Розділ XI. ХМЕЛЬНИЧЧИНА І ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО

Розділ XI. ХМЕЛЬНИЧЧИНА І ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО

Десятиріччя після придушення повстання 1637–1638 років поляки називали часом «золотого спокою». Насправді ж ніякого спокою не було. Наступні роки принесли Україні нові тяжкі випробування. Магнати і «польська шляхта» й далі захоплювали землі селян і козаків, силою обертаючи їх на своїх кріпаків. Змагаючись один з одним, вони, як оповідав літописець, «поставили вже усюди там, кому де що дісталось, межові стовпи свої і привласнили тамтешніх козаків, так само як і посполитих, накладаючи на них десятину і тягли всі, і у такий спосіб вирішили їх знищити». Не вдовольняючись цим, магнати щораз наполегливіше вимагали від уряду роздати їм запорозькі землі. Особливо уперто діяв щодо цього Вишневецький. Напередодні Хмельниччини уряд, уступаючи домаганням Вишневецького, видав йому грамоту на володіння Запорожжям». Проте скористатися нею Вишневецькому вже не довелось.

Насильства з боку польських феодалів не уникли і реєстровці. Польські комісари і старшина примушували їх, як своїх слуг, чистити коней, топити печі, підмітати подвір’я. Окремі пани, як наприклад черкаський підстароста Я. Смяровський, жорстоко били козаків, виколювали їм очі тощо.

Нестерпний національний гніт заважав економічному, політичному, культурному розвитку українського народу. Визволення з-під тривалого ярма панської Польщі і побудова власної держави ставали для України історичною потребою, вирішальним питаням існування українського народу.

Всі без винятку повстання XVI і першої половини XVII століть зазнали поразки. Та незважаючи на це, українське козацтво становило провідну національну верству, яка визначала національно-політичне життя України. Не втрачала свого особливого значення й та частина української шляхти, яка не порвала зв’язків з національним рухом. Беручи участь в сеймовій боротьбі Речі Посполитої, вона збагачувалась необхідним політичним досвідом, який згодом знадобився при формуванні української державності. В цей час українська церква, підтримувана козацтвом та ще маючи такого видатного діяча, як Петро Могила, поступово відновлювала свої позиції.

Україна готувала нову війну проти панської Польщі. Вона назрівала в той час, коли розбрат і протиріччя серед панівного класу Речі Посполитої дедалі більше посилювались.

Національно-визвольна і антифеодальна боротьба в Україні проходила в умовах феодальної анархії, яка у Польщі набувала загрозливих розмірів. Усі спроби польських королів та їхніх прибічників у посиленні королівської влади покласти край свавіллю магнатів — головних винуватців феодальної анархії — зазнали поразки. Магнати, особливо ж наймогутніші з них — східноукраїнські і литовські — вирішували долю Речі Посполитої на шкоду національним інтересам країни.

Саме за таких умов уряд короля Владислава IV, очолюваний канцлером Ю. Оссолінським, спробував відновити боротьбу з всевладними магнатами. Було вирішено скористатися з війни Туреччини проти Венеції, що спалахнула навесні 1645 року. Венеція, зазнаючи поразки від турків, звернулась за допомогою до європейських країн, у тому числі і до Польщі. Польський уряд погодився надати Венеції допомогу, зажадавши субсидію в розмірі 1 млн скуді [Срібна монета, вартість якої у різних тодішніх італійських державах становила 1,5–2 крб. золотом].

Під час переговорів з Венецією уряд Речі Посполитої намагався вирішити ряд завдань, на перший погляд цілком самостійних, та насправді тісно пов’язаних між собою. На одержані від Венеції гроші він розраховував навербувати велике кварцяне військо. Польський уряд не збирався розпочинати війну з Туреччиною. Допомога Венеції мала полягати у нападі на вассала Туреччини — Кримське ханство, до того ж головна роль у цій війні покладалась на козаків. Цим уряд сподівався досягнути водночас кількох цілей: руками козаків здобути перемогу над небезпечним ворогом, а головне — підірвати силу опору українського народу польсько-шляхетському режиму, що неодмінно мало статися після відходу козаків з України до Криму. Нарешті, козацьке військо можна було б, на думку короля і його канцлера, використати, поряд з кварцяним, у боротьбі з магнатською олігархією.

Здійснення цього складного плану почалося з послання в Україну довіреної особи короля — шляхтича Єроніма Радзійовського. Владислав IV, потай від магнатів, сподівався збільшити при допомозі старшини реєстрове військо до кількох десятків тисяч козаків [Австрійський посол у Польщі Адерсбах доповідав, що король має намір збільшити реєстр до 20 тис., а кварцяне військо до 30 тис. (Urkunden und Aktenst?cke zur Geschichte des Kurfursten Friedrich Wilhelm. T. l, C. 178–190).]. Прибувши в Україну під приводом ревізії своїх маєтків, Радзійовський зустрівся з кількома впливовими старшинами, насамперед зі своїм давнім знайомим — Іваном Барабашем, який мав на той час поважне місце військового осавула. Радзійовський запропонував старшинам зустрітися з королем. Старшини погодились.

У квітні 1646 року до Варшави прибули військові осавули Іван Барабаш та Ілляш Караїмович, полковий осавул Іван Нестеренко (Бут) і чигиринський сотник Богдан Хмельницький [Богдан Хмельницький був уже раніше в складі посольства козаків до короля Владислава (у 1639 році після поразки повстання) (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 285).]. Про зустріч і переговори Владислава IV і канцлера Оссолінського з козацькими старшинами йдеться у ряді сучасних джерел. Головною темою цих таємних переговорів була організація військової експедиції козаків до Криму. За це король обіцяв відновити «давні» козацькі вольності: збільшити реєстр, за одними джерелами, до 12, а за другими — до 20 тис. козаків, а також не допускати квартирування кварцяного війська в Південному Подніпров’ї (на південний схід від Білої Церкви) [Питання про розміщення військ мало першорядне значення. Важко сказати, хто саме з козацьких старшин наполягав на обмеженні району дислокації польських військ. Проте, як бачимо з пізніших подій, можна припустити, що це питання поставив Б. Хмельницький. Саме він був тим політиком, який під час війни при переговорах з поляками завжди висував як неодмінну умову обмеження території дислокації польського війська.].

На право набору козаків Барабашеві було видано універсал за підписом Владислава IV і скріпленим його особистою (не державною) печаткою.

Після повернення старшини в Україну король почав успішно набирати військо. Королівські вербувальники наймали вояків у Польщі і за кордоном. До Варшави почало прибувати дедалі більше жовнірів, а королівський палац в Уяздові нагадував тепер озброєний табір. У варшавському арсеналі робота кипіла вдень і вночі. Виготовлені за короткий час 36 гармат, ядра та інші військові припаси було відправлено під Львів, до місця, яке визначив король для збору війська.

Військові приготування короля і концентрація військ під Львовом не могли не привернути увагу магнатів. Через своїх агентів вони почали поширювати чутки, нібито король прагне знищити шляхетські «вольності» і тому готує державний переворот. Сенат, що засідав у липні 1646 року в Кракові, категорично зажадав від Владислава припинення військових приготувань, погрожуючи поставити питання про його дії на найближчому сеймі. Справді, сейм, що зібрався у Варшаві в листопаді 1646 року, відбувався у напружених умовах. Магнати звинувачували короля і канцлера Оссолінського у таємних змовах, вимагаючи віддати під суд автора проекту війни і збільшення війська. Магнати, що прибули до столиці у супроводі численних озброєних загонів шляхти (залежно від них), були готові підтримати свої вимоги зброєю. Сейм схилився на бік магнатів. Сподівання Владислава перетягнути під час сейму шляхту на свій бік не здійснились, і він мусив, хоч і вдавано, відступити перед вимогами своїх сильних суперників. Таким чином, здійснення своїх планів король тепер пов’язував з набором козацького війська.

Між тим серед старшини, з якою король вів переговори у Варшаві, стався розбрат. Довідавшись про поразку Владислава на сеймі, Барабаш і Караїмович рішуче відмовились формувати козацьке військо. Зовсім іншу позицію зайняв Богдан Хмельницький. Він вирішив, що саме зараз настав слушний час для збільшення козацького війська під виглядом виконання відомого проекту короля. Звичайно не на користь польським панам, а в інтересах українського народу, який був ладен в перший-ліпший момент взятися за зброю.

До виконання свого плану Хмельницький намагався залучити Барабаша і Караїмовича, та марно.

Згадка про небажання старшини допомогти Хмельницькому в цій важливій справі знайшла відображення у народній творчості. Народна дума оповідає, як під час бенкету один із старшин, відгадавши намір Хмельницького скористатись з королівського привілею, мовить до нього: «Навіщо тобі, куме, читати його (привілей. — В. Г.). — Ми податків не даєм, у війську польському не служим, краще нам, старшинам, брати гроші без рахунку, а дорогі сукна без міри, ніж, потураючи сіромі, тягатись лісами та байраками, і своїм тілом комарів, як ведмедів, годувати».

Зраду Барабаша, який перейшов на бік магнатської опозиції, підтверджує український літописець Грабянка. «Сію епістолію, — пише він, маючи на увазі королівський привілей, — Барабаш не показав нікому і оскільки ляхам прихильний був і своєї користі лише шукаючий, прагнучи сам в добрі жити, а про військо не дбаючи, ані про кривди людські».

Упевнившися в тому, що Барабаш не бажає скористатися з королівського дозволу для вербування козаків, Хмельницький вирішив взяти цю справу до своїх рук. Зберігся переказ, згідно з яким Хмельницький майстерно оволодів королівським привілеєм, що зберігався у Барабаша.

Становище в Україні лишалось вельми напруженим. Саме в цей час почали множитися чутки про дозвіл короля набирати козацьке військо. Знаючи, що підставою для цих чуток є діяльність Хмельницького і його прибічників, Барабаш з Караїмовичем зробили донос на нього польській владі. Водночас вони ретельно приховували свої попередні зносини з королем і Хмельницьким. Чигиринська старостинська адміністрація, на чолі якої стояв магнат Олександр Конєцпольський, вирішила встановити таємний нагляд за Хмельницьким. Цим поспішив скористатися чигиринський підстароста шляхтич Д. Чаплинський. За допомогою свого патрона О. Конєцпольського він нагально вдерся у хутір Богдана Хмельницького Суботів. Нападник зашмагав на смерть канчуками його молодшого сина, забрав собі молодицю, яку Хмельницький називав своєю дружиною, зруйнував його маєток. Хмельницький мусив переховуватись.

На початку травня 1647 року в Польщі розпочався черговий сейм, який обіцяв бути дуже бурхливим. Супротивники Владислава висловили намір «назавжди покінчити з думкою (короля) про війну». Наприкінці травня чи на початку червня у супроводі десяти козаків у Варшаві з’явився Хмельницький.

Офіційно його приїзд пояснювався бажанням домогтися правди у позові з Чаплинським. Насправді ж мета його появи у столиці була значно ширшою. Від часу сейму 1646 року сталися значні зміни. Тому Хмельницькому необхідно було передусім упевнитись, чи не зрікся Владислав IV своїх планів щодо війни. На випадок, якщо король не змінив своїх намірів, Хмельницькому треба було, в зв’язку з переходом Барабаша і Караїмовича на бік магнатів, зосередити всі зв’язки з королем і його прибічниками у своїх руках, а також одержати матеріальну підтримку, необхідну для набору козаків та їхнього озброєння. Нарешті треба було довідатись, чи не змінить сейм свого ставлення до короля та його планів.

Приїзд до Варшави був використаний Хмельницьким і його товаришами також для ознайомлення з становищем у Польщі, одержання необхідних відомостей про розміщення польських військ, стану фортець тощо. Ці відомості були потрібні для успіху майбутньої війни проти Польщі, про що досить докладно пише Грондський.

Король прийняв Хмельницького, ймовірно, саме перед розпуском сейму. Російський дипломатичний агент Кунаков писав, що було запрошено «Богдана Хмельницького й черкас-чолобитників до палацу самого короля». Вже під час роботи сейму Хмельницький і його супроводжувачі зрозуміли, що боротьба короля з магнатами триває як і раніше. При зустрічі з Владиславом IV Хмельницький, певно, повідомив про перехід Барабаша і Караїмовича на бік магнатів і запевнив, що він готовий приступити до здійснення раніше задуманих королем планів. Король, за словами Кунакова, скаржився Хмельницькому і його товаришам, що «санатори (магнати. — В. Г.) його вдалися в свою волю, панство його спустошують, а його мало слухають».

Владислав IV і канцлер Оссолінський наполягали на проведенні набору козаків і організації походу в Крим.

На скаргу, яку Хмельницький подав королеві у зв’язку з наїздом Чаплинського, король відповів: «Силі треба протиставляти силу, і ти також воїн. Коли Чаплинський міг знайти собі приятелів і товаришів, і ти теж, можеш знайти». Щодо головного питання, то король висловив таку думку: «Знаю я і про утиски козакам, але ж допомогти не в силах. Пора здається усім вам пригадати, що ви воїни, ви маєте шаблі, і хто вам забороняє захистити себе? Я ж, із свого боку, завжди буду вашим благодійником».

На цьому зустріч Хмельницького з королем закінчилась. Услід за поверненням Хмельницького в Україну, на початку серпня 1647 року, король відрядив туди Оссолінського. Сучасник Грондський запевняє, що подорож Оссолінського пов’язана нібито з оглядом прикордонних фортець, однак головною метою її були зносини з козаками. Під час свого перебування в Україні канцлер Оссолінський мав можливість упевнитись, що Барабаш і Караїмович справді перейшли на бік ворогів короля. В таких умовах єдиною людиною, яка могла б, як здавалось, сприяти королю у здійсненні його планів, залишався Хмельницький. Під час зустрічі з ним [Згадка про зустріч Оссолінського з Хмельницьким збереглась у різних джерелах. Найбільш авторитетним, на наш погляд, слід вважати повідомлення Самуїла Грондського, який запозичив ці відомості у Станіслава Любовицького (довіреної особи Оссолінського), який супроводжував польського канцлера під час цієї подорожі, а також у Івана Виговського (Grondski S. Historia belli cosacco-polonici. C. 39–40.).], яка відбувалась у присутності козаків (ймовірно, прихильників Хмельницького), Оссолінський мовив про бажання короля набрати козацьке військо для походу на Крим. Хмельницький відповів: він і його прихильники зроблять усе, що від них залежить, але суворий режим, впроваджений польською владою в Україні, значною мірою уповільнить і затримає набір козаків. Оссолінський збирався передати Хмельницькому клейноди гетьманської влади, але той відмовився, заявивши, що не годен такої честі, хоч і сподівається заслужити її у майбутньому. Кунаков, підтверджуючи це, додає, що король надіслав козакам гроші.

Вирішивши розпочати війну «з турецьким султаном, король пожалував Богдана Хмельницького гетьманом запорозьким і послав йому гроші, а надалі обіцяв йому король прислати на плату черкасам і на човни 170000 злотих польських» [Акты ЮЗР. Т. 3. С. 279. Зустріч Оссолінського з Хмельницьким і передача йому грошей стали пізніше приводом для звинувачення короля і Оссолінського їхніми ворогами-магнатами в тому, що вони допомогли козакам виступити проти Речі Посполитої. Під час надзвичайного сейму в листопаді 1649 року, скликаного у зв’язку із затвердженням Зборовського договору, магнатська опозиція подала листа, який звинувачував Оссолінського. «Уся теперішня міжусобиця, — говорилося в ньому, — є результатом урядування Оссолінського. Заволодівши розумом жадібного до слави і влади короля, він замислив війну з Туреччиною, і коли представники Речі Посполитої не схвалили його задумів (маються на увазі сейми 1646 і 1647 років), вирішив розпочати її з допомогою козаків, підмовивши короля роздати їм придане королеви; з цими грошима козаки і піднялись». Про надсилання королем грошей для організації походу писав пізніше сам Хмельницький венеціанському послу до Відня Сагреду. Отже, є підстави думати, що крім дозволу набирати козацьке військо, всупереч ординації 1638 року, Хмельницький заручився і матеріальною підтримкою з боку короля. Відомо, що десь в цей час Хмельницький відрядив до Львова людей з грошима, захованими у возах з пшоном, для купівлі там рушниць, шабель, свинцю тощо (Goli?ski M. Zapiski mieszczanina Kazimierzckiego (1640–1665). C. 85. Фотокопія рукопису зберігається в Інституті історії АН України.].

Наприкінці жовтня 1647 року до польських можновладців в Україні знову почали доходити чутки про діяльність Богдана Хмельницького. Конєцпольського, який приїхав з Крилова до Кодака, повідомили про те, що «Хмельницький бунтує козаків». Офіцер Радилінський, посланий Конєцпольським для перевірки цих чуток, підтвердив їх вірогідність.

У цей час відбулась так звана рада у діброві [Grondski S. C. 50. Інший сучасник також підтверджує, що козаки «збираються на пасіках і проводять таємні наради» / J. Chrz?szcz. Pierwszy okres buntu Chmielnickiego w oswietleniu uczestnika wyprawy Zoltowodzkiej // Prace historyczne w 30-lecie dzialanosci prof. St. Zakrzewskiego. — Lw?w, 1894. C. 252.] (поблизу Чигирина). Вона була досить багатолюдною. Грондський, запозичивши про це відомості у Івана Виговського, розповідає: спочатку Хмельницький нагадав про нестерпне становище українського народу під Польщею: «Проїзджаючи по Україні, — сказав він, — я усюди бачив страшні утиски і тиранства». Далі Хмельницький повідомив про становище Речі Посполитої, про намір короля здійснити похід на Туреччину і протидії магнатів цим планам, а також про те, що король закликає козаків до нападу на Крим.

На доказ цих слів Хмельницький показав присутнім королівську грамоту. А на закінчення оголосив, що настала слушна година для повстання проти Польщі і визволення України від польської влади. Успіху цій боротьбі, говорив він далі, будуть сприяти, з одного боку, чвари польських панів, з другого — згода українців взятися за зброю».

Докази Хмельницького і його прибічників на користь негайного виступу були зустрінуті частиною присутніх із сумнівом. Чимало з них вказували на брак зброї, на велику кількість польського війська в Україні тощо. У відповідь на це Хмельницький сказав: «Ваша правда. Зрозуміло, що проти сильних ворогів наших самі ми нічого не зробимо, тим більше, що у всіх фортецях сидять польські комісари, які пильно стежать за всіма нашими діями; більша частина польських військ стоїть на нашій території на зимових квартирах. Як тільки вони помітять наші приготування, то зараз же нас і придушать. Тому, щоб запобігти небезпеці, нам не можна обійтися без допомоги ззовні». Визначаючи зовнішні сили, які могли б забезпечити успіх українському народові, Хмельницький зупинився на Росії. «Я б запропонував звернутись до Москви, бо вона однієї з нами віри і тому могла б поєднатися з нами». «Проте, — додавав він, — Москва за минулі роки спустошена поляками, втратила кілька міст, Смоленськ та інші, і ще не поновила цілком свої сили; мабуть, вона не зможе при такому стані заступитися за нас».

Що ж до татар, то, за словами Хмельницького, є спосіб зробити їх спільниками. Для цього слід скористатись королівським привілеєм. План Хмельницького був такий: відрядити до Бахчисарая послів з доказом намірів польського короля здійснити з допомогою козаків напад на Крим. Посли поставлять хана перед альтернативою: або він надасть козакам допомогу для боротьби з Польщею, або ж, на випадок незгоди, він сам зазнає нападу з боку козаків і польського війська. Хан мусить прийняти першу пропозицію. Докази Хмельницького упевнили присутніх, і вони тут же обрали його своїм отаманом.

Про значення згоди з татарами добре сказав В. Липинський: «Богдан Хмельницький, задумуючи на початку повстання союз з татарами, найстрашнішими ворогами Речі Посполитої, одразу надав повстанню антидержавного характеру, і цим самим стало воно не тільки національним і соціальним, а й передусім політичною революцією (розрядка моя. — В. Г.)».

Можна припустити, що в діброві обговорювалися й інші важливі питання — наприклад, про становище селянства і міщанства, без підтримки яких нічого було й розраховувати на успіх повстання. Необхідно, було подати селянам надію на полегшення їхньої волі, вселити віру У звільнення бодай частини їх від кріпацького гніту, надання козачих прав і тим самим підняти селянство на боротьбу проти Польщі. Глуха згадка про це збереглась хіба що в старовинній народній пісні, де говориться, зокрема, про те, що Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники — Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович — обіцяли повернути козацькі права усім тим, хто був позбавлений їх:

«Оттогді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки

Чотири полковники:

Первий полковниче — Максиме Ольшанський,

А другий полковниче — Мартине Полтавський,

Третій полковниче — Іван Богуне,

А четвертий — Матвій Бороховичу.

Оттогді-то вони на славну Україну прибували,

Королевські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали».

Через якийсь час після «ради у діброві» Хмельницького було заарештовано польською владою в с. Бужині [Теперішнє с. Бужин розташоване за 20 км на північ від Чигирина. Ще раніше, за словами анонімного автора, сучасника подій, Конєцпольському повідомили про бунти Хмельницького, який безперервно підбурює козаків (Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 95. С. 120).] і відправлено у Крилів до Конєцпольського. Але той не наважився вбити його негайно, вважаючи, що це зручніше буде зробити поза в’язницею. Тому Хмельницького випустили «на поруки».

Проте вже 7 грудня чигиринський полковник Кричевський повідомив Хмельницькому, що його готуються потай «взяти і смерті завдати». Кричевський, пізніше славетний герой війни з Польщею, доводився Хмельницькому кумом. Мабуть того ж дня Хмельницький з сином Тимошем у супроводі загону козаків («півтретьста чоловік»), удаючи, що збирається до Трахтемирова, втік на Запорожжя. Із Запорожжям Хмельницький давно вже підтримував тісні зв’язки. Під час арешту, наприклад, Хмельницького звинувачували в тому, що він хоче переправити на Запорожжя гармати. Реєстровий сотник Федір Лютай, товариш Хмельницького, втік на Запорожжя ще раніше і був там обраний кошовим отаманом. Хмельницького, який прибув на Запорожжя за одними відомостями 11 грудня 1647 року, за іншими — 15 січня 1648 року, на острові Томаківці чекав із загоном запорожців Ф. Лютай.

Становище на Запорожжі наприкінці 1647 — початку 1648 років було дуже складним. Біля острова Хортиця стояв із залогою Черкаський (за іншими відомостями Корсунський) полк та загін польських драгунів під проводом полковника Гурського. Стежачи за тим, щоб ніхто не міг втекти з України на Січ, Гурський виставив свої курені (варту), як висловлюється сучасник, «до самої Військової Скарбниці».

По приїзді Хмельницького і його товаришів підготовка до повстання прискорилась. Запорожці зайняли і укріпили Томаківку — найближчий до Хортиці, і отже, до залоги Гурського, острів. До донських козаків відправили посланців з проханням допомогти в боротьбі проти поляків [ «А з весни черкаси Запорозькі, — оповідав у Москві донський козак Т. Іванов, — як збиралися на Ляхів, присилали на Дон у військо для людей» (Донские дела. СПб. 1913. Кн. 4. С. 17).].

Водночас козаки заходились здійснювати план по залученню кримських татар у війну проти Польщі. У 20-х числах січня 1648 року січові посланці з’явились біля Бахчисарая. Проте Цього разу переговори не мали позитивних наслідків. У Бахчисараї, слід думати, скептично поставились до наміру козаків, пригнічених ординацією 1638 року, вигнати із Запорожжя залогу і розпочати війну з Польщею.

Наприкінці січня запорожці на чолі з Богданом Хмельницьким раптом напали на урядову залогу біля острова Хортиці. Більша частина реєстровців перейшла на бік запорожців. Полковник Гурський з драгунами втік до Крилова, втративши понад 30 чоловік убитими.

Про те, що не можна ототожнювати реєстрову залогу на Запорожжі з Січчю, як це часто роблять дослідники, свідчать такі відомості з «Щоденника» Богуслава Машкевича (особа з оточення Я. Вишневецького), який був наприкінці 1647 року на Запорожжі. «На віддалі кількох миль від останнього порогу, тобто Вільного, є острів посередині Дніпра… Тут завжди перебуває козацька залога для попередження татарських нападів; острів цей зветься Хортицею». 15 лютого 1648 року Машкевич записав у щоденнику: «Дано знати (Я. Вишневецькому. — В. Г.), що якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, із Запорожжя прогнав Корсунський полк, який був на залозі; прогнавши, об’явив сваволю (свободу), до нього приєдналось все живе». Через тиждень А. Кисіль повідомляв князю Долгорукому, путивльському воєводі, з Кобижчів про те, що «бачив на власні очі»: кварцяне військо, зібране на випадок татарських наїздів (і запорозьких походів. — В. Г.), «прийшло в Україну і стало на козацьких місцях (тобто на місцях реєстрової залоги) через те, що козаки свого чигиринського полковника зрадили». Ці слова дають підставу для висновку, що йдеться про ту ж саму реєстрову залогу, що стояла в районі острова Хортиці.

Що Січ була у руках запорожців, а не реєстровців, підтверджує і така пізніша звістка — лист запорожців у відповідь І. Виговському від 25 вересня 1657 року. В цьому листі [Летопись С. Величка. С. 176. «Богдан Хмельницький, — писала запорозька старшина, — не в Чигирині, але на кошу нашому січовому, не від городового, а від нас, Низового — Війська Запорозького, початок свого прийняв гетьманства, і при нашому суккурсу (допомозі. — В. Г.)… перші здобув над ворогом вікторії».] запорожці нагадували Виговському, який в той час стаз гетьманом, що сам Б. Хмельницький прийняв гетьманство не від городових (реєстрових) козаків, а від них, січовиків [Як бачимо, протиставляючи себе реєстровцям, запорожці підкреслювали, що у них існувала окрема, незалежна від реєстру, козацька організація].

Повстання на Запорожжі було явищем видатного історичного значення. Воно поклало початок війні українського народу проти панської Польщі, що дістала назву «Хмельниччини» і яка, поєднуючи національні і соціальні завдання, була, по суті, до певного моменту буржуазною революцією, краще сказати українським варіантом буржуазної революції, що на той час вже відбулась у Нідерландах (1566–1599) і проходила в Англії (1640–1660).

З Січі Богдан Хмельницький звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи його повстати проти чужоземних гнобителів: «Не підкоряйтесь більше, — читаємо в одному з універсалів, — своїм урядникам як невільники, ви, чиї батьки не визнавали ніяких (панських. — В. Г.) законів і не підкорялись ніяким королям… Ніколи ви не одержите перемоги над поляками, якщо зараз не скинете ярма урядників і не здобудете волю, ту волю, яку батьки наші купили своєю кров’ю». Далі говорилося: «Проти всіх тих кривд нема іншого способу, як тільки силою і страхом смерті зломити поляків». Універсал закликав народ іти на Запорожжя — «в недоступні місця Дніпровського низу» і закінчувався словами: «Було б дуже добре, якби на поляків вдарили негайно, зразу і всюди, козаки і селяни».

Звістка про події на Запорожжі швидко ширилася по всій Україні. Польська влада почала вживати негайні заходи, зокрема розпорядилася не пропускати жодного українця на Запорожжя. Брацлавський воєвода А. Кисіль пропонував навіть «не випускати за Дніпро вістей про подальші повстання козаків».

Житель Хотмижанська (Росія) П. Дранников, що перебував у цей час в Україні, після повернення на батьківщину у квітні 1648 року розповідав: «У всій Україні заборону вчинено і (в) полі Заворсклому ніяких гулящих людей з ганицями (кіньми) і ватагами… не пускали ж для того, щоб… у Запороги до пана Хмельницького і козаків ніхто не ходив і заповідь… у них про те велика під смертною карою».

Незважаючи на всі вжиті заходи, до Січі гуртом і поодинці йшли козаки, селяни і міщани. Сюди ж ішла патріотично настроєна українська шляхта. Вже наприкінці лютого, як це видно зі слів сучасника, в Січі та її околицях зібралось приблизно 5 тис. чоловік [Полонений воронезький пушкар Є. Прибитков розповідав 5 березня 1648 року російським гонцям у Криму. «Вони ці (козаки) стоять на Дніпрі, в зборі їх п’ять тисяч» (Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого. М., 1873. С. 150).].

Увесь цей час на Запорожжі тривали енергійні приготування. Козаки укріпляли Січ на випадок раптового нападу ворогів. Січові укріплення перероблялися, по суті, на нові, про що можна дізнатись з розповіді «кошових посланців» Є. Шашоли та його товаришів, які приїхали двадцять років по тому, 1672 року, до Москви. «Город, де Січа, земляний вал, — говорили вони, — стоїть в гирлах біля Чортомлика і Прогною над рікою Скарбною, в височінь той вал у 6 сажень, з поля від Сумської сторони і від Базавлука на валу поставлені палі і бійниці, а з другої сторони — від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної — на валу зроблені коші дерев’яні і насипані землею. А в тому городі вежа, з поля мірою навколо 20 сажнів, та в тій вежі пороблені бійниці, а перед тією вежею за ровом зроблений земляний городок, кругом його мірою 100 сажнів, а в нім вікна для гарматної стрільби. Та для ходу по воду зроблено на Чортомлик і на Скарбну вісім хвірток (пролазів) і над тими хвіртками бійниці; а шириною там ті хвіртки лише одній людині пройти з водою. А мірою той город Січа, з поля від річки Прогною до річки Чортомлика, сто ж сажнів; довкола того города обрізаний рів у висоту 5 сажнів; та з правого боку річка Прогній, а з лівого річка Чортомлик; і впадали ті річки в ріку Скарбну, яка тече позаду города біля самого рову. А мірою ж весь Січа город буде кругом майже 900 сажнів… А ворожого приходу до города Січі можна очікувати в літню пору лише з поля, від ріки Базавлуку з Кримської сторони, а з трьох сторін промислу над нею ніякого чинити не можна. В зимовий час запорожці на трьох річках безперервно рубають лід». Наприкінці гонці вказували: «Будував той город Січу кошовий отаман Лутай з козаками тому 20 років».

Крім цього, були укріплені, як згадано, острів Томаківка та інші [2 квітня 1648 року Л. Мясковський доповідав Ю. Оссолінському: «Хмельницький добре укріплюється на недоступному острові Буцьку палісадниками і канавами; провіанту він має досить, пороху теж» (Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. К., 1848. Т. 1. Док 4. С. 21.)] пункти, що затуляли підступи до Січі з півночі. «Хмельницький, — писав невідомий мемуарист, — краще укріпився, оволодівши всіма скарбівницями на лугах і низу».

Невдовзі поновились переговори з Кримом. Цього разу до Бахчисараю подався сам Хмельницький із сином Тимошем і ще двома козацькими посланцями.

Є. Прибитков так розповідав про це 15 березня 1648 року: «Приїхали ото до царя (хана. — В. Г.) з Дніпра запорозьких черкас четверо чоловік: прислали їх черкаси… і просили в кримського царя людей іти на ляхів за свою черкаську кривду». Хмельницький подав татарам королівський універсал, який закликав козаків до походу на Крим. Цього разу хан мав можливість переконатися в тому, що козаки на Запорожжі являли собою значну силу. Хмельницький, як стверджує Величко, «майже щодня бував у хана і про все, що було потрібно, розмовляли наодинці». Переговори тривали не більше тижня. На жаль, вони не знайшли належного відображення в джерелах. Хан Іслам-Гірей погодився надати допомогу козакам і звелів готуватись до походу перекопському мурзі Тугай-бею.

Дипломатичний успіх Хмельницького багато хто з дослідників частіше пояснювали двома моментами: невдоволенням хана тим, що Польща не виплатила данини, а також його бажанням пограбувати польські землі в зв’язку з голодом в Криму. Насправді ж мотиви, що спонукали хана піти на згоду з козаками, значно складніші. Іслам-Гірей порівняно недавно (1644 р.) зайняв престол після впертої і кривавої боротьби. Прибічники його брата Махмуд-Гірея, що втратив престол, втекли до Білгородської орди і вичікували там зручного моменту для реваншу. Становище Іслам-Гірея було хитким. Кримське ханство, як про це докладно розповів у своїй книзі Новосельський, було мало централізоване. Хан був сюзереном численних васалів, причому окремі з них, по суті, не залежали від нього. Тому, погоджуючись допомогти козакам, Іслам-Гірей, безперечно, розраховував скористатися цим для зміцнення свого власного становища. До того ж він не пішов на Польщу, а відрядив туди мурзу Тугай-бея — одного з найвпливовіших керівників ворожого йому феодального угруповання. Розрахунок тут очевидний: на випадок невдачі на війні або при невдоволенні султана самовільним походом, він, сидячи у Криму, міг перекласти всю відповідальність на непокірних йому васалів. Нарешті, успіх у війні, і згода з козаками могли дати Іслам-Гірею надію на послаблення залежності Криму від Оттоманської Порти, яка вже помітно старіла.

Близько середини лютого Хмельницький, залишивши сина заручником у хана, повернувся у Січ. Одержавши звістку про успішне завершення переговорів у Криму, запорожці почали ще енергійніше готуватись до повстання. На час повернення Хмельницького кошовий отаман, за словами Величка, «стягнув з лугів, гілок і річок все військо низове запорозьке, кінне і піше, запропонувавши йому, якщо певна є потреба того, до Січі Запорозької прибути і поєднатись». Причину збору кошовий не розкрив козакам до самого повернення Хмельницького. Ця пересторога виявилась, як пише Величко, дуже доречною, бо поляки «через своїх до Січі підісланих шпигунів не могли нічого довідатись».

На 19 квітня кошовою старшиною було призначено у Січі раду. Козацька піхота мала зібратись у фортеці, кіннота ж — «у полі і по луках поблизу Січі». Увечері 18 квітня з фортеці подали умовний сигнал — постріл з трьох найбільших фортечних гармат «по давньому звичаю запорозькому». Вранці наступного дня цей сигнал повторили. З різних місць до Січі почали надходити козаки. «Коли ж розвиднилося, — говорить Величко, — і сонце вогнисто і ясно блискітливі свої по всьому піднебессю розлило промені», запорожці були вже в зборі. Козацтва зібралося стільки, що січова площа не могла всіх вмістити. Через те рада відбувалась не в самій Січі, а неподалік від неї — «на майдані великому». Запорожці одностайно висловились за війну проти панської Польщі («за кривди і тягар козацький і всієї Малої Росії від Поляків») і за негайний похід. Гетьманом козаки обрали Богдана Хмельницького. У святковому оточенні кошовий отаман передав новому гетьману корогву, бунчук і військові литаври. Козаки, вишикувавшись в шеренги, тричі вистрілили з мушкетів. З січової фортеці гримнуло з усіх 50 гармат.

З Хмельницьким в Україну вирішили відрядити лише частину козацтва (як пише Величко, близько 8 тис.); решта залишилась у Січі і на Запорожжі, (біля своїх промислів) для того, щоб при потребі йти за першим покликом на волость. Серед найближчих помічників Хмельницького, з ким він мав іти в Україну, був і Максим Кривоніс.

Під час підготовки козацтва до наступу прибув у Січ посланець коронного гетьмана М. Потоцького ротмістр Хмелецький. По дорозі він побачив недавно збудовані запорожцями укріплення на острові Томаківці і мав можливість упевнитися в тому, що поляків чекає важка боротьба. Через цього посланця Потоцький запропонував Хмельницькому і козакам залишити Запорожжя і розійтись. Хмельницький відповів, що це станеться тоді, коли сам Потоцький і всі інші польські пани покинуть Україну.

Одержавши таку відповідь, М. Потоцький спішно вирушив з кварцяним військом на південь і захопив усі шляхи з волості на Запорожжя. Головний кварцяний полк на чолі з коронним гетьманом став у Черкасах, полк польного гетьмана Калиновського — у Корсуні та його околицях, решта полків — «У маєтностях пана хорунжого коронного (О. Конєцпольського)», а також у Каневі, Богуславі і т. д.

Загалом військо Потоцького налічувало приблизно 15 тис. чоловік. М. Потоцький розраховував у середині квітня, коли підійде допомога, в тому числі реєстровці, зійти вниз по Дніпру на Запорожжя і швидко розбити цей осередок повстання. Короля він повідомив, що у Хмельницького зараз лише З тис. козаків, «але не приведи боже, — застерігав він, — щоб вони вийшли в Україну: ці три тисячі невдовзі перетворяться у сто тисяч».

Богдан Хмельницький і січова старшина розробили воєнний план на найближчий час. Тугай-бея з татарами (500 чоловік) було послано на північний захід від Січі, щоб охороняти єдиний шлях з Чигирина на Запорожжя. Всіх людей, які будуть тут, незважаючи на те, чи йшли вони із Запорожжя на волость, чи з волості, треба було затримати і негайно доставити у Січ. Цей захід виявився не зайвим, бо пани не гаяли часу й одразу ж послали на Запорожжя своїх шпигунів. Двоє таких затриманих розповіли, що військо Потоцького вже вирушило на Кодак.

Щоб не дати ворогові можливості заглибитись у Запорожжя, Хмельницький 22 квітня на чолі війська вийшов з Січі. Козаки (приблизно 2 тис.) рушили на північний захід — шляхом на Крилів і Чигирин. По дорозі Хмельницький одержав відомості про рух польського війська. Авангард його складався з двох частин: одна — під проводом сина коронного гетьмана Стефана Потоцького і комісара Шемберга (приблизно 6 тис.) — рухалась на південь шляхом, яким ішли на північ запорожці; друга — реєстровці (приблизно 3 тис.) і частина жовнірів на чолі з Барабашем — спускалася Дніпром на човнах. Насамперед треба було відколоти від поляків реєстровців. Для цього до Дніпра послали чати: як тільки човни Барабаша з’явились біля Кам’яного Затону, козаки запропонували реєстровцям покинути поляків і перейти на бік повстанців. Реєстровці скликали «чорну раду». Барабаш, Караїмович та інші старшини, що були проти переходу на бік Хмельницького, із зброєю в руках кинулися на козаків, але були схоплені ними і страчені. Реєстровці вирішили приєднатись до запорожців і, обравши собі за отамана Филона Джалалія, разом з провіантом і гарматами (польових гармат у них було понад 10) рушили на допомогу запорожцям на Жовті Води [Жовті Води — багнисті джерела річки Жовтої, лівої притоки Інгульця].

Ще напередодні 4 травня розвідники затримали біля Жовтих Вод двох жовнірів з головного загону Стефана Потоцького. Полонені розповіли, що С. Потоцький з військом вже перейшов Жовті Води. Запорожці швидко вирушили йому назустріч. Тим часом С. Потоцький, довідавшись про повстання реєстровців, повернувся на правий берег річки і став тут табором, окопавшись шанцями. Він сподівався утримати свої позиції до приходу головних сил польського війська.

Наступного дня, 5 травня, повстанці розпочали атаку польського табору. В той час, як запорозька піхота, підтримана гарматним вогнем, штурмувала табір з боку Жовтих Вод, Хмельницький з кіннотою і татарами переправився через річку «в іншому місці», і вдарив ворога із затилля. Втративши кілька тисяч вбитими, С. Потоцький вирішив відступити. Але 6 травня решту його війська було оточено і знищено. В цьому бою тяжко поранений С. Потоцький потрапив у полон, де скоро й помер. Шемберг, 50 шляхтичів і приблизно 3 тис. жовнірів були взяті запорожцями в полон. Запорожців загинуло 150 чоловік. Козаки захопили 8 гармат з припасами, чимало різної зброї, кілька десятків корогв, бунчуки, літаври тощо.

Тим часом Микола Потоцький з головними силами повільно рухався на південь. За одними відомостями, його військо налічувало 5 тис. чоловік (3 тис. жовнірів і 2 тис. охочих шляхтичів), не рахуючи обозної челяді, за іншими — 26 тис. чоловік та понад 40 гармат. 3 травня Потоцький зупинився південніше Чигирина, за 114 км від Жовтих Вод. Усі його спроби здобути язика не мали успіху. Тоді Потоцький, вирішивши, що військо його сина самостійно покінчить із запорожцями, а йому корисніше буде дати лад на волості, наказав відступити. 4 травня військо коронного гетьмана повернулось під Чигирин. Наступного дня розвідники, наздогнавши Потоцького, доповіли йому, що у княжих Байраках вони чули гуркіт великого бою. Потоцький міг здогадатися, що йдеться про бій його сина з козаками. Проте він не рушив до місця бою, а спішно подався через Боровицю до Черкас. 9 травня втікач з-за Жовтих Вод приніс Потоцькому звістку про розгром польського авангарду і загибель його сина. З Черкас військо Потоцького вирушило на Корсунь і прибуло туди 10 травня.

M. Потоцький віддав це місто жовнірам на помсту за сина (in praedam), а потім спалив його. Вибравши місце для табору поблизу річки Росі, під самим Корсунем, М. Потоцький став його укріпляти.

Після розгрому С. Потоцького біля Жовтих Вод козацьке військо мало короткий перепочинок, використаний для підготовки війська до нових боїв. Свої гармати козаки поставили на двоколісні лафети, що було певною мірою новинкою в артилерійській справі (раніше гармати возили за військом на возах). На лафетах гармати могли швидко рухатися, що давало можливість легко міняти вогневі позиції. Козаки мали всього 26 гармат. При гарматах був загін з 300 козаків кінних і 500 піших (ймовірно, під проводом Максима Кривоноса).. До Жовтих Вод із Чигирина, Крилова і околиць прибуло приблизно 2 тисячі повстанців на допомогу запорожцям.

9 чи 10 травня козацьке військо вирушило на Корсунь. На світанку 15 травня польський провід, скориставшись підзорною трубою, побачив, що до їхнього табору наближається піхота і кіннота. По білих свитках вони одразу впізнали запорожців. Потоцький приготував військо до бою, але козаки (їх було лише кілька сотень) на чолі з Максимом Кривоносом не поспішали наступати на польський табір. Коли смеркло, до них підійшла піхота й артилерія. Потоцький і польний гетьман Калиновський здивувались, що козаки квапляться розпочинати бій: їхні роз’їзди лише здаля придивлялись до польського табору, розглядаючи позиції й укріплення, рахуючи чисельність війська.

Табір Потоцького розташувався на горбі, у зручному для оборони місці. З трьох боків його оточували глибокі шанці, з четвертого — захищала Рось. З одного боку височів старовинний вал. Підступи до табору охоронялися артилерією і піхотою. Вибити їх з цієї позиції було нелегкою справою.

Хмельницький і старшина поставили за мету — змусити ворога покинути свій добре укріплений табір. Увечері того ж дня поляки «піймали» козака, який вирішив віддати своє життя за визволення України від польського ярма. Під час допиту на страшних тортурах козак розповів, що Хмельницький має 47 тис. війська і що тільки за останній день до нього прибуло ще 15 тис.; нарешті під Корсунем стоїть сам хан з великою ордою.

М. Потоцький наказав стяти голову козакові, однак його зізнання викликали в нього страх і розгубленість. Пізно увечері Потоцький скликав військову раду. Погляди на раді розділились: польний гетьман Мартин Калиновський пропонував залишитись у таборі і дати козакам бій. Потоцький, навпаки, стверджував, що лишатись у таборі — це означає приректи всіх на неминучу загибель; тільки вихід з табору може дати якусь надію на порятунок війська, міркував він.

Більшість погодилася з думкою Потоцького; вирішено було покинути в таборі важкі вози і відступити з усім військом через Богуслав і Білу Церкву на Паволоч. Провести військо зголосився козак С. Зарудний, який служив при Потоцькому. Тієї ж ночі Зарудний оповістив потай запорожців, яким шляхом він поведе поляків. В обхід польського війська Хмельницький послав загін козаків на чолі з Кривоносом. В урочищі Горохова Діброва, інакше Крута Балка (за 10 км від Корсуня), козаки зробили засідку. Вони перекопали шлях, яким мали іти поляки, глибокою канавою в тому місці, де він спускався в багнисту балку. Обабіч цього шляху зробили завали із зрубаних дерев, а в чагарниках сховали гармати.

Вранці 16 травня поляки залишили свій табір. Посередині їхали вози, навантажені майном, по боках тісними лавами йшли жовніри, кінні драгуни і шляхта. Навколо було тихо. Здавалось, що ніхто не переслідував військо. Раптом, тільки-но поляки після кількох годин маршу зійшли у Горохову Діброву, зненацька з чагарника по них вдарили козацькі гармати. Водночас козаки почали стріляти з мушкетів і самопалів. Жовніри намагалися повернути назад або розбігтися, але всюди натрапляли на шанці і завали з дерев. Гармати Пооцького потрапили у багно і загрузли в ньому. «Наші — писав польський сучасник, — потрапили до цієї балки, як у мішок: рухатись далі було неможливо, бо шляхи були перекопані і перегороджені». У тилу поляків з’явився в цей час Хмельницький з козацькою кіннотою і татарами. Вершники летіли з високо піднятими шаблями. Із засідки на ворога кинулись козаки Кривоноса. Поляки опинилися між двох вогнів. Потоцький розгубився. Він наказав шляхті і драгунам спішитись. Це використала обозна челядь: вона сіла на коней і покинула поле бою. Лави поляків змішались. Мало кому пощастило врятуватись. Паніка, що охопила ворога, призвела до повного його знищення. Козаки захопили в полон обох гетьманів — М. Потоцького і М. Калиновського, 80 чоловік «славної і високородної шляхти», 127 офіцерів, 580 слуг, 63 сурмачі, 8520 рядових жовнірів. Козаки взяли і величезні трофеї: 41 гармату з усіма припасами, 94 корогви, намети, вози з провіантом, боєприпасами і зброєю, велику кількість коней тощо.