія Михайловича, що козелецькі події можуть мати негативні наслідки[138].

Відразу ж по завершенні ради 3 травня 1662 р. воєвода князь Ромодановський відправив до Москви отримані перед тим листи Вана Брюховецького та Івана Сірка, в яких говорилося про зрадливі наміри переяславського полковника та містилися перестороги пильнувати, аби не дозволити йому вчинити так, як це свого часу зробив Іван Виговський. А у вересні 1662 р. в Лубнах пройшли консультації Ромодановського, єпископа Мефодія та Брюховецького з приводу гетьманської елекції на Лівобережжі. Їх результатом стала домовленість про те, що елекційна рада відбудеться найближчим часом у Полтаві. У царській грамоті, виданій уже трохи згодом, активна роль Брюховецького в ухвалені цього принципового рішення жодним чином не притлумлюється: «по нашому великого государя указу, окольничий наш и воєвода и наместник белгородский князь Григорий Григорьевич Ромодановский постановили с гетманом кошевым, что быти раде в Полтаве...»[139].

Вибір полкового центру Полтавського полку, як місце проведення Генеральної ради, з багатьох причин влаштовував Брюховецького, але жодним чином не враховував інтереси наказного гетьмана. Адже близькість до Полтави Запорожжя обумовлювала ситуацію за якої, в разі проведення тут широкої «чорної» ради, шанси Сомка на успіх ставали доволі мізерними. Отож їхати до Полтави Яким Сомко відмовився. Так само вчинив і його головний суперник у боротьбі за гетьманську булаву Василь Золотаренко. Не виявили готовності до поїздки на Південь, очевидно, й інші полковники з Сіверщини та Центрального Лівобережжя. У листі до Москви від 30 жовтня 1662 р. єпископ Мефодій пояснював не прибуття козацьких старшин до Полтави тією обставиною, що начебто наказний гетьман не лише відмовився сам їхати на раду, що мала відбутися на півдні Лівобережжя, а й «полковникам универсалы свои розослал, на раду ехать не велел; и... полковники, боясь его, Самка, на раду не поехали»[140].

Як видно з тексту царської грамоти від 6 листопада 1662 р., відмовившись від поїздки до Полтави, наказний гетьман тим не менше відправив до Москви свого посла — військового писаря Хому Тризну, аби той передав цареві запевнення щодо готовності Сомка скласти з себе гетьманські повноваження та взяти участь у легітимній Генеральній раді, «чтоб, все Войско Запорожское сведчи вместе, учинити полную генеральную раду»[141]. А Олексій Михайлович, реагуючи на листа «богомолца нашого Мефодия епископа» та на чолобиття «гетманов, кошевого Ивана Брюховецкого и наказного Якима Самка», указав «бытии на нашей великого государя службе в наших черкасских городех по прежнему окольничему нашему, и воеводам, и намеснику белгородскому князю Григорью Григорьевичу Ромодановскому с товарищи, с нашими ратными людьми, и для обранья совершенного гетмана учинити полную генералную раду в Лубнах, по Переяславским новопоставленным статьям... не переменяя и ничем тех статей не нарушая, по стародавним Войска Запорожского обычаям». Організувати та провести Генеральну раду бєлгородський воевода мав «вскоре, покаместа Днепр не стал»[142].

Проте, незважаючи на царський указ, виборна рада в Лубнах також не відбулась. І цього разу причиною її зриву був уже не Яким Сомко. Принаймні, жодних закидів на його адресу з боку опонентів з України чи від представників царської влади виявити не вдалося. Скоріш за все, зважаючи на наближення зими, як окольничому Ромодановському, так і його помічникам в Україні, технічно таку раду організувати було неможливо. Але, що цікаво, що після від'їзду з Лубен білгородського воєводи, місцеблюститель Київської митрополії не повернувся ні до місця митрополичого осідку — в Київ, ні до Ніжина, де його чекав соратник по боротьбі з Якимом Сомком полковник Василь Золотаренко, а попрямував до Гадяча, де квартирувався зі своїми прибічниками новий фаворит гетьманської гонки — кошовий гетьман Іван Брюховецький.

Тим часом, коли на Лівобережжі боротьба за гетьманську булаву досягла чи не свого апогею і від вирішального герцю за владу сторони втримувала хіба що лише певна пасивність російської влади в цьому питанні, на Правобережжі відбулися кардинальні зміни в горішній частині козацької ієрархії. Десь чи то восени 1662, чи то на самому початку 1663 р. (думки істориків щодо точної дати тут різняться[143]) Юрій Хмельницький таки зрікся гетьманства й прийняв чернечий постриг. На його місце прийшов колишній генеральний писар Війська Запорозького, перед тим особистий секретар Яна II Казимира, а ще перед тим активний учасник гадяцького процесу 1658 р. полоцький стольник Павло Тетеря. Такого роду рокіровка у керівництві правобережного частини Гетьманату по-суті перекреслювала будь-які сподівання царської влади повернути Правобережжя під «високу царську руку» політичними методами, в результаті «прозріння» Юрія Хмельницького та його чергового дрейфу в бік Москви. За таких умов надалі відтягувати проведення на Лівобережжі гетьманських виборів, здається, не було жодного сенсу.

Утім і за таких умов Москва не стала форсувати проведення на Лівобережжі гетьманських виборів. У другій половині січня 1663 р. в Україну прибуває царський посол Федір Лодиженський, котрий переказує Брюховецькому та єпископу Мефодію царський наказ: «богомолцу царскому» повернутися до Києва, а проведення виборної ради «отсрочить до весны... быть раде весною по траве»[144]. Пришвидшити гетьманські вибори не допомогла навіть й інформація, яку поширювали прибічники Брюховецького, нібито Юрій Хмельницький відрікся від булави, маючи на меті передати її в руки своєму рідному дядькові — Якиму Сомкові[145].

Отож 6 лютого 1663 р. в Москві було видано черговий офіційний указ Олексія Михайловича про скликання на Лівобережжі Генеральної ради для обрання гетьмана та, як було сказано в документі, для інших «государевих справ». Цього разу царським уповноваженим на раду призначався не бєлгородський воєвода окольничий князь Григорій Григорович Ромодановський, котрий протягом минулого року так і не зумів організовувати елекційну раду, а інший царський окольничий — князь Данило Степанович Велико-Гагін. До його складу входили також стольник Кирило Осипович Хлопов, приказний дяк Іван Фомін та ще 12 царських дворян.

Змінено було також і місце проведення Генеральної ради. Зважаючи на заперечення старшини щодо проведення цього важливого зібрання на окраїнах Лівобережної Гетьманщини — на східних, у Зінькові, чи південних, у Гадячі, Лубнах, Полтаві, царський уряд запропонував компромісний варіант — Ніжин. Компромісним його можна було назвати, якщо не з точки зору географічного розташування, то, зважаючи на давню ворожнечу тамтешнього полковника Золотаренка з Сомком, — з міркувань політичних.

На початку березня з Москви було вислано грамоти царя лівобережним полковникам із звідомленням їх про те, що «повна чорна» рада відбудеться в червні 1663 р. в Ніжині. 10 березня Д. С. Велико-Гагін отримав з Приказу великого государя «денежную и соболиную казну». Намагаючись надати посольству особливої урочистості, московське керівництво не шкодувало витрат на його облаштування. Царський окольничий віз із собою священні книги, хрести, церковне начиння, коштовне вбрання для священиків і дяків на час урочистого молебну, щедрі подарунки «царським доброхотам» в Україні.

Для успішного виконання покладеної на посольство місії в той же день царський окольничий закупив у Москві воску «на печати четверть фунта», дві дубових бочки, в які склали грошову казну, для ліпшого збереження соболиної казни закупили по десятку «рогож» і мотузок. У наступні дні в тому ж «лапотном ряду» було придбано два короба луб'яних для перевезення церковного начиння і паперів, а «коробейного ряду у торгового человека у Федки Микифорова» купили дубового ящика «на приказние дела». Наступного дня матеріальні приготування до відбуття з місією в Україну продовжились. Було придбано «флягу для чернил», власне самих чорнил один глечик, дві жерстяних ємкості для піску (аби присипати свіжо написані тексти), а також мішечки на ладан, свічки тощо[146].

Але не це найбільше дивувало при відправці з Москви царського посольство в Україну. Неабияку пікантність ситуації додавала та обставина, що Велико-Гагіна в його посольській місії супроводжувало доволі потужне військо — дослідники обраховують його кількість десь у 7-8-ми тисяч царських ратників, хоч тут можливі й перебільшення. Власне, це не було абсолютною новацією в стосунках Гетьманату з царською владою. Адже вже Переяславська рада 1659 р., на якій було затверджено обрання Юрія Хмельницького на гетьманство, також проходила за присутності війська, що супроводжувало царського уповноваженого ближнього боярина і князя О. М. Трубєцького. Але тій раді передувала запекла воєнна кампанія сторін, кульмінацією якої стала Конотопська битва 1659 р. У даному ж випадку присутність такої значної кількості царських ратників пояснити було не просто. Утім, вже можна було вести мову про формування певної — поки що не прописаної в двосторонній угоді — традиції проведення гетьманських виборів. Традиції, відверто скажемо, не вельми приємної для тих козацьких лідерів, які ратували за збереження в недоторканості козацьких прав і вольностей.

З пізніших розписів грошового пожалування царських ратників можна достовірно говорити, що посольство супроводжували рейтарський полк Івана Шепелєва, три полки солдатського строю полковників Юрія Інглеса, Іоганна Штрасбурга і Бориса Вороніна[147]. Патрик Гордон стверджував, що, крім названих полковників, окольничого також супроводжували полки полковників Полянського та Скрябіна[148]. Перебували в розпорядженні окольничого й стрільці різних приказів, зокрема, достовірно відомо про перебування під його командою московських стрільців під головуванням Матвія Шишкіна[149], а також драгунів із Сєвська та інших міст Російської держави (цікаво, що драгун «розных городов» окольничий пожалував «по полтине человеку», а служилим людям із Сєвська (всього 82 людям) «жалованья не дано для того, что они в Севском уезде живут своими домами, и землею и всякими угодьи владеют»[150]).

У дорогу до Ніжина посольство князя Д. С. Велико-Гагіна вибралось лише десь у двадцятих числах березня, а до Сєвська воно прибуло близько 4 квітня. Утім, перетинати кордон Гетьманату царські посли не вельми поспішали. У Севську було продовжено закупівлю необхідних для посольського візиту канцелярських приладь, але не лише їх. Так, у цьому прикордонному повітовому центрі Російської держави з наказу царського окольничого було придбано спочатку чотири сальних свічки, згодом — ще сто, воску на печатки «гривенка», вісім стоп паперу тощо. Але, що цікаво, перебуваючи у Севську, 16 квітня за наказом Д. С. Велико-Гагіна «бил взят в палачи» Климко Родіонов, стрілець «Матвеева приказу Шишкина», котрому «на ременье на всякой завод» було видано один рубль[151]. Крім ката, у Севську на специфічні потреби дипломатичної служби було рекрутовано й місцевого священика Іпатія. Як було записано у фінансовому звіті посольства Велико-Гагіна: «севскому попу Ипатію, что по указу великого государя взят был в Нежин для рады, 16 алтын 4 денги»[152].

Можливою причиною такої тривалої затримки могло бути саме очікування на прибуття війська, вирядженого в супровід царському окольничому. Принаймні, зі звіту посольства про його видатки випливає, що саме в Севську 23 квітня царський окольничий виплатив «рейтарам, трубачем и литаврщиком 250 человеком великого государя жалованья»[153]. Наступна ж виплата була здійснена вже в межах Гетьманату — 24 травня у місті Ніжині, і тут кошти отримали не лише рейтари полку Івана Шепелєва, а й ратники згаданих раніше трьох солдатських полків[154].

Водночас з деяких опосередкованих свідчень, можемо зробити висновок, що затримка посольства князя Д. С. Велико-Гагіна на землях государя обумовлювалася й тією непевністю, що запанувала на той час в Україні. Аби не наражатися на небезпеку, окольничий намагався максимально розвідати стан справ по той бік кордону. І лише отримавши від певних людей достовірну інформацію про те, що там «ныне де, за помощию Божиею, все тихо и смирно, и про приход воинских людей никаких вестей нет»[155], царський воевода уже після и травня віддав наказ про вступ царських людей на українські терени.

Десь у середині травня Д. С. Велико-Гагін перебрався із Сєвська до Путивля (на той час прикордонного міста Російської держави), а вже на початку 20-х чисел травня воєнізоване посольство Олексія Михайловича вступило до сотенного центру Гетьманату містечка Борзна. 21 травня у Борзні, в соборній Свято-Троїцькій церкві, за участю окольничого та його свити відбувся урочистий молебень за здоров'я государя, а за три дні подібне таїнство відбулося вже в кафедральному соборі Ніжина[156]. І що цікаво, якщо в Борзні по завершенню урочистостей царський окольничий дав тамтешньому протопопу з братією рубль, то у Ніжині вже розщедрився на три рублі[157]. А скажімо, малолітній син єпископа Мефодія — Костянтин, котрий навчався в Ніжинській школі грамоти, отримав від царського окольничого також «на корм рубль»[158] — власне, стільки, скільки отримала вся братія на чолі з протопопом борзненським. А коли до Ніжина повернувся сам єпископ Мефодій і під його началом 29 травня, в день ангела «благовірной государині царівни и великія княжни Феодосіи Алексіевни» (царської доньки), відбулося урочисте богослужіння, Д. С. Велико-Гагін дав на молебень єпископу і протопопу з усією братією п'ять рублів, ще два рублі було дано півчим («вспевакам на два крилоса 2 рубли»)[159].

Загалом варто зауважити, що однією з найбільших статей розходу Велико-Гагіна стали видатки, пов'язані із задобрюванням єпископа Мефодія. Останній, як було записану до книги видатків — «по указу великого государя», отримав 2 червня через піддячого Івана Світикова аж триста рублів[160]. Наскільки це були значні кошти видно вже хоч би з порівняння з видатками царського окольничого на демонстрування ним царської милості іншим духовним особам, причому, значно вищого, аніж Мефодій, рангу. Так, скажімо, прибуття царського посольства в Ніжині співпало з перебуванням там Константинопольського («Царгородського») митрополита Софронія, або ж — останній спеціально чекав на прибуття царського окольничого з Москви, за що отримав від Велико-Гагіна на милостиню два рублі[161]. До слова, згадок про участь східного владики в процесі обрання гетьмана чи приведення його до присяги за церковними канонами виявити в джерелах не пощастило.