Розділ 2. СУПЕРЕЧКИ

Спірні концептуальні питання Української революції

Одна з основних проблем розуміння визначних подій у житті суспільства — шаблони сприйняття, що були закладені в минулому. Такі негативні стереотипи, часто неусвідомлено, тиснуть на нас і в питаннях інтерпретації Української революції 1917—1921 рр. Негативні стереотипи в галузевій термінології, випрацьовані в комуністичний час, за інерцією стали надбанням громадян незалежної України після 1991 р. Ми продовжуємо й сьогодні їх використовувати.

Традиційно події 1917—1921 рр. називають «громадянською війною»: і це щодня можна чути з вуст ведучих на радіо й телебаченні, читати в газетах і журналах, та навіть фахових виданнях. Прихід німців за умовами союзного Берестейського договору в березні 1918 р. називають «окупацією України». Діячів УНР і Скоропадського йменують «маріонетками» німецького режиму, тоді як М. Скрипника і Х. Раковського такими маріонетками і колаборантами не сприймають. Селянський повстанський рух в Україні оголошують «бандитизмом», а масове пограбування українського села більшовицькою «прод­розверсткою» таким бандитизмом не вважають.

Сьогодні Російська Федерація події на Донбасі теж називає «громадянською війною». Зараз вона використовує такі ж гібридні форми, як і в 1917 р. Відбулося проголошення маріонеткового харківського «Совєту робітничих, селянських і солдатських депутатів» законною владою в Україні на противагу Центральній Раді в Києві, що призвело до розв’язання війни російських більшовиків Петрограда проти незалежної України. Військова допомога російських комуністів своєму відділенню в Україні стала початком військової інтервенції.

Російські історики й політики не вважають інтервенцією російське вторгнення в Україну. Це лише німці в Києві в 1918 р. могли бути інтервентами або французи на Півдні України національно і соціально гнобили українське й російське населення. Звісно ж і про ніяку російську окупацію України не може йтися. Борони Боже, казати про агресію та окупаційний режим російських комуністів в Україні. І це зрозуміло з погляду російського національного інтересу. Бо якщо говорити про російсько-українську війну, то це означатиме, що існувала якась легітимна неросійська політична сила в Україні, і загал уже не буде сприймати війну Росії проти останньої як справедливу війну. Ось коли інтерпретувати цю війну як заспокоєння населення України, стероризоване окремими «отщепенцами», авантюристами та пройдисвітами, які створили неможливий режим жорсткого національного гноблення неукраїнського населення, що його не сприймали не лише неукраїнці, а й більшість українців, тоді можна буде представити війну 1917—1921 рр. у вигідному для агресора світлі.

Цікаво, що в такий спосіб чинить не лише Росія, а й інші українські сусіди, засліплені імперським світоглядом. Не прочитаємо в польських шкільних підручниках, що польська армія Галлера вела війну із Західно-Українською Народною Республікою, а лише з якимись не­зрозумілими українцями, котрі чомусь повстали проти ідеї утворення на теренах Східної Галичини вимріяної польськими шовіністами «Історичної Польщі».

Інерція оцінювання свого історичного минулого крізь призму сприйняття сусіда, який не визнає прагнення України до самостійності, стає для сучасної України серйозною проблемою. На жаль, непослідовно виписані з погляду термінології й сучасні українські підручники з історії. Навіть у наукових працях не розв’язано проблеми щодо того, де починається громадянська війна, а де війна міждержавна, і як вони між собою узгоджуються. Бо в історії часто-густо обидва процеси відбуваються паралельно, одна війна може плавно перейти в іншу. Скажімо, коли війська Нестора Махна воюють проти УНР і С. Петлюри — це громадянська війна, а коли з російськими більшовицькими військами — війна міждержавна. У країнах, де немає політично вихованого населення, такі проблеми — річ цілком логічна і невідворотна. Проте в наших інтересах сьогодні навчитися розрізняти протилежні термінологічні поняття, аби правильно виховувати наступні покоління українців.

Вибудовуючи ланцюжок історичних подій, ми повинні дбати про логічну послідовність змін. Якщо війна 1917—1921 рр. була громадянською, тоді перемога комуністичного режиму відбулася в Україні за рахунок українських більшовицьких сил, а це не так. Більшовизм був принесений на вістрях російських багнетів. Отже, недостовірною є теза про національно-визвольну боротьбу 30—50-х років ХХ ст. Бо якщо влада комуністів «своя», незаконним є ведення проти неї боротьби. Ми тоді погоджуємося з твердженням Москви про «буржуазних націоналістів — лютих ворогів українського народу». Лишається поза логікою історії і боротьба УПА проти обох окупаційних режимів.

Які термінологічні моменти Української революції тягнуть нас назад у комуністичне минуле? Які основні спірні питання Української революції потребують концептуального виправлення? За браком місця зупинимося лише на деяких моментах суперечливих тлумачень найвидатнішої події історії України першої половини ХХ ст.

Українська революція, визвольні змагання чи національно-державне будівництво?

Дехто з істориків консервативного спрямування воліє не вживати терміна «українська революція» через негативне сприйняття російської революції, а також через змістовну контамінацію самого терміна «революція» — акту, що свідчить про руїнницьку природу революційних дій, які апріорно не можуть бути позитивними, бо ламають традиційний уклад, руйнують культурні здобутки попередніх поколінь, уносять елементи анархії до нової суспільної структури. Тому пропонують говорити про період 1917—1921 рр. як про спробу національно-державного будівництва.

Але «революція» — це не завжди цілковите нищення старої державної структури. Нідерландська революція, що покінчила з пануванням Іспанії, мала і державотворчий складник. Історики-державники часто й Хмельниччину кваліфікували як Козацьку революцію, а не лише як національно-визвольну війну.

У Західній Україні від 20-х років ХХ ст. усталився термін «визвольні змагання», який активно вживали в літературі до більшовицького завоювання Галичини в 1939 р. Його використано і в працях діаспорних істориків до кінця 80-х років ХХ ст. З іншого боку проросійських українців бентежить слово «змагання», котрі в традиції офіційного совєтського «новояза» звужено трактували поняття змагання як лише спортивного визначення. Тому, на нашу думку, логічним є вживання цих трьох термінів як синонімів. Революція не заперечує визвольних змагань та національно-державного будівництва.

Датування Української революції

В історичній літературі сформувалося кілька різних підходів щодо датування Української революції. Звужене й широке. Частина істориків розглядає національну революцію в контексті загальносвітових проблем, пов’язує її початок із Першою світовою війною, що прискорила падіння імперій і спричинила соціально-національні революції майже в усіх країнах Центрально-Східної Європи. Кінець визвольних змагань пов’язують із закінченням роботи Паризької мирної конференції та з остаточними міждержавними договорами, які вирішили долю Західної України, віддавши її у володіння польської Речі Посполитої. За такої всеєвропейської логіки зміни карти світу Українську революцію датують 1914—1923 рр.86 Цю дату можна вважати слушною, бо вже з початком Першої світової політичні кола Західної України поставили на порядок денний питання здобуття української незалежності. За це висловилася Головна українська рада у Львові, за ці ідеали розпочав свою звитягу Легіон січових стрільців. Щодо безпосередніх подій Української революції на підросійській Україні, то початком уважають березневі події в Києві 1917 р., а закінченням — Ризький мирний договір 1921 р. між червоною Росією та Польщею, за яким відбувся новий поділ України між окупантами. Виокремлюють також дату 1917—1920 рр., яка збігається з російсько-комуністичним датуванням т. зв. громадянської війни та вписує українські події революції в контекст внутрішньої російської історії. На нашу думку, виправданими є дві дати: 1914—1923 та 1917—1921 рр.

Тривалість революції

Уважати 1921—1923 рр. закінченням Української революції не цілком резонно. Протибільшовицькі повстання по селах тривали до середини 20-х років ХХ ст. Існування УАПЦ, Української академії наук, кооперативного видавничого руху, селянського землеволодіння та інших громадських структур та інституцій, які продовжували традиції незалежної України, свідчило про збереження здобутків Української революції ще принаймні близько 10 років після революції. Ще одним зі здобутків була українізація 20-х років ХХ ст. і «розстріляне» культурне відродження передусім у царині літератури. Фактичним кінцем Української революції стали процес СВУ 1929 р., масова колективізація, репресії проти інтелігенції та нарешті голодомор 1932—1933 рр. Саме останню дату можна вважати остаточною комунізацією України більшовицькою Росією, що тривала від 1928—1929 до 1932—1933 рр.

Далі паралельно функціонували структури та організації, які відстоювали принципи незалежності: політична еміграція за кордоном ще від часів існування УНР, тривала підпільна національно-визвольна боротьба ОУН на західноукраїнських землях. Ця боротьба з різними видозмінами не припинялася до 1991 р. Тому варто говорити про спадковість і наступність різних етапів визвольного руху від 1917 р. до 1991 р.

Різні революції в одних хронологічних межах і на одній території

Говорячи про Українську революцію 1917—1921 рр., ми часто-густо асоціюємо нашу територію лише з боротьбою за незалежність. Насправді в цей період відбувалися одночасно:

1) а) російська демократична революція, яка мала свої революційні органи — Совєт народних солдатських і робітничих депутатів, губернських комісарів, підзвітних Тимчасовому уряду, збройні сили старої російської армії, що також орієнтувалися на «єдину і неподільну», а її метою була побудова ліберальної республіканської Росії з можливою федерацією земель, зокрема й для українців; б) російська тоталітарно-лівацька революція на чолі з більшовиками, яка мала свої збройні формування червоноармійців і партійні осередки — зародки майбутньої комуністичної держави; щодо національної політики вони займали спочатку централістичні позиції, потім погодилися на федералістичні поступки українцям; в) ретроградні консервативні елементи суспільства — поміщики й підприємці, які хотіли збереження царського панування над Україною, та політичні утворення численних російських шовіністичних і чорносотенних партійних угрупувань, одним з речників яких була газета «Киевлянин».

2) Іншонаціональні революції поляків, румунів, угорців, які поширювали на території України свої історичні національні революції з титульних земель. Прагнули введення українських етнічних теренів до Великої Польщі, Румунії, Угорщини. Унаслідок спільних дій і наступу збройних сил Угорщини, Румунії та Польщі території Галичини, Західної Волині, Закарпаття, Буковини та Бессарабії було від’єднано від України. Окрему позицію займала єврейська спільнота, яка в Галичині орієнтувалася на польську культурну більшість, а в Україні підтримувала російський більшовизм.

3) Українські революційні сили, які ставили на меті зробити Україну суб’єктом міжнародного права, побудувати незалежну державу. Українські сили, до складу яких увійшли ліві та лівоцентристські партії УСДРП (есдеків), УПСР (есерів) і УПСФ (есефів) і невеликий відсоток УПСС (соціалістів-самостійників), створили Центральну Раду та ставили за мету конституційне роз’єднання з Росією: спочатку на правах автономії / федерації, а згодом як самостійної держави. Українська революція мала також дві складові: переважаючу республіканську версію будівництва держави УНР і меншу консервативно-гетьманську, що намагалася утвердити Українську Державу. Третьою складовою були державницькі змагання на Західній Україні — будівництво ЗУНР як держави центристських сил, що спиралися на ідеологію Національно-демократичної партії. На відміну від Східної України, ідеалом західних українців було будівництво загальнонаціональної партії всіх українських і неукраїнських громадян не на основі соціалістичного вчення і класового постулату, а на підставах збереження приватної власності на виробництво й землю, тобто на таких засадах, на яких постали Польща, країни Прибалтики, Фінляндія, Чехословаччина. Четвертою маргінальною силою були слабко окреслені з національного боку сили анархістів та інших повстанських отаманів. Частина з них будувала Україну в окремо взятому регіоні (отаман Зелений, Чучупака, Струк та ін.) або анархістську наднаціональну квазідержаву (батько Н. Махно на Південному Сході України).

Під час революційних подій відбувалася постійна боротьба між усіма чотирма головними державними силами в Україні. Кожна намагалася на тій самій території відбудувати свою національну державу, через що розпочалися і протягом кількох років тривали перманентні війни, зокрема російсько-українські (білі й червоні) і польсько-українські. Країни Центрально-Східної Європи уникнули таких воєн, бо до 1927 р. були вже збудовані органічні мононаціональні культурно-громадські спільноти, які створили новий тип політичного поляка, чеха, фіна і та ін., до якого входили і згодні на політичну асиміляцію національні меншини.

Міждержавна, а не громадянська війна. Установлення окупаційного російського комуністичного режиму

Великою помилкою багатьох осіб, непосвячених у нюанси наукової полеміки, є намагання називати визвольні змагання українців «громадянською війною»87. Уживання терміна «громадянська війна» означає, що мовець, який так говорить, не визнає або заперечує існування УНР — Української Держави, сприймає ці формації як неіснуючі державні утворення. Насправді, війни тих років — це міждержавні війни, які треба кваліфікувати за сторонами військового конфлікту: російсько- (білогвардійсько-)українська, російсько-(більшовицько-)українська війни, польсько-українська війна в Галичині. Термін «громадянська війна» впроваджений російською комуністичною історіографією та пропагандою, яка намагалася не помічати існування УНР, а отже, легітимізувала окупаційну діяльність Червоної Армії в Україні.

Позаяк українсько-більшовицька війна закінчилася військовою поразкою УНР, ми повинні говорити про окупацію українських земель червоною Росією. Відповідно, маріонетковий уряд УРСР не представляв інтереси української нації і був фактично колаборантським урядом. А стан України після захоплення її остаточно в 1920—1921 рр. більшовицькою Росією доповнює становище колонії. Безперечно, заснування квазідержавного утворення — УРСР — є позитивним порівняно з дореволюційними часами, коли підросійська Україна була поділена на 9 губерній. За царату українську націю не визнавали, за більшовиків росіяни де-факто визнали українців, але лише як вірних васалів Москви. Було запропоновано два терміни: радянський українець і український буржуазний націоналіст, що відповідав дореволюційному — малорос і свідомий, або правдивий, українець.

Від початку новітній російський окупант заклав подвійне трактування поняття «українець», чим продовжував стару шовіністичну традицію розглядати українців як гілку «триєдиного русского народу». Цю «гілку» в період нової і новітньої історії не педалювали, але для часів князівської Русі-України придумали дефініцію — «Колиска трьох братніх народів», з яких російський за всієї «братності» визнавали старшим.

Радянський чи совітський (совєтський)?

Закордонна історіографія та суспільно-політична думка послуговувалася для визначення сутності державної системи в Україні після 1921 р. поняттями «совітський», «совєтський». У такий спосіб чітко було означено російський окупаційний режим, який запанував в Україні після військової поразки Директорії УНР. Так вони намагалися відокремити питомо українські національні інституції від колоніальних, принесених на червоних багнетах. І це було слушним, бо і в міжнародній практиці не перекладають питомо іншонаціональні державні структури та органи: не НКВС, а НКВД; не КДБ, а КГБ тощо. До цього переліку зараховували й термін «радянський», який завуальовано прикривав комуністичний тоталітаризм покривкою влади народу — Рада.

Незважаючи на здобуття незалежності в 1991 р., українські історики й досі використовують поняття «радянський» на означення системи влади, принесеної більшовиками. Проте ніякої «радянської» влади апріорі не існувало. Радянська форма державності відійшла в небуття після розгону Установчих Зборів у Росії. Уживаючи форму «радянський» стосовно України, ми вносимо плутанину, бо Центральна Рада якраз і була радянською формою державності, значно більшою, ніж «Совєти народних депутатів». До її складу входили всі соціалістичні партії і не лише українські, а й російські, єврейські, польські. Хіба не одержали всенародної легітимації на виборах, бо почався більшовицький наступ. Також правим силам було відмовлено в представництві.

Якщо брати до уваги диктатуру пролетаріату як тоталітарно-деспотичну форму влади однієї партії, то такий усталений вислів, як «радянський режим», втрачає будь-який внутрішній зміст. Бо радянський режим апріорі не може бути тоталітарним.

Чи варто оцінювати діячів, що підтримали більшовицьку Росію як колаборантів?

Досі в Україні колаборацію кваліфікують лише як співпрацю українців з німецьким окупаційним режимом 1941—1945 рр. До того ж до колаборантів несправедливо зараховують представників українського місцевого самоврядування. Насправді, колаборація розпочалася значно раніше, коли багато українців підтримали російську більшовицьку окупаційну армію у 18—20-х роках ХХ ст. Ця колаборація мала два суттєвих різновиди:

1) колаборація з надією збудувати в Україні ліву (комуністичну) незалежну державу. Власне, таку колаборацію з примусу обставин можна вважати вимушеною — меншим злом. До неї належали українські діячі боротьбистської та укапістської партій, а також деякі члени РКП(б), що були свідомими українцями: В. Еллан-Блакитний, М. Скрипник, О. Шумський, П. Любченко, Микола Хвильовий, А. Річицький та ін. За суттю вона була й не зовсім колаборацією, бо ці дія­чі вірили, що будують ліву незалежну Україну;

2) колаборація за свідомим вибором окупанта як свого ідейного союзника. Остання в Україні мала масовий характер і охопила перед­усім непартійну масу пересічного загалу, який мислив категоріями «єдиної неділимої».

Боротьба з російською національною ідеєю, «русским миром»

Українська революція 1917—1921 рр. не лише започаткувала українську державу новітнього часу, а й у ширшому сенсі стала каменем спотикання для поширення російської національної ідеї за межі території колишньої Російської імперії. Ідея українського світу, спроба утворення державного організму на українських етнічних територіях, які реально ледь чи вдвічі перевищують сучасну українську державу, змусили росіян відмовитися від бажання приєднати Боспор і Дарданелли зі Стамбулом до своєї імперії, до домінації на Балканах. Українське військо і повстанські загони зупинили наступ Червоних військ на Європу в 1919—1920 рр.

Українська ідея поклала початок відродженню Кубані, українського населення Вороніжчини і Стародубщини, українців Далекого Сходу, які намагалися утворити далекосхідну українську республіку і навіть Китай, де в Харбіні діяли потужні українські культурно-громадські установи. Кубанці воювали в Збройних силах УНР, постали вищі й середні українські заклади в Катеринодарі та інших станицях, із Вороніжчини походив один з найкращих поетів розстріляного відродження — Євген Плужник. Частиною України були Ростов-на-Дону і Таганрог, а також Берестейщина. Проте доба деукраїнізації і шаленого наступу російського шовінізму в 20—30-х роках ХХ ст. зробили свою справу, ліквідувавши український національний спротив у межах російської держави.

Автономія, федерація, самостійництво: протиставлення чи послідовність дії?

Досі живучими є рудименти української партійної полеміки 20-х років ХХ ст., коли кожна зі сторін ідейного конфлікту намагалася довести свою більшу відданість ідеї незалежної України88. Колишні гетьманці та консерватори доводили винятково своє право говорити про українську державність, відмовляючи в цьому республіканцям (уенерівцям) як нібито лише федералістам, що не сприймали самостійницької ідеї. Багато для цього зробив В’ячеслав Липинський, котрий своїм талановитим словом намагався шукати союзників у «ворожому таборі», але не бажаючи цього, поширив переконання, що всі прихильники республіки були лише федералістами, а тому й зазнала поразки визвольна боротьба українського народу. Лідери ж бо революції — М. Грушевський, С. Петлюра та В. Винниченко — були противниками власної держави.

Натомість республіканці (М. Славинський, П. Чижевський, П. Хри­с­тюк) підкреслювали національно неукраїнський характер гетьманської держави. Вони твердили, що вона була малоросійським конструктом, і, по суті, творили союзну з Росією спільну територію.

Те, що було зрозумілим у часи поразки національної революції, анахроністично сприймається сьогодні. Бо продовжує в часі оте, невідповідне історичній правді, штучне протистояння консерваторів і республіканців, коли другі перших звинувачували в бажанні збудувати панську Україну, а перші — у відсутності державницького інстинкту й нездатності керувати державою.

Насправді ж М. Грушевський був тією людиною, яка виховала більшість національних консерваторів (С. Томашівський, І. Кревецький, почасти й В. Липинський були його учнями)89. Сам федералізм для України був хворобою бездержавності, слабкості громадського життя. Ця слабкість штовхала провід українського руху до пошуку компромісу з переважаючим російським впливом в Україні. Автономія / федерація була компромісом з російською національною ідеєю, але зовсім не запереченням української державності. М. Грушевський та партія соціалістів-федералістів сприймали федералізм як перший етап для здобуття незалежності. М. Грушевський писав, що федерація є наступною фазою самостійності, маючи на увазі утворення європейського союзу в майбутньому. Розчарування поразкою не повинно сьогодні нам застеляти очі на той факт, що і праві, і ліві сили робили одну державну справу, розходилися в тактиці, а не в стратегічній меті.

Різні проекти української державності

Серед істориків уенерівського та гетьманського спрямування є тенденція протиставляти свій напрям іншому, як більш відповідний чи кращий. Часто-густо критикуючи супротивну сторону, останню ставлять ледь чи не в одну шерегу з ворогами української державності. Приміром, боротьбисти, ідучи на співпрацю з більшовиками, на думку гетьманців, зрадили ідею самостійної України, дорівняли себе до окупанта. Або український дідич, підтримавши гетьманську державу, працював на чужу російську монархічну державу, зрадив українську національну ідею.

Інтерпретуючи Українську революцію, потрібно зважати на те, що в Україні мали право на життя обидва проекти побудови національної держави: республіканський і консервативний. І якби якийсь із них переміг, Україна від цього однаково виграла б90. Так на цю справу дивилися справжні патріотично налаштовані діячі. Приміром, Дмитро Дорошенко був членом Генерального секретаріату УНР та в часи УД міністром закордонних справ у кабінеті Федора Лизогуба, В’ячеслав Липинський після падіння П. Скоропадського ще півроку був послом Директорії УНР у Відні, Олександр Лотоцький був і членом Центральної Ради, і міністром сповідань Українсь­кої Держави. Іван Огієнко був ректором Кам’янецького університету за П. Скоропадського та міністром сповідань в урядах Директорії УНР. Із П. Скоропадським у перші місяці хотіли знайти спільну мову С. Петлюра і навіть В. Винниченко. Низка вищого офіцерства служила і в УНР, і у військах УД. Євген Чикаленко дуже засмучувався фактом падіння держави П. Скоропадського через повстання проти нього Директорії УНР. Він вважав, що краще мати напівукраїнську державу з проросійським державним апаратом, ніж одержати російську державність у формі совітської України. Вони з часом можуть українізуватися.

Чи Українська Держава боронила національну самостійність?

Самостійництво П. Скоропадського в період його співпраці з УСХД від 1920 р. низка істориків неправомірно й автоматично переносить на квітень — листопад 1918 р., коли гетьман виразно перебував під впливом російської великодержавної ідеології і був політичним росіянином. Про ментальні російські культурні й державні пріоритети П. Скоропадського свідчать його «Спогади», які В. Липинський відмовився повністю друкувати в «Хліборобській Україні» через їх проросійський характер.

Безперечно, держава П. Скоропадського мала поважні досягнення в царині будівництва національної культури (українські університети в Києві, Кам’янці, Полтаві, гімназії, Українська академія наук, театр, музей тощо), що вона здійснювала у співпраці з націо­нал-демократами, та досягнення на міжнародній арені (визнання України як незалежної держави низкою країн Європи). Але від початку своєї державності вона, передусім через діяльність більшості державних службовців, переймалася здебільшого перетворенням України на базу відродження Великої Росії із царем на чолі. Сам П. Скоропадський визнавав, що його мрією була федеративна Росія з Україною як частиною російського простору. До самостійництва його штовхала кайзерівська Німеччина, що хотіла мати в Україні свого союзника, який остаточно розірвав усілякі стосунки політичного характеру з Росією.

Саме амбівалентністю Скоропадського та його оточення, москвофільством його суспільної бази ми зобов’язані сумнозвісній федеративній грамоті П. Скоропадського й повстанню проти нього Директорії.

П. Скоропадський орієнтувався не на Хліборобсько-демократичну партію В. Липинського, Д. Донцова і М. Міхновського та братів Шеметів, що вважалося цілком логічним, коли б гетьман справді бажав принципового незалежницького курсу країни, а на проросійський Протофіс і Союз земельних власників, які були силами російського капіталу та поміщицтва, і складалися переважно з колишніх діячів великодержавних, монархічних і чорносотенних партій. Для Скоропадського і Липинський з Донцовим, і навіть Д. Дорошенко були занадто крайніми українськими шовіністами, «щирими». Натомість зразком українця для гетьмана були такі представники українських сил, як В. Науменко, М. Василенко, котрі стояли на мало­російських позиціях. Гетьман намагався балансувати, зберігаючи третю нейтральну лінію між УХДП і Протофісом, але через перевагу російських сил став виразником їхнього політичного інтересу. Українським політиком П. Скоропадський став уже в еміграції і передусім завдяки ідеологічному впливу В. Липинського.

Хто кращий державник: М. Грушевський чи П. Скоропадський?

Часто історики-державники П. Скоропадського представляють кращим державником за націонал-демократа М. Грушевського. На їхню думку, гетьман був досвідченим землевласником і ліпше розумів, як будувати державу, ніж інтелігент Михайло Грушевський. Ці умовиснов­ки наводять з апріорі висловлених у «Листах до братів-хліборобів» В. Липинським ідеальних думок про те, чим консерватизм є кращим за анархізоване республіканство. Однак завжди треба розуміти не тео­ретичні побудови, а практику Української Держави П. Скоропадського. Насправді, у 1918 р. П. Скоропадський не був українським державником, він намагався зберегти в Україні лад старої російської держави, спираючись на російськокультурні кола поміщицтва і підприємців, які ворожо ставилися до свідомого українства. П. Скоропадський не визнавав постулатів традиційної української політичної лінії від середини ХІХ ст.: понять «українська етнічна територія», «галицький П’ємонт», спільна українська культура для підросійської України не знав і не розумів. Не знав він і літературної української мови, вважаючи її тодішню версію «галичанським витвором». Попри мирний перепочинок не зміг провести аграрну реформу, щоб спертися на заможних селян. Не знайшов гетьман і компромісу із соціалістами нерадикального табору. Орієнтувався на Білу Росію, фактично був союзником А. Денікіна, який щодо питання національної політики був класичним ретроградом і україножером. Був противником галичан, не намагаючись використати їхній великий державотворчий потенціал, сліпо вірив у значення російської культури для України.

Натомість М. Грушевський, борючись від кінця ХІХ ст. за автономію України у складах обох імперій — Російської і Австрійської, — фактично готував Україну до сприйняття незалежницьких постулатів. Він продовжував справу кирило-мефодіївців, які за свого федеративного бачення перспектив України не відкидали ідеї її окремішності (Т. Шевченко і П. Куліш). Проголошуючи курс на будівництво осібної української культури, М. Грушевський будував теоретичні та культурні засади до творення суспільно-культурного кордону між Росією та Україною. Його «Історія України-Руси» стала науковим підґрунтям для проголошення українськими партіями курсу на політичну окремішність України. Використавши політику «Нової ери» і курс «Галичина — український П’ємонт», М. Грушевський на галицькому ґрунті створив фактичну Українську академію наук — НТШ, устійнив літературну мову Товариства, яка стала прообразом усеукраїнського правопису. Він підготував кадри нової інтелігенції, котра питання національної окремішності ставила на чолі своєї громадської діяльності. Нарешті, М. Грушевський у книжці «На порозі Нової України» (березень 1918 р.) ствердив конечність української незалежності, необхідність будівни­цтва самостійної України та кінець московської орієнтації. М. Грушевський — один із батьків ІV Універсалу Центральної Ради, ініціатор підписання угоди з Німеччиною в березні 1918 р. Безперечно, М. Грушевський при всіх своїх закликах до федералізму й до революції і після («Завдання партії соціалістів-революціонерів», 1921 р.) був реально справжнім самостійником, на відміну від федераліста Павла Скоропадського у квітні-листопаді 1918 р.91

Значення Берестейської угоди 1918 р. та чи були німці окупантами?

Берестейський мир — великий тріумф української дипломатії, яка вивела Україну на міжнародну арену й попри те, що протиставила УНР Антанті, дала змогу Україні перетворитися із суб’єкта на об’єкт історичного процесу. Берестейський мир дав можливість перемогти більшовицьку анархію, що запанувала в Києві, і уможливив повернення до влади в Києві Центральної Ради. Згідно з Берестейською угодою Україна одержала найбільшу територію своєї держави, яку вона не має навіть сьогодні. До складу України входила вся українсько-етнічна Берестейщина, Гомельщина, Мозирщина (тепер Білорусь), з нинішніх російських територій Україна одержала шмат Донщини — міста Ростов-на-Дону і Таганрог. За таємною частиною угоди Німеччина та Австро-Угорщина визнавала західний кордон України по етнічних територіях по Сяну і Західному Бугу (Перемишль мав бути українським), а також погоджувалася на поділ Галичини на два коронних краї: український і польський. Берестя розв’язало психологічну проб­лему українських політиків дивитися на міжнародну політику, зважаючи на російський державний інтерес. Вона покінчила з т. зв. «песім обов’язком супроти Москви» (М. Грушевський).

Інша проблема, пов’язана з цим, — чи вважати німецькі війська за старою традицією комуністичної пропаганди окупаційними силами. Коли більшовицькі війська, що воювали з УНР, такими, безсумнівно, треба вважати, то німецьке військо прийшло в Україну як союзна УНР військова формація. Ми можемо казати про надуживання німецьких команд проти селянства, про акти репресивних заходів проти деяких сіл, але юридичних підстав говорити про окупаційну армію Німеччини не має підстав. Коли порівняти діяльність червоних загонів більшовицької армії в Україні стосовно реквізиції зерна з німецькими командами, які це зерно брали в певних домовлених з УНР межах, то відмінність буде не на користь російських більшовиків. Це порівняння якраз і свідчить про окупаційну сутність комуністичного режиму в Україні в період національної революції.

Більшовизм як російське явище; відмінність між українськими лівими і російським комунізмом

Свого часу Микола Бердяєв писав про більшовизм як питоме російське враження92, незалежно від нього цю думку висловив і Євген Маланюк93. Для нас важливим є такий момент: чи маємо підстави говорити про український більшовизм періоду Української революції. Безперечно, невеликий відсоток більшовиків українського походження в РКП(б) був, але більшість комуністів мала все ж російське та єврейське походження та керувалася російською національною ментальною звичкою крайнього радикального вирішення соціального питання. Більшовизм в Україну був експортований із Півночі, не мав національних коренів. Більшовицька партія в Україні формувалася з російського, або зденаціоналізованого, елемента — мешканців пролетарських міст. У містах України, де не була розвинена велика промисловість, більшовицький елемент не перевищував 10—15 % серед інших революційних партій. Незначною була й підтримка українського населення цієї політичної сили. Отже, без збройного силового нав’язування комуністичних цінностей із Росії місцеві більшовики ніколи б не прийшли до влади в Україні.

Та й ліві партії в Україні не мали відверто більшовицького зафарбування. Ні укапісти, ні боротьбисти, що створили український національний комунізм, по суті, не мали більшовицької безкомпромісності та крайнього радикалізму. Готові були толерувати приватну власність, не були противниками багатоукладності, мали більш демократичні погляди й більш схильні були до парламентаризму. Більшість членів цих партій стали комуністами лише під тиском обставин, щоб не відставати від російського більшовизму, мати можливість поділити з російським лівацтвом владу в Україні. Тому з кінцем українізації саме ті комуністи, які колись належали до цих партії, попри їх нібито союзну функцію протягом десятиліття першими підпали під репресії, їх заарештовували, вони потрапляли під показові судові процеси, були в розстрільних списках, кінчали життя самогубством. Російська комуністична влада не вірила в добрі наміри українців-комуністів, підозрювала їх у націоналізмі.

Надкласовість українського соціалізму

Український соціалізм від дореволюційних часів намагався визначити своє місце між класовим і національним пріоритетом. У період української революції національний пріоритет остаточно переміг. Завдання будівництва національної держави стало нагальною справою, а здобуття соціальних вигод для робітничого класу — другим завданням, що залежало від розв’язання національної проблеми. Попри декларування національного соціалізму серед українського пролетаріату есдеки мали популярність серед українізованої маси лівої інтелігенції та селянства, яке в містах поповнило лави інтелігенції або робітництва.

І самі есдеки-українці мали не так робітницьке, як сільсько-інтелігентське походження. С. Петлюра був із козаків і духівництва, О. Скоропис-Йолтуховський і М. Меленевський були представниками право­бережного шляхетства, зі священиків був Валентин Садовський, з дідичів походив Левко Юркевич, селянами-козаками з Полтавщини були Андрій Жук і Володимир Дорошенко. За своїми соціальними настановами українські есдеки радше були відповідниками російського меншовизму. Ортодоксальні позиції хіба займали Л. Юркевич і Микола Порш.

У добу Директорії УНР есдеки блокувалися з правоцентристськими силами — соціалістами-федералістами, що в соціальних питаннях не були реально соціалістами, а радше за сучасною термінологією — народною партією, виразником інтересів інтелігенції та дрібної буржуазії. Якби ж ішлося про соціального союзника, то логічно було сподіватися блокування есдеків з есерами, чого не сталося.

Ще в 1909—1912 рр. усередині УСДРП розгорнулася внутрішня дискусія про необхідність надкласового підходу в діяльності, про перетворення партії з виразника інтересів пролетаріату на виразника волі взагалі всього спектру сил від лівих до центристів, про пере­творення партії на локомотив українського визвольного руху94. На такій платформі стояли майбутні члени СВУ А. Жук, В. Дорошенко, О. Назаріїв, В. Степанківський та ін. Фактично в період української революції УСДРП і стала таким локомотивом, центром сил тяжіння всіх партійних груп від лівих до націонал-демократів, які прагнули державної незалежності.

На жаль, український соціалізм, на відміну від німецького, французького чи австрійського або навіть російського, не виробив своєї національної теорії. В українців не знайшлося свого К. Каутського чи Ж. Прудона, а ідеологічні постулати запозичувалися живосилом із теорії і практики російської соціал-демократії (меншовиків і більшовиків). Українські соціалісти поділяли хибну теорію єдиного російсько-українського революційного фронту, що позначився на підпорядкованості української революції реаліям революції російської.

Відмінності в революційних стратегіях і практиках на Україні Східній і Західній

Лонгин Цегельський — міністр закордонних справ Західноукраїнської Народної Республіки, у своїх спогадах95 описує відмінності в ментальностях західного і східного українців. Коли урядовці ЗУНР прибували в провінцію на Галичині, то їх зустрічав уже сформований місцевий уряд. На периферії не чекали команд згори, українське суспільство мало вже висунених на урядництво і місцевих комісарів, і суддів, і працівників народної освіти та ін. Західні українці в культурному сенсі вже доросли до власної держави, маючи виховану інтелігенцію, «Просвіти», національну греко-католицьку церкву, свої кооперативи і банки. В Україні ж поїзд із делегацією ЗУНР до Києва перепинив на Волині озброєний загін отамана Божка, який порядкував своїм регіоном як місцевий ватажок, не підконтрольний центру. Люди на сході України розбудовували не сучасні форми влади, а відтворювали двохсотрічні часи старої козаччини.

Українці-галичани під впливом австрійських традицій і беручи приклад з поляків, будували модерне національне суспільство з духом парламентаризму і толеранцією до особистості. На Наддніпрянщині село від’єдналося від російського міста й покозачилося, творило за звичаєвим правом свої громади, що мали автономне плавання, а не переймалися загальнодержавними проблемами.

Галицьке суспільство було не лише європейським, а й буржуазним. Головна партія націонал-демократії не мала соціалістичного забарвлення, хотіла в Україні будувати відкритий світ для заможної людини. Старалася підтягнути до стандартів австрійського і польського суспільства українську людність. Велика Україна перебувала в полоні соціалістичної доктрини. Усі партії боялися бути несоціалістичними, навіть якщо вони за своєю суттю такими не були. Префікс «соціалістична» мала й центристська партія УПСФ (соціалістів-федералістів) і партія УПСС (соціалістів-самостійників). Лише соціалізм (а комунізм тоді кваліфікували частиною соціалізму) мав право для Центральної Ради на існування в майбутній українській державі. У сфері власності українські партії намагалися наслідувати російський більшовизм, копіювали його кроки, хоч і були ці соціалісти за своєю суттю євросоціалістами на кшталт ППСівців Й. Пілсудського чи німецької соціал-демократії К. Каутського.

Чи щастя тільки в соборності?

Соборність — один з пріоритетних принципів української політики ХІХ—ХХ ст. Вона дала змогу проголосити політику «Галицького П’ємонту», перетворити Західну Україну на своєрідну суспільну лабораторію, загальноукраїнський громадсько-культурний інкубатор. Завдяки ідеї соборності Галичина стала центром спільної інтелектуальної думки для підросійських і підавстрійських українців. У добу визвольних змагань 1917—1921 рр. соборність закладали як головну засаду державного будівництва в ідею злуки УНР і ЗУНР.

Але в період державотворчого занепаду вона, на думку деяких політиків, зашкодила повстанню на будь-якому з українських етнічних теренів територіально урізаної української держави. Теоретично держава західних українців могла утвердитися (хоч і без Львова) на теренах Станіславівського і Тернопільського регіонів. Західні держави і принцип самовизначення В. Вільсона утвердив за народами колишньої Австро-Угорської монархії право на свою національну державність, зокрема формально й за українцями. За націями Російської імперії такого визнання, принаймні щодо всіх без винятку народів, не було. Такі пропозиції від представників Антанти при штабі УГА надходили (згадати б часи т. зв. лінії Бертельмі), але керівництво ЗУНР чітко дотримувалося засад соборності.

Андрій Жук з погляду наддніпрянських політичних емігрантів у Галичині після збройного протистояння писав С. Петлюрі, що варто було зробити не Східну, а Західну Україну базою української державності96. Не на Наддніпрянщині, а на більш готовій до цієї ідеї Галичині скупчити спільні українські збройні сили і матеріальні ресурси. Проте сталося навпаки: УГА намагалася захистити східноукраїнську державність, віддавши під польську окупацію Східну Галичину. Велика Україна лише на окремих західних і центральних землях сприймала ідею незалежної держави. Сьогодні про це ми можемо говорити лише як про політологічну футурологію.

Замість висновків

Українська революція зазнала поразки, бо суспільство не було готове до втілення в життя ідеї незалежності. Воно не пройшло перед революцією тривалого етапу культурного відвоювання території від духовного впливу передусім російської культурно-національної ідеї. Нація, яка не має своєї середньої і вищої національної школи, приречена на поразку. Усі інші країни Центрально-Східної Європи таку школу мали. Деякі ніколи школи не втрачали, інші почали заново створювати її ще в середині ХІХ ст. Кілька поколінь молодої генерації були виховані у своїй школі, тобто ідоктриновані національною ідеєю.

Революція не перемагає в країнах, де провідною соціальною верствою є селянство. Лише коли завойовано місто, і останнє стає флагманом у боротьбі за національне визволення, можна говорити про остаточну перемогу національних змагань за державність. В Україні не було жодного ментально українського міста. А відсоток українців коливався на рівні 15 % від загального числа мешканців, навіть у столичних центрах, таких, як Київ і Львів. В Україні війна за незалежність набрала форм війни національного, але стихійно усвідомленого, села проти російсько центричного міста. На Західній Україні польським культурно був Львів, і свій національний стан «посядання» польсько культурне міське населення там вибороло.

Не може перемогти нація в боротьбі за свою державу, коли її інтелігенція не становить 10 % від загальної кількості осіб українського походження. В українців цей показник міг коливатися в межах кількох відсотків. Характерно, що керівником усіх повстанських рухів, творцем повстанських республік, таких, як Холодний Яр, було сільське вчительство.

Неможливо перемогти в революції, коли тебе не підтримує західна спільнота, коли про тебе не знають головні розвинені держави світу. Українське питання було терра інкогніта для дипломатів і суспільств Англії, Франції, Німеччини, США. Суспільна думка цих країн орієнтувалася на опінію Росії, а остання була різко антиукраїнською. Про Україну західні держави дізналися лише під час війни за незалежність. Але це було запізно. Польщу й Чехію апріорі вважали такими, що заслуговують на незалежність, задовго до початку Першої світової. І все завдяки тривалій праці політичної еміграції.

І все ж не можна говорити, що українська революція 1917—1921 рр. програла. Вона заклала основи для нових державних перспектив у майбутньому. Вона стала біфуркаційною точкою руху до незалежності, що привів до відновлення української державності в 1991 р.

86

У 1923 р. закінчує свою книжку про українську революцію Д. Дорошенко. 1914—1922 рр. датує збірник документів з революційних подій в австрійських архівах еміграційний український історик Теофіл Горникевич (Hornykiewicz T. Ereignisse in der Ukraine 1914—1922: Deren Bedeutung und Historische Hintergru..nde. — Philadelphia, — Dd. 1—4. — 1966—1969.

87

Див., наприклад, дуже добре впорядковану книжку поезій із серії «Розстріляне відродження» ви­давництва «Смолоскип». Олег Коцарев у біографемах до кожного автора часто говорить про участь поета в «громадянській війні». Ну, яка ж вона «громадянська»? (Українська авангардна поезія (1910—1930-ті роки): Антологія / Упоряд. О. Коцарев, Ю. Стахівська; передм. О. Ільницького. — К.: Смолоскип, 2014. — С. 103, 377, 411, 607).

88

Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ — початок ХХ ст.) / Розділ 4. Ідеї автономізму-федералізму, окремішності в українській суспільній думці другої половини ХІХ — початку ХХ століття. — К.: Український письменник, 2014. — С. 248—285.

89

Гирич І. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація. Альманах. — К.: Смолоскип, 2000. — Ч. 4. — С. 5 — 30; Його ж. Про федералізм М. Грушевського // Старожитності. — 1993. — № 9—10. — С. 15; Його ж. До проблеми народництва та державництва у зв’язку з постаттю Михайла Грушевського // Держави, суспільства, культури. Схід і Захід. Збірник на пошану Ярослава Пеленського. — Нью-Йорк, 2004. — С. 387—398.

90

Гирич І. Республіка чи гетьманат? [про державу П. Скоропадського] // Сучасність. — 2008. — № 8. — С. 35—41.

91

Гирич І. Михайло Грушевський: публіцистика української революції (1917—1919) // Грушевсь­кий М. Повороту не буде!: Соціально-політичні праці 1917—1918 рр. / М. С. Грушевський; упоряд., передм. І. Гирича; текстологія С. Панькової. — Харків: Видавець Савчук О. О., 2015. — С. 9—42

92

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — Париж, 1955.

93

Маланюк Є. До проблеми большевизму // Маланюк Є. Книга спостережень. — Т. 2. — С. 134—206.

94

Гирич І., Кавунник В. «Опортунізм» чи «соціалізм»: до проблеми про внутрішньополітичну дискусію в УСДРП 1909—1912 років. Листи В. Садовського до А. Жука // Український археографічний щорічник. — К., 2013. — Вип.18. — С. 576—639.

95

Цегельський Л. Від легенди до правди. — Нью-Йорк — Філадельфія, 1960.

96

Андрій Жук: матеріали до біографії (автобіографія, спогади, листування) /підготовка текстів І. Гирича // Молода нація. — 2002. — № 3(24). — С. 177—240.