Розділ 5. ПОСТФАКТУМ

Павло Скоропадський і український гетьманський рух

Українська суспільно-політична думка доби національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. зароджувалася і викристалізовувалася в процесі збройної боротьби за самостійну українську державу. На відміну від національно-демократичної ідеології, що розвивалася у фарватері російського революційного руху і набула національних ознак під час Лютневої революції, український монархізм формувався в умовах поразки українських національно-визвольних змагань. І. Лисяк-Рудницький констатував той парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямів політичної думки (народництво, консерватизм, націо­налізм і комунізм) саме консерватизм, «найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття»548. Цей напрям був пов’язаний з іменами відомого історика, політика, мислителя В’ячеслава Липинського — ідеолога українського консервативного руху та гетьмана Павла Скоропадського — творця Української Держави.

Після втрати української державності В. Липинський не зупиняв пошуків щодо шляхів її відновлення. Одним із важливих аспектів його діяльності стало розроблення ним теоретичних підвалин українського державотворення. В. Липинський створив концепцію класократичної трудової монархії, яка протягом 20—30-х років ХХ ст. поширюється в колах української еміграції в Західній Європі, Канаді, США, Латинській Америці й на західноукраїнських землях. Народжені в перед­революційний час ідеї українського монархізму знаходять практичне втілення в українському гетьманському русі, ідеологом, творцем і лідером якого він був протягом 1920—1931 рр.

Аналізуючи причини поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський однією з основних уважав відсутність чіткої концепції побудови держави, а також брак єдності між українськими провідниками. Останнє, на його думку, могло знову стати на перешкоді відродження української державності в нових більш сприятливих для України політичних умовах. Спершись значною мірою на практичний досвід Української Держави гетьмана П. Скоропадського, В. Липинський розробив теорію трудової класократичної монархії в Україні. Дослідження національно-державних традицій інституту гетьманства підводить його до висновку, що саме спадкова (дідична) монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні549.

Серед політичного розмаїття української еміграції не припинялися пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на поліпшення політичної ситуації та консолідацію українського громадянства. Погляди багатьох з її діячів зверталися до кандидатури Павла Скоропадського. Після зречення влади 14 грудня 1918 р. він не втратив популярності серед консервативних кіл Великої України та кадрових військових. Зростання впливу гетьмана відбувалося тоді, коли Головний отаман Армії УНР втрачав популярність і в армії, і в селянському середовищі. Відомий український діяч Є. Чикаленко, зокрема, занотував у своєму щоденнику, що «майже всі військові Петлюри» стали прихильниками гетьманщини, «бо зовсім розчарувались в здатності його (С. Петлюри. — Т. О.) вести якусь будівничу справу». За переконанням Є. Чикаленка, саме військові «подали думку Скоропадському знов попробувати щастя»550.

Як відомо, після поразки Центральних держав у війні П. Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їхнім тиском 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, започаткувавши в такий спосіб спробу створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана, хоча, насправді, воно готувалося від літа 1918 р. Тринадцятого листопада 1918 р. у Києві було обрано Директорію. Намагаючись уникнути братовбивчої війни серед українців, 14 грудня 1918 р. гетьман підписав зречення влади і виїхав до Швейцарії, а згодом — до Німеччини551.

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, зокрема членів Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Наприкінці 1919 р. українські хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»552.

У зв’язку зі зреченням П. Скоропадського влади прихильники спадкової української монархії стали перед фактом серйозних юридичних ускладнень. Адже таке зречення, на думку опонентів монархічного руху із середовища української політичної еміграції, засвідчило обірвання нитки легітимності гетьманського роду Скоропадських, а відтак — неспроможність самої концепції дідичності й легітимізму. Проти такого тлумачення подій 14 грудня 1918 р. та її наслідків рішуче виступив В. Липинський. На його думку, ця подія звільнила українських монархістів «од присяги пануючому гетьманові, але розуміється не од вірності персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї»553. В історичній літературі є і дещо інша думка: «Гетьман зрікся влади — не гетьманства»554. «За цим варіантом, — зазначав В. Гришко, — гетьман, відмовляючись від влади, не відмовився прав на владу, як своїх особистих, так і родових»555.

Оселившись разом із родиною в передмісті Берліна — Ванзеє, П. Скоропадський опиняється в центрі уваги західноєвропейських журналістів і політиків, які активно цікавляться його планами. «Здавалося б: після образ, нанесених своїми, українцями... Гетьман Павло мав би заспокоїтись і відійти від політичної діяльності, а, навіть, увійти в якусь спілку... з росіянами...»556, — зауважував дослідник і активний діяч гетьманського руху Д. Левчук. У «Комунікаті», опублікованому в «Хліборобській Україні» в 1920 р., зазначено, що «всупереч усім поголоскам, що ширилися у закордонній і українській пресі про особу Гетьмана Павла Скоропадського, ним були рішуче відкинуті «різні пропозиції роблені йому неукраїнськими кругами, виступити в активній, але залежній — чи то від Польщі, чи то від Москви — ролі». При цьому з’ясовано, що «проголошення в свій час федеративного союзу з Росією не означало й не означає абдикації з ідеї суверенності Української Держави». Підкреслено, що «вся праця проводилася Гетьманом як у культурнім, так і в економічнім напрямі виключно задля утворення незалежної самостійної України» і що «на ґрунті цієї ідеї стоїть Гетьман і досі»557.

Ще на початку 1920 р. з ініціативи В. Липинського відбулося кілька розмов і зустрічей із П. Скоропадським, під час яких ішлося про можливість приєднання останнього до акції створення в еміграції української монархічної організації за умови, що він буде «символом», «слугою ідеї, а не бувшим гетьманом»558. Навесні 1920 р. В. Липинський разом з кількома своїми однодумцями (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, С. Шеметом, Л. Сідлецьким (Савою Крилачем), О. Скоропис-Йолтуховським та М. Тимофіївим) заснував у Відні Український союз хліборобів-державників (УСХД). Одним з перших документів новоствореної організації була угода з гетьманом П. Скоропадським, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко та А. Біло­польський, від імені гетьмана — його особистий ад’ютант, член першої Генеральної ради полковник Г. Зеленевський559. Цей документ продемонстрував намір установити монархічну владу в Україні. «Завданням нашим являється збудування незалежної, міцної Української Держави, — наголошено в ньому. — Завдання це будемо вважати виконаним, коли державну організацію завершимо коронаційним актом»560. В угоді гетьмана визнано «Начальним вождем всіх оружних сил України» з перспективою проголошення його українським монархом після «збудування незалежної міцної Української держави». Угода стверджена «взаємною урочистою обітницею і власноручними підписами»561.

На початку своєї діяльності провід УСХД намагався досягти згоди і здійснити спільну політичну акцію з колишніми політичними супротивниками — гетьманом П. Скоропадським і ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом (відомим під псевдонімом Василь Вишиваний) як імовірними претендентами на український монарший престол. Домовленість полягала в тому, що П. Скоропадський як головно­командувач Збройних сил, який приймав на себе «обов’язок об’єднання всіх українських державнотворчих елементів», повинен зробити перший «конкретний крок в цім напрямку» і доручити «Полковникові В. Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»562. Згідно з угодою, підписаною між П. Скоропадським і засновниками УСХД, В. Вишиваний увійшов до її законодорадчого органу — Генеральної Ради (попередниця Ради присяжних). Проте наприкінці 1920 р. з’ясовано всю безперспективність такого альянсу. Це було пов’язано з тим, що В. Вишиваний не погодився з пунктами Статуту і Регламенту УСХД, убачаючи в них спроби встановити авторитарний режим в Україні. Крім того, він був неправильно поінформований через друковані джерела уряду УНР про нібито польську заангажованість В. Липинського.

Після розриву з В. Габсбургом УСХД усіляко намагається дистанціюватися від політичної акції, яку вів полковник. У комунікаті союзу, опублікованому у «Хліборобській Україні» зазначено: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк. Василя Вишиваного ніякої участі не бере»563. Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була зумовлена поява праці В. Липинського «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є.Х. Чикаленка: “Де вихід?”» у друкованому органі УСХД «Хліборобська Україна». Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича», не зв’язаного «ані з землею, ані з традицією, ані місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю» не дасть Україні «тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Концепція Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадкоємності, а також пов’язаного з ними легітимізму робили такий монархізм, за висловом ученого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»564.

Досліджуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить до висновку, що саме спадкова (дідична) монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні. Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливості появи в їхніх лавах претендентів на роль «гетьмана-отамана» чи «гетьмана-диктатора», засновники УСХД вирішили персоніфікувати П. Скоропадського, який незадовго до того був гетьманом України.

Причому В. Липинський розглядав Гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою і спирається на історичну традицію та історичну спадковість і може «витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність»565. На його думку, реальну монархічну персоніфікацію Гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити»566. Пояснюючи причини вибору саме П. Скоропадського на роль майбутнього гетьмана, В. Липинський у листі до А. Білопольського 9 грудня 1921 р. писав: «На ролю персоніфікаційну законне право має тільки Батько [гетьман П. Скоропадський], який має мандат хліб[оробського] класу, даний йому на території України. Легітимізм цей найважніщий, щоб знищити в своїм середовищі найстрашніщу укр[аїнську] хворобу: отаманщину»567.

Послідовний прихильник монархічного ладу В. Липинський водно­час рішуче відкидав абсолютистсько-монархічні режими, називаючи їх «спадковими диктатурами»568. Натомість він обстоював конституційну монархію, «законом обмежену і законом обмежуючу», посилаючись на англійський зразок монархічного устрою. Зокрема, у листі до О. Назарука 22 грудня 1927 р. він так пояснював свою позицію: «Під виховуванням династії розуміємо то, що вона повинна працювати разом із своїми підвладними… Дивіться на Англію — там про короля, особливо поіменно, згадують дуже рідко. З одного боку бережуть те, що в державі найсвятіше — Короля — од всіх небезпек популярности (чим гарячіші прихильники, тим гарячіші і вороги — пор[івняйте] Росію з її “Союзом русского народа”), а з другого бережуть себе од всіх небезпек наполеонізму і диктаторизму, які наступають, коли король починає думати, що він дуже популярний і що за ним стоїть “любов народу”»569.

У листі до О. Шаповала В. Липинський писав, що «єсть два способи персоніфікації політичних ідей: диктатура і монархія. При диктатурі персоніфікує ідею людина, яка верх вибралась тільки за свої заслуги і здібності. При монархії ідею персоніфікує людина і Рід, який має історичне, традиційне право до цієї персоніфікації. При диктатурі — диктатор править самодержавно і безвідповідально; при монархії — Монарх (у нас би він звався Гетьман) править через призначених на це людей, які відповідають за виконування влади перед ним і перед тими, ким вони правлять»570.

Пояснюючи далі причини вибору саме П. Скоропадського на посаду майбутнього гетьмана, В. Липинський зазначав, що «при традиційнім гетьманстві може бути знайдений во ім’я спільної історичної традиції на спільній землі компроміс між різними українськими групами (перш за все між прихильниками руської і української культури на Україні), а без цього компромісу переможе завжди та група, яка покличе собі на допомогу сторонні сили, тобто як раз група не самостійницька, ворожа до Української Держави». «Врешті при дідичнім монархічнім Гетьманстві, — далі наголошував він у тому ж листі, — ідея персоніфікується не одною тільки особою, а Родом: переходить з батька на сина і тому може в протязі поколінь рости та розвиватись. Єсть тільки одна небезпека від монархії, а саме, що не всі члени даного пануючого Роду можуть мати відповідні персональні здібності для правління. Але ця небезпека усувається власне при конституційній, правовій (не самодержавній) монархії і тоді, коли ця група, на якій спирається монархія, добре зорганізована і віддана своїй династії. Зваживши все вище сказане, я і наша організація, до якої маю честь належати, персоніфікуємо нашу українську ідею державну і національну в єдинім на відповідній висоті уцілівшим з нашої історичної минувщини Гетьманськім Роді Скоропадських. Вірність цьому Родові ми вважаємо реальною, а не абстрактною ідеєю Нації і України»571.

Діяльністю УСХД керувала Рада присяжних, яку очолював В. Липинський. Її постанови мали обов’язкову силу для всіх членів союзу й ухвалювалися не голосуванням, а консенсусом. Якщо були розбіжності, то остаточне рішення було за головою Ради присяжних. Кожен член Ради присяжних УСХД, уступаючи до її складу, мусив скласти заприсяження, яким він брав на себе обов’язок вірно і до кінця життя «служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на співпраці і співдружності автономних і самозорганізованих українських класів і українських земель, об’єднаних в одну Націю і в одну Державу»572. Ця умова в регламенті, написаному В. Липинським, мала суттєве значення, оскільки саме Рада присяжних як ідеологічний орган разом із виконавчою структурою — Гетьманською управою — мусили відіграти роль противаги майбутньому монархові, аби його влада не була абсолютною, а врівноважувалася іншими державними структурами.

Гетьман входив до складу Ради присяжних на правах рівноправного члена і мусив так само складати обітницю. Після тривалих вагань і роздумів у листопаді 1921 р. П. Скоропадський, зрештою, нарівні з іншими членами Ради присяжних УСХД підписав заприсяження, у якому зобов’язувався діяти відповідно до статуту і регламенту УСХД, зокрема не брати участі без згоди Ради присяжних у будь-яких таємних чи явних товариствах, братствах і організаціях. Заприсяження, скріплене підписом П. Скоропадського, закінчувалося словами: «І це моє добровільне заприсяження… буду мати право замінити тільки присягою всенародньою, зложеною в українській столиці Гетьманові Всієї України і Великому Князю Всея Малия Руси, проголошеному по збудуванню суверенної і незалежної Української Держави в формі української трудової монархії»573.

Унаслідок обмеження інституту гетьманства політичним органом — Радою присяжних і виконавчим — Гетьманською управою — він мав виконувати консолідуючі та представницькі функції в суспільстві. В. Липинський уважав, що гетьман є тільки символічною фігурою в державі й лише репрезентує гетьманський рух, а не є його справжнім політичним лідером. Одночасно він сподівався, що міцна гетьманська організація «орденського типу», якою В. Липинський бачив УСХД, ідеологічно й політично очолювана ним самим, зуміє контролювати дії гетьмана та керувати його кроками, скріплюючи його морально-­політичний авторитет назовні.

В. Липинський обстоював думку, що голова верховної влади в державі повинен бути повністю незалежним від сторонніх, поза­українських чинників. Маєстат української нації має бути єдиним і однаково дорогим для всіх українців, він має стояти над партійними інтригами і бути недосяжним для різних політиків. Головним гарантом стабільності в державі В. Липинський уважав легітимну гетьманську владу, не виборну, а спадкову, яка стоїть над усіма класами, партіями і не належить до жодної політичної течії.

На початку 1920 р. українська еміграція в Німеччині вирізнялася своєю політичною активністю. Тут у 1919 р. було засновано «Українську громаду» в Берліні, яку очолив З. Кузеля. Емігрантські організації діяли також у Мюнхені та Гамбургу. Оселившись у Берліні та скориставшись своїми зв’язками серед певних політичних і урядових кіл цієї країни, зокрема з генералом В. Гренером, гетьман П. Скоропадський привернув до себе увагу багатьох політично активних українців574. Одним із перших публічних виступів П. Скоропадського в еміграції стало його інтерв’ю часопису «Українське слово», який видавали в Берліні575. У редакційному коментарі газети до інтерв’ю констатовано, що «останнім часом під впливом неудач і розчаруванів серед української еміграції, велика частина якої знайшла собі притулок у Німеччині та Австрії, помічається великий здвиг у настроях, робиться серйозна переоцінка усіх політичних цінностей, переводиться перевірка питанів програми й тактики» і «в зв’язку з цим все частіше починає згадуватися ім’я бувшого Гетьмана України Павла Скоропадського і з цим ім’ям…» пов’язуються «певні надії» на майбутнє України. В інтерв’ю були порушені питання, які українські соціалісти найбільше використовували в антигетьманській пропаганді. Зокрема, що гетьман є російським генералом, який прийшов до влади, аби позбавити УНР незалежності, що він є особисто відповідальним за проведення каральних експедицій німецьких військ проти українських селян. У відповіді гетьмана на питання про відновлення «спокою і ладу на Україні» і форму майбутнього ладу, відчутно звучить лейтмотив програмних засад УСХД: «Українська демократія недооцінила вагу національно-державного моменту революції і зосередила увагу на питанні соціальному, котре хотіла розв’язати якнайрадикальніше, — констатував П. Скоропадський. — Але країна не могла справитись з обома завданнями відразу — будувати Державу і запровадити соціалістичний лад, через те на якийсь час стала жертвою большевицької анархії». П. Скоропадський зробив наголос на «здорову вдачу українського селянина-хлібороба, його прив’язаність до мирної праці», «пробуджений національно-державний інстинкт», які, на його думку, «візьмуть гору над елементами розкладу й руїни»576.

Слід також наголосити, що в зазначеному інтерв’ю гетьман заявив, що «не має охоти говорити на теми біжучої політики, бо стоїть осторонь від неї». Це, на нашу думку, є свідченням того, що лідери УСХД прагнули привернути до прогетьманських публікацій у часописі увагу українських емігрантів, які ще не зайняли виразної політичної позиції, про­демонструвавши неупередженість гетьмана. І хоча формально редакція «Українського слова» напередодні заявила про непричетність до гетьманської акції577, на шпальтах газети регулярно друкували матеріали, раніше опубліковані в журналі «Хліборобська Україна», інформації про найважливіші акції УСХД, різні документи, підписані П. Скоропадським, замітки і статті, спрямовані проти акцій В. Вишиваного, Є. Петрушевича, Державного центру УНР в екзилі. Прогетьманський характер цих публікацій, а також той факт, що редакцію очолив Д. Дорошенко — відомий український громадсько-політичний діяч поміркованого напряму, колишній міністр закордонних справ Української Держави та один із засновників УСХД, свідчать, що заява редакції від 3 червня 1921 р. не що інше, як тактичний хід — спроба привернути до себе увагу широких кіл української інтелігенції, які були мало поінформовані у справі між­партійної боротьби, не підтримували українську соціалістичну пресу й водночас шукали об’єктивні джерела інформації.

Із 1921 р. гетьманські організації з’являються в Німеччині, Польщі, Болгарії, Чехословаччині та Румунії. Четвертого—восьмого червня 1922 р. у Райхенау в Австрії відбулася нарада членів українських хліборобських організацій, у якій, крім УСХД, Союзів хліборобів України в Німеччині й Румунії та групи українських хліборобів у Болгарії, брали участь представники Союзу хліборобів України в Польщі. Цю подію можна вважати епохальною для гетьманського руху, оскільки всі організації прийшли до думки про необхідність об’єднання українських хліборобських осередків. Для здійснення цієї мети було ухвалено скликати з’їзд, який обрав голову Центральної управи об’єднаних хліборобських організацій (з 1927 р. — Гетьманська управа) І. Леонтовича та секретаря С. Шемета578. У середині 20-х рр. ХХ ст. чисельність консервативно-монархічних організацій зростає, з’являються нові союзи у Франції — Союз Українських Хліборобів, у Польщі — Варшавська група УСХД, Організація Українських Робітників-­Класократів та Союз Гетьманців-Державників Плуга й Меча в Аргентині, у 1932 р. гетьманська організація була заснована в Англії. У середині 20-х років ХХ ст. гетьманський рух, який охопив українські січові організації Канади і Сполучених Штатів Америки, об’єднав їх у Союз Гетьманців — Державників Північної Америки й Канади.

Членами гетьманських організацій були здебільшого емігранти Великої України, але починаючи із середини 20-х рр. ХХ ст. склад УСХД суттєво зміцнився за рахунок Січових організацій США і Канади, які прийняли гетьманську ідеологію. Обстоюючи ідею чіткої організації, В. Липинський був далекий від думки про додержання одноманітності гетьманських організацій та уніфікації їхньої структури. Він уважав, що гетьманських організацій має бути стільки, «скільки єсть органічних типів українських людей, і щоб всі ці організації, об’єднані біля одного Гетьмана, взаємно доповнювали себе, творили єдиний, але різнородний в формах, організм»579. У 1926 р. було створено Гетьмансько-монархічну організацію галицької інтелігенції580, до складу якої ввійшли М. Кордуба, І. Кревецький, І. Крип’якевич, І. Гладилович та ін. Статут Організації Галицької Гетьмансько-Монархічної Інтелігенції, розробленої В. Залозецьким, був пов’язаний із «спільною державно-­національною ідеєю» і базувався на ідеології української трудової монархії, розробленої В. Липинським. Усі положення статуту торкалися тільки принципів, викладених В. Липинським у його трактаті «Листи до братів-хліборобів», а саме: персоніфікації особи гетьмана П. Скоропадського як дідичного гетьмана-монарха; класократичної структури побудови майбутнього українського суспільства; державно-­територіального принципу об’єднання людності на Україні; політичного та релігійного плюралізму. Одночасно Галицькій гетьманській організації був запропонований регламент, який у своїй основі повторював регламент, складений В. Липинським для УСХД581. Потужні гетьманські осередки були також у Перемишлі та на Волині.

Тоді ж В. Липинський розпочав ідеологічну кампанію на піднесення авторитету П. Скоропадського як гетьмана та обґрунтування легітим­ності його роду, а також виправдання політики Гетьманату 1918 р. «З цілим завзяттям, з яким все своє життя робив і роблю те, в що вірю, — писав дещо пізніше В. Липинський, — взявся я за працю — з одного боку, над продовжуванням формулювання нашої ідеології, а з другого — над відновленням авторитету Гетьмана і створенням лєгєнди Роду Скоропадських. Така лєгєнда була необхідна для осягнення двох цілей: 1) виховання нею самого Гетьмана; 2) підготовлення громадянства для майбутнього сприйняття династії і гетьманства»582.

У 1925 р. Рада присяжних УСХД урочисто проголосила П. Скоропадського головою дідичного монаршого роду583. У зв’язку з цим великого значення набувала проблема виховання гетьманича Данила Скоропадського як передбачуваного наступника на гетьманському престолі. Це питання було в центрі уваги Ради присяжних — керівного органу УСХД, оскільки підготовка відданого справі спадкоємця гетьманського роду потребувала певного часу і водночас мала бути ідеологічно забезпечена підтримкою гетьманського загалу. В одній зі своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік (1925 р.), до нього звернулися «найближчі співробітники батька (В. Липинський і Д. Дорошенко — Т. О.) із запитом: чи можуть вони і всі гетьманці бути певні, що я згоджуся після мого батька перебрати на себе його права й обов’язки, зв’язані з гетьманським рухом?» «Це питання було для мене надзвичайно важливе, — зазначав Данило Скоропадський, — і я попросив ще один рік часу, щоб обміркувати собі цілу справу і потім дати відповідь. По році я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Дав я таку відповідь тому, бо тілько в Гетьманській Ідеї бачив я єдиний і певний шлях для нашого державного відродження»584.

Наприкінці 1932 р. гетьманич залишив професійну працю і переймався лише політичною діяльністю. У свій 60-річний ювілей (1933 р.) П. Скоропадський наголошував, що хоч і почуває «ще сили, енергію до боротьби», та все ж таки мусить подбати про те, щоб після нього був забезпечений провід гетьманського руху. «Після мене, — проголошував гетьман, — провід нашого Діла і всі права й обов’язки старшого в нашім Роді переходить на сина мого Данила. Синові моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського Державного Діла, а всім Гетьманцям — вірно допомагати йому в цім»585.

Згідно з волею батька гетьманич протягом 1933—1937 рр. працював у гетьманському центрі, а в 1937 р. здійснив візит до Сполучених Штатів Америки та Канади, де зустрівся із членами гетьманських організацій Чикаго, Детройта, Філадельфії, Нью-Йорка, Монреаля, Торонто, Оттави, Вінніпега та інших міст. Виступив із промовами і здобув ще більшу кількість прихильників гетьманського руху. Автори збірника «За Україну», присвяченого подорожі гетьманича по США і Канаді, зазначають, що на зустрічах українські емігранти засвідчили «вірність Гетьманській ідеї» і, прийнявши настанови гетьмана П. Скоропадського, вітають Данила «не тільки як Сина, але як Гетьманича — Українського Престолонаслідника»586. Навесні 1939 р. гетьманич Данило за дорученням батька виїжджає до Лондона, аби з Великобританії в разі війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні.

Активну участь у громадському житті брали всі члени родини Скоропадських. Дружина гетьмана — Олександра Павлівна Скоропадська (уроджена Дурново) організувала харитативні та допомогові акції для українських біженців, військовополонених і студентської молоді. У цьому їй допомагали гетьманівни Марія та Єлизавета. Остання одночасно виконувала обов’язки секретаря при батькові587.

Родина Скоропадських жила в тяжких матеріальних умовах. У 1926 р. німецькі друзі гетьмана клопотали про надання йому фінансової допомоги з боку німецького уряду. У їхній петиції зазначено, що П. Скоропадський перебуває «у надзвичайній фінансовій нужді» і потребує цієї допомоги «не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім’ї пристойне проживання». Уряд Веймарської республіки погодився надавати йому фінансову допомогу (Ehrensold). Так само одержував він фінансову допомогу і після здобуття влади націонал-соціалістичною партією588.

У середині 20-х рр. ХХ ст. П. Скоропадський посів у гетьманському таборі української еміграції становище, яке виходило за межі символу української монархічної ідеї. Більшість українських монархістів сприймала його як єдиного можливого претендента на гетьмана майбутньої дідичної української трудової монархії. За своїми впливами особа гетьмана стала рівнозначною з особою В. Липинського — ідео­лога гетьманського руху і голови Ради присяжних589.

З осені 1927 р. у середовищі гетьманців розпочалася тривала боротьба, яка набула голосного резонансу в українському громадянстві. Зближення гетьмана із С. Шеметом, який активно пропагував ідею «практичної політики», фактично започаткувало конфлікт у керівних колах гетьманців. С. Шемет виступав «проти вирівнювання іменем Гетьмана всіх гетьманців по Липинському». «Стремління зробити з Липинського Магомета, а з “Листів до Братів-Хліборобів” — Коран — це пересада, — наголошував С. Шемет. — Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих причисляю я і себе, “Листи до братів-хліборобів” залишаються підручником, але не Кораном»590.

Заперечуючи закиди опозиції в Гетьманській управі та Раді присяжних, що монархічному рухові необхідні насамперед гроші та практичні дії, В. Липинський у листі до О. Назарука наголошував, що тільки «ясна державна ідея і залізна організація» є суттю УСХД, «без ясної державної ідеї і без залізної організації ми нікому ні на що не потрібні». Він гостро критикував позицію С. Шемета: «...аби тільки великі гроші і кілька активних Полтавців (йдеться про І. Полтавця-­Остряницю — Т. О.) — а тоді начхать на всі ці нудні ідеї і ще нудніші організації»591. В. Липинський уважав, що основним завданням на цьому етапі творення гетьманської організації є послідовне формування у свідомості її членів прагнення Української Держави й усвідомлення причин, «що не дали їй в протязі 1000 літ здійснитись». «Ми знаємо, — писав він, — що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни». Друге завдання, на його думку, полягало в тому, щоб довести, що гетьманство і гетьманці мають власну ідею і свою організацію і що рік 1918 «був тільки початком, якого помилки будуть виправлені і за яким пішли і підуть діла дальші — ось єдине оправдання існування нашого тут, на еміграції»592.

Після конфлікту з В. Липинським та відходу від УСХД його прихильників П. Скоропадський набирає все більшої ваги в гетьманському русі, фактично уособлюючи його своїм родом. У листі до О. Назарука гетьманич Д. Скоропадський писав, що «з огляду на неможливість знайти підходячого голову Гетьманської управи, провід цієї інституції негласно залишається в руках Батька (П. Скоропадського — Т. О.)... Отже, такого провідника, — зазначав він далі, — якому Батько міг би зі спокійним сумлінням передати ведення всього діла, особливо коли доводилося працювати в надзвичайно складних обставинах, Батько не бачив»593. Поступово провід Управи та Ради присяжних УСХД опинилися під контролем гетьмана П. Скоропадського. Він увів зміни до Регламенту УСХД, що законодавчо закріпили безпосереднє керівни­цтво гетьманом виконавчим органом УСХД — Гетьманською управою594.

Упродовж цього періоду існування гетьманського руху точилася непримиренна ідеологічна боротьба між його прихильниками і прибічниками УНР. Вона позначилася як на дипломатичній діяльності уряду С. Петлюри, так і мала своє продовження в пропагандистській роботі уряду УНР в екзилі. Зокрема, у листі до українського дипломатичного представника у Швейцарії та Італії М. Василька, який фактично у 1921—1922 рр. зосереджував у своїх руках усю українську дипломатію в Європі, А. Ніковський — міністр закордонних справ, фактично зобов’язував «пильно стежити за монархічною акцією та не давати їй чим-небудь імпонувати державному центрові» і не вести «одвертий бій з нашими монархістами за кордоном», а скеровувати свої зусилля на те, щоб «монархічні групи та їх окремі представники дискредитували і нищили один одного»595.

Про посилення кампанії щодо дискредитації гетьманського руху урядом УНР в екзилі свідчить, зокрема, лист міністра військових справ УНР (в екзилі) генерала В. Сальського до уповноваженого цього ж міністерства на Балканах генерала В. Филоновича у зв’язку з 20-річчям відновлення Гетьманату в Україні (1938). «Для того, щоб не тільки знейтралізувати прихильну гетьманцям пресу, але разом з тим і здискредитувати остаточно Скоропадського в очах цілого світу, — наголошував генерал В. Сальський, — треба негайно розпочати сильну проти них дію, яка пригадала б ганебну діяльність Скоропадського на Україні, його національну зраду, як рівно ж здискваліфікувала б діяльність його за кордоном». При цьому міністр наголошував, що «вся ця провокація повинна використовувати всі можливості: інформаційні розмови зі своїми і чужими впливовими особами, збори різного характеру» тощо596.

Як зазначено вище, гетьман П. Скоропадський з 1926 р. одержував фінансову підтримку від німецьких урядів — спочатку Веймарської республіки, згодом націонал-соціалістичного. Проте ставлення офіційних чинників цих політичних напрямів до гетьманського руху суттєво відрізнялось. В одному з листів до О. Назарука П. Скоропадський писав, що «приходилося тут (у Німеччині — Т. О.) один час дуже багато затратити енергії на те, щоб наш рух, залишаючись тим, чим він є (рухом виключно українським і цілком вільним) міг би в Німеччині далі розвиватися. Тепер це досягнуто. Нашому рухові офіційних пере­шкод не роблять». П. Скоропадський підкреслював, що гетьманці повинні керуватися тільки українськими інтересами, у якій би країні вони не мешкали. «Де б не були гетьманці, вони повинні в той час, коли треба вирішувати, як бути, керуватися лише справжніми інтересами України, — наголошував гетьман, — а коли вони живуть в країні, де інтереси України ніяк не можуть бути зв’язані з інтересами країни, де вони живуть, хай тимчасово відходять в тінь»597.

П. Скоропадський підтримував особисті тісні стосунки з представниками німецької військової аристократії, насамперед із генерал-­лейтенантом, колишнім начальником штабу німецьких військ в Україні В. Гренером, маршалом К. фон Маннергеймом, фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, полковником О. фон Авенслебеном, а також із товаришами по навчанню в Пажеському корпусі, по службі в Російській армії, колишніми царськими офіцерами та остзейськими баронами, які прийняли в міжвоєнну добу німецьку ідентичність та громадянство і відповідно отримали військові чини Вермахту. Отже, він контактував саме з тими політичними колами Німеччини, що були не заангажовані в діях офіційних націонал-соціалістичних структур. Це, зокрема, засвідчує і його лист до О. Назарука, у якому він писав, що «гетьманський рух — це рух суто український і вільний рух; ми знаходимо, що Німеччина може нам допомогти — ми її поважаємо, але ми не агенти німецькі»598.

На підтвердження цього можна навести також думку німецького історика Ю. Мадера, який, здійснюючи диверсійні дії з розкладання сил ворога Абвер-ІІ, вербував прихильників із кіл російської та української еміграції. При цьому його керівництво досить диференційовано підходило до різних груп політичних емігрантів. Якщо колишні офіцери та вояки УНР виключалися з причини їхньої служби в різних структурах польського державного апарату, то члени гетьманського руху також не належали до завербованих Абвером-ІІ агентів через відсутність впливів у суспільно-політичному житті Польщі599.

Отже, поширений міф, що П. Скоропадський був колабораціоністом, а гетьманський рух був тісно пов’язаний із фашистським режимом, не має під собою реального ґрунту і є лише стереотипом ретельно нав’язаним як радянською пропагандою, так і політичними супротивниками гетьмана.

Сімнадцятого липня 1937 р. у Варшаві відбулося засідання Ради присяжних, на якому гетьман ліквідував УСХД. Оцінюючи цю подію, гетьманич Данило в листі до О. Назарука підкреслював, що П. Скоропадський «ніколи не стояв за розв’язання УСХД без підготовки дальших кроків, натомість стояв за органічне переведення УСХД в новий стан без всяких внутрішніх потрясінь і за розв’язання Ради присяжних, яку мала б негайно замінити нова інституція і з таким складом членів, який гарантував би її працездатність»600.

На варшавському засіданні Ради присяжних із розв’язанням УСХД було проголошено абсолютне гетьманське правління роду Скоропадських, оскільки Раду присяжних як контролюючий гетьманську владу законодавчий та дорадчий орган було скасовано. Нова гетьманська організація — Союз гетьманців-державників (СГД) — постала на принципово нових засадах. На зміну правово-конституційній версії монархізму, яку пропагував В. Липинський, прийшла авторитарна, сповідувана П. Скоропадським. Гетьманський рух набув значного поширення і нового значення.

Оцінюючи зміни в гетьманському русі у зв’язку з реорганізацією УСХД у СГД, з’їзд СГД у Німеччині та Австрії, який відбувся 17—18 грудня 1950 р. констатував, що зі створенням СГД постало завдання поширення впливу і організаційного підпорядкування «ширших кіл провідної верстви з тим, щоби могти уже організаційно виступати на форумі українського життя ширшими лавами свого членства і формувати національно-політичне і суспільно-громадське життя українців в напрямі здійснення Гетьманської ідеї»601.

Із реорганізацією українського монархічного руху перед гетьманським центром постала проблема створення нових статутних документів. Знаючи О. Назарука як здібного журналіста, публіциста і переконаного гетьманця, П. Скоропадський звернувся до нього з проханням відредагувати проекти статуту і регламенту СГД, підготовлені спеціальною комісією Гетьманської управи, створеної гетьманом на чолі з В. Мельником, а також незалежно від неї гетьманцями, які жили в інших країнах, — В. Леонтовичем, П. Ковальовим, Б. Гомзиним602.

О. Назарук підтримував гетьмана в прагненні необмеженої практичної діяльності без контролю дорадчого органу. У своєму листі до О. Назарука П. Скоропадський назвав два моменти, які спричинили розбіжності між ним і членами Ради присяжних. Присяжні обстоювали ідейні засади В. Липинського про обмеження політичної діяльності гетьмана і наголошували на його тільки представницьких функціях. Заперечуючи свій суто «символічний» статус, П. Скоропадський звертав увагу на нові зовнішньополітичні реалії й умови еміграційного життя. Він підкреслював, що не хоче бути диктатором, але мусить мати «остаточно рішаючий голос в усіх важливих питаннях, бо тоді лише можна приймати рішення без прогаяння, і рішення ті не будуть результатом якихось компромісів, що завжди кепсько»603.

Не менш важливим було питання методів і тактики діяльності гетьманського центру та руху взагалі, яке П. Скоропадський і його прихильники мали розв’язати в два етапи. На першому етапі, на їхню думку, мала відбутися підготовка національних сил до здобуття незалежної Української Держави під проводом гетьманського центру на чолі з гетьманом, а на другому етапі мав відбутися процес упорядкування державних структур та громадського життя. На відміну від пропозиції О. Назарука надати повну владу гетьманові на обох етапах боротьби за державність, П. Скоропадський висловився за необхідність надання йому повноти влади лише на першому етапі, а також висловив сумніви щодо доцільності повновладдя однієї особи на другому етапі. «На мій погляд теоретично давати монархові, чи нормального типу людині, повновласть — це не є небезпечним в наші часи в тому змислі, що він буде зловживати владою, — наголошував П. Скоропадський у листі до О. Назарука. — Давати повновласть диктаторську заздалегідь цілому рядові поколінь в першу голову нівечить самих монархів...»604.

Ці слова П. Скоропадського дають підстави стверджувати, що він добре усвідомлював необхідність забезпечення владі збалансованості контролем з боку законодавчого органу. Тобто він був далекий від думки запровадити диктатуру роду Скоропадських. На другому етапі — мирного розвитку Української Держави — він вважав за необхідне створення органу парламентського типу, який міг би бути противагою монаршій владі й забезпечувати існування політичного плюралізму в країні. У цьому разі немає сумніву, що зі здобуттям Української державності П. Скоропадський проводив би в життя концепцію трудової класократичної монархії, що її розробив ідеолог українського монархізму В. Липинський.

548

Лисяк-Рудницький. Історичні есе. У 2 т. — Т. 2. — К., 1994. — С. 73.

549

Липинський В. Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історї українського державного будівництва в XVII-ім століттю. — Відень: Вид-во Дніпросоюзу, 1920.

550

Чикаленко Є. Щоденник. 1919—1920. — К., 2011. — С. 260.

551

Хліборобська Україна (Відень). — 1920/21. — Зб. ІІ, ІІІ, ІV. — С. 62—63.

552

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів. — К.: Темпора, 2011. — С. 70.

553

За велич нації: У двадцяті роковини відновлення української гетьманської держави. — С. 30.

554

Там само. — С. 115.

555

У 60-річчя відновлення гетьманської української держави 29 квітня Р. Б. 1918. — Торонто, 1978. — С. 129.

556

Левчук Д. Гетьман Павло Скоропадський. — Канада, 1952. — С. 14.

557

Хліборобська Україна (Відень). — 1920. — Зб. І. — С. 115

558

Збірник Хліборобської України. — Прага, 1931. — Т. 1. — С. 6.

559

Осташко Т. В’ячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація: альманах. — К., 2002. — № 4. — С. 88—90.

560

Там само. — С. 88.

561

Там само. — С. 89.

562

Там само.

563

Хліборобська Україна. —1920/21. — Зб. ІІ, ІІІ, ІV. — С. 273.

564

Там само. — 1922/23. — Зб. VІІ, VІІІ. — С. 328—329.

565

Збірник Хліборобської України. — Прага, 1931. — Т. 1. — С. 29.

566

Там само. — С. 54.

567

В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — К. — Філадельфія, 2003. — С. 205.

568

Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995. — С. 42.

569

В’ячеслав Липинський та його доба (Наук. зб. під ред. Ю. Терещенка.). — Кн. 2. — К., 2010. — С. 308.

570

Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба (Наук. зб. під ред. Ю. Терещенка.). — Кн. 1. — К., 2010. — С. 465.

571

Там само.

572

Хліборобська Україна. — 1922/23. — Зб. VІІ, VІІІ. — С. 264.

573

Збірник Хліборобської України. — Т. 1. — С. 18

574

Хліборобська Україна. — 1920/21. — Кн. ІІ, ІІІ, ІV. — С. 185.

575

Осташко Т. Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. — К., 2008. — С. 295.

576

Там само.

577

Там само. — С. 296.

578

Хліборобська Україна. — 1922/23. — Зб. VІІ, VІІІ. — С. 302.

579

В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — С. 230.

580

Там само. — С. 723—724.

581

Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського. — С. 468.

582

Там само. — С. 469.

583

Осташко Т. Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху. — С. 297.

584

Ідеї і люди визвольних змагань 1917—1923. — Нью-Йорк, 1968. — С. 284—285.

585

За Україну: Подорож Вельможного Пана Гетьманича Данила Скоропадського до Злучених Держав Америки й Канади, осінь 1937 — весна 1938. — С. 23.

586

Там само. — С. 24.

587

Коваль Б. Павло Скоропадський та гетьманський рух в еміграції // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського, 1873—1945. — К., 1993. — С. 160.

588

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 54, 56.

589

Збірник Хліборобської України. — Т. 1. — С. 6.

590

Там само. — С. 20.

591

Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського. — С. 471.

592

Там само.

593

Осташко Т. Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху. — С. 297.

594

Там само.

595

Осташко Т. П. Скоропадський — чільний репрезентант гетьманського руху // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя: Просвіта, 2003. — Вип. XVI. — С. 182—183.

596

Там само. — С. 183.

597

Там само.

598

Сидорчук Т. До характеристики світогляду гетьмана Павла Скоропадського у міжвоєнну добу // Український консерватизм і гетьманський рух: Історія, ідеологія, політика. — № 1. — К., 2000. — С. 337.

599

Мадер Ю. Говорят генералы шпионажа // Отто Скорцени и секретные операции Абвера. — Москва, 2000. — С. 355.

600

Осташко Т. П. Скоропадський — чільний репрезентант гетьманського руху. — С. 181.

601

Позиції, перспективи і завдання Гетьманського Руху. — Авгсбург, 1951. — С. 22.

602

Сидорчук Т. До характеристики світогляду гетьмана Павла Скоропадського у міжвоєнну добу // Український консерватизм і гетьманський рух: Історія, ідеологія, політика. — № 1. — К., 2000. — С. 335.

603

Осташко Т. П. Скоропадський — чільний репрезентант гетьманського руху. — С. 182.

604

Там само.