Зовнішньополітичне становище України в середині XVII століття й мотиви українсько-російського зближення 1653–1655 років

Договір 1654 року став предметом вивчення не так давно. Праці, у яких вивчалася формально-юридична його сторона, почали з'являтися лише у 80-х роках XIX століття. Це було пов'язано з лібералізацією царського режиму під час і після реформ 60 – 70-х років XIX століття.

Реформа була процесом досить нерівномірним і нерівнозначним щодо різних сторін життя Російської імперії. Особливо суперечливим був процес ліберального реформування щодо національного питання, де лібералізація дуже швидко змінювалася реакційними заходами, скажімо, такими як Валуєвський циркуляр 1863 року чи Емський указ 1876 року. Жодних значних змін не зазнала також історико-ідеологічна схема розгляду історії Росії.

Судова реформа потребувала великої кількості спеціалістів із права, зокрема з історії держави і права. З цієї дисципліни з'явилися підручники та наукові праці. Саме там були перші спроби дати юридичну класифікацію договору.

Українсько-російське зближення 50-х років XVII століття, згідно із загальновизнаною версією українсько-російських стосунків тих часів, означало приєднання України до складу Російської держави. Беззастережно визнаючи цю точку зору, російські правознавці фактично, кожен по-своєму, мали дати відповідь на питання: яким чином і на яких засадах Україну було приєднано до складу Російської держави? Свої теорії російські правознавці будували тільки на базі щойно опублікованих документів про українсько-російські відносини 40 – 50-х pp. XVII століття.

Основним засобом їх дослідження був формально-юридичний аналіз актових матеріалів, особливо договору 1654 року.

Більшість російських істориків права визнавали актом приєднання України до Російської держави саме договір 1654 року. Пояснити це дуже просто. Україна, за більшістю версій, приєдналася до Російської держави добровільно, із власної ініціативи, що передбачає обопільну згоду сторін. Досягнуто цієї згоди було в результаті переговорів, що завершилися виробленням спільного, обов'язкового для обох сторін документа, тобто договору. Таким чином, це приєднання відбулося не в результаті Переяславської ради 8 січня 1654 року, а стало наслідком українсько-російських переговорів у Москві у березні – квітні 1654 року, де й було вкладено договір.

Основною метою розгляду і вивчення проблеми для російських істориків права була юридична класифікація українсько-російських відносин у зв'язку з договором 1654 року. Найбільш популярними були версії про розгляд українсько-російського договору як акта: інкорпорації (на певних умовах із збереженням автономії), васалітету, протекторату, реальної унії, особистої унії.

Отже, з-поміж розглядуваних варіантів присутня також інкорпорація, але погляди на неї у російських правознавців значною мірою відрізнялися від поглядів російських та українських

істориків. Під інкорпорацією як українські, так і російські історики звичайно вважали повну інкорпорацію (як, скажімо, Пантелеймон Куліш), котра є лише одним із видів інкорпорації. Повна інкорпорація передбачає повний контроль держави-приєднувача над приєднаною територією, що звичайно відбувається, коли якась держава захоплює ту чи іншу територію військовою силою. Більшість правознавців визнали, що в цьому разі йдеться не про повну інкорпорацію.

Найпопулярнішими серед тогочасних дослідників історії російського права були трактування договору 1654 року як унії або ж як однієї з форм васалітету чи протекторату.

Варіант трактування договору як унії зазвичай розглядав її як унію або реальну, або як персональну. Персональна унія полягає в тому, що дві держави з якоїсь причини з'єднуються під владою одного монарха. Таке об'єднання відрізняється від інкорпорації тим, що відбувається за обопільною згодою сторін (як, скажімо, було у випадку з Вільгельмом II Оранським, який одночасно був правителем і Англії, і Нідерландів), або ж у результаті династичного шлюбу (наприклад, Кревська унія 1315 p.). Саме такою унією було, на думку історика В. Сергієвича, українсько-російське зближення в 50-х роках XVII століття. Цей автор полемізує з трактуванням Переяславської ради і договору 1654 року як акта інкорпорації. На основі наявних тоді джерел він робить висновок: «Малороссия не была присоединена как провинция, как была присоединена, например, Тверь… Малороссия не соединилась с Московским государством, а только признала своим государем царствующего в Москве государя с его потомством».

Справді, твердження про перехід України під «високу руку» московського царя можна трактувати й таким чином. Але Богдан Хмельницький і фактично, і згідно з умовами договору після його укладення виконував у повному обсязі всі функції голови держави, хоча в разі персональної унії цар має володіти й керувати обома державами, що не є можливим за збереження гетьманом всієї повноти державної влади в Україні. До того ж персональні унії відбуваються за умови, коли в країні з якоїсь причини на час її здійснення немає правителя. Тобто в одній із країн місце голови держави має бути вільне. У нашому випадку голови держав є в обох країнах.

Інший варіант унії передбачає з'єднання двох держав в одну шляхом укладення договору, що обумовлює права та умови співпраці для обох сторін. Такою була, наприклад, Люблінська унія 1569 року, що є безумовно класичним взірцем, еталоном реальної унії. Звичайно, коли вважати українсько-російський договір 1654 року чимось подібним до конституції, то можливо допустити і такий варіант. Але в разі реальної унії: по-перше, обов'язкова наявність спільних органів державного управління і владних інститутів, чого ми не спостерігаємо в Україні за часів Богдана Хмельницького; по-друге – спільність зовнішньополітичної діяльності (жодна зі сторін не має права на свою окрему зовнішню політику). Згідно з договором, Україна таку змогу, хоч і з деякими обмеженнями, мала. Таким чином, повна інкорпорація, реальна і персональна унія, є найменш імовірними варіантами українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття, оскільки в наявних договірних документах не було передбачено існування тих інститутів, без яких неможливе укладення міждержавної унії чи повна інкорпорація України. Ці трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття піддавалися досить гострій критиці ще в XIX – на початку XX століття. Тоді ж доволі популярними стали гіпотези про договір 1654 року як про встановлення васальної залежності України від московського царя, про протекторат Московського царства над Україною, а також про неповну інкорпорацію України Росією.

Однак варіанти українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття як унії або як повної інкорпорації передбачали повну відсутність у контрагентів самостійної, незалежної одна від одної зовнішньої політики, а також значного обмеження внутрішньої автономії однієї із сторін (у разі повної інкорпорації), або ж обох контрагентів (за існування унії). Але жодних юридичних чи фактичних обмежень суверенітету України чи Росії під час українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття за більш детального розгляду їх відносин помічено не було. Це змусило дослідників юридичної сторони договору 1654 року розглянути інші варіанти правової класифікації договору.

Саме тому стали популярними трактування договору 1654 року, які не передбачали тісної державної злуки контрагентів. Особливо це стосується розгляду цього договору як форми протекторату чи васалітету. Власне, ці дві форми відрізняються одна від одної лише тим, що васалітет виникає з волі сюзерена, за його ініціативою, тоді як протекторат передбачає обопільну згоду сторін. Як васальні розглядав українсько-російські відносини тих часів історик М. Коркунов.

Васальні відносини передбачають залежність, яка не знищує суверенітету васала, а лише підпорядковує його іншому можновладцю. Залежність ця має винятково зовнішньополітичний характер. Васал у своїх володіннях є єдиним і повноправним господарем (сюзерен ніяк не втручається у цю сферу його діяльності). Але васал має підпорядкувати свої зовнішньополітичні дії інтересам сюзерена. Так, становище України, згідно з договором 1654 року, порівнюється зі становищем Болгарії відповідно до Берлінського трактату 1878 року. Взагалі для підкріплення трактування українсько-російського договору 1654 року як васалітету часто наводилися приклади відносин між Туреччиною та її васалами, особливо це стосується вже згадуваної Болгарії, а також Єгипту. На противагу твердженням про унію та інкорпорацію, васалітет мав одну очевидну перевагу над ними: «Русский царь не соединял в своем лице две раздельные государственные власти, но малороссийский гетман подчинялся ему как высшему властителю».

Правда, мусимо сказати, що і Болгарія, і Єгипет були свого часу захоплені Туреччиною, а потім уже, згідно з волею турецького султана, набули більш незалежного становища, тобто стали його васалами. Україна ж пішла на зближення з Московським царством із власної ініціативи, а українсько-російські відносини мали в той час договірний характер. Таким чином, ми маємо значно більше підстав говорити про протекторат Москви над Україною, ніж про васальну залежність України від Московського царства. Протекторат хоч і мав основні ознаки васальних відносин, але, як уже було сказано, базувався не лише на волі сюзерена, а й на згоді васала підпорядковуватися йому. Під час встановлення протекторату сторони звичайно домовлялися між собою про умови співпраці. Трактування українсько-російського договору 1654 року як протекторату і стало найбільш популярним серед українських істориків початку XX століття, особливо серед істориків на еміграції.

Були також популярними інші, більш складні правові концепції розвитку українсько-російських відносин другої половини XVII століття.

Отже, всі наведені оцінки правового змісту договору мають серйозні вади, які заважають точно визначити цей зміст. Виникла потреба якось урізноманітнити сам спосіб розгляду проблеми.

Одним із прикладів такого урізноманітнення є праця І. Розенфельда «Присоединение Малороссии к России (1654–1793)». На відміну від своїх попередників, автор (як це видно вже з назви твору) розглядає приєднання України до Росії не як одноактну дію, а як доволі тривалий і важкий процес, що тягнувся майже півтораста років. Українсько-російський договір 1654 року є лише початком процесу, точніше передумовою для його початку. Приєднання України до Російської держави все ще вважається, на думку російських правознавців, за кінцеву мету тогочасних українсько-російських стосунків. Хіба що замість сприйняття договору як акту безпосереднього приєднання договір 1654 року та всі інші українсько-російські договори протягом XV–XVII століть виступають як перехідний період від повної незалежності України (після 1648 р.) до її повної інкорпорації Росією (1793). У цьому, власне, і полягала висунута І. Розенфельдом концепція «неповної інкорпорації».

Чому цей автор знову повертається до трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття як до інкорпорації?

Тут у процес вивчення договору 1654 року знову вклинюється питання про Переяславську раду 1654 року. Точніше, про питання присяги. І. Розенфельд теж розглядав васалітет як одну з можливих форм приєднання України до Росії, але він відкинув цей варіант. Найбільшу вагу для нього тут має сам факт присяги підданих Богдана Хмельницького російському цареві. У разі васалітету присягу царю на вірність міг складати лише він сам, так як і кожен із його підданих міг складати присягу на вірність лише самому Богдану Хмельницькому. Коли ж ідеться про присягу підданих Богдана Хмельницького безпосередньо царю, то тоді це вже не васалітет. Саме тому І. Розенфельд каже, що в цьому разі має місце неповна інкорпорація.

Близьким до сказаного є трактування договору 1654 року як приєднання на правах автономії, що знову ж таки була однією з перехідних форм до повної інкорпорації України Росією. Так, Україну досить часто порівнювали з іншими приєднаними територіями, котрі і після приєднання мали доволі широку обласну автономію.

Договір 1654 року не містить прямих вказівок на тісну державну злуку України з Росією. Не знаходячи їх у договорі, дослідники російського права намагаються шукатиїх в інших подіях. Найбільше – в Переяславській раді 1654 року. Хоч визначити, яку ж роль відігравала Переяславська рада в українсько-російських відносинах, досить важко, позаяк джерельна база для вивчення цієї події дуже бідна. Нині відомий лише один опис подій Переяславської ради – статейні списки московського посла. Утім, вони не дійшли до нас в оригіналі. Більше того: деякі дослідники небезпідставно вважають, що сам посол на Раді присутній не був. До того ж під час Ради не було ухвалено чи розроблено жодних договорів, не було ухвалено жодних рішень чи угод. Це було зроблено або до Переяславської ради 1654 року (українсько-російські контакти 1653 року, рішення Земського собору), або після неї (українсько-російські переговори березня – квітня 1654 p.).

На науковому рівні правовими аспектами українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття найбільше займались українські історики-емігранти (починаючи з 20-х років), а потім уже й історики з української діаспори.

Найбільше спеціалізувалися на вивченні правових аспектів історії України передусім українські освітні центри в Австрії та Чехословаччині. Це, мабуть, були найпотужніші центри розвитку української науки на вигнанні. Тому є дві причини: саме тут зібралося найбільше українських емігрантів – учених та політичних діячів, і кожен із них хотів бути якомога ближчим до України, друга причина – ліберальне ставлення урядів Чехословаччини та Австрії до українських емігрантів. Особливо це стосується уряду Чехословаччини, де прихильність до українських учених і політиків на вигнанні обумовлена не в останню чергу тим, що представники післявоєнної (мається на увазі Перша світова війна) правлячої еліти Чехословаччини були добре знайомі з провідними українськими вченими і політиками початку XX століття. Як приклад можна навести давню дружбу між тодішнім президентом Чехословаччини Т. Масариком і М. Грушевським, І. Франком, С Дністрянським та іншими видатними діячами України.

Найбільше діяльність українських учених в еміграції пов'язана з трьома навчальними закладами: Українським соціологічним інститутом у Відні (скорочено УСІ), Українським вільним університетом у Празі (скорочено УВУ) та Українською господарською академією в Подебрадах (скорочено УГА). Найдовше діяли центри, що були в Чехословаччині. УСІ, після того як звідти пішов Грушевський, фактично самоліквідувався, діяльність же інших українських емігрантських наукових центрів не була так тісно пов'язана з вивченням нашої проблеми.

Розгляд українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття вівся в основному у двох напрямках: з'ясування юридичної природи договору, його правова класифікація; зародження нових і подальший розвиток попередніх українських ідеологічних доктрин, де українсько-російські відносини 50-х pp. XVII століття розглядалися (це стало вже глибоко вкоріненою традицією) як невід'ємна частина цих доктрин.

Напліднішим із дослідників українсько-російського договору 1654 року з-поміж українських зарубіжних істориків тієї пори був А. Яковлів, автор унікальної фундаментальної праці з історії українсько-російських правових та дипломатичних відносин XVII–XVIII століть «Українсько-московські договори в XVII–XVIII століттях». Хоча А. Яковлів і був знайомий з попередніми історико-правовими розвідками, що були присвячені цьому договору, однак, спираючись на всі надбання історичної і правової думки, які існували на час написання його праці, не міг однозначно визначити юридичну природу українсько-російського договору 1654 року. Так, в «Українсько-московських договорах в XVII–XVIII століттях» він характеризує українсько-російські відносини після укладення договору 1654 року як васалітет у формі протекторату (тобто васалітет за обопільною згодою сторін) Московського царства над Україною. Пізніше автор перегляне свою думку у статтях, що вийшли на честь 300-ї річниці договору 1654 року. У праці «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем» він говорить про договір 1654 року як про гарант передусім українсько-російського військового союзу проти Речі Посполитої. Ще в іншій своїй статті А. Яковлів відверто заявляє: «…тільки посудок В. Липинського про договір 1654 року, як про мілітарний союз України й Москви, відповідав подіям перед і під час укладання договору та автентичному його текстові. До опінії В. Липинського приєднався і я, тільки додав, що в договорі помітні сліди ідеї протекторату царя з ознаками національного васалітету (присяга, данина)».

Своєрідним поєднанням правового та ідеологічного трактування українсько-російського договору 1654 року є праці українського історика-правознавця Р. Лащенка, діяльність якого була також тісно пов'язана з українськими науковими центрами в Чехословаччині. За своїми поглядами Р. Лащенко був наступником так званої «народницької» школи в українській історіографії (і взагалі в українській історичній і суспільно-політичній думці). Він був прихильником і продовжувачем ідей М. Костомарова, особливо щодо федералізму і всеслов'янської єдності. Фактично Р. Лащенко підводив правову основу під історико-ідео-логічні концепції М. Костомарова. Українсько-російський договір 1654 року у творах Р. Лащенка теж подається як продовження федералістських тенденцій у політичному житті східнослов'янських народів. У своїй праці «Лекції по історії українського права» автор обстоює концепцію федерального устрою Київської Русі. Точніше, для Р. Лащенка Київська Русь – це конфедерація майже повністю незалежних князівств, що мала тенденцію до утворення федерації, але цьому стала на заваді монголо-татарська навала. Українсько-російський договір 1654 року розглядався передусім з точки зору можливої майбутньої відбудови федерація східнослов'янських народів. Саме з цією метою Р. Лащенком було зроблено правовий аналіз договору 1654 року, якому він присвятив одну із своїх праць.

Роблячи аналіз усіх відомих на той час в історіографії форм можливого приєднання України до Московського царства, автор повністю не погодився із жодною, але рішуче відкинув лише варіант інкорпорації. На думку Р. Лащенка, інкорпорація виключає як можливість федеративних чи конфедеративних відносин між державами, але також взагалі робить неможливими будь-які договірні стосунки між сторонами. Усі ж інші форми приєднання (персональна і реальна унії, васалітет, протекторат) допускають можливість об'єднання України і Росії в одну державу на федеративних чи конфедеративних засадах. Головною перепоною на шляху створення українсько-російської федерації (чи конфедерації), на думку автора, була тенденція до встановлення в Московському царстві абсолютної монархії. Найбільш імовірною формою приєднання тут знову ж таки виступав васалітет або протекторат, оскільки саме ці форми приєднання найменше суперечили як самому договору, так і реальному перебігові подій, до того ж саме за таких умов обидві сторони мали більшу свободу дій.

Попри те, що після публікації десятого тому АЮЗР («Акты Юго-Западной России») 1878 року стали широко відомими всі три варіанти договору 1654 року, дослідники, що займались його правовим визначенням, все ж аналізували лише якийсь один із варіантів документа і далеко не завжди вказували, який саме. Цим можна частково пояснити суперечності в його класифікації. Так, документ з 14 статей справді забороняє гетьману вести свою зовнішню політику, що розцінюється як васалітет, документи з 23 і з 11 статей вказують лише на заборону стосунків із ворожими Московії державами, що, хоч і з застереженнями, можна назвати протекторатом. Але фактично жодних обмежень для зовнішньополітичного життя України в ті часи взагалі не було.

Тож можна зробити висновок, що ні українські, ні російські дослідники кінця XIX – початку XX століття так і не дійшли згоди щодо правової класифікації українсько-російського договору 1654 року. Але слід також звернути увагу на той факт, що і українська, і російська історико-правова думка працювала проти офіційної версії розвитку українсько-російських стосунків 1653–1654 років. Адже всі варіанти розгляду і правової оцінки договору 1654 року, попри всю їх різноманітність, більшою чи меншою мірою заперечують офіційну версію його розгляду.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.