Битва під горою Батіг

Hевеличке галицьке місто Сокаль у травні 1651 року преобразилося. Досі тихий і небагатолюдний Сокаль став центром збору багатотисячного польського війська, яке готувалося дати рішучий бій козацтву й повернути втрачені позиції в Україні. Саме сюди, приєднуючись до королівських полків після відпочинку у Любліні, привели своє військо Калиновський і Лянцкоронський. До початку червня формування нового війська було практично завершено, і Ян II Казимир дав команду виступати на Волинь до Берестечка. Цього разу Річ Посполита поставила на кін усе. Кількість війська перевершила всі очікування Хмельницького — король вів 150 тисяч жовнірів і шляхти. І хоча у козацького гетьмана разом з татарами налічувалося близько 200 тисяч бійців, поляки значно перевершували козаків у озброєнні й артилерії.

Похід польської армії від Сокаля до Берестечка відбувся протягом першої й другої декад червня й показав, що шляхта, хоч і зібрана королем у великій кількості, далека від того, щоб називатися організованим і дисциплінованим військом — Ян Казимир і його офіцери прикладали надлюдських зусиль, аби примусити свої підрозділи просуватися так, як личить війську а не розрізненим натовпам озброєного люду. Так за перший день переходу полки, роти й хоругви змогли здолати лише одну милю шляху. А наступного дня взагалі склалася анекдотична ситуація, коли ар'єргард війська тільки починав марш, а авангард вже розташовувався на ночівлю в селі, що лежало в межах прямої видимості від попереднього місця зупинки. Траплялися й інші прикрі для Яна Казимира речі. Надвечір другого дня походу, коли натовпи поляків готувалися до ночівлі, табором пролетіла чутка, що кілька полків кінноти Хмельницького знаходяться зовсім поруч і з хвилини на хвилину вдарять на не готове до бою військо. Сум'яття, яке миттєво утворилося у таборі, перевершило все, що відбувалося досі. Почалася паніка, і кілька великих загонів покинули табір у різних напрямках, причому неможливо було зрозуміти, йдуть вони ворогу назустріч чи просто тікають, рятуючи власні життя. Під час біганини загинуло кілька фірманів з коронного артилерійського обозу і було потрощено десяток мажар з гарматами. І якщо до цього часу Ян Казимир, пам'ятаючи своє високе аристократичне походження, стримувався у репліках, то після цього випадку, як згадували потім очевидці, з його вуст полилася така відбірна лайка, яку ошелешені підлеглі навіть не сподівалися почути у виконанні пана круля. Сум'яття припинилося лише за північ, коли з'ясувалося, що ніяких козаків поруч немає. Табір, котрий гудів немов бджолиний вулик, поступово затих і заснув, про всяк випадок виставивши подвійну варту.

Все ж негаразди переходу було подолано, і польська армія стала табором навпроти військ гетьмана Хмельницького в середині липня. 18 липня почалися перші сутички, котрі незабаром переросли у запеклу битву. Козаки достойно витримували удари поляків, не забуваючи контратакувати, чим завдавали ворогу значних втрат. Одна за одною провалилися кілька спроб поляків взяти штурмом правий фланг, а потім центр козацького табору. Не в змозі побороти ворога у відкритому бою, поляки розпочали шалений обстріл козацьких і татарських позицій, використовуючи свою перевагу в артилерії. І хоча обстріл сильно дошкуляв татарам, те, що відбулося далі, важко пояснити. Спробуємо й ми, проаналізувавши події, зрозуміти, що ж призвело козаків до поразки.

Рис. 2. Битва під Берестечком. Перший етап

За кілька днів після початку битви несподівано для Хмельницького Іслам—Ґерай знявся з табору і повів своїх татар на схід, залишаючи козаків наодинці з польською армією. Очевидно, тут мали місце таємні переговори ханської ставки з командуванням коронного війська. Як і в позаминулому році під Зборовом, хан був не зацікавлений у перемозі Хмельницького і, вірогідно, погодився на зраду, прийнявши в нагороду від поляків щедрі дарунки, а також дозвіл на пограбування українських земель під час повернення до Криму. Козаки отримали першого нищівного удару в спину, адже відхід татар зменшив їхні сили на 40 тисяч легкої кінноти й оголив пагорби, що панували над козацьким табором — на колишніх позиціях Іслам—Ґерая поляки швидко почали встановлювати гармати великих калібрів, з яких незабаром і стали вести обстріл незахищеного від їхнього вогню козацького табору. Другим ударом, від якого українське військо так і не змогло оправитися, стало зникнення з табору самого Хмельницького. До наших днів неясними залишаються обставини, за яких гетьман покинув своє військо у годину, коли був, можливо, найбільш потрібним своїм козакам. Згідно з однією з версій, він поїхав наздоганяти Іслам—Ґерая, щоб умовити його повернутися й виконати свої зобов'язання перед союзниками, але був заарештований ханом і пробув у його полоні кілька днів. Згідно другої версії, Хмельницький полишив табір під Берестечком у зв'язку з родинними негараздами, а саме отримавши звістку, що його дружина Мотрона (за деякими джерелами Олена) зраджує його з лютим ворогом гетьмана — Чаплинським, від якого вона нібито отримувала листи з наказом отруїти Хмельницького, а також з таємним коханцем, управителем гетьманської скарбниці. Вірогідність останньої версії науково не доведена, але й вона має право на існування, позаяк одіозна постать Мотрони поряд з козацьким гетьманом викликала суперечливі почуття як у сучасників Хмельницького, так і в дослідників біографії козацького вождя. Як би там було, командири козацького війська залишилися без гетьмана й підтримки союзників в той час, як поляки несподівано активізувалися й почали вдаватися до досить жвавих дій, спрямованих на негайне захоплення козацького табору. У полках, котрі трималися з останніх сил і за обставин, які склалися, не могли й думати про наступальні дії, почалося тихе бродіння, що згодом переросло у невдоволення старшиною і Хмельницьким. Протягом вечора і ночі, прикладаючи надлюдських зусиль, козаки скоротили периметр табору, побудувавши поміж болотистою Пляшовою і її невеликим рукавом, котрий носив назву річки Пліснявої, потужний насип з високими валами, шанцями і ровами. Укріплений табір був надто міцним горішком для важкоозброєної польської кінноти. Піхотні ж підрозділи, кількість яких у королівському війську була не надто великою, ризикували понести надто важких втрат, здобуваючи цю фортецю, що виросла за одну лише ніч. Після довгих нарад і суперечок польські командири вирішили відмовитися від штурму. Більш вдалим королеві й сенаторам здався план взяти козацький табір в облогу і поступово заморити голодом відрізаних від постачання українських вояків.

Рис. 3. Другий етап Берестецької битви. Удар королівських військ і втеча татар

Спливав день за днем. Запаси хліба у козаків танули. Табір гудів голосами невдоволених, а старшина завмерла у марному очікуванні появи гетьмана. Взагалі ситуація виглядала так: переважна кількість генеральної старшини війська не бажала брати на себе відповідальність за будь — які кроки, що могли у майбутньому накликати гнів Хмельницького на їхні голови. А дехто навпаки йшов на такі заходи, котрі викликали загальне обурення козацької черні. Так полтавський полковник Пушкар зробив спробу вивести з табору свою кінноту і податися з нею у невідомому напрямку. Втім, його спробу було припинено доволі безцеремонно — обурені козаки роззброїли полтавських комонників і заарештували їх у повному складі, залишивши очікувати розпорядження гетьмана щодо їх подальшої долі. З'явилися і такі, як то нерідко буває, що потяглися до польського табору, маючи на меті виміняти свої мерзенні життя на можливі послуги, котрі знадобилися б полякам. Був серед тих старшин і полковник Криса, котрий радо відкрив королеві всі плани керівництва козацького війська на найближчий час і, не вдовольнившись такою зрадою, запропонував загатити течію Пляшової нижче козацького табору, щоб викликати повінь і примусити козаків до капітуляції. Були й інші, які навперейми намагалися довести полякам свою лояльність. Але таких було все ж таки небагато. Основна маса козацької старшини залишалася вірною ідеям, які обстоювала ще з часів Жовтих Вод. На скликаній загальній раді був обраний на час відсутності Хмельницького наказний гетьман, котрим став популярний серед сіроми Філон Джеджалій. Але скоро симпатії черні перемінилися, і булава наказного гетьмана перейшла до полковника Гладкого. Це був вибір не надто вдалий, позаяк Гладкий з перших годин гетьманства продемонстрував незрозумілу пасивність, викликану, мабуть, небажанням проводити у відсутність Хмельницького жодних активних дій. Тож досить скоро відбулося чергове переобрання наказного гетьмана. Цього разу погляди сіроми звернулися до вінницького полковника Івана Богуна. Богун вже неодноразово демонстрував непересічний талант полководця, був популярним серед простих козаків й не звик ховатися за спини підлеглих під час бою, що особливо цінувалося у козацькому середовищі. Отже не дивно, що без довгих суперечок і нарад булава перейшла саме до вінницького полковника. І він почав діяти. На певний час Богуну вдалося зупинити бродіння у таборі і зорганізувати козаків на боротьбу. Але незабаром поляки підвезли з Бродів важкі гармати і почали готуватися до бомбардування погано захищеного від вогню мортир табору, а кілька тисяч обозної челяді під керівництвом панів Гетканта, Пшиємського і Убальда стали зводити високі редути для встановлення гармат і мостити загату на річці. Козакам не залишалося нічого іншого, аніж спробувати домовитись з королем, і якщо не зброєю, то за допомогою дипломатії домогтися найменших для себе наслідків невдалої військової кампанії. Тож на восьмий день облоги до королівського табору вирушили полковник Криса (який там і залишився), колишній наказний гетьман Гладкий і писар Переяславець. Чи варто й казати, що запропоновані Яном II Казимиром умови здачі примусили схилити голови сивочубих Гладкого і Переяславця? Король вимагав, ні багато ні мало, видати усіх полковників козацького війська, половину з яких буде страчено у покарання за бунт, решту залишено у заложниках за Хмельницького і Виговського. Крім того, козаки мали віддати усіх полонених поляків, котрих утримували у таборі, негайно розірвати союз з татарами, скласти зброю й військові клейноди, прислати до королівського обозу всю армату. Лише після цього Ян II Казимир погоджувався вислухати урочисту клятву про повернення до умов Куруківської угоди й розпустити військо по маєткам шляхетного панства. У такому випадку милосердний король обіцяв зібрати сейм і вирішити подальшу долю бунтівників. Інакше він втопить у баговинні Пляшової усіх їх до єдиного, не зглянувшись навіть на жінку чи дитину.

У відповідь на такий ультиматум польського монарха козаками було зібрано раду, яка й прийняла рішення продовжувати боротьбу. Потяглися останні дні облоги. Королівська артилерія завдавала великих руйнувань у козацькому таборі, кількість жертв обстрілів зростала. За таких обставин єдино вірним рішенням для Івана Богуна була спроба вивести військо з оточення і відвести його подалі від небезпеки. Так, програвши битву, можна було зберегти армію і, перегрупувавши сили, продовжити боротьбу в майбутньому.

Розв'язка берестецької трагедії відбулася близько десятої години ранку сонячного дня 29 червня 1651 року. Щойно настав ранок, Богун на чолі двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередодні через болото Пляшової, щоб розвідати можливий напрямок відступу війська у бік найслабших, з його точки зору, позицій Станіслава Лянцкоронського — той за наказом Яна II Казимира зайняв з двома полками німецьких піхотинців і хоругвою драгун протилежний від козацького табору берег річки і саме проводив інженерні роботи, укріплюючи відтинок, на якому коронне військо найменше очікувало прориву козаків. Саме цієї миті табором, що після зникнення Хмельницького, зради татар і дій полковників Криси та Пушкаря був на межі бунту проти старшини, розповсюдилася чутка, що командування війська на чолі з Богуном збирається в тилу, поблизу переправи через Пляшову, маючи намір тікати й покинути військо напризволяще. Далі події розверталися стрімко. За лічені хвилини паніка деморалізувала стоп'ятдесятитисячне військо і натовпи переляканого люду, що вже не могли протистояти атакам поляків, кинулися до переправи. Помітивши це, польські рейментарі дали наказ посилити натиск і вдарили одразу з фронту й обох флангів, не припиняючи артилерійського вогню. Незабаром жовніри вже були у таборі, а на переправі через Пляшову запанувало пекло. Люди бігли назустріч жменьці старшини на чолі з Богуном, не боячись навіть блискучих лез шабель, котрими наказний гетьман дав команду зупиняти панікерів — в спину їм уже била встановлена на вали колишнього козацького табору польська армата. Багно, у яке перетворилася переправа через річку, стало могилою для кількох тисяч козаків, а також селян і міщан, що напередодні битви приєдналися до війська.

Рис. 4. Битва під БерестечкомЗаключний етап

Все ж, якою б не була гіркота поразки, потрібно визнати, що наслідки Берестецької битви могли б бути значно страшнішими для України, аніж вони були насправді. Хоча армія, покинута своїм гетьманом, і понесла значних втрат, Івану Богуну і його полковникам вдалося вивести тих, кому пощастило залишитися у живих. Якоюсь мірою це вдалося завдяки тому, що польські жовніри, вдершись у табір, враз послабили натиск, кинувшись грабувати покинуте у паніці майно. Але основну роль у цьому відіграв полководницький талант Богуна і заслон з трьохсот запорожців, залишений ним для забезпечення відступу. Низові лицарі залишилися на шляху десятків тисяч поляків, намагаючись прикрити відхід решти вражених безладом полків. Відчайдухи загинули всі до одного, залишаючи по собі пам'ять у віках, але не пропустили ворога, доки наказний гетьман не відвів людей на безпечну відстань. Про їхній подвиг написав Тарас Григорович Шевченко, сповнюючи серця українців гордістю за своїх предків, що не поступилися у мужності легендарним трьомастам спартанців царя Леоніда. Ось ці рядки:

…Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста як скло!

Товариства лягло!

І земля не приймає…

Цифри втрат українського війська у битві під Берестечком дуже різняться у різних джерелах. Згідно польських, маємо кількість втрат серед козаків близько ЗО тисяч. Радянська історіографія дотримувалася думки, що жертвами берестецького розгрому стали близько 10 тисяч козаків. Але останні дослідження українських археологів не підтвердили навіть цю цифру. На місці трагедії було знайдено останки усього кількох сотень загиблих. Історія відкриває перед нами завісу своїх тайн дуже неохоче, тож можемо лише здогадуватись про справжні масштаби поразки Хмельницького у цій битві. Що ж до політичних наслідків, вони теж не були такими катастрофічними, якими могли б бути у разі повного знищення козацької армії. Поляки не наважилися продовжити війну, і через два місяці, 28 вересня 1651 року, у Білій Церкві був підписаний мир між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. Як того можна було очікувати, умови миру стали значно менш привабливими, аніж були у Зборові — реєстр козацького війська зменшувався до 20 тисяч, а самоврядування було обмежено кордонами Київського воєводства. Не дивлячись на такі жорсткі умови, Білоцерківський договір був потрібен Україні. Богдан Хмельницький і його військо отримували можливість відпочити після поразки і накопичити сили для нових баталій. Білоцерківський мир не протримався і року, і вже 2 червня 1652 року козаки взяли реванш за поразку під Берестечком у Батозькій битві.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.