Розділ I. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТОЛІТТЯ. ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКА НЕБЕЗПЕКА. ПОЯВА КОЗАЦТВА

Розділ I. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТОЛІТТЯ. ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКА НЕБЕЗПЕКА. ПОЯВА КОЗАЦТВА

Українські землі, що протягом двох з половиною століть перебували під гнітом монголо-татарських завойовників, на кінець XV століття опинились під владою кількох феодальних держав. Частина лівого берега Дніпра, Східна Волинь та південні степи входили в Литовську державу. Галицьку землю, Західну Волинь та Поділля захопила Польща. На Закарпатті панували угорські феодали. Буковиною оволоділи молдавські бояри. Сіверщина увійшла до складу Московської держави.

У XIV–XV століттях в ряді країн Західної Європи внаслідок розвитку ремесла і торгівлі вже намітились ознаки розпаду феодально-кріпосницької системи і створення нових буржуазних відносин. Східна Європа, що визволилась від тяжкого монголо-татарського поневолення, теж рухалася по шляху економічного і політичного прогресу, але ліквідація феодалізму та формування нового ладу мали в Східній Європі свої особливості, внаслідок чого доля східноєвропейських країн була різною. Якщо Росія, наприклад, перетворилась на централізовану феодальну державу, то Литва і Польща, незважаючи на існування певних доцентрових тенденцій, довго зберігали залишки феодальної роздрібненості. В 1385 році при обопільній згоді литовських та польських великих феодалів між Литвою і Польщею була укладена так звана Кревська унія. Згідно з унією великий князь литовський став водночас королем польським. З того часу в Литві почав поширюватися католицизм, а отже, і вплив католицької церкви. В ній великі феодали-магнати бачили міцного спільника в боротьбі з королівською владою, що прагнула до централізації держави. Феодали-католики домоглись розширення своїх вотчинних прав і звільнялись від багатьох повинностей на користь великого князя.

Залишки феодальної роздрібненості й анархії затримували економічний і культурний розвиток Литви та Польщі. Однак вони були неспроможні спинити розвиток ремесла і торгівлі, посилення зв’язків між окремими регіонами та областями. Розвиток у Польщі та Литві товарно-грошових відносин все більше підривав натуральне господарство. Феодали вже не задовольнялися «вбогими», як їм тепер здавалося, предметами, що вироблялись сільськими ремісниками. Їхні потреби, що раз у раз зростали, могли тепер задовольнятися лише товарами, які вироблялися міськими та іноземними ремісниками і які можна було придбати на місцевих ринках. Під впливом нових потреб поступово мінявся весь побут феодалів: скромні помешкання, побудовані сільськими теслями, замінювалися просторими і гарними будинками і навіть палацами. Останні прикрашалися дзеркалами, кришталем, дорогими меблями, східними килимами. Феодали прагнули придбати розкішний одяг, купували дорогу зброю, ювелірні вироби та інші прикраси. Їм тепер не до смаку була навіть їжа, зготовлена їхніми сільськими кухарями, і місцеві напої — пиво, брага, меди. Феодалів тепер вабила вишукана їжа, присмачена східними прянощами, заморські вина та солодощі. В ужиток входив срібний та золотий посуд.

Звичайно, придбати все це міг тільки багатий феодал. Однак до цього прагнули вже й середня та дрібна шляхта. От що у зв’язку з цим говорив на сеймі в 1589 р, волинський шляхтич І. Мелешко: «Тепер же, коли я… уберусь в домашній одяг, то дружина моя пані Мстиславська не може без сміху на мене дивитись… Довелось мені купити годинник в Києві і дав за нього три копи грошей… На столі не було раніш таких витребеньок, як зараз; бувало смакувала гусятина з грибами, кашка з перчиком, печінка з цибулею або з часником… Вина угорського не вживали, а скромно пили мальвазію, медок та горілку» [148].

Виняткову роль у цей час починають відігравати гроші — універсальний засіб, за допомогою якого можна було задовольнити всі ці нові, невідомі раніше потреби. Але одержати гроші можна було лише посилюючи визиск селян. Феодали починають підвищувати натуральні податки і водночас розширюють власне господарство, щоб здобути якнайбільше продуктів на продаж. З іншого боку, вони підвищують грошовий оброк, приневолюючи таким чином селянина продавати частину своєї продукції на ринку.

Прагнення феодалів пристосуватися до нових економічних умов призвело насамперед до зростання визиску селян і посилення їхньої залежності від феодалів, а також до змін у законодавстві. 2 травня 1447 року великий князь Казимир видав привілей, який поширив покріпачення на значну частину селян Литви. Цей закон заборонив перехід приватновласницьких селян у господарські (великокнязівські) маєтки. Крім того, феодалу надавалося право чинити суд над своїми кріпаками [149].

Таким чином, на середину XV століття становище селян у Литві значно погіршилось.

У Польщі покріпачення частини селян було оформлено ще Вісліцьким статутом 1347 року [150]. З другої половини XV століття як у Литві, так і в Польщі видавалися численні постанови, що всіляко поширювали владу феодалів над селянами [151].

В умовах нестримної гонитви за грішми, «за розмноженням прибутків» феодали Литви і Польщі вишукували нові форми господарювання й експлуатації селян. У XV столітті щораз більшого значення набувають фільварки. Під фільварки феодали відводили кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси, боброві гони, борті (гнізда диких бджіл), які відбиралися у селян. «Там, де було 20 кметів, — писав сучасник XVI століття, — лишилося 8 або 10. Має (селянин. — В. Г.) досить землі, забирають її під фільварок. Усіх (можуть. — В. Г.) прогнати з землі і фільварок там завести» [152].

У фільварках, крім землеробства, поширення набувають скотарство і різні промисли: рибальство, ґуральництво, селітроваріння тощо. Фільварок, отже, був досить складним господарським комплексом. Там працювали виключно поневолені селяни [153], наймити зустрічалися рідко.

Фільваркове господарство повинно було розширити виробництво продуктів для продажу на місцевих і дальніх ринках, де феодал купував різні предмети міського ремесла, в тому числі й предмети розкоші.

Характеризуючи зміцнення зв’язків феодального маєтку з ринком, папський нунцій Ф. Руггієрі (середина XVI століття) в своєму «Описанні Польщі», призначеному для Ватікану, зазначав: «Шляхта приділяє увагу тільки землеробству і скотарству. Це для неї не є ганьба… Навіть шляхтянки торгують предметами домашнього вжитку» 7. Звичайно, Руггієрі мав на увазі дрібних і середніх феодалів, які брали безпосередню участь у керівництві господарством. Що ж до знаті, то вона, за його словами, вважала це для себе ганьбою і передоручала своїм економам.

Ще яскравішу картину процесу втягування феодального господарства у ринкові зв’язки залишив нам польський шляхетський письменник С. Старовольський (1588–1656 рр.), який з жалем писав: «Раніше вважалося обов’язком селянина обробляти землю, а купцеві займатися міськими справами. Шляхетний же займався лицарським ділом і безперервно воював. Тепер у нас нема вояків, нема людей мужніх і героїв, проте є корчмарі, гендлярі і посередники… Найбільшим геройством у них вважається знати дорогу, якою гонять биків з маєтку до Гданська, бо всі заможні торгують волами, кіньми, вином, медом, горілкою, перцем, оселедцями, рибою, дичиною і всяким хлібом… Все, що мають їхні підлеглі в своїх домах на продаж, вони велять принести на панський двір, скуповують за найнижчими цінами і відправляють до міста… Туди ж вони відвозять і свої власні продукти» [154].

Розвиток феодального господарства призводив до заміни оброчної системи кріпацтвом. Панщина була найтяжчою формою визиску феодально-залежного селянина. Оброчний селянин, наприклад, працюючи у власному, господарстві, віддавав панові частину свого прибутку. При цій формі визиску він зберігав якусь економічну незалежність. При панщині, навпаки, селянин мав певний час працювати зі своїм власним реманентом у господарстві свого феодала під безпосереднім наглядом останнього чи його наглядачів.

Звернемось до становища селян у Литві в середині XVI століття. На панщину селяни мусили виходити ще до ранку, як тільки починає розвиднятись. Повертатися ж додому вони мали лише при заході сонця. Праця на панщині була суворо регламентована. Селянам, що працювали з своєю худобою, дозволялось відпочивати тільки під час обіду, до того ж не більше години, а тим, хто працював без худоби — півгодини. А хто запізнився на панщину, то мав відробити згаяний час в інші дні. Коли ж селянин пропускав хоч один день панщини, то мусив сплатити чималий штраф у розмірі одного-двох грошей (ціна барана), а вже за три дні — селянина шмагали батогом; до того ж усі пропущені дні він мусив відробити. Слід додати до цього, що для відробітку селянам визначався найважчий час, зокрема в жнива.

Крім панщини, феодали примушували селян виконувати й інші численні роботи. У Литві, наприклад, навіть ті селяни, що в першій половині XVI століття зберігали ще право переходу, мусили на користь свого господаря «два дні орати парове поле, два дні колоти лід, два дні косити сіно, два дні жати жито й інший хліб»; крім того, навесні «протягом тижня будувати у дворі свого пана нові будівлі чи лагодити старі, а взимку ходити на полювання і ловити рибу в озерах». Усі ці шарварки (додаткові до панщини повинності) селянин знову ж таки відбував зі своїм реманентом — «косою, сохою, серпом, сокирою і зо всім тим, з чим пан звелить» [155].

Прагнення феодала одержати якнайбільше прибутку з своїх селян мало ще й інші наслідки. Так, наприклад, селяни західних частин Литви в кінці XV — на початку XVI століть, крім панщини (один день на тиждень), давали «платню з кожної волокі (приблизно 20 га. — В. Г.) на рік по золотому». Крім цієї тяжкої грошової повинності селянин віддавав панові «два корці вівса, гуску, дві курки та 30 яєць» [156].

До числа тяжких феодальних повинностей, як, наприклад, подимщина (податок з двору), поволовщина (податок з худоби), поголовщина (податок з людини чоловічої статі), посощина (з сохи), входила також стація (обов’язок давати притулок, утримайня і підводу володареві, його послам, гінцям та іншим службовим особам). На випадок переїзду великого князя, наприклад, місцеве населення повинно було постачати йому та його учті певну кількість ялових корів, гусей, курей, овець, свиней, мед, пиво, а також овес і сіно [157].

Крім цих численних подач, на плечі селян лягала тяжка вага витрат, пов’язаних з наймом військ, будівництвом і лагодженням фортець, мостів, шляхів тощо. Сучасник М. Литвин (1550 р.) писав, що в Литві беруть «податки для оборони держави тільки з підданих… комірників (див. нижче. — В. Г.)… з найбідніших хліборобів». Щодо феодалів, то, як підкреслював Литвин, вони вільні від усяких податків, «незважаючи на те що… одержують значні прибутки із своїх великих маєтків — посівів, луків, пасовиськ, садів, городів, гаїв, пасік, мисливства, корчм, ярмарків, мит» [158].

Посилення феодально-кріпосницького визиску супроводжувалось сваволею панів. Про важке становище селян у Литві і Польщі свідчать навіть такі сучасники, котрих ніяк не можна запідозрити в співчутті до простого народу. Так, посланець німецького імператора С. Герберштейн, що відвідав Литву на початку XVI століття, повідомляв, що крім виплати оброку селяни повинні тут шість днів на тиждень працювати на своїх панів. «Від часів Вітовта, — додає він, — і до наших днів вони перебувають у такому суровому невільництві, що коли хтось з них буде засуджений до страти, то він за наказом свого пана мусить сам себе убити… Коли ж він відмовиться виконати це, то його немилосердно вишмагають… і все одно повісять». Відомий уже нам Руггієрі писав, що в Польщі селяни «повинні декілька днів на тиждень працювати на панів замість роботи на відведеному для їхнього утримання шматку землі», то ж більшість із них просто животіла. Навіть «під час найлютішої зими, — додає Руггієрі, — можна побачити жінок, що босоніж і погано вдягнені ходять по снігу». Житлом у селян були низенькі, осілі в землю чорні хати, наповнені густим димом більшу частину року. На додаток до цього феодали, «що мають над ним (селянином. — В. Г.) право на життя і смерть… часто-густо наказують немилосердно знущатися з них, іноді навіть вішати, і навіть без найменшої причини вбивати, вони ж (пани. — В. Г.) вільні від кари». Наприкінці Руггієрі підкреслює: «Можна просто сказати, що в цілому світі немає нещаснішого невільника, ніж польський кмет» (селянин. — В. Г.) [Relacye nuncyusz?w apostolskich. T. 1. S. 126–129].

Під впливом розвитку товарно-грошових відносин поволі в торгові зв’язки вступали й селянські господарства. Це призводило до соціального розкладу селянства. Все частіше стали з’являтися селяни, що частково або цілком позбулися своїх грунтів. Їх називали загородниками, підсусідками або комірниками. Усередині XVI століття ці селяни становили вже значний процент сільського населення Литви і Польщі. В Сяноцькому старостві (окрузі), наприклад, загородники і підсусідки налічували 11, у Галицькому — 28,1, в Перемишльському — 28,5 відсотка від загального числа селянських господарств [Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков // Вопр. истории. 1948. № 1. С. 46]. Якщо селяни втрачали не тільки свої грунти, а й усе майно, вони перетворювалися в «гультяїв». У пошуках заробітку ці нещасні часто змушені були переходити з місця на місце. Водночас у селах з’являється також невеликий прошарок заможного селянства. Користуючись своєю економічною перевагою і стаючи посередниками в торгівлі села з містом, заможні селяни починають користуватися в своїх господарствах працею наймитів. «Селянин, — писав польський автор XVI століття, — не шукає довго наймита, коли в ньому є потреба, бо має його у себе вдома (в селі. — В. Г.)» [Gargas S. Poglady ekonomiczne w Polsce XVI wieku. / Wyd. 2-е. Lw?w, 1903. S. 106].

Збільшення суспільного розподілу праці і розвиток ремесла і торгівлі в XV–XVI століттях призвели в Литві і Польщі до збільшення старих і виникнення нових міст і містечок. У Галичині, наприклад, з’являються в цей час такі містечка, як Борки (1530 р.), Калуш (1549 р.), Сухостав (1553 р.), Підгір’я (1560 р.) тощо; у Перемишльській землі — Добромил (1566 р.), Тарноград (1567 р.) і т. д. Всього в Галичині в середині XVI століття було вже 54 міста, і містечка, в Перемишльській землі — 28, в Сяноцькій — 13 [Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков. С. 44]. Незважаючи на те, що значна частина міського населення і далі займалася землеробством, нові міста дуже відрізнялися від сіл: вони ставали осередками ремесла і торгівлі.

В Галичині, за офіційними відомостями, в середині XVI століття було 239 ремісників різних фахів, у Сяноцькій — 279, в Перемишльській — 980.

Міста забудовувались не за загальним планом, вони виникали стихійно. Нові будинки тулилися до старих, створюючи вузькі вулиці, завулки й глухі кути. Більшість будинків робили з дерева й глини. Кам’яниці зустрічалися дуже рідко. Це були переважно церкви, будинки адміністрації, палаци феодалів і багатих городян. Більшість міст для захисту від ворогів оточувались валами і мали замки. Всі витрати на їх будівництво і утримання лягали на плечі міського населення. Подорожній, наближаючись поганими середньовічними дорогами до міста, ще здаля бачив обриси замку, міських валів, церков, що височіли над округою.

Помітне місце в XV–XVI століттях належало таким українським містам, як Київ, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Львів, Перемишль. Київ вважався одним з найбільших східноєвропейських міст. Італієць А. Кампензе, наприклад, у своєму листі від 1523 року до папи Клемента VII відзначав, що Київ — «одне з найкращих і найбагатших міст, незважаючи на те, що було вщент пограбоване і зруйноване жорстокістю і несамовитістю татар» [Библиотека иностранных писателей о России. СПб, 1836. Т. І. Отд. 1. С. 19–20]. Близько середини XVI століття в Києві було приблизно двадцять різних ремісничих фахів. Міські ремісники, як і в багатьох інших містах, були об’єднані в цехи. В кінці XV — на початку XVI століття у Києві були відомі цехи кравців, шевців, кушнірів, ковалів, пекарів, лучників, ювелірів. У документах ми знаходимо і відомості про існування тут навіть двох ремісничих слобід — гончарів і кожем’яків. Вони містилися між р. Глибочицею і горою Киселівкою. Торгівля в Києві зосереджувалась переважно в двох місцях: ремісничими виробами торгували на ринку, який називався пізніше Самсонієвським, а продовольчі товари — на Житньому торзі [Закревский Н. Описание Киева. М., 1868. Т. І. С. 272–273, 275].

Через Київ, по Дніпру, проходили також караванні шляхи, якими в місто завозилися найрізноманітніші східні товари. За словами М. Литвина: «Київ переповнений чужоземним крамом, бо ж нема шляху більш знаного, ніж старовинна, бита і добре відома дорога, що веде з Чорноморського порту — міста Кафи (Феодосія) через ворота Таврики до таванського перевозу на Дніпрі, а звідти до Києва; по цьому шляху спроваджують із Азії, Персії, Індії, Арабії і Сірії на північ до Московії, Пскова, Новгорода, Швеції і Данії такий цінний східний крам, як коштовне каміння, шовк і шовкову тканину, ладан, парфуми, шафран, перець та інше коріння. По цьому шляху їдуть і чужоземні купці… цілими караванами… Раніш збирали мито з тих караванів на переправі через Дніпро у Тавані, а тепер мито збирають у Києві. Місто, — продовжує Литвин, — до того наповнене дорогим шовковим одягом, коштовним камінням, соболиним й іншим хутром, прянощами, що мені самому доводилось бачити шовк дешевший, ніж у Вільні льон, а перець дешевший за сіль» [Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 52–53].

Київ мав торгові зв’язки з російськими містами. Венеціанський дипломат Контаріні, що їздив до Москви через Київ, писав у 1473 році: «Сюди приїздить багато купців з Великої Росії… У Києві в достатку хліба і всяких сортів м’яса» [Библиотека иностранных писателей о России. Т. І. Отд. 1. С. 21]. М. Литвин додає до цього: російські міста «широко відомі своїми ремісниками, які старанно виготовляють свої різноманітні вироби… забезпечують нас дерев’яними чашками… і патерицями, сідлами, шаблями, кінською збруєю та різною зброєю» [Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 25].

Значним ремісничим і торговим центром був Львів. Наприкінці XV — на початку XVI століття у Львові вже було понад 28 ремісничих фахів. Тут існували цехи ковалів, шевців, кравців, пекарів, різників тощо [Charewiczowa L. Lwowskie organizacie zawodowe za cza?ow Polski przedrozbiorowej. Lw?w, 1929. S. 4–5]. Львівські ремісники виготовляли всілякі сільськогосподарські предмети — лемеші, коси, граблі, ножі, пилки, сокири, цвяхи, решета, пруткове і штабоване залізо, крицю, шини, а також вироби із свинцю та міді [Charewiczowa L. Handel ?rodniowieczniego Lw?wa. Lw?w, 1925. S, 113].

Про рівень розвитку ремесла у Львові наприкінці XV — на початку XVI століття можна судити хоч би по тому, що тут відливали гармати — польові і замкові — як для самого Львова, так і для інших міст [Badcki K. Ludwisarstwo lwowskie. Lw?w, 1921. S. 90–91].

Слід підкреслити, що вогнепальна зброя, в тому числі пищалі й рушниці, а також порох та інші припаси виготовлялися в першій половині XVI століття і в невеличких містах, таких як Овруч і Черкаси. В Черкасах, наприклад, рушниці виготовляв гармаш Ворона [Архів ЮЗР. К., 1886. Т. І. Ч. 7. С. 80].

У Львові виробляли також різні тканини. Були широко відомі львівські сукні, полотна (білі і кольорові), нитки, різнобарвні паски і череси, рукавиці, шапки тощо. Значного розвитку набули чинбарні (кожевні) і лимарні (шорні) ремесла. По всій країні славились вироби львівських ювелірів. Сучасники, маючи на увазі високий рівень львівських ремесел, називали Львів «seminarium mechanicorum» (школою ремісників») [Charewiczowa L. Lwowskie organizacie zawodowe. S. 4–5]. Вироби львівських ремісників, особливо ювелірів, ножевників, шапкарів, а також сукно вивозилися не тільки до інших українських міст, а й за кордон — у Росію, Молдавію, Угорщину та інші країни [Крип’якевич І. Зв’язки Західної України з Росією до середини XVIII ст. К., 1953. С. 12, 15].

Торгівля ремісничими виробами і предметами сільського господарства відбувалась головним чином на торгах та ярмарках. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, феодали ставили для торгівлі різні перепони. Так, наприклад, на невеличкому просторі від Торок до Яворова, від Дрогобича до Ярослава місцева влада і окремі феодали 147 разів брали мита звичайні і надзвичайні [Lozi?ski Wl. Prawem i lewem. Lw?w, 1913. T. 1. S. 155]. Торговці постійно нарікали на те, що «з одного воза по сім і по вісім мит беруть… крім мостового, станового та інших мит по дорогах» [Zr?d?a dziejowe. Warzawa, 1878. T. VI. S.-59 — 60]. Однак ніякі утиски і зловживання феодалів не могли спинити зростання торговельних зв’язків, що були результатом розвитку виробничих сил і поглиблення процесу суспільного розподілу праці. Розвиток торгівлі зміцнював економічні зв’язки між окремими містами та районами країни.

Характерним явищем, що свідчило про розширення внутрішнього ринку, зміцнення зв’язків міста з селом, була торгівля хлібом. Вона мала досить великий обсяг. Сучасник (XVI століття), описуючи торги в Сяноцькій землі, пише: «Хліб, хоч його звідсіля і не спускають до Гданська (через Гданськ йшла торгівля Польщі з Західною Європою), він і тут, в цьому краю, має добрий збут завдяки тому, що міст багато, людей в них теж багато і часто з усіх країв надходять покупці» [Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков. С. 42].

Про продаж на міських торгах зерна і городини говорить також «Статут про мита», виданий у Великому князівстві Литовському в 60-і роки XVI століття. Статут передбачає мита на «всяке збіжжя» і на «вівцю всіляку, що люди до торгу на ярмарки привозять до міст наших господарських, князівських, панських, духовних і світських» [Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. Изд. 2-е. К., 1898. Т. 2. С. 558–561]. У статуті знаходимо десятки назв сільськогосподарських продуктів і ремісничих виробів, що продавалися під час торгів і ярмарок.

Велике значення в господарському житті українських земель набула ярмаркова торгівля. В Києві, Летичеві, Шаравці, Берестечку, Дрогобичі, Львові ярмарків бувало два, а в Барі, Луцьку, Сяноці — три на рік. Вони тривали досить довго — тиждень і навіть два. Про сяноцькі ярмарки сучасник писав, що на них «буває багато коней з Угорщини, багато різних фурманів (чумаків), вино, пиво перемишльське, жорна для млина й інші товари» [Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков. С. 44].

Міста розташовувались як на королівських або великокнязівських, так і на приватновласницьких землях. Більшість міст належала світським і духовним феодалам.

Міщани зобов’язувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей — нести службу при замку (військова охорона міста), будувати й лагодити міські укріплення, мости, дороги, утримувати великокнязівських і королівських послів та інших урядників під час їхніх переїздів. Крім того, міщани повинні були для володарів і їхніх урядовців збирати хліб, косити сіно, возити дрова, ловити звіра й рибу, сплачувати різні мита — в’їзні (коли намісник приймає посаду), весільну куницю (за право взяти шлюб) тощо. Міста боролись за вихід з-під влади світських та духовних феодалів, за права на вольності.

Міське населення за своїм соціальним становищем являло дуже строкату масу. Верхівка його складалася з багатих купців і ремісників і, здобуваючи землі і кріпаків, становила тонкий прошарок патриціату, тобто міської аристократії, що іноді зливалася з класом феодалів. У тих містах, де існувало так зване магдебурзьке право [Право на міське самоврядування, що надавалось королем, великим князем або якимось іншим феодалом], міська управа зосереджувалась цілком у їхніх руках. Із середовища міського патриціату обирався війт, тобто голова міської управи, бурмистри (старости) і райці (радники), лавники (судді в кримінальних справах) та ін. Досить значну групу міщанства становили середні і дрібні, купці та ремісники — власники крамниць і майстерень. Найчисленнішу частину міського населення становили підмайстри, учні, партачі (вони не мали права вступати до цеху ремісників), наймити, збіглі селяни, що шукали в містах притулку і заробітку.

Верхівка міщанства гнобила міські низи, визискувала підмайстрів, учнів і наймитів, здавала в найми за високими цінами торговельні, ремісничі і житлові помешкання, давала гроші під високі проценти тощо. До утисків з боку міських багатіїв і міських урядовців додавалися здирства державної адміністрації, тобто воєвод, старост намісників тощо.

Особливо тяжким було становище приватновласницьких міст. А їх була більшість. Руггієрі писав, що польський феодал «чинить насильство не тільки по селах, а й у містах, тому що й міста їм (феодалам) належать, і не знайдеш нікого, хто б міг захистити скривдженого слабого… Є також між ними (панами. — В. Г.) справжні розбійники» [Relacye nuncyusz?w apostolskich. T. 1. S. 126].

Соціальне гноблення українського селянства і широких верств міського населення посилювалось жорстоким національним гнобленням і переслідуванням православної релігії. Польські пани прагнули силою полонізувати й окатоличити український народ. В західних українських землях переслідування українців почалося ще у XIV столітті. Католицька церква, польські магнати і шляхта зневажали звичаї і культуру українського народу. Жорстоких утисків зазнавала не тільки православна церква, а й усе українське населення. Показником жорстокого національного гніту були різні утиски й обмеження, яких зазнавало українське міщанство. У Львові, одному з найбільших міст України, українських міщан не допускали в цехи, обмежували в правах на торгівлю сукном, спиртними напоями, а також у правах на посади в міській управі тощо.

Мешкати і придбавати нерухоме майно їм дозволялось лише в певному районі міста, що називалося Руською вулицею. Заборонялося публічне виконання православних обрядів. У такому ж становищі перебувало й українське міщанство Перемишля, Кам’янця та інших міст.

1520 року львівські міщани, сподіваючись знайти захист у короля, звернулись до нього зі скаргою на національне і релігійне гноблення. Відповідь одержали лише через п’ять років: король залишив у силі всі попередні утиски, яких зазнавало українське населення.

Тяжке становище українського народу в Литві і Польщі посилювалось феодальною анархією, що тут панувала, сваволею магнатів і шляхти. У князівстві Литовському державна влада зосередилася в руках приблизно десяти магнатських родин. Наприклад, князі Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські, Радзівілли, Сапіги, Слуцькі володіли величезними земельними, угіддями. Великі землевласники (магнати) здирали побори з підвладного їм сільського і міського населення, мали свої власні війська, замки тощо. Значна частина магнатських слуг належала до дрібної і середньої шляхти, яку магнати, за службу на їхню користь, наділяли грунтами і селянами. Така шляхта була в цілковитій залежності від своїх патронів.

Магнати були фактично необмеженими володарями у власних володіннях. Прагнучи зберегти й розширити свої привілеї, вони вперто боролися за повне обмеження влади короля і великого князя. Сваволя магнатів, від якої страждав передусім простий народ, також завдавала шкоди дрібній і середній шляхті. Грунти і посади, які великий князь в інтересах зміцнення своєї влади роздавав шляхті, часто ставали здобиччю магнатів. Розподіляючи землі між своїми прихильниками, магнати позбавляли великого князя його природної підпори. Величезна частина податків і поборів, що призначались для держави — найму війська, будівництва фортець, — також привласнювалась магнатами.

Таке ж приблизно становище існувало і в Польщі. Тут король теж цілком залежав від всевладних магнатів, які, захопивши владу, використовували її в своїх користолюбних інтересах. Залежність короля від магнатів була скріплена Нешавськими статутами 1454 року. Велику роль у збереженні залишків феодальної роздрібненості в Польщі відіграли деякі західноєвропейські держави, насамперед Австрійська імперія, зацікавлені в політичній слабкості Польської держави.

Безсилля центральної влади негативно позначилося на обороноздатності Литви і Польщі. Побоюючись посилення королівської влади, магнати чинили опір впровадженню регулярного війська. Скориставшись цим, австрійські Габсбурги відібрали у Польщі Сілезію, а Швеція прагнула витіснити її з Прибалтики.

Південні кордони Литви і Польщі зазнавали спустошливих нападів з боку турецьких і татарських феодалів. Крим і Туреччина були, дуже небезпечними сусідами. Кримське ханство, що лежало на південному сході по сусідству з володіннями Литви, виникло в 30-х роках XV століття під час процесу розкладу Золотої Орди. Кримські татари, що ділилися на кілька орд, залишались на дуже низькому рівні економічного та культурного розвитку. Головним заняттям татар було кочове господарство. Важливу роль у їхньому житті відігравала війна. Татарські феодали постійно нападали на чужі землі. Підкреслюючи це, сучасник-француз Блез де Віженер писав у 1573 році, що вони «не визнають інших занять, окрім війни, тобто раптових нападів, які супроводжувались убивствами та пограбуванням». Над масою кочівників (осідле татарське населення було незначним) стояло вельможне панство, яке володіло величезними табунами коней і стадами великої та дрібної худоби, а також численними невільниками. Праці невільників відводилось певне місце у самому господарстві феодалів, однак головна маса їх була предметом торгівлі зі східними країнами і давала великі прибутки. Татарське панство визискувало також працю феодально-залежного населення. Здійснюючи грабіжницькі напади в інші країни, феодали позичали бідноті коней, зброю, одяг тощо, за що вона повинна була віддавати їм більшу частину здобичі. «Вони, — пише Блез де Віженер, — до такої міри розжилися від постійних нападів, що їх панство у багатстві і розкоші не поступалося навіть туркам» [Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси, Вып. 1, С. 80, 82].

На чолі Кримської держави стояв хан. Хани, а також інша знать жили в казковій розкоші. До хана ставилися як до бога. Навіть вельможні феодали під час учт могли торкатися тільки його підошви. Однак ці знаки пошани були лише зовнішніми. Великі феодали, прагнучи забезпечити свою незалежність, дуже часто ступали на шлях боротьби з. ханами. Ці феодальні сутички супроводжувались численними злочинами — пограбуванням і вбивствами.

Панування татарських феодалів мало тяжкі наслідки для економічного і культурного життя Криму. Місцеве нетатарське населення мучилося під жорстоким татарським гнітом. «Міста, — пише Литвин, — що колись були переповнені величезними багатствами, гордістю, веселощами, розкошами, зараз були порожні і всі в руїнах», багато з них «вщент зруйновані і назви їх забуті».

З безперервної міжусобної боротьби кримських феодалів скористалася Туреччина. Туреччина — з кінця XIII століття за часів султана Османа (1288–1326 рр.), іменем якого вона потім почала називатися Оттоманською, тобто Османською імперією, швидко розширювалася і зміцнювалася. Протягом одного століття Туреччина підкорила майже всі візантійські володіння в Малій Азії. Турецькі феодали, одержавши від султана, державного власника земель, маєтки і селян з підкорених країн, цілком присвячували себе війні. В 1453 році під ударами турків-османів впав Константинополь. Візантійська імперія, яка проіснувала багато віків, була зруйнована. Константинополь, переіменований на Стамбул, став столицею Туреччини (Оттоманської Порти).

Закріпившись на берегах Боспора, турецькі феодали повели боротьбу за перетворення Туреччини у світову державу. Вони почали завоювання Балкан, островів Грецького архіпелагу, Передньої Азії, Єгипту, вдерлись у Центральну Європу, оточили ланцюгом фортець усе чорноморське узбережжя, захопили Азов, замкнувши тим самим гирло Дона, тощо.

У своїх войовничих цілях турецькі феодали широко використовували іслам, турецький султан був не тільки світським володарем, а й халіфом — духовним головою мусульман. Територіальне зростання Османської Туреччини, поширення її політичного впливу, і загарбницькі цілі знайшли широке відображення в багатослівному і претензійному титулі султана. Сулейман II Пишний (початок XVI століття), наприклад, так називав себе під час офіційних учт: «Я сам, султан султанів, цар царів, той, хто роздає корони монархам усієї земної кулі, я тінь бога на землі, султан і падишах Білого (Егейського. — В. Г.) й Чорного морів, Румелії, Анатолії, Караманії, Румської землі, Зулькадрош і Діарбекра, Курдистану, Азербайджану, Персії, Дамаску, Алеппо, Капра, Меккі й Медіни, Єрусалиму, всієї землі Аравії, Йемену і багатьох інших земель, що були завойовані зброєю моїх шляхетних і відомих предків (хай святить господь їх могили), а також придбаних вогненним мечем і переможною шаблею моєї августійшої величності».

До Криму турки удерлися в 1475 році (за часів хана Менглі-Гірея). Кримське ханство опинилося під владою Туреччини, стало її васалом. Ханський трон за велінням султана почали заступати члени кримської династії Гіреїв. Султан став призначати також вище мусульманське духівництво в Криму. У всіх стратегічно важливих пунктах півострова, а саме у Перекопі, Газлеві (Євпаторії), Кафі (Феодосії), Енікале, Арабаті тощо були побудовані фортеці і розташовані турецькі залоги. Кафу, де тепер перебували головні старшини оттоманських військ у Криму, турки називали «малим Стамбулом».

З кінця XV століття (початок турецького панування на північному узбережжі Чорного моря) напади татар і турків стали справжнім нещастям для українського і російського народів. У Росії для захисту від цих нападів і для запобігання їм було вжито важливих заходів. В першій половині XVI століття на південних околицях країни почали виникати оборонні лінії, так звані засічні смуги. Одна засічна смуга йшла від Нижнього Новгорода до Серпухова і звідти до Тули і Ковельська. На південь від Тульської йшли інші лінії захисту — від Оки і Рязані до Ковельська і від Алатиря до Новгород-Сіверська і Путивля. Засічні смуги складалися з цілої системи міст, острогів, острожків і вартових веж, а також із суцільних завалів повалених дерев (засіка). На дні рік на місці бродів для утруднення проходу татарської кінноти вбивали кілки. Охорона захисних ліній покладалася на служивих людей, яких оселяли на околицях і давали грунти. Для спостереження за ворогом далеко у степ посилали кінні «сторожі» і «станиці». Останні, влаштовуючи вежі для спостереження і об’їжджаючи окремі пункти, оповіщали про появу татар. Для охорони тих острогів, що стояли далеко від міст, залучалися місцеві селяни. Тут будівництвом і захистом оборонних веж керували спеціально призначені люди, так звані засічні голови та їхні помічники. Боротьба з татарами вимагала великого напруження сил усієї держави.

Зовсім іншим було становище у Польщі і Литві. Польські і литовські магнати не могли організувати подібний захист південно-східних кордонів від нападів татар, які щороку кілька разів вдиралися в Україну. Вже у XVI столітті кримські хани могли посилати на розбій величезне, як на той час, військо — майже 30 тисяч чоловік. Озброєні вони були луками з сагайдаками для стріл, з кості або з дерева палицями, шаблями, запоясниками (кинджалами). Металеві щити і шкіряні панцири були лише у найбагатших з них. Одягом основної маси слугували коротка сорочка з полотна та шаровари з кольорового сукна або полотна. Багаті ж зодягалися у стьобані каптани поверх яких були халати з сукна, підбиті хутром з лисиці або соболя, в дорогі хутряні шапки і червоні сап’янові чоботи. Під час нападу кожен вершник мав від двох до шести коней. Пересідаючи з одного коня на другого на бігу, татари за короткий час долали великі відстані. Їх напади були раптові і стрімкі. Через ріки, навіть під час льодоходу, вони переправлялись плавом, тримаючись за гриву коней і прив’язуючи до їхніх хвостів невеликі плоти з очерету або лози. На них складали зброю, одяг, їжу, інші потрібні під час походу предмети — кремінь з огнивом, шило тощо. Кожен мав при собі ремені завдовжки 5–6 сажнів для зв’язування полонених.

Під час нападу татарська орда, поділившись на безліч загонів, обіймала великі простори і доходила до найдальших районів Литви і Польщі. При нападі 1474 року, наприклад, грабіжники дійшли до Бара (Поділля), Збаража (Волинь) і Галича (Прикарпаття), спустошивши округу на 100 литовських миль (приблизно 700 км) завдовшки і 30 миль (приблизно 200 км) завширшки. В 1527 році татари чисельністю 25 тисяч чоловік, рушивши на Литву за наказом турецького султана, дійшли до Пінська на півночі і Любліна та Белза на заході [Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. II. S. 855, 1040]. Жорстокість нападників не мала меж. Вони без жалю вбивали старих і малих, грабували і палили поселення, витоптували посіви.

Найбільше під час татарських нападів страждали бідні люди. Пани ж ховалися за товстими стінами своїх замків і фортець, які охоронялись озброєними загонами. Сучасники (середина XVI століття), свідки одного з татарських нападів, так малювали криваву розправу степових хижаків з своїми жертвами: «Ми бачили як їх вбивали, стинали їм голови, розкидали частини тіла; жорстокий ворог кидав у вогонь їхні тремтячі серця, виривав легені й оголяв нутрощі. Дороги, якими рухалась орда, освітлювались зловісною загравою пожеж і устилалися, трупами вбитих і замордованих людей. Тисячі і десятки тисяч людей, міцно зв’язаних ланцюгами, татари гнали до Криму. На дорогах, якими йшли бранці, чулося тільки голосіння і стогін. Більшість полонених від голоду, спраги, втоми і побоїв вмирали у дорозі» [Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 22].

Спомин про звірства кримських грабіжників, що віками плюндрували Україну, зберегла скорботна народна дума:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:

Витоптала орда кіньми маленькії діти,

Малих потоптала, старих порубала,

А молодшим середульшим назад руки пов’язала,

Під хана погнала.

В Криму на полонених очікувала така страшна доля, що багато з них вважали за краще вмерти. Прибулих полонених ділили, віднімали дітей від батьків і матерів, жінок від чоловіків, сестер від братів. Десята частина полонених віддавалась як податок ханові, решта — мурзам та іншим феодалам. В Криму лишалося порівняно мало невільників, яких примушували працювати в господарствах. Поводились з ними надзвичайно жорстоко. Ледь прикриті жалюгідною одежиною невільники працювали влітку під пекучим сонцем, а взимку на морозі. Щоб запобігти втечам, їх таврували на чолі і щоках, а також калічили: відрізували вуха, виривали ніздрі. Заковували невільників у кайдани, на ніч замикали в хліви як худобу. Звичайною їхньою їжею, як свідчить сучасник, було «гниле падло з хробаками, чого не їдять і собаки».

Татарське панство змалку виховувало у своїх дітях жорстокість і презирство до невільників, нерідко віддаючи їм підлітків і старих для забави. Діти стріляли в беззахисних невільників з луків, кидали в них камінням, рубали шаблями або ж заради втіхи скидали з високих скель.

Основна частина невільників призначалась на продаж. Найбільшими ринками, широко відомими за кордонами Криму, були Кафа і Газлеві. Кафу (Феодосія) сучасники називали поглинаючим людську кров ненаситним виром. Закутих у кайдани невільників сотнями і тисячами відправляли на ринки. Здивований безперервним рухом невільників у Кафу збирач податків, що стояв біля міських воріт, питав у литовського посла (перша половина XVI століття): «Звідки береться така сила людей і, взагалі, чи лишились ще люди на Україні?».

Оцінювачі і покупці (торговці невільниками з Туреччини, Персії й інших країн), оглядаючи живий товар, примушували невільників відкривати рота і показувати зуби, бігати, роздягатися тощо.

Куплених невільників цілими гуртами гнали з ринку прямо на кораблі. Здорових і сильних чоловіків відправляли на тяжкі роботи — у маєтки феодалів, у копальні; молодих жінок продавали в гареми. Значна частина чоловіків потрапляла на турецькі галери (каторги). Нелюдські умови праці в маєтках турецьких і татарських феодалів, на галерах швидко призводили до каліцтва і смерті невільників.

Як уже говорилося, литовський і польський уряди не могли захистити ні своїх земель, ні поневоленої ними України від нападів татар і турків. Вони мусили платити образливу для них самих данину. Кривава татарсько-турецька агресія гальмувала господарський і культурний розвиток України. Південно-східні частини Київщини, Волині і Подолії, що найчастіше ставали жертвами нападів татар і турків, майже зовсім спустіли. За словами очевидця, ці багаті і мальовничі місцевості могли бути розкішним краєм, «якби не напади татар».

Тяжкий соціальний, національний і релігійний гніт, від чого передусім страждали народні маси України, а також спустошливі напади турків і татар ставили під загрозу саме існування українського народу. Все це викликало його мужній опір. З посиленням кріпацтва в Польщі та Литві селяни і міщани дедалі частіше почали відмовлятися від виконання феодальних повинностей. Частішали напади селян на феодалів, зростали вбивства. Відомий польський публіцист Ф. Моджевський (1503–1572) з повною підставою писав, що «скільки у шляхти підлеглих, стільки і ворогів».

Протести селян, до яких нерідко прилучалися міщани і дрібна шляхта, часом набували форми бунту, що охоплював цілі околиці. Незважаючи на обмаль документів щодо цього періоду, відомо, що вже в 1431 році повстали й оголосили себе вільними від усіх феодальних обов’язків селяни Бакотської округи (Поділля). В 1469 році в Галичині, за словами польських літописців, спалахнуло нове селянське повстання.

Більш докладні відомості збереглися про повстання 1490 року. Селяни під проводом Мухи (ім’я його невідоме), згуртувавшись на кордоні з Молдавією, рушили далі вглиб Галичини. Повстанці громили шляхетські маєтки і замки, виганяли і вбивали ненависних феодалів. Число повсталих швидко зростало. За словами сучасника подій, торговицького біскупа Яна, військо Мухи налічувало 9 тисяч чоловік [За іншими даними, повстанців було 10 тисяч]. Хвиля повстання докотилась до Галича і перейшла на лівий берег Дністра. В руках у повстанців опинився Снятин (місто Івано-Франківської області) і ряд інших пунктів. Повстання набувало погрозливих розмірів [У вірші анонімного польського автора початку XVII століття керівника повстанців Муху, що дуже цікаво, — названо козаком (Записки наукового товариства ім. Шевченка у Львові, т. XLVII, с. 7). Таким чином, повстання 1490 року було в очах сучасників (XVII століття) повстанням уже козацько-селянським, а не лише селянським]. У південно-східній частині Галичини з’явилися самостійні загони повстанців. Про масштаби повстання можна судити з того, що для придушення його було скликане посполите рушення [Посполите рушення — шляхетське військо, яке скликалося чи то в межах усієї країни, чи то в її окремих частинах] і запрошені феодальні дружиш з Прусії. Під тиском переважаючого силою ворога військо Мухи відступило до Рогатина.

Погано організовані і недостатньо озброєні повстанські загони мужньо оборонялись, однак невдовзі зазнали тяжкої поразки. Для придушення повстань українського населення польська шляхта нерідко йшла на союз із своїм давнім ворогом — татарами. Читаємо, наприклад, у київського літописця: «Року 1519, татари з поляками зрадившеся, на голову наших, Русь, под Сокалем поразили, а других в Бугу потопили».

Тяжке становище українського народу було значно посилене тим, що він не мав своєї держави, а його землі були поділені між п’ятьма країнами. Це давалося взнаки, скажімо, селянину, який часто перебував під гнітом чужого йому за національністю пана. Був обмежений у своїй діяльності місцевий міщанин і торговець. Шляхтич-українець мусив втрачати свою національність на чужій йому державній службі. Цей процес особливо посилився після Люблінської унії 1569 року, коли на Україну посунула польська шляхта, відсуваючи місцеву шляхту з провідних місць у суспільно-політичній структурі краю. В силу цих причин українська шляхта була неспроможна виконати свою історичну роль — стати фундатором національної держави. В той же час українські магнати, за рідким винятком усе більше єдналися з литовськими та польськими магнатами, забуваючи свою національність і віру. Посилювалось це ще й релігійним утиском православної людності. Таким чином, саме існування українського народу опинилось перед дилемою: або втратити свою національність, або знайти таку силу, яка могла б згуртувати націю для побудови своєї держави. З XV століття на історичній арені з’являється козацтво, йому й судилося відіграти величезну роль у майбутній долі українського народу. Починалась козацька доба в історії України.

* * *

Питання про початок козаччини досить складне. Оригінальність козацького побуту, уявна відокремленість козаків від загальної маси народу наводили на думку про те, що вони походять від якоїсь певної етнічної групи. Згадаймо Симоновського, який виводив козаків від касагів.

Велику популярність здобула теорія походження козаків від чорних клобуків, тюркського племені, про що у глосі (тлумаченні) Воскресенського літопису XVI століття читаємо: «Черныя Клобуки, єже зовутся Черкаси» [Русская летопись c Воскресенского списка, подаренного в оной Воскресенский монастырь патриархом Никоном в 1658 году. СПб, 1794. Ч. 2. С. 21; Див. також: ПСРЛ, СПб, 1856. Т. 8. С. 56].