Переяславська рада 1654 року в російській історичній науці

Включення українсько-російського договору 1654 року в ідеологічний обіг російської державності мало вирішальний вплив як на суспільну свідомість, так і на українську й російську історіографію.

Головною передумовою виникнення проблеми договору 1654 року було насильницьке приєднання Росією в кінці XVIII століття більшості українських земель. Консолідація України, хоч і насильна, через здійснення експансії на її терени іншої держави наражає імперську державу на небезпеку виникнення потужного українського сепаратизму. Ми не казатимемо тут про всі заходи, що до них вдавалася Російська імперія (пізніше СРСР), аби відвернути для себе цю небезпеку. Зупинимося докладніше на аспекті ідеологічному, оскільки саме він стосується розгляду українсько-російського зближення 1653–1655 pp.

Першим заходом, що спричинив виникнення пов'язаної проблеми з договором, є створення історико-ідеологічної теорії історичного розвитку східнослов'янських народів. Народилася вона в праці М. Карамзіна «История государства Российского». Основним елементом історії Росії стала історія російської державності, а точніше – правлячої династії. Найкраще характеризує цей твір те, що автор присвятив його імператору Олександру І, завершуючи посвяту словами: «История народа принадлежит царю». Населення Росії (слов'янське) подавалось як щось етнічно монолітне, неподільне, від початку династії Рюриковичів до воцаріння Романових. Таким чином, історія династії в цій схемі дорівнювала історії держави, а та, у свою чергу, – історії народу. Усе, що в цю схему не вкладалося, фактично для російської історії не існувало. З цього приводу слушно зауважив М. С Грушевський: «Вона (російська історія. – С. III.) починається з передісторії Східної Європи… потім іде мова про розселення слов'ян, сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII століття, потім переходить до великого князівства Володимирського, від нього, в XIV столітті, до князівства Московського, – простежується історія Московської держави, потім Імперії. А з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишилися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування Великого князівства Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кожнім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії».

Держава, династія і народ сприймались як щось постійне, незмінне упродовж свого існування, – позаісторичне. Таким чином, Україна і українці в цій схемі не існували і не могли існувати. Хоча б тому, що більшість російських істориків не визнавала, а офіційна пропаганда прямо заперечувала, аж до XX століття, існування українського народу. Українсько-московське зближення 1653–1655 років сприймалося тут як один із епізодів «собирания земель» Київської Русі, яку вважали вотчиною Рюриковичів.

Водночас Україна в складі Російської імперії виступала як колонія. Тому її історія, звісно ж, аж ніяк не могла перебувати в центрі уваги істориків метрополії. Українсько-московський договір 1654 року теж не є винятком із правила. Як результат – і українська, і російська історіографія розглядали договір переважно в ідеологічній площині, що протягом тривалого часу заважало (і заважає досі) його науковому вивченню.

Михайло Карамзін у своїй роботі створив довершену схему історії Росії (а також всіх східнослов'янських народів), що нею користуються російські історики й дотепер, але він дуже мало подбав про її наукове обґрунтування. Схема російської історії, створена М. Карамзіним, потребувала критики і наукового обґрунтування своїх положень. Це було актуальним ще й тому, що вона лягла в основу державної ідеології Російської імперії. Виголошений С. Уваровим принцип (чи, скоріше, гасло): «Самодержавие, православие, народность» – сприймається тут не інакше, як логічний висновок з ідеологічного доробку М. Карамзіна.

Найслабшою ланкою в цій тріаді була «народність». Адже Російська держава захопила українські та білоруські землі лише незадовго до появи цього ідеологічного гасла. Ще надто гостро відчували завойовані народи свою окремішність, як етнічну, так і політичну. Адже ще довго на цих землях залишались місцеві, відмінні від російських, форми соціально-політичного життя, притаманного їм (наприклад, магдебурзьке право). Тому окремішність українського народу стала основним об'єктом українсько-російських ідеологічних баталій. У тріаді «Самодержавие, православие, народность» лише останній елемент має яскраво виражену внутрішньополітичну налаштованість. Саме він був якнайбільше агресивно спрямований проти самоідентичності українського народу у всіх її проявах.

Вперше довести етнічну тотожність росіян і українців зробив спробу М. П. Погодін. Він, так само як і М. Карамзін, твердив про етнічну монолітність східних слов'ян. На думку дослідника, східні слов'яни часів Київської Русі розмовляли давньослов'янською (церковнослов'янською) мовою. Він слушно зауважив, що найбільш давнослов'янській відповідає мова російська. Звідси був зроблений висновок, що під час монголо-татарської навали корінне населення Київської Русі емігрувало на північний схід. Та невеличка частина, яка залишилася в Середньому Подніпров'ї, була значно сполонізована, бо довго перебувала під владою Речі Посполитої. Таким чином, з даної точки зору, входження України до складу Росії є не загарбанням чужих земель, а поверненням своїх. Воднораз українців було позбавлено однієї з основних підстав для сепаратизму – окремішності відносно росіян. Українсько-російський договір 1654 року, на тлі твердження про одноетнічність росіян та українців, виглядає як акт возз'єднання. Саме таке трактування українсько-російського зближення в 1653–1655 pp. є найбільш вигідним для Росії не в останню чергу ще й тим, що його ініціатором була українська сторона. Це дуже полегшило обґрунтування претензій Російської держави на українські землі і одночасно дуже ускладнило розгляд проблеми, що постала в історіографії.

Особливо це стосується історіографії української, яка, на відміну від російської, набагато сильніше зацікавлена в більш докладному і всебічному розгляді проблеми українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття. Для імперської держави, звичайно, не є важливим вивчення історії своєї колонії, але її опонент, котрий, програвши один із актів своїх визвольних змагань, втратив політичну (державну) незалежність, дуже зацікавлений у тому, щоб вивчати передусім свою політичну історію, особливо в аспекті зовнішньополітичному.

На жаль, представники української історичної думки, особливо в XIX столітті, цілком не усвідомлювали цієї потреби. Основну увагу вони присвятили доведенню етнічної окремішності українців від поляків та росіян. Особливо – від росіян. Певною мірою це пояснюється антиукраїнським характером ідеології та урядової політики Російської держави. Коли на урядовому рівні заперечують існування українського народу, української мови, культури тощо, а представники науки це теоретично обґрунтовують, українська еліта змушена цьому протидіяти.

Окрім того, в українській історіографії почала вкорінюватися традиція розгляду історії України в контексті карамзінської схеми розвитку історії Росії. Першим твором, що започаткував цю тенденцію, є «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, повна назва якого звучить так: «История Малой России со времени присоединения оной к Российскому государству, при Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края».

Зміст твору повністю відповідає його назві: більша частина «Истории Малой России» присвячена історії України, починаючи з 1654 року. Весь період історії, що передував російсько-українському договору, описаний дуже коротко. Тобто фактично українсько-російський договір 1654 року і взагалі українсько-російське зближення набуває нового значення і характеру для розгляду історії України.

Літописці XVII–XVIII століть (С. Величко, Г. Грабянка, Самовидець) сприймали договір з Росією як рядову подію зовнішньополітичного життя України в 50-х роках XVII століття, тоді як автор «Історії русів» та Д. Бантиш-Каменський ставляться до нього як до події для історії України епохальної, яка вирішила її долю на вічні часи. Саме ж приєднання у Д. Бантиш-Каменського розглядається як інкорпорація українських земель до складу Росії.

Можливо, однією з причин такого дискурсу було те, що більшість матеріалів, якими скористався Д. Бантиш-Каменський, були російського походження, адже, як і його батько, він працював в архіві колегії іноземних справ у Москві. До речі, «История Малой России…», після того як з'явилася в 1822 році, лише в першій половині XIX століття перевидавалася ще двічі (1830 і 1842 pp.), що свідчить про неабияку для тих часів популярність цього твору. Не в останню чергу ця популярність була обумовлена тим, що в ній було досить широко застосовано актовий матеріал. Та й сам автор аж ніяк не був українським сепаратистом, чи точніше націоналістом, а був людиною досить далекою від політики і лояльною до царського уряду. Так, друге видання «Истории Малой России…» (1830) він присвятив Миколі І. Тож не дивно, що вона була написана в дусі офіційної державної ідеології. Та найважливішим для нас є той факт, що автор «Історії русів» і Д. Бантиш-Каменський малюють нам одну й ту саму картину розвитку подій українсько-російських стосунків 50-х років XVII століття. Збігаються також думки авторів про зміст і значення договору для України. Деяка розбіжність є лише в оцінках тих чи інших подій.

Подальший розвиток української історичної думки в XIX столітті характеризувався загостренням довкола питання ідеологічної боротьби про етнічну окремішність українського народу щодо польського і російського, а також відстороненням дослідників, і не лише дослідників, від політичної історії України. Водночас посилюється увага до соціально-економічного аспекту у вивченні української історії, певною мірою зумовленого соціалістичними вченнями А. де Сен-Сімона, О. Пруд она, пізніше – Карла Маркса, який став домінуючим. Виникає він на тлі поширення ідей федералізму та панславізму.

Для української інтелігенції обидві ці ідеї об'єдналися в одну, бо виникли вони, точніше набули популярності, в другому десятиріччі XIX століття. Надії на визволення у багатьох народів Європи, що перебували під гнітом тієї чи іншої імперії, були пов'язані з наполеонівськими війнами. Саме Наполеон Бонапарт фактично зруйнував Священну Римську імперію, реально загрожував єдності імперії Російської. Утім, ще під час воєн стало помітно, що Наполеон і поневолені імперіями народи мають надто різні інтереси. Військові поразки наполеонівської армії і зречення влади самим Наполеоном повністю перекреслили ці надії. Можливо, саме тоді слов'яни вперше усвідомили спільність своєї історичної долі і своїх інтересів. Зазнаючи поразок у відкритій збройній боротьбі за незалежність і втративши надію на підтримку своїх змагань ззовні, серед еліти слов'янських народів чимдалі більше набуває популярності думка про поліпшення свого життя у складі імперії. Основна ставка робиться на лібералізацію імперських режимів, на поступове здобуття більших прав та свобод для свого народу, аж до набуття ним якомога ширшої автономії в межах імперії. Тобто фактично стратегічною метою цієї доктрини була трансформація імперії у федерацію, можливо – навіть у конфедерацію. Будь-які сепаратистські націоналістичні ідеї сприймалися в контексті федералізму негативно. Таким чином, на перший план знову виходять проблеми соціально-економічні, бо увага до проблем політичного характеру автоматично посилює напругу довкола національного питання.

Ідеологія, що була викликана до життя реаліями першої половини XIX століття, була перенесена також і на події минулого.

Відразу на перший план вийшли події 50-х pp. XVII століття, взагалі українсько-російські стосунки. Саме в цей час виходять твори М. І. Костомарова, серед них – «Закон Божий», відомий також як «Книга буття українського народу», котрий став програмним документом для Кирило-Мефодіївського братства. Це був ідеологічний твір полемічного спрямування. У ньому поєднувались і панславізм, і федералістичні ідеї, і соціалістичні, але в його основу лягли дві праці: «Історія русів» і «Книга польського народу та польського пілігримства» А. Міцкевича, яку він написав уже в еміграції, в Парижі, під враженням поразки повстання 1830 року. У творі А. Міцкевича була висунута ідея всеслов'янської федерації, центральним елементом якої є Польща. Основний зміст «Закону Божого» був приблизно такий самий, але центральним елементом всеслов'янської федерації мала стати не Польща, а Україна.

«І хотіла Україна знову жити з Польщею по-братерськи, нерозділимо і незмісимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатись од свого панства. Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов'янський нерозділимо і незмісимо… як поєднаються колись усі народи слов'янські між собою… Але скоро побачила Україна, що попалася у неволю… І одбилась Україна від Московщини, і не знала, бідна, куди прихилить голову. Бо любила і поляків, і москалів, як братів своїх…» Такими були погляди М. Костомарова на українські визвольні змагання XVII століття.

«Ідеї, висловлені в «Законі Божому», автор проніс крізь усе життя. Можна без перебільшення твердити, що на них спиралися всі праці М. Костомарова, хоч би про що він писав.

Першою його науковою монографією була праця «Богдан Хмельницький и возвращение Южной Руси к России», яка вперше побачила світ на сторінках «Отечественных записок» у 1857 році. Вона була досить популярною і витримала не одне видання. Але всі інші її видання, починаючи від 1859 року, виходили під скороченою назвою і називалися скорочено «Богдан Хмельницький». Уже сам початковий варіант назви монографії відверто демонструє позицію автора і щодо українсько-російських відносин, і щодо діяльності Богдана Хмельницького, і щодо самого договору 1654 року. У цій праці гетьмана було названо «воссоединителем Руси», що красномовно свідчить про його трактування українсько-російського зближення в 50-х pp. XVII століття як возз'єднання. Ось як уявляв собі Микола Костомаров сенс і зміст діяльності Богдана Хмельницького: «…Его старанием Западная и Южная Русь были уже под единою властью с Великой Русью. Не его вина, что близорукая, невежественная политика боярская не поняла его, свела преждевременно в гроб, испортила плоды его десятилетней деятельности и на многие поколения отсрочила дело, которое совершилось бы с несравненно меньшими усилиями, если бы в Москве понимали смысл стремлений Хмельницкого и слушали его советы».

На відміну від M. Карамзіна та M. Погодіна, що вважали Київську Русь за моноліт, як в етнічному, так і в політичному (державному) аспекті, – М. Костомаров розглядав Русь як федерацію шести незалежних державно-етнічних одиниць, особливо наголошуючи на їх етнічній окремішності. На заваді нормальному розвитку такої федерації стала, на думку М. Костомарова, монголо-татарська навала. Таким чином, перед нами постає картина етнічно різнорідної, але політично соборної державної структури, де кожен її елемент мав досить широку автономію.

Подальшим розвитком цих ідей стала праця «Две русские народности», вперше опублікована в журналі «Основа» 1861 року.

У цьому творі автор доводить етнічну окремішність українського народу щодо російського. Але цікавим є не сам факт доведення окремішності, а те, яким чином це доводилося. Окрім суто етнографічного матеріалу автор надає як один із основних доказів окремішності нездатність українців до державотворення, взагалі до самостійного державного життя: «Малороссы сознавали и сознают неизбежность и неразрывность связи с великороссами, потому что последние способны столько же, сколько мы не способны, к организации, к поддержке общественного тела (тобто держави. – С. Ш.) и правильности его отправлений…» Якщо «Історія русів» і «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського були кроком назад у політичній свідомості української еліти, то M. Костомаров у своїй праці «Две русские народности», та й не лише в ній, зробивїх цілих три. Він доводив уже не політичну, державну, окремішність України, а етнічну окремішність українців, більше того, етнічна окремішність українців доводиться за рахунок заперечення можливості політичної окремішності України.

У контексті висловлюваних М. Костомаровим ідей українсько-російське зближення 1653–1655 pp. розглядається як акт возз'єднання руської федерації, так би мовити, часткове досягнення всеслов'янської єдності. Микола Костомаров навіть думки не припускав, що Україна могла мати свої інтереси, відмінні від російських чи навіть протилежні їм.

Тобто всі інші варіанти розвитку подій просто не розглядалися. Усі політичні, а особливо зовнішньополітичні дії наступників Богдана Хмельницького пояснювалися власним їх честолюбством чи вузькими груповими інтересами. І українських гетьманів, і старшину М. Костомаров показує у своїх творах як універсальних зрадників, які зраджують заради особистих мотивів. Певний час таке ставлення до української еліти того часу не торкалося Богдана Хмельницького. Та воно змінилося, коли М. Костомаров дізнався про деякі аспекти українсько-турецьких відносин, які явно не відповідали репутації гетьмана як москвофіла. На це він сказав, що і гетьман Богдан Хмельницький, і його наступники були варті одне одного.

У своїх працях М. Костомаров подає лише два типи лідерів: це або ватажки народних рухів, або ті, кого він у «Законі Божому» називає «панством». Панство він змальовує найтемнішими фарбами, наприклад героїв «Смутного времени в Московском государстве». Набагато тепліше автор ставиться до людей кшталту Степана Разіна. У М. Костомарова є навіть спеціальне дослідження «Бунт Стеньки Разина». Саме повстання він сприймав як війну російських козаків проти уряду. Тобто як українські визвольні змагання, так і повстання Степана Разіна сприймалися автором як речі одновимірні.

Основою обох рухів, за М. Костомаровим, були соціально-економічні мотиви, важливим визнавався ним і релігійний аспект. Богдан Хмельницький зображувався як своєрідний український варіант Степана Разіна. Українсько-польський конфлікт М. Костомаров уявляє не як зовнішньополітичну акцію, а як внутрішній конфлікт у Речі Посполитій. Автор не сприймає Україну як суб'єкта зовнішньої політики; у працях М. Костомарова – це об'єкт територіальних претензій Туреччини, Московії, Речі Посполитої тощо. Політичної ж волі самої України, за такого розгляду її історії, просто не існує – за нею залишено тільки право на етнічну окремішність і у зв'язку з цим – на певні географічні кордони.

Наукові праці та художні твори, написані М. Костомаровим, є наслідком тяжкої духовної, світоглядної кризи українського суспільства. І найбільше ця криза позначилася на світогляді політичному. Усе XIX століття українська еліта відстоювала етнічну окремішність українців в українсько-польських та українсько-російських ідеологічних баталіях, геть відійшовши від політичної боротьби.

Навіть твори Тараса Григоровича Шевченка, попри безмежну повагу і любов до великого поета, нікого не надихнули «прочитати знову тую славу». Хоча такі вірші, як «Великий Льох», «Розрита могила» (початок 40-х pp. XIX століття), поема «Гайдамаки» та ін., справили на його сучасників дуже сильне враження. Слід зазначити, що його погляди на українсько-російські стосунки принципово не відрізнялися від тих, що були відомими широкому загалу української інтелігенції з «Історії русів» чи «Истории Малой России…» Д. Бантиш-Каменського. Для Тараса Шевченка українсько-російське зближення в 50-х pp. XVII століття теж було приєднанням, яке сприймалось як інкорпорація України до Росії. Він так само розцінював цю подію як епохальну для історії України. Але для Тараса Шевченка договір 1654 року – це національна катастрофа, така як і Полтавська битва 1709 року, чи навіть гірша за неї. Полтавська битва є військовою поразкою, якої завдав тобі ворог на полі бою, а все, що відбувається після неї, є закономірним наслідком цієї поразки. Переяславська рада, взагалі зближення з Московією – то вже добровільна акція, та ще й розпочата з ініціативи української сторони.

В оцінках поета вона фігурує або як фатальна помилка, або як відверта зрада Богданом Хмельницьким своєї країни, свого народу. Причому Тарас Шевченко явно схилявся до другого варіанта оцінки подій, що є досить відчутним у вірші, який він написав уже на схилі життя (1857), з досить промовистою назвою: «Якби ж то ти, Богдане п'яний…».

Отже, Микола Костомаров – це не випадкове явище в розвитку української історичної думки. Його твори є свідченням того, що маємо справу з уже сформованою традицією підходу до української історії і, зокрема, українсько-російських стосунків 50-х років XVII століття. Костомаров і Шевченко, попри дуже велику різницю в їх особистому світогляді, є одночасно й індикатором, і продуктом розвитку української історичної думки.

Не виробивши власної схеми розглядання політичної історії України, представники української еліти майже повністю узгодили українську історію з карамзінською схемою розвитку історії Росії і всіх східних слов'ян. А коли відсутня власна система підходу до політичної історії, її місце може посісти будь-яка ідеологічна чи філософська доктрина.

Тенденція до посилення нігілізму українських істориків до політичної історії України найбільш яскраво виражена у творчості Пантелеймона Куліша. Мабуть, є небагато людей серед представників української ідеї, які, почавши свою діяльність прибічником одних ідей, потім стали поборниками інших, прямо протилежних попереднім. Перехідним бар'єром між цими двома станами були 50-ті роки XIX століття. Спочатку ми бачимо романтично налаштованого молодика, яких було чимало серед української інтелігенції. Йдеться про П. Куліша 40-х років. Саме тоді участь в археографічних чи етнографічних студіях була чи не найулюбленішою справою кожного освіченого українця. До речі, й сам Тарас Шевченко в той час брав участь у роботі Київської комісії із збирання давніх актів при київському генерал-губернаторові. І саме тоді він написав свої найгостріші твори. До 60-х pp. XIX століття П. Куліш фактично нічим не виявляв себе як історик. У 40 – 50-х pp. він був добре відомий як літератор, етнограф і археограф. Його твори «Україну…», «Повесть об украинском народе», навіть «Записки о Южной Руси» є своєрідним поєднанням твору художнього й етнографічної чи етнографічно-археографічної розвідки.

Саме тоді Пантелеймон Куліш, за сприяння О. Бодянського, ввів до наукового обігу «Літопис Самовидця». Він також досить багато приділяв уваги суто літературній праці. У 40-х pp. П. Куліш почав писати свою знамениту «Чорну раду». Перед нами постав автор, захоплений романтикою козацьких часів. Та то лиш так здається на перший погляд.

«Гарячий куліш», як його жартома називали тоді, насправді не був таким уже й гарячим. Принаймні його ставлення до української минувшини на початку його діяльності було скоріше настроєм, ніж переконанням. А переконання П. Куліша, як слушно зауважує Д. Донцов, були прямо протилежними його настрою. Так, у тій же «Чорній раді» Запорозька Січ змальована автором чи не найчорнішими фарбами. На противагу січовикам, автор роману малює образ ідеального діяча в особі наказного гетьмана Сомка, а в поемі «Великі Проводи» як образ ідеального громадянина – в образі заможного козака Голки. Неважко помітити, що ці світлі образи списані з українського інтелігента середини XIX століття, а в чомусь, можливо, є автопортретом самого П. Куліша. Пантелеймон Куліш, ще за часів свого знайомства з Тарасом Шевченком, не був прихильником ідеї здобуття політичної незалежності України. Таким чином, його переконання справді були далекими від його романтичних настроїв у молоді літа.

Щоправда, для того, аби заговорити на повний голос, ці переконання потребували відповідної інформації, доказів. Ще з 40-х pp. П. Куліш, під час етнографічних експедицій, знайомиться з польськими джерелами та історичними працями з історії України козацьких часів. У 60-х роках він мав змогу познайомитися з ними ще ближче. У 1864–1867 pp. П. Куліш був на урядовій службі у Польщі, де він мав досить широкий доступ до архівів та бібліотек Варшави. Він також підтримує ще з 50-х років постійні зв'язки з галицькими «народовцями», у зв'язку з чим у 1876 році змушений був зі служби піти. Після цього він остаточно переносить свою діяльність до Галичини. Таким чином, саме в 60-ті pp. на «культурницькі» переконання П. Куліша накладаються здобутки польської історичної думки. Історію України козацьких часів він починає вивчати за польськими джерелами, що відчутно відбилося на його історичних працях.

Безпосередньо теми українсько-московського договору 1654 року стосується праця Пантелеймона Куліша «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)». Автор вважає вихід українських земель з-під влади Польщі як закономірний наслідок співжиття українців і поляків в одній державі. Українців та поляків він сприймав як представників протилежних за своєю природою світів: українського (православного, анархічного) і польського (католицького, шляхетського). Оскільки обидва народи мають слов'янське походження, тобто не досить широке підґрунтя для суто міжнаціонального конфлікту, П. Куліш в його основі бачить два найбільш визначні чинники – соціально-економічний та релігійний. Найбільшої ваги він надає релігійному чиннику: «Свободный паче всех народов, шляхетский народ не признавал свободы совести в том народе, который раньше его принял христианство, и даже родоначальников польского имени видел крещенными по обряду церкви греческой. Признав девизом своим религиозную нетерпимость и проповедуя веру, как магометане, с мечом в руке, поляки оправдали казацкое вмешательство в церковные дела и поставили московского царя в необходимость отстаивать присваиваемые папистами владимировские и ярославские храмы».

Українські визвольні змагання середини XVII століття для П. Куліша – це міжстановий конфлікт, що обернувся релігійною і громадянською війною. У ході українсько-польського конфлікту козацтво своїми діями розворушило соціальні суперечності в українському суспільстві, що завершилося всенародним повстанням черні, з якою Богдан Хмельницький не міг дати собі ради, і громадянською війною.

Отже, Пантелеймон Куліш сприймав українські визвольні змагання середини XVII століття як національну катастрофу. Що ж до українсько-московських стосунків, то, звісно, козацька вольниця не бажала союзу з Московією. Козацтву, «творінню шляхетських банітів», не було місця в московській державній системі. Люди, виховані анархією Речі Посполитої, не хотіли коритися будь-якій централізованій владі. Саме цим пояснюється «зрадництво Хмельницького, Мазепи, Орлика». Союз із Московією був для козацтва необхідним, але тимчасовим злом. Інакше вони були б розтерзані селянами і горожанами за грабунки і спустошення, що чинилися ними в Україні, а також розгромлені поляками-панами за вигнанняїх з маєтків. Проти козаків виступили навіть татари: «Они предпочли иметь своими союзниками панов, наполнявших край людьми и плодами человеческого труда».

Таким чином, ні про яке рівноправне партнерство козацтва з Московією не могло бути й мови. Ніякого українсько-московського договору, на думку П. Куліша, не існувало: «…Так называемого Переяславского договора с царскими уполномоченными не было и по духу московского самодержавия быть не могло». Актом приєднання України до Московської держави, на його думку, була Переяславська рада 8 січня 1654 року. Петиція з одинадцяти пунктів була царською «милістю» до земель, які, згідно з рішенням Переяславської ради, відійшли в «безусловное подданство» до московського царя. Пантелеймон Куліш відмовляв українським визвольним змаганням у будь-якому державотворчому і взагалі конструктивному змісті.

Утім, попри все, твори М. Костомарова та П. Куліша започаткували спеціальні дослідження з історії українських визвольних змагань середини XVII століття. «Богдан Хмельницький» М. Костомарова був першим монографічним дослідженням з цієї теми, «Отпадение Малороссии от Польши» та «История воссоединения Руси» П. Куліша – останніми у XIX столітті широкомасштабними дослідженнями з історії України XIV–XVII століть. Більш ґрунтовних і великих праць, спеціально присвячених українським визвольним змаганням, створено в той час не було. Ці праці протягом тривалого часу відігравали роль орієнтирів для всіх українських та російських дослідників, які бодай якось торкалися подій історії України тих часів, саме вони визначали точку зору на українську минувшину не лише дослідників, але й широкого загалу української інтелігенції.

І М. Костомаров, і П. Куліш розглядали події українських визвольних змагань як суто внутрішній процес в українському суспільстві. Тому передусім у їх творах висвітлено соціально-економічний аспект українсько-польського протистояння під час визвольних змагань середини XVII століття, а вже потім – аспекти релігійний та міжнаціональних стосунків. І найменша увага приділена зовнішньополітичному життю України. Соціально-економічний аспект, звісно, є дуже важливим, але будь-яка війна – це насамперед зовнішньополітична акція, надто коли йдеться про війну національно-визвольну. Не останню роль у такому підході до проблеми відіграли переконання авторів: федералістичні та соціалістичні у М. Костомарова і ліберальні у П. Куліша, а ще – неприйняття всіх основних діячів українських визвольних змагань середини – другої половини XVII століття.

Виходячи із творів П. Куліша та М. Костомарова, можна зробити висновок, що Україна в часи визвольних змагань середини – кінця XVII століття взагалі не мала своєї зовнішньої політики, а її провідники лише прилаштовувалися до зовнішньополітичного курсу якогось зі своїх сусідів. Таким чином, українсько-російський договір 1654 року і взагалі українсько-російське зближення сприймається лише як чергова авантюра Богдана Хмельницького. Якщо за відправну точку взяти такий погляд на українсько-російські відносини у 50-х роках XVII століття, то на перший план виходить сам факт контакту, тобто договору (взагалі дипломатичних зносин). Обставини, розклад сил на міжнародній арені, передумови зближення (а бувають вони завжди свої для кожної зі сторін) відходять на другий план, позаяк і зміст цього зближення, і його оцінка заздалегідь визначені.

Хоча й тут є певна неоднозначність у поглядах на зближення. Обидва автори оцінюють його (возз'єднання, приєднання) позитивно. У Миколи Костомарова – це відновлення давньої слов'янської федерації, тобто Київської Русі, а також крок до створення всеслов'янської федерації, для Пантелеймона Куліша – єдино можливий порятунок від повного краху України. Вхід українських земель до Російської держави розглядається як засіб для виживання. Але обидва вони, хто прямо, хто завуальовано, висловлювали думку, що це зближення надто дорого обійшлося Україні. Тобто все ж можна говорити про те, що й П. Куліш, і М. Костомаров зробили першу спробу проаналізувати українсько-російські відносини тієї пори, щоправда надто вдаючись до критики подій і особистостей, які відігравали в них провідну роль.

Цю обставину помітили ще їх сучасники. Наприклад Михайло Драгоманов писав про неї так: «…Він оберта історію в якусь судебну палату, в котрій процеси історичні, майже цілком фатальні, розбираються по певному юридично-моральному кодексу, маючому абсолютну вагу на всі часи і народи…»

Говорячи про П. Куліша як про історика, неможливо не торкнутися питання про вплив польської історіографії на розвиток історичної думки в Україні, на представників її інтелектуальної еліти. Особливо це стосується дослідження історії українських визвольних змагань середини XVII століття.

На тому, як цей вплив позначився на українській історіографії, зокрема на формуванні проблеми українсько-московського договору, слід зупинитися докладніше.

Щоб краще зрозуміти ставлення польських дослідників до історії України, необхідно передусім звернути увагу на найактуальніші для неї події, що сталися в XVII столітті. А це – московсько-польське протистояння на початку XVII століття, початок польсько-турецьких військових конфліктів (Цецора, Хотин), початок українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, московсько-польська війна 1654–1655 pp., події Першої північної війни (1655–1660) на території Польщі. Найнебезпечнішими війнами для Речі Посполитої були визвольні змагання та Перша північна війна, бо обидві вони могли завершитися її загибеллю. До них і була прикута основна увага як сучасників подій, так і інших дослідників.

Як же висвітлювалися ці та інші події, що стосувалися історії України, в польській історіографії? Навіть коли історична розвідка присвячувалася безпосередньо історії України, то йшлося в ній переважно не про Україну, а про польську присутність в Україні. Класичним прикладом цього є праці О. Яблоновського, особливо його монографії, присвячені історії українських земель у складі Речі Посполитої, а також історії українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького. У своїй монографії О. Яблоновський торкається подій початку українських визвольних змагань. Докладний же опис подій середини XVII століття в Україні містять монографії, присвячені Богдану Хмельницькому, – від подій 1648 року до його смерті в 1657 році. Але й тут найбільшу увагу приділено подіям 1648–1651 pp., a також участі України в Першій північній війні.

Україна цікавила поляків до тих пір, поки там зберігалася польська присутність. І вони стали цікавитися нею набагато менше, коли зрозуміли, що відновити свою присутність в Україні в повному обсязі неможливо. Значно цікавішою для польських дослідників була Перша північна війна. Але тут (на відміну від подій 1648–1651 pp.) основним супротивником Речі Посполитої виступає Швеція. Україна, хоч і бере в ній участь, але вже не є для Речі Посполитої основним об'єктом уваги. Так, Л. Кубаля – один з провідних істориків Польщі, що спеціалізувався на дослідженні польської зовнішньої політики в другій половині XVII століття, провідною подією в зовнішньополітичному житті Речі Посполитої тих часів вважає саме першу північну війну. Його праці присвячені найяскравішим для Польщі епізодам цієї війни: польсько-московській кампанії 1654–1655 pp., польсько-шведській кампанії 1655–1656 pp., походові Юрія (Дьєрдя) II Ракоці на Польщу 1656–1657 pp., Оливському миру 1660 року. Посилений інтерес до цих подій був характерний не лише для польських істориків. Сучасник Л. Кубалі польський письменник Г. Сенкевич найяскравіші й найпопулярніші свої романи написав про події першої північної війни на території Польщі («Пан Володиєвський», «Потоп» та ін.).

Не можна не помітити, що польські дослідники майже не звертали уваги на події в Україні 1652–1654 pp., особливо на події її зовнішньополітичного життя. Польська інтелектуальна та мистецька еліта, так само як і російська, вважала українські землі за свою колонію, тож їй було нецікаво розглядати їх по-іншому. Таким чином, польська історіографія, на відміну від української та російської, не виробила сталої традиції в розгляді проблеми українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття.

Подібність української історіографії до польської у висвітленні українських визвольних змагань середини XVII століття обумовлюється передусім тим, що і українські і польські історики користувалися в основному джерелами польського походження. Проте вона не є наслідуванням традиційного погляду поляків на ту чи іншу історичну подію. Скоріше вона є результатом політичних переконань українських істориків. Звичайно, поляки як у XVII, так і в XIX та XX століттях однаково люто ненавиділи ватажків українських визвольних змагань XVII століття, а їхню діяльність розглядали як розбій та авантюрництво. Однак М. Костомаров без симпатії ставився до української еліти тих часів не тому, що симпатизував їхнім супротивникам, а через те, що вбачав у них український варіант польського шляхетства і магнатерії, нових поневолювачів українського народу. Або, скажімо, П. Куліш. Лібералові і поступовцю за переконаннями, для нього однаково неприйнятними були реакційність існуючого режиму і революційні спроби його повалення. Революція для нього – це хаос, а козацтво і старшина (в переважній більшості) – носії й зачинателі цього хаосу. Пантелеймон Куліш не був противником національного визволення України, але він виступав проти революції як засобу звільнення від національного (і будь-якого іншого) поневолення. Тож єдиним критерієм подібності оцінок українських та польських істориків у цьому питанні є прохолодне ставлення до певних дійових осіб в українській і польській історії, хоч причини цієї прохолодності дуже різні.

Інший приклад демонструє нам праця В. Б. Антоновича «Коротка історія козаччини». Ця видатна людина більш була знана як археограф і археолог (його не без підстав вважають одним із засновників української археології). Як історик він виглядав скромніше за своїх сучасників (скажімо, за П. Куліша), в основному писав статті. «Коротка історія козаччини» – один із небагатьох його творів, що має узагальнюючий характер. До питання українських визвольних змагань він ставиться нейтрально. Ні виразного пафосу, ні максималістичних моральних оцінок, як подекуди це трапляється в П. Куліша чи М. Костомарова. Він навіть не дає чіткої оцінки українсько-московському зближенню. Для В. Антоновича українські визвольні змагання середини XVII століття – це передусім стихійний масовий виступ, із яким його провідники не могли дати собі раду: «Хто стоїть на чолі повстання, мусить знати всю суму бажань свого народу. Докоряти Хмельницькому за незнання цього не можна: він підніс прапор народного повстання того нещасного часу, коли народ мав змогу скинути із себе пута, але не знав, що робити далі».

Володимир Антонович фактично навіть не припускає існування української зовнішньої політики. На тлі потужного внутрішнього руху події зовнішньополітичні сприймаються ним як щось другорядне, мало важливе. Усі зовнішньополітичні дії Б. Хмельницького (як військові, так і дипломатичні) зображено як низку авантюр, більшою чи меншою мірою вдалих, у тому числі й українсько-московське зближення. Ця авантюра, на його думку, не була вдалою. «Переяславська умова була зроблена на швидку руку, – твердить він. – 3 боку Богдана Хмельницького і козаків справу проведено досить недбало і нерозумно і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був добре практикований у дипломатичних зношеннях, у яких основою було «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти і так і сяк».

Читаючи «Коротку історію козаччини», не можна не помітити, що ми вже маємо справу з усталеною традицією підходу до українських визвольних змагань XVII століття, взагалі до історії України. Володимир Антонович майже повністю поділяє філософські та історичні погляди, політичні переконання своїх попередників, але (як уже було сказано) викладає їх без будь-якого полемічного запалу. Пантелеймон Куліш чи Микола Костомаров у своїх історичних працях намагалися доводити, відстоювати свої погляди. Володимир Антонович сприймає їх як даність, як щось, що вже не треба доводити. Слід зазначити, що тут розглядається тільки історична праця, що стосується українсько-російських стосунків середини XVII століття.

Але в «Короткій історії козаччини» з'являється також думка, якої не було в його попередників. В. Антонович розглядає українсько-російський союз як угоду двох самостійних і рівноправних партнерів. Вивищення одного партнера над іншим тут визначалося лише хитрістю і більшою дипломатичною досвідченістю. Якщо для П. Куліша чи М. Костомарова українсько-російський договір був чимось другорядним, маловартісним, порівняно з Переяславською радою 8 січня 1654 року (власне, вони взагалі не вважали його (особливо П. Куліш) за договір, то для Володимира Антоновича актом приєднання України до Московського царства є не Рада 1654 року, а сам правовий документ, де і були зафіксовані засади взаємодії сторін. Звичайно, не можна сказати, що ця точка зору була чимось новим або оригінальним і в українській і в російській історіографії, але безумовним є те, що саме В. Антонович ввів цю думку до українського історичного дискурсу.

Та повернімося все ж до наукових праць Михайла Драгоманова. Стаття «Пропащий час. Українці під Московським царством 1654–1876 pp.», яка за стилем скоріше публіцистична, ніж наукова, наштовхує на думку, що вона є його відповіддю на Емський указ 1876 року. Побутує думка, що це лише початок великої (але, на жаль, незакінченої) наукової праці про політичне життя України у XVII столітті.

Михайло Павлик у передмові до першого видання «Пропащого часу» висловив припущення, що М. Драгоманов покинув писати українську політичну історію XVII століття через особисті переконання: «В самім кінці розвідки мусів бути поданий загальний висновок і вказаний Україні вихід із її пропащості під Росією. Логічний вихід тут міг бути лиш один – відірвання України від Росії». Але добре відомо, що М. Драгоманов був противником такого розвитку подій, саме тому, на думку М. Павлика, він і не закінчив твору.

У статті «Пропащий час» М. Драгоманов передусім звертає увагу на внутрішнє становище України, точніше на зміни у внутрішньополітичному житті України, що відбулися внаслідок укладення українсько-московського договору 1654 року. Документ з двадцатьма трьома статтями він розглядає як конституційний акт і порівнює його з іншими подібними актами, передусім – Великою хартією вольностей 1215 року (Magna Charta Libertatum). На думку M. Драгоманова, українсько-московський договір 1654 року мав для України таке саме значення, як Велика хартія вольностей для Великої Британії. Для нього договір 1654 року – це перший крок до лібералізації соціально-економічних та політичних відносин в українському суспільстві.

Михайло Драгоманов не вважає «переяславські статті» аж такою державною мудрістю, та гадає, що основною проблемою внутрішньополітичного життя України після 1654 року став саме факт приєднання України до Московського царства, а не недосконалість договору, бо приєднання до Росії призвело до проникнення в Україну ідей і соціальних інститутів антидемократичного та антиліберального характеру.

Наведений М. Драгомановим у «Пропащому часі» текст документа з 23 статей автор вважає за договір, та коли В. Антонович вважає його за звичайну зовнішньополітичну авантюру, то для М. Драгоманова – це не стільки засади для українсько-російського співробітництва, скільки конституція для внутрішнього вжитку. Попри це, для нас важливо, що праці В. Антоновича і М. Драгоманова доповнюють одна одну, і фактично обидва автори згодні з тим, що договір 1654 року був дипломатичною (і не тільки дипломатичною) поразкою України.

Михайло Драгоманов цю подію сприймає масштабно – як національну катастрофу.

Стаття «Пропащий час» була першою в українській історіографії спробою проаналізувати зміст українсько-московського договору 1654 року. Тут уперше основним об'єктом уваги дослідника стає сам договір. Автора передусім цікавив його суспільно-політичний зміст. Якщо вважати українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття приєднанням України до Московського царства, а договір 1654 року – конституцією, то виникає питання: які права вона гарантувала і кому саме? На це Михайло Драгоманов дає чітку відповідь: «Переяславські статті писали козаки і думали про самих козаків». Не забуває він також вказати на те, що про інші стани козаки не думали взагалі: «Переяславські статті вмовлялися з царем тільки про волю козацьку…» Та це зовсім не значить, що автор оцінює договір і саме козацтво негативно: «Однак, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було в государстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія».

Він був далекий від того, щоб ідеалізувати козацтво і взагалі історію України, але був також проти різко негативного, упередженого ставлення до козацтва: «Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені українці свою старовину, у 30 – 40-х роках цього століття, жменька людей прокричала про славу козацької України, але зараз же самі знайшли в ній плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскорше з учених праць українців…»

У цілому можна сказати, що українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття поступово починає переростати ідеологічні рамки розгляду, у яких вони перебували мало не до кінця XIX століття. В останній чверті XIX століття розпочинається досить ґрунтовна наукова критика попередніх уявлень про договір 1654 року і взагалі про українсько-російські взаємини у XVII столітті. Історична наука в Російській імперії кінця XIX століття стала набагато менш ідеологізованою, ніж була до того. Це є характерним як для української, так і для російської історичної думки тих часів. До речі, саме тоді в російській історіографії посилюється інтерес до українсько-російських взаємин у 50-х pp. XVII століття. Причиною цьому є посилення впливу на неї інших наук, особливо правознавства.

Розвиток правознавства має особливе значення в актуалізації теми українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття.

В 70–80 pp. XIX століття в Російській імперії створюються праці (здебільшого університетські курси) з історії Російської держави і права, і в них розглядаються українсько-російські відносини XVII–XVIII століть, і договір 1654 року, його правознавчий аналіз.

До кінця XIX століття було знайдено й опубліковано всі документи, що стосуються українсько-російських відносин, якими дослідники користуються і нині.

Слід зазначити, що юридичною стороною українсько-російських стосунків середини XVII століття першими почали займатися російські правознавці, але, так чи інакше, майже ніхто з російських учених не досліджував української історії інакше, як «общерусской». Хіба що Г. Карпов, учень Сергія Соловйова, більше відомий нам як археограф, який чимало праць присвятив історії України середини XVII століття, і з-поміж них – твір «Переговоры о соединении Малороссии с Великороссией». Проте й він, незважаючи на глибоке знання джерел, у своєму описі подій українсько-російського зближення не виходить за межі офіційної російської ідеології.

Історико-ідеологічна схема російської державності, створена М. Карамзіним і розвинута його послідовниками, до кінця століття стала вже традиційною як для російської, так і для української історіографії. Опоненти цієї схеми, і українські, і російські, вже встигли призвичаїтися до неї і навіть узгодити свої ідеологічні розробки з державною ідеологією.

Відносний спокій на теренах ідеологічних баталій, а також певна лібералізація внутрішньополітичного життя Російської імперії дали змогу науково підійти як до історії України, так і до історії Росії, хоч це, звісно, не означало, що ідеологічні бар'єри були повністю усунуті.

Змінився в імперії і погляд на українсько-російське зближення 50-х років XVII століття. Так, Володимир Ключевський в «Кратком курсе русской истории» показав своє досить скептичне ставлення до нього: як бажання Росії «приєднати» до себе Україну, так і бажання України (а також особисто Богдана Хмельницького) «приєднатися». На думку В. Ключевського, у Москві не знали, що відповісти на пропозиції української сторони. Адже підданого (у разі приєднання чи возз'єднання) потрібно буде захищати, тоді як союзника можна будь-коли покинути. Тому Росія обмежилася закулісною підтримкою України. Українсько-російське зближення, коли воно вже сталося, не дало Росії нічого позитивного, а лиш втягло її у довготривалий конфлікт з Польщею: «…малоросійське питання, так криво поставлене обома сторонами, утруднило й зіпсувало зовнішню політику Москви на кілька десятиліть, втягнуло її в безкінечні малоросійські чвари, розпорошило її сили в боротьбі з Польщею, змусило її відмовитися від Литви й Білорусії з Вільно й Подолією і ледь тільки дало можливість утримати Лівобережну Україну з Київом на другому боці Дніпра». Сам же Богдан Хмельницький хотів бути «князем Чигиринським» під протекцією Москви. За розгляду тогочасних російсько-українських стосунків із цієї точки зору можна досить впевнено сказати, що вони будуть або дуже швидко розірвані, або ж Україна стане зрештою повністю інкорпорованою до складу Російської держави. Але при цьому слід зазначити, що В. Ключевський, досить різко критикуючи й докорінно переглядаючи деякі епізоди російської історії, загалом дотримувався Карамзін ської схеми історичного розвитку Росії і М. Карамзіна як історика оцінював позитивно.

Відмінне від традиційного для XIX століття ставлення до договору 1654 року висловив відомий український адвокат і політичний діяч M. Міхновський у своїй праці «Самостійна Україна». Вона фактично являє собою політичну програму, перший розділ якої повністю присвячено аналізу українсько-російських відносин починаючи з 1654 року. Сам договір 1654 року є для М. Махновського подією, з якої ці відносини розпочалися. Автор піднімає питання про те, наскільки вони відповідали засадам договору 1654 року. На думку М. Міхновського, Україна була інкорпорована до складу Московської держави не згідно з цим договором, а через пряме і неодноразове його порушення, а всі подальші українсько-російські відносини взагалі мали неправовий характер.

Зрушення у справі розгляду цієї проблеми безумовно були досить значними. Однак це не змінило засад ні української, ні російської ідеологій. В. Липинський свого часу слушно зауважив, що українська історія складається під впливом «…ідеології державності російської, ідеології державності польської і національно-культурної демократичної і недержавної ідеології української». І основною проблемою розвитку української історіографії є не вплив на неї ідеології російської чи польської державності, а недержавність (точніше, аполітичність) ідеології української. Події з історії України досить часто залучалися до побудови схем історичного розвитку Росії та Польщі, головним елементом яких була політична історія. Україна, не маючи своєї схеми історичного (передусім, політичного) розвитку, фактично повністю позбавлялася своєї політичної історії, що значно обмежувало можливості розгляду всіх інших її частин.

Цей недолік намагався надолужити один із найзначніших діячів української історичної науки М. С. Грушевський. В одній із своїх перших статей він казав про необхідність нової схеми (точніше, нових схем) історії східних слов'ян. Створена Михайлом Грушевським схема історії України знайшла своє втілення у фундаментальній праці «Історія України-Руси». На жаль, автор не встиг завершити свою працю. Останній том «Історії України-Руси» було присвячено українським визвольним змаганням під проводом Богдана Хмельницького. Але попри те, що праця була створена із застосуванням нової схеми української історії, базою для її написання була все ж «національно-культурна демократична і недержавна» українська історіографія.

Діяльність М. С. Грушевського як історика стала своєрідним підсумком усього доробку української історіографії (взагалі історичної думки) за XIX століття. Найгіршим був цей доробок саме у справі висвітлення політичної історії України. Як і його вчитель В. Антонович, М. Грушевський розглядав історичний процес передусім як історію народу (нижчих соціальних прошарків). Тож його історичні праці були направлені, як і праці його попередників, на вивчення соціально-економічного життя України. Політична історія висвітлювалася лише в тому разі, коли якісь політичні події мали значний вплив на життя народу. Так, історія українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького висвітлюється автором передусім як народне повстання. Політична (особливо зовнішньополітична) діяльність гетьмана розглядається як щось другорядне стосовно народного руху і не завжди таке, що йде на користь. Як і В. Антонович, М. Грушевський зображує зовнішньополітичну діяльність Богдана Хмельницького і його соратників як низку авантюр.

Українсько-російський договір і Переяславська рада 1654 року – це, на його думку, найневдаліша дипломатична авантюра Богдана Хмельницького: «Коли ви читаєте ці рядки, минає 250 літ від прилучення України до Московської держави: 8 січня 1654 року провідник українського народу, гетьман Богдан Хмельницький зі старшиною зложив присягу на вірність московському цареві. Чи припускав він, що ті відносини, які зв'язував він цією присягою, протривають так довго? – 3 певністю ні. Для нього це була дипломатична комбінація, одна з карт широкої політичної гри, яку повів цей «малий незначний чоловік», як він себе називав, з польською адміністрацією і з якої несподівано виросла величезна війна, що перевернула давнішу політичну систему Східної Європи, так і ця його дипломатична комбінація – союз із Москвою – несподівано стала підвалиною нового політичного ґрунтування половини Європи».

Якщо дати узагальнюючий підсумок діяльності української і російської історичної думки XIX століття, то можна сказати, що була зібрана достатня кількість інформації для постановки проблеми і первинного її розгляду.

На початок XX століття проблема українсько-російського договору 1654 року набуває вже сучасних рис. Передусім, як слушно зауважив свого часу М. Брайчевський, договір 1654 року, або ж Переяславська рада, стають основою періодизації історії України. Уперше така періодизація з'явилася в праці Д. Бантиш-Каменського «История Малой России…», надалі вона була фактично визнана всіма українськими істориками XIX століття. До самого договору дослідники ставилися по-різному, але всі як один визнавали виняткову (позитивну або негативну) роль цієї події в історії України. На кінець XIX століття ставлення до українсько-російського договору 1654 року як до виняткової події в історії України вийшло за межі наукових дискусій і стало надбанням української культури, світогляду, ідеології. Популяризаторами такого ставлення до договору 1654 року стали мало не всі українські культурні, наукові і політичні діячі XIX століття.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.