Момент істини, або замість післямови

Тематика, пов'язана з тогочасними українсько-російськими відносинами, знайшла своє відображення і в російській історіографії. І тут бачимо майже тотальну її політизацію.

Сьогодні вже не треба доводити, що фантом цієї події у вигляді різних редакцій Переяславського міфу до останнього часу використовувався російськими елітами для легітимації зверхності Росії над Україною. При цьому російська історіографія Переяславської ради 1654 року перебувала в постійному й жорсткому інтелектуальному протиборстві з іншими історіографіями, особливо українською та польською. «Статті Богдана Хмельницького мають не тільки історичний інтерес, а й державний», – цей характерний вислів Г. Карпова дуже влучно відбиває суть дотеперішньої російської історіографії Переяслава 1654 року. Вироблений у своїй первісній версії під впливом політичних чинників Московії так званий Переяславський міф був підхоплений російською історіографією і став її дороговказом.

І це цілком природно, оскільки російські історики, як будь-яка самодостатня група, дивилися на минувшину російськими очима, а не очима сусідів. Уже в XVIII столітті російська історіографія однозначно позиціонувала себе як російську великодержавницьку концептуальну альтернативу іншим варіантам історіографічного освоєння проблеми.

Інтелектуальним тлом для цього тоді стала вже доволі випробувана в московських літописних текстах та в дипломатичній практиці, звернена до сучасності й водночас спрямована в майбутнє патримоніальна схема інтерпретації історії Московії та легітимації її претензій на «київську спадщину», доповнена концепцією про «одноплемінність» українців і росіян.

Перші зусилля російської історіографії на ниві інтерпретації Переяслава 1654 року відбивали прагнення обґрунтувати курс Москви на поглинення Гетьманщини через право насильницького приєднання, тобто через найвищу, за тогочасними уявленнями, санкцію. У такому дусі витриманий коротенький сюжет з «Ядра російської історії» А. Манкієва про те, що в середині XVII століття цар Олексій Михайлович відірвані колись від Рюриковичів «Київ, Чернігів і Сіверське княжіння з усіма підвладними містами і пригородками від Польщі зброєю відвернув». Аналогічний підхід застосував «батько російської історіографії» В. Татищев. У його «Лексиконі» теж ідеться про «визвольний» похід московських військ 1654 року та оволодіння ними «усією Малоросією».

Водночас з'являється примітна теза про те, що через непоступливість Польщі «Хмельницький сам просив царя» про підданство. Поява цієї тези була першим сигналом того, що російська історіографія мусила реагувати на доробок української історіографії, у першу чергу літописи Грабянки, Величка та «Короткий опис Малоросії» з їх концепцією добровільності входження Гетьманщини до складу Московії на договірній основі.

Відтоді розвиток російських досліджень Переяслава 1654 року – це безперервна боротьба з викликами часу, які щоразу більше розмивали підґрунтя російського великодержавницького бачення проблеми. Під тиском розширення джерельної бази, появи конкурентних концептуальних і ділянкових напрацювань, врешті, під впливом змін методологій все нові й нові жорсткі (й не тільки) складники великодержавницької російської концепції позбувалися наукового підґрунтя, а то й набували кумедного вигляду. Від декотрих із цих складників російським дослідникам довелося відмовитися цілком, інші щоразу пристосовувалися до свіжої історіографічної ситуації.

Першою жертвою стало пояснення Переяслава 1654 року через концепцію відвоювання, від якого довелося відмовитися вже в середині XVIII століття. З іменами Г.-Ф. Міллера, О. Рігельмана та Г. Болтіна був пов'язаний відхід російської історіографії на позицію визнання договірності входження Гетьманщини до складу Московїї, тобто на традиційну позицію української козацької автономістської історіографії. Але якщо в останній договірність «Березневих статтей» була серцевиною концепції, то для російських істориків – справою вимушеною, що добре помітно як у полеміці І. Болтіна з Г. Леклерком щодо насильницької ліквідації Гетьманщини Москвою, так і в тому, як О. Рігельман препарує компільовані ним тексти.

Якщо Самовидець і Грабянка, літописи яких компілює О. Рігельман, подають Переяславську раду та вироблення «Березневих статей» як процес узгодження інтересів суб'єктів, то О. Рігельман трактує їх як вияв царської волі. Скажімо, для Грабянки боярин В. Бутурлін був споряджений в Україну, щоб «виробити постанову, на яких умовах та при яких вольностях можуть проживати козаки під рукою його царської величності», а для О. Рігельмана московське посольство вирушило, «щоб усіх там під царську руку прийняти й у вірності до присяги привести і в тому підписками ствердити».

Від Д. Бантиш-Каменського, внесок якого в розробку проблематики українсько-московських домовленостей 1654 року важко переоцінити, російські історики вже вимушені подавати внутрішньо розбалансовані концепції, де висновки досліджень у конкретних ділянках проблеми суперечили великодержавницькій оболонці, у яку вони були затиснуті. І це стало найпримітнішою особливістю російської історіографії проблеми.

В «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменського знайшлося місце і для висвітлення заходів гетьмана з пошуку все нових і нових союзників, і для тези про можливість підданства козацької держави Туреччині, і для опису конфлікту в Переяславі, і небажання Івана Богуна присягати цареві, і того, як після Переяслава 1654 року Богдан Хмельницький «приховано діяв усупереч Переяславському договору».

Зі значно гострішої, ніж, скажімо, у І. Болтіна, дилеми між великодержавницькими уподобаннями і свідченнями джерел було знайдено простий вихід. Убравши з'ясовані історичні факти у великодержавницькі шати, Д. Бантиш-Каменський навівїх, надавши своїм наступникам право самимїх осмислювати. Для дослідника Переяславська рада 1654 року залишається актом, який виправив історичну помилку і повернув царю невід'ємну складову його вотчини шляхом добровільного підданства України з ласки Олексія Михайловича. «Березневі статті» – це «милостивий дарунок малоросіянам та провіднику їхньому».

Поза цим заслуги Д. Бантиш-Каменського безсумнівні. Дослідник не мав собі рівних ні за багатством наведеного фактичного матеріалу, ні за його опрацюванням. Написана на два десятки років пізніше «Історія Малоросії» М. Маркевича, що задумувалася як українська відповідь Д. Бантиш-Каменському, виглядала значно слабшою.

Д. Бантиш-Каменський першим порушив низку важливих проблем, стояв біля витоків багатьох перспективних напрямів дослідження українсько-російських відносин. Для російських істориків базовою моделлю виявилась і сама Бантишева концепція переяславсько-московської системи 1654 року. Проминаючи Г. Устрялова, який був лише інтерпретатором концепції Д. Бантиш-Каменського, слід зупинитися на поглядах С Соловйова, який спробував уже теоретично обґрунтувати можливість увібгати у великодержавницьку канву будь-який комплект подієвих та смислових складників. Доробок ученого постав на основі допасування до студій над проблемою його теорії органічного розвитку. Переяслав 1654 року бачився дослідникові явищем, підвладним універсальним законам, закономірним виявом історичного поступу. Логічний ряд у С Соловйова має такий вигляд: Переяславська рада 1654 року як акт приєднання України до Московії є проявом універсальних законів історичного розвитку; дія останніх пробивалася крізь частокіл суперечливих подій; зміст цих подій все одно підпорядкований кінцевому результатові.

Попри всю свою очевидну вразливість, підходи С Соловйова до проблеми Переяславської ради 1654 року виявилися, по суті, порятунком для російської історіографії. Якщо Д. Бантиш-Каменський вивів її на шлях розширення тематичних горизонтів, то С. Соловйов уможливив поглиблення розгляду проблеми. Саме на прокладеному С Соловйовим шляху на російську історіографію Переяслава 1654 року чекали найзначніші здобутки.

Крім того, С Соловйов став автором двох важливих концептів. Він першим у російській історіографії зробив суб'єктом Переяславської ради 1654 року з українського боку «народ»: «Приєднання до Росії було справою народною». Під народом він розуміє селян, міщан, більшість козаків і ту частину покозаченої шляхти, яка підтримала ідею Переяслава 1654 року. По-друге, С. Соловйов забив осикового кілка в концепцію, висунуту московською політичною елітою ще в середині XVII століття (до історіографії, введеної Г.-Ф. Міллером), про наступ Москви на державність Гетьманщини як відповідь на ворожі підступи з боку останньої. За С Соловйовим, цар підтверджував права своєю милістю, «не зобов'язуючись на майбутнє, надаючи собі право за певних обставин знищити ці вольності без будь-якого клятвовід-ступництва». Слід додати, що ні до, ні після С Соловйова ніхто з російських дослідників не писав так відверто про справжні, а не удавані наміри Москви.

Остання третина XIX століття – доба закручування офіційним Петербургом гайок в асиміляторській антиукраїнській політиці – дала найяскравіший приклад того, як визначні здобутки в досліджуванні переяславсько-московської системи 1654 року можуть поєднуватися із сповідуванням ортодоксального великодержавництва та з нерозбірливістю в засобах на полі інтелектуальних змагань з представниками конкурентних історіографічних шкіл. Йдеться про Г. Карпова (учня С Соловйова), чий доробок до сьогодні належним чином не поцінований і, найпевніше, саме через другий бік медалі.

Поза сумнівом, Г. Карпову належить особливе місце в історіографії Переяславської ради 1654 року та «Березневих статей». Він був першим істориком, чиїм основним науковим заняттям стала саме ця проблематика, першим, хто почав розробляти історіографію та джерелознавство проблеми, зрештою, саме він упорядкував найповнішу археографічну публікацію джерел з історії українсько-московських переговорів березня 1654 року.

Г. Карпов зробив низку слушних спостережень. Зокрема, влучно зауважив, що Москва «приймала Богдана Хмельницького не тоді, коли він був сильний, а в той час, коли вкрай ослаб». Цю думку дослідника пізніше розвинув М. Грушевський. Г. Карпов першим звернув увагу на те, що гетьман та його найближче оточення приховували від рядового козацтва зміст Березневих статей, що вони «за життя Богдана Хмельницького майже ні в чому не були залучені до дії». На іншому полюсі маємо надривний стиль, афектні судження, хворобливе сприйняття концепцій українських та польських дослідників, навіть проголошення всіх немосковських джерел недостовірними.

Квінтесенцією поглядів Г. Карпова на Переяславську раду 1654 року можна вважати такий його текст: «Переяславська рада була справою не самих тільки козаків, але всього народу. Чи треба було народові на цій Раді читати які-небудь права і пропонувати які-небудь умови Великій Росії? Малоросія одного могла тільки бажати, щоб її не видавали Польщі». Намагаючись обґрунтувати ці положення, Г. Карпов слідом за С Соловйовим веде мову про нібито постійне від весни 1648 року тяжіння «народу і козаків» до Москви. Звідси виводиться непотрібність української державності для некозацьких прошарків, яку дослідник цинічно називає «нічим не регульованим кріпосним правом», а Московію, не менш цинічно, – визволителькою від нього.

За Г. Карповим, навіть самі козаки не хотіли мати своєї держави. «Про яку-небудь самобутність Малоросії, – писав дослідник, – під протекцією Москви або іншої держави, здається, Богдан Хмельницький не думав; і до речі, оповідки про цю самобутність – пізніший винахід». Для російської історіографії карпівсько-соловйовський концепт «народної Переяславської ради» мав далекосяжне значення. У такий спосіб «український народ» був перетворений на рушія та найвищу санкцію приєднання України до Московії, а відповідно й на санкцію знищення козацької державності. Це відкривало перед ідеологічною машиною Російської імперії нові горизонти на важливому для неї українському напрямкові. Ними імперські чинники повною мірою скористаються пізніше, вже за часів СРСР. Офіційні радянські канони Переяслава 1654 року – концепції «меншого зла» та «найбільшого блага» – були, по суті, лише марксистсько-ленінською версією адекватно не використаного свого часу концепту Г. Карпова.

У російській домарксистській історіографії послідовником С Соловйова та Г. Карпова у використанні концепту «народної Переяславської ради» був П. Буцинський, з тією лише різницею, що він рішуче розвів у контексті московського питання еліту на чолі з Богданом Хмельницьким і «народ» по різні боки барикад та зробив саме «народ» єдиним в Україні щирим поборником зверхності Московії. Тим самим П. Буцинський підважував традиційну для російської історіографії канонізацію Богдана Хмельницького – одне із наріжних положень попередніх великодержавницьких концепцій. П. Буцинський уперше сформулював російську альтернативу польському концепту зрадництва гетьмана. Якщо для польської історіографії Богдан Хмельницький – руйнівник «вітчизни милої», Речі Посполитої (і тим зрадник), то для П. Буцинського – «зрадник» справи народної, злиття України з Московією, який однаково обдурював і турецького султана, і московського царя. Після П. Буцинського російська історіографія перестала бути одностайною в оцінці Богдана Хмельницького. Усе це відводить П. Буцинському особливе місце в історії російської науки.

Кінець XIX – початок XX століття проходили під знаком лідерства в російській історіографії Переяслава 1654 року представників історично-юридичної школи, яка переживала в Росії розквіт, відповідаючи до того ж потребам юридичного обґрунтування територіальних меж і претензій Російської імперії. Зосереджуючись на дослідженні правового боку українсько-московського договору 1654 року, історики-юристи до 20-х pp. XX століття залишалися головним рушієм дослідження цієї проблеми, стимулюючи водночас самостійні пошуки з боку українських та польських істориків.

І вони знайшли вихід. Історики права притлумлювали деякі традиційні тези російської великодержавницької історіографії, які до того стояли непоборною перешкодою для студій над юридичним боком українсько-московського договору 1654 року, наприклад: тези про Переяслав 1654 року як кульмінаційний пункт відновлення «природного історичного розвитку», про органічний потяг «українського народу» до московської зверхності. Натомість на передній план висувалася теза про приєднання Гетьманщини до Московії як правового змісту переяславсько-московських домовленостей 1654 року. У такий спосіб модернізувалися, відповідно до запитів часу, підвалини великодержавницького бачення не тільки Переяслава 1654 року, а й української історії в цілому. Таким чином для російської історіографії були створені кращі умови для концептуальних змагань з українською та польською історіографіями Переяслава 1654 року. Лінія основного вогню тепер переносилася на з'ясування правового боку українсько-московських домовленостей 1654 року, тобто на поле, де російська сторона почувалася значно впевненіше, ніж деінде. Саме під впливом російських напрацювань проблема в перші десятиліття XX століття дедалі активніше освоюється і в Україні, і в Польщі.

Російські історики права мали низку дослідницьких пріоритетів. Серед них слід насамперед виокремити всебічне обґрунтування «11-ти статей» як остаточного варіанта українсько-московського договору 1654 року (П. Шафранов) та дослідження їхнього юридичного змісту. Російські історики-правники висунули цілу низку версій правового змісту «Березневих статей». Не будемо зупинятися на цих концепціях: питання вже досить широко продискутоване. Наголосимо на іншому: єдина проблема переяславсько-московської системи 1654 року була розщеплена на дві окремі самостійні проблеми – власне юридичний зміст «Березневих статей» і реальна практика українсько-московських відносин в останні роки гетьманування Богдана Хмельницького. Багато хто з істориків-правників визнавав фактичну самостійність козацької держави відразу після Переяслава 1654 року. При цьому всі, незалежно від визнання цього факту, зосереджувалися на пошуках юридичного обґрунтування легітимності курсу Московії на ліквідацію української державності. Крок цей був належно оцінений і в таборі ортодоксальних великодержавників. Зокрема, не викликав у них опору навіть висновок В. Сергієвича про те, що «…з'єднання України та Московії мало тривати до тих пір, поки буде продовжуватися сімейна лінія Олексія Михайловича».

Утвердження в імперії більшовицької влади, як відомо, призвело до трагічних змін у науці. Як і в старій Російській імперії, проблема студій над Переяславською радою 1654 року з часом почала вважатися ідеологічно визначальною як для справи легітимації зверхності Москви над Україною, так і для унеможливлення рецидивів відцентрових тенденцій – катастрофічної загрози для існування імперії. Але якщо добільшовицький офіційний Петербург безпосередньо не втручався в історіографічний процес і примирився із сусідством концептуально різно-векторних наукових версій Переяслава 1654 року, то більшовицька Москва швидко зажадала тотального контролю та одностайності. На середину 30-х pp. XX століття мети було в основному досягнуто. Накинуті пута перервали розвиток сформованих у XIX – на початку XX століття історичних шкіл, перекривши кисень концепціям Переяславської ради 1654 року, які не вписувались у визначені «нагорі» настанови. Ситуація ускладнювалася ще й вибудовуванням штучних бар'єрів між радянськими вченими й істориками вільного світу, що не тільки призвело до шкідливої інтелектуальної самоізоляції перших, а й зруйнувало конкурентне українсько-польсько-російське середовище, існування якого було в XIX – на початку XX століття візитною карткою та одним із рушіїв досліджень Переяславської ради 1654 року, а також багатьох інших проблем української та східноєвропейської історії.

Концепція Переяслава 1654 року, якої радянських дослідників змушували суворо дотримуватися, була розроблена не одразу, а лише в другій половині 30-х pp. XX століття. До кінця ж 20-х pp. цього століття тривав усіляко підтримуваний владою пошук шляхів адаптування російських великодержавницьких концептуальних моделей до нових ідеологічних потреб, співзвучний у своїй основі загальним закономірностям процесу так званого «подолання буржуазних концепцій історичного минулого» та становлення «єдино правильної марксистської методології історії». Такий стан речей пояснювався тим, що, як влучно зауважив І. Лисяк-Рудницький, переяславська традиція поки що не використовувалася новою владою для легітимації російської зверхності над Україною.

Довгий ряд марксистських концептів Переяслава 1654 року відкрила схема М. Покровського. Різні складові його концепції могли виконати і виконали роль інтелектуального підживлювача для відмінних між собою візій проблем переяславсько-московської системи 1654 року. М. Покровський фактично першим спробував увести в проблематику Переяславської ради 1654 року чинник класової боротьби. У схемі М. Покровського виключно соціальні конфлікти визначили політичну неминучість укладення гетьманом «татарського, турецького, шведського чи московського союзу».

Богдан Хмельницький як представник класу експлуататорів буцімто мусив узяти на себе певні зобов'язання перед партнерами-експлуататорами, крізь призму чого й розглядаються Березневі статті. Отже, перехід Гетьманщини під зверхність сусіда подається як зло, бо він устійнював соціальні антагонізми. Але нахил її до Московії традиційно подається як найліпший з можливих варіантів історичного розв'язання «українського питання».

У середині 30-х pp. XX століття було вироблено перший великодержавний марксистський канон – концепція «меншого зла», що зобов'язувала радянських дослідників бачити в Переяславській раді 1654 року акт добровільного приєднання України до Росії, яке, попри наявний в Росії класовий і національний гніт, начебто тільки й уможливило повноцінний історичний розвиток українського етносу. Але якщо в Україні безпосереднє дослідження проблеми не припинилося, незважаючи на страхітливу фізичну розправу з «не тими» науковцями, зокрема побачила світ вартісна праця M. Петровського, то в Росії переяславська тематика розглядалася винятково соціологічно.

У середині 50-х pp. XX століття із владного олімпу був спущений новий канон. На відміну від концепції «меншого зла», новий Переяславський міф оприлюднювався в розгорнутому вигляді, не залишаючи дослідникам жодного простору для свіжих узагальнень. Сумнозвісні «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією» – виклад офіційного канону української історії від Київської Русі до середини XX століття – містять викохані ще в рамках інтерпретації концепції «меншого зла» такі положення: іманентне беззастережне прагнення українців до московської зверхності; Переяславська рада 1654 року як всенародний акт, що утворив з Московії та України єдину державу; порятунок для України від «поневолення шляхетською Польщею і поглинення султанською Туреччиною» у «возз'єднанні» з Московією; величезний позитивний вплив «возз'єднання» на економічний, культурний і національний розвиток України попри те, що «на чолі Росії стояли тоді цар і поміщики». Від глибокої традиції російської домарксистської історіографії походило штучне притлумлення факту й значення української козацької державності, про яку в «Тезах» знаходимо лише одну побіжну згадку. Водночас оцінка постаті Богдана Хмельницького походить із доробку українських істориків-марксистів, який виріс зовсім не з української традиції, а з концептів російських істориків середини XIX – початку XX століття; «Тези» проголошують гетьмана палким поборником об'єднання України з Московією, а отже, підносять його як видатного діяча й полководця. «Тези» остаточно освятили верхню хронологічну межу української Національно-визвольної війни – 1654 рік. Зрештою на попередні марксистські концепти спиралася й сама оцінка цієї війни, а головне – допереяславського й післяпереяславського періодів української історії.

«Суть «Тез» 1654 року, як влучно підсумував І. Лисяк-Рудни-цький, – це концепція наперед визначеної єдності доль українського й російського народів, яка бере початок із спільних традицій Київської Русі й проходить крізь усі історичні епохи з Переяславською радою як кульмінаційною й символічною подією». Накинуті пута однаковою мірою стосувалися і російської, і підрадянської української історіографії. Але добитися з боку останньої цілковитого інтелектуального зациклення на новому каноні система все-таки не змогла. Частина українських істориків різних поколінь перебувала у внутрішній опозиції, а тому поряд із витриманими в суворій відповідності до ідеологічних настанов фальсифікатами в Україні час від часу з'являлися дослідження з історії Національно-визвольної війни, тканина яких тією чи іншою мірою підважувала офіційний канон. Прикладів відхилення безпосередньо від возз'єднавчої версії Переяславської ради 1654 року, щоправда, не маємо, але результативні студії над низкою споріднених проблем (включно з джерелознавчими) розхитували Переяславський міф. У такий спосіб формувалися інтелектуальні передумови для появи оприлюднених на зламі 80 – 90-х pp. XX століття концептів, які відкрито й рішуче заперечували усталений міф.

Усього цього не було в російській історичній науці. Генетично пов'язаний із російською історіографічною традицією офіційний канон відповідав глибинним інтенціям російської інтелектуальної думки, тотально замішаної на великодержавницькій ідеї. Навіть більше, дух і буква переяславської частини «Тез» настільки задовольняли російських істориків, що до кінця «нормативної» дії канону (злам 80 – 90-х pp. XX століття) жоден із них не вийшов за межі безамбітного коментування цього канону. Запрограмований згори сплеск наукової та публіцистичної літератури напередодні гучного святкування так званого «300-літнього ювілею возз'єднання України з Росією», а також пізніший менш численний «інтелектуальний десант» до 325-річчя цієї події дали світові низку однаково причесаних під «тезову» гребінку текстів-близнюків, у яких важко дошукатися раціональних наукових зерен і які різняться між собою хіба що кількістю сфальшованих положень, покликаних проілюструвати зміст тієї чи іншої офіційної тези. Крім коментаторів офіційного канону, на користь «Тез» активно працювали й ті поодинокі російські історики, які, власне, спеціалізувалися на дослідженні проблематики, безпосередньо пов'язаної з переяславсько-московськими домовленостями 1654 року.

Таким чином, у ЗО – 80-х pp. XX століття російські історики міцно стояли на ґрунті реанімованої ними ж під марксистською приправою ортодоксальної великодержавницької візії Переяслава 1654 року – магістрального напряму російської історіографії проблеми XVIII–XIX століть. Концептуальний доробок представників історично-юридичної школи, який репрезентував помірковане великодержавницьке крило і робив російську історіографію конкурентоздатною, було відкинуто. Наклавшись на специфіку марксистської методології та тотальний ідеологічний диктат, це призвело до згортання власне наукових досліджень та до культивування небувалих фальсифікацій у межах ілюстрування офіційних канонів. Рішучі зміни інтелектуального тла розвитку російської історичної науки, що сталися в 90-х pp. XX століття, зачепили й історіографію Переяславської ради 1654 року. Відбулося концептуальне розшарування російської історіографії Переяслава 1654 року.

У рамках основної тенденції помітним є прагнення пристосувати великодержавницьку концепцію взірця 50 – 80-х pp. XX століття до нових історіографічних умов. За фасадом визнання козацької державності та «суто формального обмеження самостійності України» за «Березневими статтями» знову знаходимо тези про возз'єднання, про його невідворотність і суцільну прогресивність. В останні роки зроблено спробу надати другого дихання теорії «єдиного православноруського народу» через застосування до неї концепції «конфесіоналізації» європейського простору. Зрештою російська історія у своїх поглядах на все українське і досі не позбавлена впливу позанаукових чинників, цього одвічного «сірого кардинала» процесу історіописання.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.