Розділ XII. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО У 1657–1687 РОКАХ. РУЇНА

Розділ XII. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО У 1657–1687 РОКАХ. РУЇНА

Після смерті Богдана Хмельницького Україна опинилася в надзвичайно складному зовнішньому і внутрішньому становищі. Передусім державному проводу України треба було остаточно вирішити таке важливе питання: як залишатися далі, чи перебувати під зверхністю російського царату за умови гарантування ним автономії України, чи повернутися до Польщі? Московський уряд грубо нехтував правами України, без дозволу присилав у міста воєвод і війська, всіляко підкреслюючи свою владу. Справді, з’єднання козацької республіки з автократичною державою, якою була Росія, не могло не призвести до всіляких ускладнень. До того ж в Україні збільшилася соціальна поляризація головних суспільних сил. За часів Богдана Хмельницького зберігався загальнонаціональний фронт і керівну верству, очолювану гетьманом, в цілому підтримували народні маси. Але вже надалі влада почала концентруватись у руках старшини і близького до неї українського шляхетства, що переслідували в соціальній політиці свої станові егоїстичні інтереси.

Політика, яка в основному зводилася до реставрації феодальних відносин, не могла підтримуватись масами покозаченого значною мірою люду України. Центром невдоволення такою політикою була, як і раніше, Запорозька Січ. У зв’язку з цим спроби проводити правлячою верствою української держави незалежну зовнішню політику трактувались народними масами як бажання повернути Україну до тих порядків, які існували напередодні Хмельниччини. Звідси зрозуміло, чому з таким рішучим невдоволенням зустріли демократичні кола України план Івана Виговського спертися на Польщу для збереження самостійної української держави. Цими настроями вміло диригував московський уряд. Ставлячи перед собою головну мету — домогтися повної ліквідації автономії України, що й було досягнуто через певний час, Москва підбурювала нижчі соціальні прошарки проти вищих, які намагалися в нових умовах продовжувати незалежну політику, балансуючи між Польщею і Росією. «Вже і Богдану, — писав російський історик С. М. Соловйов, — який звик у часи боротьби з Польщею розпоряджатися самовільно, важко було підкорятися Московській державі, такій ревній до своїх прав, вже Богдану важко було викручуватися перед послами великого государя, які вимагали незаперечного виконання обов’язків».

Нестерпною була зверхність Росії і для І. Виговського, обраного гетьманом після смерті Б. Хмельницького всупереч волі більшості козацтва, яке вбачало в цьому нехтування волі покійного гетьмана і прав його сина Юрася на булаву.

І. Виговський спочатку не поривав з Росією, але невдовзі зрозумів, що союз із слабкою на той час Польщею вигідніший для України, ніж підкорення постійно зростаючим вимогам Москви. Однак не маючи широкої популярності серед простого народу, який вважав його за прибічника аристократії, Виговський мимохіть викликав проти себе сильну опозицію, що призвело до повстання, на чолі якого став полтавський полковник (ставленик Москви) Мартин Пушкар. Його підтримувало і Запорожжя.

Уклавши угоду з татарами, І. Виговський 17 травня 1658 року підійшов до Полтави і зупинився біля міста. Наступного дня почався бій з повстанцями, що скінчився поразкою для останніх, і вони були змушені відступити до Полтави. Вирішальний бій відбувся 1 червня. Залишивши татар біля Полтави, а німців-найманців біля Соколиного Байраку, Виговський з частиною війська вирушив на Полтаву і розташувався між селами Жуки і Рибці. Полтавський полковник Пушкар з огляду на переважаючі сили Виговського не наважився виступити з міста, але «чернь» (слова царського представника Скуратова), тобто головна сила повстанців, наполягала дати рішучий бій. Вранці 1 червня Пушкар вивів військо з міста і напав на Виговського. Військо Виговського, зазнавши поразки, залишило табір. Проте через якийсь час Виговський повернувся назад. У цей момент на полі бою з’явилися запорожці з Я. Барабашем. Об’єднаними силами повстанці зломили опір війська Виговського і знову вступили в його табір. Виговський, за словами Величка, скочив на коня і помчав до Полуозера. Знявши там орду Карач-бея і німецьку піхоту в Соколиному Байраці, кинув їх на повстанців. Цього разу повстанці, погано озброєні і дуже втомлені, зазнали поразки. Пушкаря було вбито. Запорожці залишили Полтаву і рушили на Січ. Виговський вступив у місто.

Після придушення повстання Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: «Воєводи знов приїхали бунти заводити». На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: «Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз’їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями. — В. Г.) киями б’ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився». Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і відомий полковник Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, почав кричати: «Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати». І, звернувшись до Скуратова, додав: «Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш». Скуратов вимагав угамувати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: «Не своєчасна ця мова».

Виговський розумів, що політика компромісу з Москвою не дасть значних вигід і став шукати їх у Польщі. Між тим остання вже була напоготові. Польський посланець Казимир Беньовський ще за життя Б. Хмельницького почав переговори з гетьманським урядом. Тепер вони пожвавилися: вже 6 вересня 1658 року в Гадячі відбулась рада, на якій було укладено з Польщею договір. Творцем цього цікавого документа був Юрій Немирич, дуже освічений український шляхтич, що навчався в Голландії, Англії і Франції. Почавши воювати в часи Хмельниччини на боці Польщі, він у 1655 році перейшов до шведів, а на початку 1657 року вступив на українську службу, прийняв православ’я і став прибічником Б. Хмельницького, а після смерті останнього — І. Виговського.

Гадяцький договір передбачав створити у складі Речі Посполитої окреме «велике князівство Руське» (тобто українське. — В. Г.) в межах трьох воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавського. Україна, Польща і ’ Литва, отже, об’єднувались на рівних правах в одну державу під владою польського короля, обраного всіма трьома народами. Україна зберігала повну автономію, мала свого гетьмана, свій суд, свою державну скарбницю, своїх міністрів, монету, військо. Православна релігія оголошувалась рівною з католицькою, унія мала бути ліквідованою, на українських землях заборонялось будівництво нових костьолів і прилучення до католицизму нових віруючих. Київський митрополит разом з іншими п’ятьма архієреями отримували місця в сенаті. Православні міщани здобували рівні права з католиками при розподілі муніципальних посад.

В окремих статтях обумовлювалось відкриття, крім Київської, ще однієї академії в іншому місті і підкреслювалось надання права відкривати колегії, училища і друкарні всюди, а також вільно займатись науками і друкувати різні книжки, в тому числі і релігійно-полемічні. У випадку війни короля з Росією козаки могли тримати нейтралітет, а якщо Москва нападе на Україну, король повинен захищати її. Водночас гетьману заборонялось шукати протекцій в іноземних держав, він не визнавав над собою влади московського царя. Реєстр спочатку призначався в 60 тис. чоловік. Крім того, у гетьманському розпорядженні мало бути наймане військо в 10 тис. чоловік.

Сейм у травні 1659 року ратифікував гадяцькі статті в зміненому вигляді. Причому ці зміни були дуже принциповими. Так, було виправлено число козацького реєстру: він зменшувався до 30 тис. Викреслено і 5-й пункт про ліквідацію унії. Що ж до участі козаків у війні Польщі з Росією, то цей пункт отримав нову редакцію: «Якщо цар Московський провінції Речі Посполитої повернути не захоче і Річ Посполита наступати буде, тоді всі сили як коронні, так і Великого князівства Литовського, а разом і військо руське запорозьке регементом гетьмана свого повинні з’єднатися і воювати».

Гадяцький трактат являв собою нібито вершину того, що могла висунути козацька старшина (вона одержувала польське шляхетство) і українська шляхта в справі продовження державного будівництва, початок якому поклав Б. Хмельницький. Але це було суто теоретичне вирішення проблеми. Практика ж поставила перед договором багато перепон. По-перше, соціальна база його була дуже хиткою. Виговський не міг спертися, як свого часу Б. Хмельницький, на рядове козацтво, яке поповнювалось селянськими масами і не могло прийняти повернення до феодальних порядків Речі Посполитої. Тим більше, що реєстр зменшувався вдвоє і в Україну мала повернутися польська шляхта. Отже, Гадяцький договір був непопулярним як серед народу, так і серед частини козацької старшини, яка добре розуміла, що всі перемоги часів Хмельниччини здобули козаки в союзі з селянством.

Отже, Гадяцька унія була в основі своїй унією шляхетською, яка. мала, за словами М. С. Грушевського, «забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того — відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те, чим вона колись була або бажала бути. Коли переяславська угода 1654 року виходила з фактичної гегемонії козацтва і старалась сформулювати його соціально-політичну волю і забезпечити її, Гадяцька унія постулірує, домагається такої гегемонії для української шляхти і в аспекті її політичних і соціально-економічних бажань і мрій будує цю нову унію».

Наскільки це далеко відступало від планів і намірів Б. Хмельницького дуже влучно пояснював В. Липинський: «Надалі скріплюючим цементом будови Великого князівства Руського мав бути не устрій козацький, не глибоко закорінене в народних масах Військо Запорозьке, а шляхетський устрій за польською моделлю і під впливом польських державних інтересів сформований. Немає нічого дивного, що козацтво в гадяцькому трактаті доходило до ролі поліції, що гетьман і українська шляхта тільки для ока — «аби чернь козацька не заважала» — просили 60-тисячний козацький реєстр, а по суті, поступаючись у цьому польським бажанням, в окремій декларації погоджувались на 30 тис. козаків і значно більшу вагу надавали 10-тисячному найманому війську, яке мало стати підпорою їхньої влади». Отже, нема підстав ідеалізувати Гадяцький договір, який лише на папері міг бути «вершком українсько-козацького, історичного легітимізму», як писав про це Іван Лисяк-Рудницький. Не забудьмо, що на шляху «відновлення Великого Князівства Руського, як автономної держави у складі тріалістичної польсько-литовсько-української федерації», стояли непереборні соціально-політичні перепони. Першою силою, яка протидіяла цьому договору, було запорозьке козацтво.

Перед Виговським відкривалась безодня. Але перед тим, як покинути історичну авансцену, йому ще пощастило домогтися певного успіху. Ранньої весни, довідавшись про Гадяцький договір, цар Олексій Михайлович послав в Україну стотисячну армію під командою князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Захопивши сіверську Україну, російські війська обложили Конотоп, де героїчно оборонявся зі своїм невеликим (порівняно з росіянами) загоном (близько 5 тис. чоловік) ніжинський полковник Григорій Гуляницький.

Затримка московських полків під Конотопом дала змогу Виговському поповнити військо за рахунок іноземних найманців і разом з кримським ханом Магмет-Гіреєм і вояками А. Потоцького вдарити з двох сторін по московському війську. Бій 28–29 червня 1659 року закінчився повним розгромом московської армії. С. М. Соловйов так описує цю подію: «Краса і гордість московької кінноти, яка щасливо закінчила походи 54 та 55 років, зникла в один день; полонених дісталося переможцям тисяч п’ять… Ніколи після цього цар московський не мав можливості вивести на поле таке значне військо. В траурному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Удар був ще важчий тому, що його не чекали; він стався після таких гучних перемог!.. Після оволодіння стількома містами, після захоплення литовської столиці. Москва затремтіла, боячись за власну безпеку: в серпні за государевим указом люди усяких звань поспішали на земляні роботи для укріплення міста. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; околишні жителі з родинами і домашнім майном наповнювали Москву і йшли чутки, що государ виїздить за Волгу, за Ярославль».

Дальші події в Україні не дали Виговському можливості скористатися перемогою. Проти нього почалось нове повстання на терені всієї Східної України. У зв’язку з тим що Польща, як з’ясувалося, не спроможна була йому допомогти, Виговський спробував знову покликати татар. Але на заваді цьому стали запорожці. На чолі зі своїм кошовим Сірком вони здійснили сміливий похід до Криму і паралізували дії хана. Услід за тим запорожці вирушили на волость і відновили військові дії проти Виговського та його прибічників.

В цих умовах частина старшини висунула на посаду гетьмана Юрія Хмельницького. Спираючись на підтримку більшості козацького війська і московського уряду, Юрій Хмельницький на чолі великого козацького війська вирушив проти Виговського. 11 вересня 1659 року обидва війська зустрілись під Білою Церквою. Козацька старшина стала відкрито переходити до Ю. Хмельницького. До того ж у бою загинув Юрій Немирич, а найманих жовнірів усіх було знищено. Опинившись майже наодинці з повсталими проти нього козаками, Виговський виїхав до Польщі. Гетьманом проголосили Юрія Хмельницького.

Козацька старшина, яка покинула Виговського, і молодий гетьман Юрій Хмельницький в Переяславі 17 жовтня 1659 року уклали з Росією новий договір. Він укоротив права України: гетьмана тепер не можна було переобирати без дозволу царя; московські воєводи з військом мали міститися в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані, їх мусило утримувати місцеве населення; родину Виговського видавали Москві; полковників Гуляницького і Ждановича позбавлено урядів. Окремо обумовлювалось повернення трофеїв, що були взяті військом Виговського під Конотопом. Цей договір, зрозуміло, не міг задовольнити українську старшину. Лише завзяті прихильники Москви, обласкані московським урядом, вважали, що взаємини України з Москвою влаштовані задовільно.

Після Переяславського договору Росія оголосила війну Польщі. В цей же час Ян Казимір, що уклав в Оліві мир зі Швецією, рушив на Україну з численним військом. Невдовзі до нього приєднався кримський хан. Намагаючись утримати низових козаків від наступу проти Польщі, хан наказав Карач-бею йти походом на Запорожжя. Проте татарам не вдалося здійснити цей план. Юрій Хмельницький відправив на допомогу запорожцям Черкаський і Київський полки. З Ніжина полковник Василь Золотаренко відправив у Січ дві гармати і бочку пороху. Одержавши допомогу, запорожці вирушили на Крим і в турецькі володіння. Навесні 1660 року запорозький загін під орудою І. Сірка напав на Очаків, спалив околицю і захопив багато полонених. Інший загін здійснив напад на Іслам-Кермен і зайняв фортецю. Проте військова і політична ситуація в Україні знову погіршилась. У серпні 1660 року воєвода Борис Шереметьєв вирушив з військом з Києва на Волинь. Південніше від нього рухався Юрій Хмельницький. Польське військо, яке одержало допомогу від татар, скористалося розпорошенням сил супротивника і оточило Шереметьєва під Чудновим. Водночас під Слободищами в оточення потрапило і військо Юрія Хмельницького. За таких скрутних умов Хмельницький уклав з Польщею договір про повернення України під владу Польщі. Це поставило Шереметьєва у безвихідне становище і примусило його капітулювати [Відданий татарам як плата за допомогу, Шереметьєв пробув, у кримській неволі 20 років].

Услід за цим ханське військо рушило в Крим, розграбувавши і спустошивши перед тим значну частину України і захопивши багато полонених. В цей час із Запорожжя на підмогу Ю. Хмельницькому рухався восьмитисячний загін козаків на чолі з кошовим отаманом Суховієм. Запорожці ще не знали про події в Україні і про договір Ю. Хмельницького з поляками. Зустрівши раптово орду, вони вступили в бій, розбили її і звільнили невільників.

Довідавшись про події під Чудновим, козаки повернули назад у Січ. Інший загін запорожців на чолі з Іваном Сірком напав на Крим, завдавши чималого збитку ханським володінням.

Після битви під Чудновим Україна розпалась на дві частини: Правобережжя опинилося на стороні Польщі, а Лівобережжя — під владою Москви.

Між представниками козацької старшини як Лівобережжя, так і Правобережжя точилась безперервна боротьба за владу. У Козельці (на Лівобережжі) наказним гетьманом було обрано переяславського полковника Якима Сомка. Крім Сомка з’явилося ще два претенденти — ніжинський полковник Василь Золотаренко і уже відомий нам кошовий отаман Запорозької Січі, що раніше служив при Богдані Хмельницькому, Іван Брюховецький. Останній, щоб підняти свій авторитет, добився титулу «кошового гетьмана». 1662 року з частиною запорожців Брюховецький з’явився на Лівобережжі і зупинився в Гадячі.

Царський уряд не поспішав давати згоду на скликання козацької ради. Він вивчав політичне становище на Гетьманщині, Правобережжі і на Запорожжі. Становище справді було надзвичайно складним. Польський уряд позбавив Юрія Хмельницького гетьманства і оголосив гетьманом Тетерю. Павло Тетеря походив з шляхетської родини Моржковських (або Мережковських), до 1648 року займав посаду правителя канцелярії міського суду у Володимирі-Волинському. Був близьким до козацької реєстрової старшини, а отже, й до Б. Хмельницького, пізніше став його зятем. В 1648 році приєднався до повстання. Того ж року служив полковим писарем, а в 1653 році став переяславським полковником. Виконуючи важливі дипломатичні доручення Б. Хмельницького, він був, зокрема, у складі послів до Москви, що підписали Березневі статті 1654 року.

Не визнаний населенням Правобережжя, спираючись тільки на підтримку польської влади, Тетеря прагнув скористатись політичною ситуацією, що склалася того часу в Україні. З одного боку, він шукав союзників серед лівобережної старшини, а з другого — намагався заручитись підтримкою Запорожжя. У відповідь запорожці послали йому вельми промовистого листа.

Звинувачуючи Тетерю у зраді, кошовий отаман Іван Іваненко-Величко від імені всього запорозького козацтва радив йому негайно відійти від Польщі і прилучитися до Росії. Інакше «ми, — писали запорожці, — покажемо тобі свою військову приязнь, таку ж саму, якою ми недавно відгукнулись в нашому листі до твого неприборканого шуряка, Юрася Хмельницького».

Тетеря, ставши гетьманом, зробив усе, щоб усунути з політичної арени Івана Виговського, який, хоч і зрікся гетьманської булави, однак не полишав політичної діяльності. Він, як переказує Самойлович (майбутній гетьман) царському послу Бухвостову, за рекомендацією митрополита Тукальського вступив у таємні зв’язки із запорозькими старшинами Сірком і Сулимою, яким приписував зібратися з Військом Запорозьким і йти до нього.

Сулима, читаємо у Самовидця, «скупив немало голоти в Уманському повіті, оставивши Сірка, пішов до Лисянки, котрому Лисянка здалася і Ставище, де прийшов під Білу Церкву, беручися до боку Виговського. Але Чернецький з Маховським не дались їм скупити, того Сулимку (Сулиму) під Білою Церквою розгромили, де й Сулимка загинув, а потім і Виговського взяли, котрого Маховський полковник казав розстріляти, не дбаючи, що воєводою був».

Не остання роль у вбивстві Виговського належала Яну Казиміру, який пішов на це, не бажаючи сваритися з Тетерею і ворожими до Виговського козацькими полковниками. Отже, Виговського розстріляли як бунтівника проти Польщі (16 березня 1664 року), і це вже само по собі повинно зняти з нього клеймо зрадника. І взагалі не варто роздавати такі образливі ярлики українським діячам, які відчайдушно боронили права України в надзвичайно складних історичних умовах. Іван Виговський і четверо його братів — овруцький полковник Василь, биківський полковник Данило (одружений на дочці Б. Хмельницького), пінсько-турівський полковник Костянтин і посланець Хмельницького до Польщі та Росії Федір — усі свої сили віддали обороні рідного краю. Вже те, що Іван Виговський загинув від рук поляків, а два його брати Данило і Василь наклали головою в московському полоні, свідчить, що і польський король, і московський цар бачили в них перш за все борців за незалежну Україну. А цього боялися однаково як один, так і другий.

Якщо на Лівобережжі царський уряд міг певною мірою впливати на хід подій через своїх воєвод, то на Запорожжі урядових гарнізонів не було. У зв’язку з цим навесні 1663 року Москва послала туди загін служивих людей чисельністю 500 чоловік на чолі з Гр. Косаговим. Офіційно завдання цього гарнізону полягало в тому, щоб разом із запорожцями та донськими козаками оберігати цей край від нападів татар. До того ж у російського уряду була ще й інша мета. Посилаючи Косагова на Запорожжя, він хотів одержувати через нього точну інформацію про тамтешні події і впливати на запорожців у потрібному напрямі [Я. Сомко, з свого боку, радив російському урядові надіслати на Запорожжя 10 тис. вояків. У такій спосіб, за його словами, одразу можна було досягти дві мети: «хана кримського у Криму втримати» і «Запорожжя буде міцне» (Акти ЮЗР. Т. 5. С. 94).].

З трагічних подій 1663 року почалася Руїна [Руїна — історична назва одного з найтяжчих періодів в історії України, що охоплює час гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича (1663–1687), затверджених російським урядом. Руїна характеризується повною вичерпаністю енергії і стомленістю народних мас у боротьбі за конструктивні національно-політичні та соціальні ідеали, а також безідейністю і зажерливістю більшості проводирів. Найбільш виразну картину цього трагічного часу дав М. Костомаров у монографії «Руїна».], поступово поховавши попередні політичні досягнення визвольної боротьби в Україні.

Тільки влітку 1663 року російський уряд дозволив приступити до обрання нового гетьмана. На 17 червня того ж року в Ніжині було призначено раду. Сомко всіляко перешкоджав прибуттю на раду запорожців з Брюховецьким. Намагаючись викликати на Запорожжі голод, він не пропускав у низ Дніпра хур з харчами. Однак це йому не допомогло. Лівобережжя чекало на прихід запорожців. На призначений час до Ніжина прибули представник російського уряду князь Великогагін з почтом і чималим загоном війська (близько 8 тис. чоловік), Брюховецький із запорожцями, Сомко і Золотаренко із загонами городових козаків. Величезний простір був заповнений російськими вояками, козаками, міщанами і прибулим з околиць людом.

На відміну від звичайних рад, де вирішальний голос належав старшині і де присутніми були представники окремих козацьких полків, Ніжинська рада, на яку прибуло багато простих людей, стала називатися Чорною.

Значну більшість на Чорній раді становили запорожці і козацтво лівобережних полків, тобто ті, хто відстоював інтереси і настрої широких верств українського населення. Чорна рада оголосила гетьманом Брюховецького. Той позбавив посад і стратив цілий ряд старшин, передусім Сомка і Золотаренка та їх прибічників, конфіскував їхнє майно. Ставши гетьманом, Брюховецький почав роздавати посади, земельні володіння, гроші і всякі привілеї своїм прибічникам.

Усе це відбувалося в умовах тривалої війни Росії з Польщею. Король Ян Казимір мав намір пройти вогнем і мечем усе Лівобережжя — від Києва до Глухова і Новгород-Сіверська, з’єднатись там з литовськими військами і потім рушити на Москву. Взимку 1663–1664 років велике польське військо на чолі з королем вступило на Лівобережжя. З поляками йшов і правобережний гетьман Павло Тетеря. Разом з ним були козацькі полковники Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко ¹⁷. Обминувши такі великі міста, як Київ і Ніжин, де стояли сильні гарнізони, польсько-українське військо брало в облогу невеликі міста і містечка. Проте польське військо і українські козацькі полки не могли довго жити у злагоді, особливо коли дії відбувалися на українській території. Польська влада з підозрою ставилась до багатьох старшин, зокрема до такого відомого в минулому ворога Польщі, яким був Іван Богун. Нагода розправи з ним невдовзі трапилась. Під Глуховим поляки довідались, що він вів таємні переговори з Брюховецьким. Польовий військовий суд, що відбувся в Новгороді-Сіверському, виніс постанову про смертну кару, й Івана Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно. Так трагічно закінчилось життя славного козацького полковника, героя Хмельниччини, який став жертвою складних політичних умов розірваної на дві частини України.

Плани Яна Казиміра підкорити Лівобережжя не здійснились. Польське військо невдовзі залишило Лівобережжя. Ще на початку походу на підмогу Яну Казиміру попрямували його союзники-татари. Але в цей час на Крим напали запорожці на чолі з Сірком, і татари мусили повернути назад.

Поразка поляків і гетьмана Тетері на Лівобережжі викликала нову хвилю повстань у Правобережній Україні. Протягом 1664–1665 років народне повстання охопило всю східну частину Правобережжя. На допомогу повсталим прийшли запорозькі козаки з Іваном Сірком на чолі. Поляків на якийсь час витіснили з Правобережжя. Гетьман Тетеря відмовився від булави і втік до Польщі (1665 рік), прийняв там католицтво і все майно своє заповів єзуїтам. Він був досить характерною фігурою серед сучасних йому українських політичних діячів. В. Липинський справедливо назвав його «польським Брюховецьким» за безоглядну пропольську позицію. Своє політичне кредо Тетеря сформулював так: «Коли б у війську запорозькому відбулась якась зміна чи недоброзичливість проти високородного короля польського, то я не тільки печаті (мається на увазі звання канцлера. — В. Г.), а й України знати не хочу».

Польські карателі лютували. В Україну з військом прибув Стефан Чарнецький. Одним з перших його заходів був арешт київського митрополита Йосифа Тукальського й архімандрита Гедеона (так називався пострижений в монахи Юрій Хмельницький). Останнього через інтриги Тетері підозрювали у зносинах з лівобережною козацькою старшиною. Герой облоги Конотопа полковник Григорій Гуляницький також зазнав їхньої долі. Заарештованих відправили до фортеці Мальборк (Східна Прусія). Чарнецький здобув чорну славу тим, що вирізав містечко Ставище на Київщині і поглумився над могилами Богдана Хмельницького та його сина Тимоша. Засліплений звірячою ненавистю, він звелів викинути їхні тіла з могил.

Кримський хан теж вирішив скористатися з того становища, що склалося в Україні, й оголосив гетьманом козацького сотника Опару. Останній, проте, не виправдав сподівань хана і невдовзі зійшов з політичної арени.

Правобережна старшина проголосила гетьманом Петра Дорошенка (1665–1676 роки). Петро Дорошенко був онуком відомого реєстрового гетьмана Михайла Дорошенка. Він брав участь у повстанні Хмельницького, а в 1657 році його призначили послом у Швеції. П. Дорошенко займав посади полковника прилуцького, чигиринського і черкаського й відігравав певну роль при І. Виговському та Ю. Хмельницькому. За гетьманування Тетері був генеральним осавулом. Ставши гетьманом, II. Дорошенко доклав усіх зусиль, щоб знову об’єднати Україну шляхом використання протиріч між Росією, Польщею і Туреччиною. Він виступав і як прихильник кримської орієнтації. Намагання ж Дорошенка досягти згоди з Росією щодо прийняття під її опіку правобережних українських полків і визнання його гетьманом зустріли протидію з боку лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який вбачав у ньому свого суперника. В цей час Брюховецький став на шлях відкритої проросійської кріпосницької політики. 1665 року він вирушив до Москви і подав царю прохання послати в Україну військо і розмістити його у вигляді залог в найважливіших містах: Києві (4 тис.), Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Острозі, Полтаві, Кременчуці, Каневі, Гадячі (для охорони гетьманської резиденції), а також у Кодаку (300 чоловік).

Побоюючись, що для вгамування запорозького козацтва 300 чоловік буде замало, Брюховецький пропонував цареві послати на Запорожжя ще 1000 служивих людей. «А з Полтави, — писав він, — дозволив би, великий государ, посилати в Запороги своїх великого государя ратних людей до 1000 чол. «Це військо, на думку Брюховецького, мало підлягати російському воєводі, зобов’язаному проживати постійно на Запорожжі. Утримання залог покладалось на місцеве населення. Для себе і для старшини Брюховецький просив жалуваних грамот на села і містечка. За собою він хотів закріпити володіння Шостаковською сотнею (під Новгородом-Сіверським) з селами, грунтами і селянами, що там живуть. Уряд задовольнив чолобитну Брюховецького. Гетьман одержав звання боярина, а полковники — дворянство. (Як мало треба було, щоб задовольнити гетьманські амбіції).

Усім їм видали грамоти на земельні володіння. Брюховецький і самостійно роздавав села й містечка козацькій старшині, українським шляхтичам і монастирям, закріплюючи ці «пожалування» гетьманськими універсалами [Ніжинському Рождественському монастирю, наприклад, було пожалувано м. Салтикова Дівиця, Петропавловському — села Холопково, Ваничи тощо (Див.: Василенко Н. Генеральное следствие о маетностях. Ч. 1. С. 100, 372–373; Ч. 3. С. 47–48).].

Дехто із старшин, як, наприклад, генеральний суддя П. Забіла, київський полковник В. Дворецький, ніжинський М. Гвинтівка, лубенський Г. Гамалія, не задовольняючись уже здобутими маєтками, поспішали одержати нові і безпосередньо через голову гетьмана зверталися з проханнями до царя. Це створювало дуже небезпечний для гетьмана прецедент, який давав можливість Москві інтригувати проти нього, використовуючи невдовол’ену старшину для дестабілізації гетьманського престижу. В «Московских статтях», схвалених царем під час перебування Івана Брюховецького в російській столиці, ще більше посилювалась адміністративна і фінансова залежність Лівобережжя від Росії, що означало значне обмеження автономії України.

Мовби у відповідь на попередню пропозицію Брюховецького російський уряд послав своє військо в гетьманщину, розмістивши його там у вигляді залог. Збирачі податків, призначені російською владою, переписали жителів і заходились збирати податки у царський скарб. Водночас було вжито заходів для підпорядкування української церкви московському патріарху. Цим самим російський уряд створював умови для проведення політики русифікації з метою посилення влади російських феодалів в Україні. Разом із зміцненням московської влади посилювався процес покріпачення трудового населення на Лівобережжі. Він супроводжувався збільшенням різних податків — поволовщини, відкупів з млинів і сукновалень, аренд з шинків, митних зборів тощо. До цього додавались тягарі, пов’язані з утриманням російських залог. Від злиднів та утисків з боку царських воєвод і старшини селяни, козаки і міщани, як і раніше, втікали на Запорожжя, де швидко зростало невдоволення царським і гетьманським урядами. Гр. Косагов повідомляв Брюховецького: «А із задніпровських міст для великих бунтів і рушення із черкас і з інших буде на весні козаків багато Дніпром, і про те б він, боярин і гетьман, розмислився».

Водночас зростало невдоволення російськими військами, розташованими на Запорожжі. «Запорожці, — писав той же воєвода Косагов, — царських ратних людей не люблять і говорять, ніби з їхньої милості не стало війську здобичі, хочуть миритися з татарами і Дорошенком».

Обраний кошовим І. Рог писав Брюховецькому: «Почули ми, що Москва буде на Кодаку, але її там не треба. Погано робиш, що починаєш з нами сваритись, зброя не допоможе у полі, коли дома не буде ради. Хоч ти від царської величності дістав пожалування, однак достоїнство своє отримав від Війська Запорозького, Військо ж не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана». З усього було видно, що запорожці стали в опозицію до Брюховецького, коли розпізнали соціальну і національну суть його політики.

Становище настільки загострилося, що воєвода Гр. Косагов мусив покинути Запорожжя. Настрої запорожців все більше стали схилятися на бік правобережного гетьмана Дорошенка. Про причини такого повороту подій писав сам Брюховецький цареві: «Розповідали мені мої посланці із Запорог, що тамтешні козаки називають королів дідичними своїми государями і ненавидять тих, хто вірно служить вашій царській величності, особливо наневидять дворян в. ц. в., полковників війська Запорозького, як і мене самого, за те, що в малоросійські міста послано воєвод, які почали відати усякими угіддями»¹.

У липні 1666 року на Лівобережжі почалось повстання. Сигналом до нього стало вбивство козаками Переяславського полку, що стояв у слободі Богушівці, полковника Єрмоленка. Повстання було придушене спільними силами військ Москви і Брюховецького. Багато повстанців втекло на Запорожжя.

Тим часом зовнішня ситуація змінилась. У січні 1667 року зморені війною Росія і Польща уклали в селі Андрусове мирний договір на тринадцять з половиною років. За цим договором Польща повертала Росії Смоленську і Сіверську землі. Разом з тим Росія відступалась від Правобережної України, яка, крім Києва [Київ залишався Росії на два роки, після чого мав перейти до Польщі. Проте окремі застереження в договорі давали змогу закріпити Київ за Росією], відходила до Польщі. Запорожжя потрапляло під владу обох держав.

Андрусівським договором Росія, по суті, відмовилась від об’єднання обох частин України, закріпила поділ їїі тим порушила умови Переяславського договору 1654 року.

Андрусівське перемир’я було наслідком того величезного національного нещастя, яке дістало назву Руїни і було результатом, за словами В. Липинського, «діяльності Брюховецьких», в чому він розумів таких діячів як самого Брюховецького, так і гетьмана Правобережжя Тетерю. Їх діяльність призвела до «винищення українського народу, поділу України між Москвою і Польщею, ствердженого Андрусівським трактатом 1667 року, до страшенної політичної деморалізації української старшини, яка кінець-кінцем з нащадків Хмельничан на лівому березі в російських дворян, а на правому в польську шляхту — перетворила».

Андрусівське перемир’я викликало велике невдоволення в Україні і призвело до нового повстання на Лівобережжі. Воно почалося з виступу ображених андрусівськими статтями запорожців, які у квітні 1667 року вбили царського посланця стольника Лодиженського, що їхав у Крим з грамотами до хана. На дорікання Брюховецького щодо цього кошовий отаман Остап Васютенко в листі від 21 травня 1667 року писав, що Лодиженського вбито «тільки тому, що в містах великі кривди від них (царських воєвод. — В. Г.) люди терплять». Запорозькі козаки побоювались, що Андрусівське перемир’я призведе до об’єднання обох держав проти них, що російський уряд почне довготривалі мирні відносини з союзником Польщі — Кримом.

Козаки і надалі завдавали татарам і туркам сильних ударів. Восени 1667 року (в той час як татарське військо рушило на підмогу Дорошенку, що поновив боротьбу з Польщею) на Перекоп вирушило Запорозьке військо. Сильна перекопська фортеця, ключ до півострова, здалася козакам. Розділившись на два загони, запорожці рушили вглиб Кримського півострова. На чолі одного загону стояв кошовий отаман Іван Рог, вибраний на місце Васютенка, на чолі другого — Іван Сірко. Загін Рога захопив м. Арбаушук, а Сірко пішов на Кафу, потім на улус Ширинбея, одного з найбільших феодалів Криму.

Раптовий і навальний напад запорожців викликав паніку в Криму. Татарські феодали шукали порятунку в горах. Сам хан, зібравши поспіхом свій двір, залишив Крим на призволяще; він втік з Бахчисарая до моря і переправився до Туреччини. Запорожці, припускаючи, що калга Керим — Гірей, який пішов з ордою до Дорошенка, може повернутися і зачинити їм вихід з півострова, не пішли в Бахчисарай, а повернули назад до Січі.

Вони звільнили у Криму велику кількість українців-невільників.

А в Україні з початком 1668 року ширилось народне повстання, яке охопило майже все Лівобережжя. Загони запорожців рушили на Полтавщину.

Народне повстання вирішив використати правобережний гетьман Петро Дорошенко для об’єднання обох частин України під своєю булавою. Однак спершу він почав переговори з Москвою, бажаючи вивідати її ставлення до нього. Брат гетьмана Григорій Дорошенко заявив посланому в Україну московському стряпчому Тяпкіну: «Під великодержавною рукою царської величності хочемо бути, тільки б у нас в містах і містечках воєвод, ратних людей та всяких московських начальників не було, вольності наші козацькі і права були б не порушені і гетьманом би на обох берегах Дніпра бути Петру Дорошенку, поборів і усяких податків з міщан та інших тяглих людей ніяких не брати, а гетьману Брюховецькому по милості великого государя можна прожити і без гетьманства, тому що його пожалувано самою високою честю і багатьма милостями»». Ця політична програма Дорошенка ставила на меті повернути Україну до становища часів Богдана Хмельницького.

Розуміючи, що на такі умови Росія не піде, Дорошенко ще наприкінці 1667 року разом з митрополитом Тукальським, який вже повернувся з Юрієм Хмельницьким і полковником Гуляницьким з в’язниці, вирішили притягнути до своїх планів лівобережного гетьмана Івана Брюховецького — той вже сам із сумнівом дивився на своє вірнопідданство Москві.

До того ж Тукальський у переписні з Брюховецьким натякав останньому на можливість одержати гетьманство над обома частинами України. Брюховецький пішов на розрив з московським царем. Між козаками, влучно зауважує М. С. Соловйов, «була пущена звістка, що Брюховецький більше не є нижайшою підніжкою царського престолу», і повстання почалося.

1 січня 1668 року Брюховецький скликав у Гадячі старшинську раду, на якій було схвалено рішення вийти з-під влади Росії. Лівобережний гетьман і козацька старшина закликали народ бити і виганяти з міст російські залоги. Брюховецький також надіслав на Дон грамоту з проханням подати допомогу. Проте донська старшина відхилила це звернення і відіслала грамоту до Москви.

Водночас Брюховецький відрядив посольство у Туреччину з проханням до султана прийняти Україну під свою владу і надати війському допомогу. Туреччині, яка марила про захоплення України і підтримувала Дорошенка в його політиці, спрямованій проти Польщі і Росії, був до душі виступ Брюховецького. Султан із задоволенням погодився прийняти Україну в підданство. Посланцям Брюховецького оголосили також, що султан турецький наказав кримському хану і начальникам турецьких залог відрядити Брюховецькому підкріплення. У травні до Брюховецького прибув великий татарський загін на чолі з мурзою Челібеєм.

Дорошенко, зі свого боку, прагнув якнайшвидше очистити Україну від російських гарнізонів. Із загоном війська він вирушив з Чигирина і, переправившись через Дніпро, пішов наприкінці травня на Полтавщину. По дорозі він послав Брюховецькому наказ негайно відмовитися від гетьманства. Той не тільки не відмовився, а більше того, зібравши військо, рушив назустріч Дорошенку. Коли супротивники зустрілись біля Опішні, у війську Брюховецького спалахнуло повстання. Брюховецького було вбито, а його військо перейшло на бік Дорошенка.

Принагідно спитати, ким все-таки був Брюховецький? Микола Костомаров дав цьому гетьману таку характеристику: «Брюховецький був гідним представником свого часу, що влучно названо «руїною», зрозуміло, тут малося на увазі руїну — не тільки матеріального, а й морального буття країни.

Ненажерливий, лютий, підступний, облудний, в нього не було в житті жодного ідеалу, окрім брутального особистого егоїзму, він не відзначався ані гостротою розуму, ані вмінням керувати обставинами, якими користувався тільки хапаючись за них, коли вони були, на його думку, корисними. Занесений на гору слави чварами, він натрапив на московську політику, розгубився й скінчив свій шлях ганебно. Тогочасна московська політика щодо Малоросії мала за правило сприяти тому, що, здавалося, вело до зближення малоросійського народу з великоросійським, і через це заходилась голубити тих малоросів, які виголошували Москві це прагнення. В Малоросії знайшлися люди, які зрозуміли, що треба Москві й як завдяки цьому піднестися. Чи він (Брюховецький. — В. Г.) особисто замислив віддати малоросійський край під великоросійську зверхність, чи цю думку підказали йому в Москві, — ми не знаємо, але ми бачимо, що як він сам, так і його старшина, нагороджені були пошаною й мали великий зиск з того, що дали згоду на запровадження великоросійських порядків керування Малоросією з порушенням старовини. Виявилось, однак, що такі нові порядки були непридатні до життя. Завдяки московським порядкам і своєму тиранству Брюховецький викликав таку лють з боку малоросійського народу, що міг триматись на гетьманстві хіба що при постійній допомозі великоросійської військової сили.

Однак на Москву вже покладалось мало надії, коли московська політика викликала фатальну переміну в долі Малоросії, віддаючи половину краю, згідно з Андрусівською угодою, зненависному для малоросіян польському володінню, і тоді з’явилося в народі побоювання, що й другу половину їхнього краю віддадуть туди ж. Втративши розум, Брюховецький кинувся назад, бажаючи зрадити того, хто був його благодійником: і він згинув жахливим, однак гідним своєї аморальності, способом. У народній пам’яті він не залишив по собі нічого, крім ненависті й презирства, а згодом вічного забуття».

Цей суворий вердикт М. Костомарова не є, на нашу думку, до кінця справедливим. Останній акорд життя Івана Брюховецького свідчить, що він, нарешті, зрозумів справжній сенс московської зверхності над Україною, але було вже пізно. Смерть поставила крапку на його подальших планах. Однак своїм передсмертним вчинком він намагався якось виправити свої попередні «кон’юнктурні» (В. Кубійович) промосковські політичні комбінації. І це вже одне дає йому право на увагу нащадків, а майбутні історики, треба думати, краще розберуться як у негативних, так і в позитивних мотивах політики цього українського гетьмана, що діяв в неймовірно заплутаних і складних умовах тодішньої «Руїни».

Козаки проголосили гетьманом всієї України Петра Дорошенка. Здавалось би, українцям усміхнулась доля: під булавою гетьмана Петра Дорошенка об’єднались обидва береги Дніпра. Однак після того як Дорошенко мусив терміново повернутись на правий берег для організації оборони проти поляків, що почали наступати з Поділля, вже в котрий раз на Лівобережжі почалися чвари між різними угрупованнями козацької старшини. Призначений Дорошенком наказним гетьманом Дем’ян Многогрішний став на чолі старшинської групи, яка тяжіла до Москви і сподівалася випросити у російського царя для себе певні привілеї. До неї приєднався і чернігівський архієпископ Лазар Баранович. В Україну знову повернулось російське військо. Підтримана ним лівобережна старшина в Новгороді-Сіверському обрала за гетьмана Многогрішного (1668–1672 роки).

1669 року в Глухові Многогрішний підписав з царським урядом нові «Статті». За цими «Статтями» передбачалось чергове обмеження гетьманської влади. Так, гетьману взагалі заборонялося мати дипломатичні зносини з іноземними країнами, гетьманські представники тепер могли лише бути присутніми на посольських з’їздах в Москві, де вирішувалось питання щодо України.

Разом з тим московський уряд, не бажаючи загострювати ситуацію в Україні, пішов на зменшення кількості московських воєвод, які тепер мали перебувати в Києві, Ніжині, Острі, Чернігові та Переяславі, і зобов’язувався не втручатись у внутрішнє українське життя, а займатися лише військовими справами. Не були забуті й інтереси старшини. Цар обіцяв надавати старшині за рекомендацією гетьмана «дворянське звання». Старшина отримала й інші привілеї. Обмежувався також і перехід селян в козацтво. Покріпачення українського селянства збільшувалось.

Запорожжя в цілому також не підтримало Дорошенка. Там залишилось багато прихильників Брюховецького, вбитого, як гадали, за наказом Дорошенка. До того ж частина запорожців взяла участь в селянсько-козацькій війні під проводом Степана Разіна, що розгорнулась на Дону і поширилась згодом і на деякі райони Росії та України (1667–1671 роки). Посланці Разіна з’явилися на Слобожанщині, Лівобережжі, Правобережжі і на Запорожжі. Заклики Разіна громити поміщиків і воєвод знайшли гарячий відгук серед запорожців.