Розділ 3. ГЕТЬМАН

Гетьман Павло Скоропадський 1918 року: особистісний і родинний виміри

Павло Скоропадський (1873—1945), який унаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. очолив нову форму державності в період Української революції, був неординарною постаттю серед тодішньої політичної еліти України. Більшість цієї суспільної групи, що претендувала на провідну роль у постімперську добу, становили люди т. зв. творчих професій (письменники, журналісти, адвокати, лікарі, університетська професура). За становою ознакою вони були переважно інтелігентами в другому-­третьому поколіннях або ж вихідцями з нижчих верств суспільства. Це професор-історик М. Грушевський, письменник В. Винниченко, публіцист А. Ніковський, журналіст С. Петлюра та ін. Усі вони брали участь у національному рухові, ще за царських часів вели активну політичну діяльність.

Павло Скоропадський натомість був людиною суто військовою, до революції ніяк не заангажованою в політику, практично не знаною в українських національних колах. Проте впродовж Першої світової війни 1914—1918 рр. він набув харизми військового вождя й організатора, особисто хороброї людини, ім’я якої неодноразово згадували в пресі. На його користь працювало і походження зі старовинного гетьмансько-старшинського роду, міцно закарбованого в історичній пам’яті українського народу.

Зазвичай серед його іменитих предків згадують гетьмана Івана Ілліча, керманича Війська Запорозького впродовж 1708—1722 рр. Проте Іван мав лише доньок від обох шлюбів (Ірина від першого та Уляна від другого). Павло походив із родинної гілки середнього з трьох братів Скоропадських — Василя (помер 1729 р.). Йому, який у військово-адміністративній кар’єрі не піднявся вище посади полкового обозного Чернігівського, натомість пощастило стати засновником усього великого роду Скоропадських, що проіснував до ХХ ст. Серед прямих предків Павла були такі видатні діячі останнього періоду української автономії, як Михайло Васильович (1697—1758), генеральний підскарбій (міністр фінансів) Війська Запорозького, видатний промовець та один з найвизначніших поборників «Вольностей Малороссійских» у період «міністерського правління» Гетьманщиною. Його син Іван (1727—1783) був останнім генеральним осавулом Війська Запорозького, учасником «кола молодих друзів» гетьмана Кирила Розумовського, а після відставки останнього в 1764 р. — його супротивником. Іван Михайлович був дуже популярним серед українських старшин-автономістів. Шляхта Глухівщини, Прилуччини та Чернігівщини, чернігівські міщани обрали його депутатом до відомої Катеринінської Законодавчої комісії 1767—1768 рр. В Україні сподівалися, що Іван Скоропадський повернеться із Санкт-Петербурга новим гетьманом. Але для російської імператриці Єкатєріни ІІ він був «козаком при всіх своїх науках», як схарактеризував його в листі до імператриці правитель України граф П. Рум’янцев. Інші сини Михайла Петро та Яків, котрі також здобули блискучу освіту в Києво-Могилянській академії та Бреславському університеті, зараховані відомим дослідником «Старої України» О. Оглоблиним до активних учасників новгород-сіверського гуртка українських автономістів кінця XVIII ст.97 У ХІХ ст. предки Павла Скоропадського теж посідали поважне місце в громадсько-політичному житті України, були губернськими (Іван Михайлович, дід гетьмана — 1805—1887) та повітовими дворянськими маршалками на Конотопщині та Стародубщині. Найбільше в цей період на громадсько-просвітній ниві вславилася тітка майбутнього гетьмана Єлизавета Іванівна (1832—1890), за чоловіком Милорадович, коштом якої було засновано Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Така спадщина примушувала Павла Скоропадського, який за прикладом батька обрав військову кар’єру, з повагою ставитися до українського минулого, ролі роду Скоропадських в історії. Уже з 1893 р. у листуванні майбутнього гетьмана зафіксовано його непідробний інтерес до історико-генеалогічних досліджень. Зародилася така зацікавленість ще раніше — у спогадах про дитинство Павло Скоропадський писав про атмосферу закоханості в славну минувшину України, що панувала в маєтку діда, — Тростянці. Справжнім провідником в історію для молодого кавалергарда був нащадок іншого гетьманського роду П. Я. Дорошенко — глухівський дідич, лікар за фахом, глибокий знавець історії Гетьманщини, власник фамільного архіву та значної колекції історичних джерел. Листування, регулярні особисті зустрічі з ним утаємничили столичного офіцера в глибини національної та родової історичної пам’яті. Логічним наслідком співпраці обох нащадків славетних родів став проект збирання і публікації історичних документів роду Скоропадських, до якого на різних етапах також долучилися знавці українського минулого П. Горленко, М. Василенко, а впродовж 1909—1917 рр. — В. Модзалевський.

Навчання в елітному Пажеському корпусі, служба в Кавалергардському полку та Кінній Гвардії, участь у двох війнах (російсько-японській 1904—1907 рр. та Першій світовій 1914—1918 рр.), численні нагороди, досить успішна придворна кар’єра, одруження з однією з найбагатших наречених, фрейліною імператриці — донькою генерал-ад’ютанта Ніколая ІІ П. П. Дурново, власні значні статки — усе це позірно свідчило про успішність Павла Скоропадського, його повну інтеграцію до імперського істеблішменту. За лаштунками залишалося інше, непомітне зовнішньому спостерігачеві. Це — відчуття задушливості атмосфери вищого світу, невдоволення військовою службою, неодноразові наміри залишити гвардію, приниження власної і родової гідності з боку тестя, який не вважав нащадка старовинного українського роду рівнею своїй доньці, надзвичайні зусилля з урятування маєтків, доведених господарськими експериментами батька до розорення. Зовнішніми ознаками цього були замкненість, сухість і стриманість молодого кавалергарда, що не додавали йому любові однополчан. Сам же він, як свідчив близький до гетьмана в 1918—1922 рр. М. Могилянський, абсолютно щиро ненавидів старий режим98.

97

Оглоблин О. Люди старої України та інші праці. — Острог, Нью-Йорк, 2000. — С. 101, 198, 336.

98

Могилянский Н. Трагедия Украины (из пережитого в Киеве в 1918 г.) // 1918 год на Украине / Сост. С. В. Волкова. — М.: Центрполиграф, 2001. — С. 58.

Михайло Васильович Скоропадський. Портрет XVIII ст.

Розраду Скоропадський шукав у господарських і родинних турботах, у тих історико-генеалогічних пошуках, що поступово посідали все більше місця в його житті. Недарма в розпал революційних подій Олександра Скоропадська писала чоловікові, окреслюючи своє уявлення про щасливе життя: «Після війни хотілося б мені особисто зайнятися дітьми, каліками і хворими, і бачити тебе у піджаку, як ти розбираєш родинний архів разом з милим бідним Дорохом [П. Дорошенком — Г. П.] десь у Чернігові, Полошках або за кордоном…»99.

Але бурхливі події, що розвивалися на теренах колишньої Російської імперії з лютого 1917 р., не залишали надій на тихе родинне щастя.

Дружина і діти (тоді — доньки Марія та Єлизавета, сини Петро, Данило і Павло) перебували в Петрограді, а генерал — на фронті на території України. Упродовж 1917 р. він бачився з Олександрою Петрівною лише двічі під час її відвідувань України: у травні в Києві та в жовтні в Меджибожі, де розміщувався штаб 1-го Українського корпусу. Генерал дуже турбувався про близьких, уже на початку Лютневої революції благав дружину з дітьми негайно залишити Петроград, шукати притулку за кордоном — у Фінляндії чи навіть Японії. На жаль, він рішучо відраджував їхати до України. Тому родина возз’єдналася в Києві вже після гетьманського перевороту аж наприкінці червня 1918 р. До того Олександрі Скоропадській з дітьми довелося витримати надзвичайні випробування: вести напівлегальне життя, потерпаючи від обшуків матросів і червоногвардійців, переховуватись у знайомих. На якийсь час родина виїхала до м. Орла, де перебула всі жахи Жовтневого більшовицького перевороту, а потім знову змушена була повернутися до Петрограда, сподіваючись «загубитися» у великому місті.

Тим часом генерал пройшов дуже складний шлях від аполітичного російського військовика до одного з фактичних провідників українського військового руху, здобув значну популярність у національних колах. Розпочалося все фактично одразу після зречення останнього російського царя. У листах до дружини, написаних у березні — квітні 1917 р., Скоропадський висловив перші думки про можливість пов’язати свою подальшу долю з українською справою: «…збираюся, може бути, стати українцем, але, сказати по совісті, не дуже переконаним, у всякому випадку, якщо німець чи якийсь хуліган не перерве дочасно моє дорогоцінне життя, я зовсім не збираюся заритися і оплакувати минуле, а взяти в тій або іншій формі живу участь у суспільному житті…»100. Значно детальніше це було окреслено в листі до старого комбатанта генерал-квартирмейстера штабу Південно-Західного фронту М. Раттеля, написаному на початку червня 1917 р. з приводу майбутньої українізації 34-го армійського корпусу. Там ішлося, крім потреби розв’язання нагальних військово-організаційних проблем, пов’язаних з офіційним проведенням українізації корпусу, також про важливу політичну роль, яку перше національне військове з’єднання може відіграти в Україні в майбутньому, власну готовність і придатність для керівництва цим.

Проведення ефективної українізації 34-го армійського корпусу, який наприкінці 1917 р. став справжнім 1-м Українським козацьким корпусом, обрання отаманом «Вільного козацтва», що дало змогу посилити корпус добровольцями Правобережжя, вдале роззброєння збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу, що сунув із фронту на Київ, призвело до зростання популярності Скоропадського в національних колах. Цьому не завадило навіть фатальне несприйняття його постаті як великого «пана» та потенційного Бонапарта провідними діячами Української Центральної Ради. У такий спосіб лідери соціалістів лише демонстрували власну історичну необізнаність: адже могильником Директорії в період Французької революції кінця XVIII ст. став не аристократ-маркіз — генерал Лафаєт, а колишній якобінець — поручник Наполеон.

На той час Скоропадський сподівався на здобуття владних повноважень у боротьбі з російськими більшовиками, яких він вважав головними ворогами, у рамках звичного для себе статусу військового керівника. Провал усіх спроб зібрати навколо себе антибільшовицькі сили наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. призвели його до думки про потребу розбудови власного політичного проекту, помірковано-ліберального на противагу соціалістичному, що його впроваджувала Центральна Рада. Так народилася «Українська народна громада», що зібрала колишніх старшин 1-го корпусу та «Вільного козацтва», інших військовиків, правників, підприємців, землевласників, поміркованих політиків несоціалістичної орієнтації. Результатом діяльності сил, що згуртувалися навколо колишнього корпусного отамана в умовах системної кризи соціалістичної Центральної Ради, насамперед її аграрної політики, втручання союзного німецько-австрійського війська у внутрішні українські справи, став державний переворот 29 квітня 1918 р., який зробив Павла Скоропадського гетьманом усієї України та військ козацьких.

Ставлення до нового очільника держави повністю визначалося думкою його сучасників. Перший голова Генерального секретаріату В. Винниченко після неодноразових відвідувань гетьманської резиденції (колишнього власного кабінету), про що, до речі, майже немає записів у його щоденнику, не шкодуючи жовчі, називав Скоропадського «нещасним, тупим і слинявим кретином», «обмеженим, неосвіченим, мабуть, хворим руським офіцером»101. Інший провідний діяч українського руху С. Петлюра, за свідченнями болгарського посла в Україні І. Шишманова, у червні 1918 р. говорив йому таке: «Гетьман — людина не розумна, але хитра і злопам’ятна. Він був моїм підлеглим. Дуже добре його знаю»102.

99

Лист О. П. Скоропадської до чоловіка від 09.03.1917. Див.: Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. — К., 2003. — С. 253.

100

Лист П. П. Скоропадського дружині від 12.03.1917. Див.: Там само. — С. 256.

101

Винниченко В. Щоденник. 1911—1920. — Т. 1. — Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. — С. 306.

102

Український період життя Івана Шишманова (зі «Щоденника») / Публ. М. Г. Станчева. — Дриновський збірник. — Т. 1. — Харків, Софія, 2007. — С. 224.

Марія Андріївна Скоропадська з синами Михайлом та Павлом. Портрет М. М. Ге. 1879 р.

Не вирізнялася великою доброзичливістю і думка російської сторони. Колишній однополчанин гетьмана генерал П. Врангель стверджував: «…у ролі начальника він проявив ті ж основні риси свого характеру: велику сумлінність, працездатність і наполегливість у досягненні наміченої мети. Порив, розмах і швидкість рішень були йому чужими. З трудом вірилося, що, перебуваючи на чолі краю в цей винятково тяжкий час, Скоропадський міг би впоратися з непомірно важким завданням, що випало на його долю»103. Другий начальник гетьманського штабу генерал Б. Стелецький, відставлений згодом за відверті проросійські погляди, описував керівника Української Держави не дуже шанобливо: «За характером П. П. Скоропадський був жіночною, пещеною і на загал доброю людиною. Брак освіти відчувався у всьому… Розумових здібностей Скоропадський був середніх, і оскільки він майже нічого не читав, то йому було важко розбиратися в деяких питаннях, які вимагали розумової підготовки»104.

Проте відомі й протилежні характеристики. Полковник М. Капустянський, який був начальником штабу 1-ї Української козацької дивізії у складі 1-го Українського корпусу, називав Скоропадського «видатним військовим діячем». Капітан М. Удовиченко, активний організатор українського військового руху 1917 р., так обґрунтував значущість постаті гетьмана: «Перш за все ген. Скоропадський уважався одним з видатніших командирів корпусів російської армії, а, по-друге, … він проявляв живий інтерес до руху, являючись сам нащадком гетьманського роду»105.

Нарешті, творець ідеології українського інтегрального націоналізму Д. Донцов, який за гетьмана очолив Українське телеграфне агентство, надав йому ґрунтовну характеристику: «На тлі сірої штандатности і безбарвності демосоціалістичного провідництва П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радівцям: мав в собі живчик властолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав»106.

Попри всі розбіжності в поглядах на гетьмана, є неспростовним той факт, що жодна з політичних сил тогочасної України фактично не виступила проти перевороту. Навіть найзапекліші опоненти гетьмана — українські есери — не здатні були вчинити щось проти нього. Зрештою ця партія розпалася на дві фракції: ультраліва тяжіла до більшовиків і разом з ними марно намагалася роздмухати антигетьманське повстання, а права стрімко втрачала підтримку селянства. Інші українські діячі замість перемовин із гетьманом щодо участі в уряді бігали до німецького командування, але почули від нього лише одне: «Занадто пізно».

103

Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 г. — ноябрь 1920 г. — Т. 1. — Минск: Харвест, 2002. — С. 92.

104

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4547, оп. 1, спр. 1, арк. 20.

105

Держархів Російської Федерації, ф. 5881, оп. 1, спр. 584, арк. 129.

106

Донцов Д. Рік 1918. Київ. — К.: Темпора, 2002. — С. 36.

Павло Скоропадський. 1897 р.

У день перевороту — увечері 29 квітня — Павло Скоропадський перебрався до колишнього генерал-губернаторського палацу по вулиці Інститутській, 40 на перетині з Левашовською. Це був свідомий вибір, адже обрати Царський (Маріїнський) палац за власну резиденцію гетьман не бажав принаймні з двох основних причин. Перша — він не хотів, щоб його в такий спосіб пов’язували з минулим режимом або підкреслювали його монархічні амбіції. Друга — під час недовгого панування більшовиків у лютому 1918 р. саме Маріїнський палац і парк були основним місцем катувань, розстрілів і поховань кількох тисяч офіцерів. Оселятися в такому місці було вище його сил.

Натомість у будинку генерал-губернатора після революції розміщувався губернський комісар Тимчасового Уряду, за Центральної Ради — керівники Генерального секретаріату В. Винниченко та Ради народних міністрів В. Голубович. Отже, цей палац до революції та під час неї асоціювали з місцем осідку центральної адміністрації, і таке рішення мало засвідчувати спадковість української влади.

Налагодженням побуту нового керівника Української Держави опікувався господар гетьманської резиденції М. Ханенко. Перед ним постало надзвичайно складне завдання: як організувати повсякденне життя і державну роботу гетьмана в досить маленькому приміщенні. За царської Росії генерал-губернатори мали незначний оперативний штат співробітників, тому будинок не був пристосований для одночасного виконання державних функцій і проживання великої родини. За Скоропадського на другому поверсі у великій залі відбувалися урочисті прийняття; поруч були кабінет очільника Української Держави, приміщення для засідань Ради Міністрів, де досить часто брав участь сам гетьман, та Малої Ради Міністрів. Кілька кімнат займав особистий Штаб гетьмана, очолюваний послідовно генералами В. Дашкевичем-Горбацьким, Б. Стелецьким, П. Акерманом. Приватні покої гетьмана, де згодом оселилася вся велика родина, займали 3—4 невеличкі кімнати на цьому ж поверсі. Данилові Скоропадському, тоді 14-річному юнакові, навіть довелося оселитися в колишній ванній кімнаті. Обидві його сестри разом із нянею мешкали в невеличкому приміщенні на піддашші. На першому поверсі будинку розміщувалися кабінети голови Ради Міністрів, найближчого гетьманського дорадника О. Палтова, а також комендант зі своєю управою, охорона з українських і німецьких військових, інші допоміжні служби. На території садиби була невеличка домова церк­ва св. Миколая — місце молитов, щирих роздумів гетьмана наодинці, відбуття церковних обрядів членами родини та найближчими співробітниками. Першу відправу в ній проведено вже на Великдень 1918 р., що припав на перше травня.

Численні спогади про події 1918 р. на українських теренах вимальовують такі особливості спілкування гетьмана: відкритість для всіх, намагання донести до співрозмовника свою позицію, обґрунтувавши її прикладами з минулого та власним життєвим досвідом; водночас уміння вислухати й сприйняти протилежну думку. Тому іноді створювалося враження, ніби одних Скоропадський переконував, що він світський генерал і ніколи не розривав з Росією. Такої думки дотримувався герцог Г. Лейх­тенберзький, стверджуючи, що був посвячений у найпотаємніші плани гетьмана, які полягали у відновленні Великої Росії: «Пов’язаний зі Скоропадським давніми зв’язками товариства і дружби, я відвідував його дім, коли тільки хотів. Я не відігравав тоді ніякої ролі, але іноді так траплялося, що він відкривав мені своє серце, знаючи, що я не належу до жодної з партій і що таємниць його нікому не відкрию»107. Насправді ж гетьман намагався донести до них, що не є ворогом Росії, не бажає повного розриву з нею, але бачить гідне місце України в пореволюційному світі.

Інші ж чули від нього, навпаки, слова про українське походження, любов до України, бажання працювати на її державну розбудову, перспективи створення міцного селянства як її основи. Так, генерал М. Омелянович-Павленко після зустрічі з гетьманом захоплено писав: «Розмова з п. Гетьманом була для мене міродайною, вона надала мені віри, що після зорганізування здорової частини селянства, може вкінці знайдеться скоро якийсь творчий компроміс; виросла надія на те, що п. Гетьманові пощастить стати над усіма українськими напрямками, аби поставити їх міцним заборолом супроти Протофісу і заїдів…»108

107

Лейхтенбегский Г. Н. Воспоминания об «Украине». 1917—1918. — Берлин, 1921. — С. 30.

108

Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — К.: Планета людей, 2002. — С. 76—77.

Павло Скоропадський. 1914 р.

Уся справа була в надзвичайно широкому колі співрозмовників гетьмана. Попри щільний денний розпорядок доступ до очільника Української Держави мали практично всі бажаючі. Серед них — родичі та старі знайомі з вищого петербурзького світу, колишні однополчани та комбатанти, представники ділових кіл, організацій землевласників, дипломати й військовики союзних держав, українські національні діячі, численні делегації хліборобів, кооператорів, просвітян, священиків та багато інших людей. І все це поєднувалося з регулярним прийняттям вищих посадових осіб та урядовців. Складно скласти повний перелік тих осіб, але варто згадати, що серед них були й такі, хто хотів би залишити відвідини гетьманського будинку в таємниці. У щоденнику І. Шишманова зафіксовано розповідь гетьмана про зустріч із Петлюрою: «…він розповідав, як у нього кілька днів тому був Петлюра. Гуляли садом. Раптом з’явився фотограф і почав фотографувати Петлюру з гетьманом. Петлюра як побіг — як дідько від ладану!» Спогади особистого секретаря С. Петлюри засвідчують, що, окрім таких зустрічей у будинку очільника Української Держави, був також оперативний канал зв’язку з гетьманом: проведена до кабінету голови Всеукраїнського союзу земств пряма телефонна лінія, що працювала досить часто.

Отже, кожен зі співрозмовників гетьмана як заходив, так і виходив від нього з власною думкою і власним ставленням до очільника держави. У формуванні ж позиції самого гетьмана важливу роль відігравало його найближче оточення. Про нього слід сказати окремо, адже досі серед істориків немає усталеної думки стосовно його складу. За словами І. Шишманова, австрійський посол фон Прінціг відгукувався про цих людей так: «… мені не подобається його оточення. Справжній реакціонер, старий приятель, російський офіцер».

З огляду на сучасний стан наших знань про найближчих співробітників гетьмана можемо виділити кілька осіб. Це насамперед штабс-­капітан І. Полтавець-Остряниця, колишній генеральний писар Вільного козацтва. Йому сучасники приписували «патент на гетьмана», стверджуючи, що саме Полтавець був винахідником ідеї відновлення старовинної форми правління. Насправді ж пріоритет тут, мабуть, належав відомому самостійнику М. Міхновському, який ще навесні 1917 р. висунув і обстоював таку ідею. За Української Держави Полтавець належав до Особистого штабу гетьмана, де також обійняв офіційну посаду генерального писаря. Сучасники засвідчували, що «Його роль зводилася до підготовки проектів промов, які виголошував гетьман, різного роду листів суто національного спрямування, і загалом всього того, що повинно було надати діяльності Скоропадського яскраво українське забарвлення та зблизити його з українськими самостійницькими колами». Можна стверджувати, що він був натхненником того історико-національного колориту, що створювався навколо очільника Української Держави. Полтавець-Остряниця сам убрався у старовинний козацький стрій, ходив з «оселедцем» і розмовляв книжною мовою XVIII ст. Усе це підживлювало ставлення більшості росіян до новітнього Гетьманату як до «малоросійської оперетки». Сам гетьман, навпаки, був проти зайвої «театралізації», вважаючи її, за свідченням Д. Донцова, системним недоліком українського руху: «Вони звиклі до театру, та ж ціле українство виросло на театрі! Їм важлива не суть, а форма. Якби я ви­йшов перед ними з якимсь отаким пером на шапці (він зробив жест рукою), — все було гаразд…»

Будинок Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора — резиденція Гетьмана Павла Скоропадського. Гравюра ХІХ ст.

Важливу роль у найближчому оточенні Павла Скоропадського відігравав правник О. Палтов, котрий познайомився з майбутнім гетьманом напередодні перевороту. Палтов одразу справив на того надзвичайне враження своїм розумом, досвідом у державних і політичних справах, умінням швидко й якісно готувати проекти урядових актів тощо. Після 29 квітня колишній камергер став заступником керівника Держканцелярії, із травня — заступником (товаришем) міністра закордонних справ, але коло його обов’язків було надзвичайно широким. Б. Стелецький стверджував: «Вплив Палтова на Скоропадського був необмеженим, жодного більш-менш значущого паперу Скоропадський не підписував раніше, ніж порадитися з Палтовим. Усі зносини з німцями вів Палтов від імені гетьмана. Працею Ради міністрів залаштунково керував Палтов. Загалом все розумове життя і діяльність Скоропадського централізовано було в Палтові». Проте останній був відвертим монархістом проросійської орієнтації, на ньому лежить увесь тягар відповідальності за такі прояви іміджу новітнього гетьманату. На початках гетьман боровся із цим, наприклад, рішуче відкинув пропозиції проголосити Україну великим князівством чи навіть королівством (у проекті Тимчасових законів про державний устрій, підготовлених Палтовим). Натомість у влаштуванні різного роду прийомів та урочистостей йому, як колишньому камергеру, вдалося досягти майже імператорських пишнот, якими дорікали сучасники. Ще одне розходження з гетьманом полягало в зовнішньополітичній орієнтації: Палтов був германофілом, натомість Скоропадський попри все зберігав сентимент до Антанти.

Гетьман Павло Скоропадський. 1918 р.

Ці постаті, маючи надзвичайний вплив на гетьмана, фактично були за лаштунками публічної політики, водночас перебуваючи на видноті. Але зовсім таємничою постаттю в найближчому оточенні Павла Скоропадського був його особистий секретар С. Моркотун. Ця молода людина за офіційною посадою до перевороту була комісаром Південно-Західної залізниці. В утаємничених колах його вважали масоном дуже високого 18-го рангу (градусу). Навесні 1917 р. ніби заснував київську ложу «Молода Україна», куди, за чутками, вступили С. Петлюра, насправді згодом масон, і сам майбутній гетьман, який ніколи не належав до «вільних мулярів». Моркотун, очевидно, був провідником антантівського впливу на Скоропадського. Не таємниця, що там, де не могло бути офіційних французьких місій, їхні функції під час Першої світової війни та в повоєнний період певною мірою виконували масонські товариства, керовані з Парижа. Як свідчить подальша кар’єра Моркотуна, він був лише спритним ділком, здатним зірвати грошовий куш з усіх політичних оборудок, не гребував зароб­ляти на зв’язках із білими росіянами та навіть більшовиками.

Гетьман Павло Скоропадський на урочистому прийнятті іноземних дипломатів. 1918 р.

У національних колах побутувала думка, що вирішальний вплив на Павла Скоропадського справляють два антиукраїнських діячі, старі приятелі гетьмана — Ф. Безак та А. Стороженко. Перший з них, колишній кавалергард, шталмейстер імператорського двору, депутат ІІІ Державної Думи Російської імперії, член київського Клубу російських націоналістів, останній Київський губернський маршалок, давній знайомий Скоропадського по Санкт-Петербургу та Києву. Проте за політичними поглядами він був повною протилежністю гетьманові: ультрареакціонер, російський монархіст, відвертий германофіл. У спогадах Павло Скоропадський рішуче спростовував будь-яке політичне значення Безака за свого гетьманування. Єдиний зв’язок між ними, наявний у той час, полягав у проживанні першого напередодні перевороту на квартирі старого знайомого. Той, безперечно, детально знав про всю підготовчу роботу, але навряд чи суттєво впливав на неї. У подальшому він регулярно відвідував гетьмана, але не відігравав жодної політично ролі. Щоправда, Б. Стелецький у спогадах стверджував, що Безак був першим, із ким гетьман зустрічався щодня зранку і від кого вислуховував найостанніші новини.

Другий теж був давнім знайомим Скоропадського з кінця ХІХ ст., як історик брав певну участь у створенні фамільного архіву. Але антиукраїнську позицію, характерну для пізньої творчості Стороженка, політичну активність як члена Клубу російських націоналістів, а пізніше голови проросійського Союзу приходських рад Києва ніколи не підтримував Павло Скоропадський. Він рішуче відхилив пропозицію А. Стороженка створити при гетьманові раду з представників старовинних українських родів, а також не підтримав його претензії на посаду міністра сповідань.

Генеральний писар І. Полтавець-Остряниця. 1918 р.

З-поміж офіційних осіб значний вплив на гетьмана мав І. Кістяківський, спочатку державний секретар, а потім — міністр внутрішніх справ Української Держави у складі двох урядів. Сучасники характеризували його як «найяскравішу постать у всьому міністерстві [уряді — Г. П.], розумну, талановиту і надзвичайно працездатну людину». Він походив зі знаної в українських національних колах родини. Батько, професор-криміналіст О. Кістяківський, був відомий своїми дослідженнями права Гетьманщини XVIII ст. і громадською працею. Брати Володимир та особливо Богдан стали відомими вченими: перший — фізиком, другий — правником. Сам Ігор також здобув визнання на юридичній ниві та своїми громадськими справами. Проте йому були притаманні такі негативні якості, як авантюризм, позерство, гонитва за популярністю, захоплення красивою фразою, бажання братися за все й ніколи не доводити справу до кінця. Унаслідок цього Кістяківський на посаді ключового міністра Української Держави не здобув прихильності проросійських кіл, які закидали йому схильність до силового розв’язання складних проблем, прагнення до диктатури. Українські національні сили також не визнавали його через відверте порушення демократичних принципів суспільного життя, запровадження жорстокої цензури, утиски й переслідування своїх лідерів, насамперед С. Петлюри. Тому загал називав І. Кістяківського «злим генієм» Скоропадського, натхненником майже всіх антидемократичних і антиукраїнських заходів.

Постать іншого давнього знайомого гетьмана, якого він сам покликав до управління державою, практично не згадують узагалі. Але не можна обійти мовчанкою вплив на Павла Скоропадського П. Дорошенка. Це знайомство, яке ґрунтувалося на спільних історико-­генеалогічних захопленнях, тривало більше 25 років. Павло Петрович уважав глухівського земського лікаря надзвичайно розумною й талановитою людиною, а не тільки відомим краєзнавцем. Напередодні перевороту Скоропадський радився з ним, і той побажав успіху запланованим діям. Після 29 квітня 1918 р. гетьман, за його словами, пропонував П. Дорошенкові прем’єрство, але той відмовився від такого надзвичайного навантаження. Незважаючи на свій поважний вік, Дорошенко все ж прийняв іншу пропозицію і очолив Головне управління мистецтв і національної культури. Така структура в складі Міністерства народної освіти була спрямована на впровадження українських національних засад у культурі та мистецтві, збереження історико-культурної спадщини українського народу. Водночас П. Дорошенко був дорадником гетьмана з усіх питань про минуле України або напрями її національного розвитку. Зі спілкування очільника держави з керівником мистецького життя, за його словами, «не отримував нічого, крім морального задоволення». Людина поміркованих політичних поглядів, Дорошенко був напрочуд світлою постаттю в оточенні Скоропадського.

Українська делегація в Берліні. У центрі — Гетьман Павло Скоропадський, товариш міністра закордонних справ О. Палтов

Денний розклад очільника Української Держави був дуже щільним. Починався він о 8-й годині й закінчувався далеко за північ. Щодня П. Скоропадський приймав доповіді голови Ради Міністрів, начальника власного штабу, у деякі дні тижня і години регулярно заслуховував доповіді окремих міністрів, інших керівників урядових установ. За сніданком (о 12-й год.) та обідом (о 19-й год.) також тривали ділові розмови й обговорення нагальних проблем зі спеціально запрошеними особами. Спілкування з міністрами, урядовцями, послами і гостями тривало й під час прийомів, прогулянок у саду. Особисті зустрічі відбувалися в кабінеті гетьмана зазвичай між сніданком та обідом. Із 22-ї год. Скоропадський брав участь у засіданні Ради Міністрів або обмінювався думками з міністрами під час перерви в такому засіданні. Після того гетьман із начальником штабу до 3—4 год. працювали з поточними паперами. Б. Стелецький наголошував, що такий напружений темп роботи тривав щодня. І лише після приїзду родини гетьман «іноді дозволяв собі відпочити після обіду, проводячи цей час у вітальні, куди збиралося невеличке товариство його дружини».

Олександра (по-родинному — Аліна) Скоропадська, за свідченням сучасників, була надзвичайно розумною жінкою, яка позитивно впливала на свого чоловіка. Вона підтримувала історико-генеалогічні захоплення Павла Петровича, але немає свідчень про будь-які її українські вподобання в петербурзький період життя. Адже походила вона зі старовинного російського дворянського роду, і лише за матір’ю — княжною Марією Кочубей мала певний відсоток української крові. Немає підстав стверджувати, що в 1918 р. вона стала свідомою прихильницею ідеї незалежної гетьманської України. Але Олександра абсолютно підтримувала свого чоловіка в усіх його діях, прагненнях і планах. Українська Держава ввійшла в її життя як доля чоловіка, а отже і її власна. Аліна, як могла, допомагала йому виконувати всі повноваження і нести тягар влади. Натомість вона не втручалася в розв’язання складних державних проблем, скільки б її не схиляли до того О. Палтов та Б. Стелецький, визнані провідники проросійської партії при дворі гетьмана. Не впливали на неї також численні родичі та світські знайомі, які пробиралися до Києва з більшовицької Росії, претендували на увагу, допомогу, місце на урядовій службі тощо.

Доньки Марія (у родині — Марійка, або Гетьманша, 1898 р. н.) та Єлизавета (Лілі, 1899 р. н.), уже дорослі, свідомо погодилися з вибором батька. Особливо це стосувалося Єлизавети, яка й раніше захоплювалася українською мовою, поезією Тараса Шевченка. За свідченням наймолодшої доньки гетьмана Олени, котра народилася вже в еміграції, «Молоді і старші пани з батьківського оточення захоплювалися Лілі: молода гарна Гетьманівна, і до того ж справжня українська патріотка. Лілі від самого початку стала серед прибічників Гетьмана свого роду іконою, в кожному разі, найулюбленішим членом родини»109.

Старший син Петро (1900 р. н.) від дитинства був важкохворим, тому не міг адекватно сприйняти революційні події. За щоденником матері, він лише твердив, що «люди з глузду з’їхали та Бога забули». Другий син Данило (1914 р. н.) спочатку дивився на революцію «з точки зору пригоди з Майн-Ріда». Тринадцятирічному юнакові, очевидно, подобалися військові на вулицях, стрілянина, подорожі, переховування та конспірація. Переїзд до Києва визначив усе його подальше життя, перетворивши на палкого українського патріота. Цьому сприяло навчання в 1-й українській гімназії В. Науменка (у Петрограді гетьманич отримував тільки домашню освіту), а найголовніше — юнацький захват постаттю батька, його державотворчою працею. Відтоді й назавжди той став для Данила абсолютним авторитетом.

109

Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. — Львів: Літопис, 2004. — С. 287.

Гетьманська родина в парку резиденції. Серпень 1918 р.

Крім радощів від возз’єднання родини, Павлові Скоропадському та Аліні довелося пережити в Києві надзвичайно складну особисту трагедію. Чотирнадцятого серпня від апендициту раптово помер наймолодший син Павлик, улюбленець усієї родини, якому не виповнилося і трьох років. Його поховали на погості собору св. Олександра Невського, що розміщений біля Маріїнського палацу.

Загалом згадуючи цей період, Скоропадський писав М. Могилянському 1920 р.: «Життя моє особисте було суцільним пеклом під час гетьманування». Ішлося тут про родинні втрати, невлаштований побут, складні моральні випробування. Адже визнаному спортсмену, учасникові кінних перегонів, вітрильних регат, атлетові, плавцю, мисливцю і т. ін. доводилося весь час проводити за робочим столом, майже не виїжджаючи з розпеченого влітку Києва. Але пекло створювала не тільки погода. Різноманітні впливи, тиск із боку німців, австрійців, промисловців, фінансистів, поміщиків, з одного боку, вимоги української національної громади, з іншого —усі штовхали гетьмана до різких та однозначних кроків, які б спричинили обурення й спротив протилежної сторони. У спогадах гетьман писав, що свідомо обрав для себе середню лінію між революційними крайнощами, яку, наприклад, за часів Французької революції кінця XVIII ст. називали «без червоних ковпаків (тобто санкюлотів) та червоних закаблуків (тобто аристократів)». Проте така позиція зазвичай зумовлює критику обох сторін і майже ніколи не здобуває популярності. Достатньо сказати, що замах на гетьмана готували російські ліві есери й більшовики, праві монархісти, помірковані російські кола, українські ліві есери та ін. Б. Стелецький авторитетно стверджував, що здійснити такий атентат не було дуже складно, враховуючи, скільки людей щодня відвідувало гетьманський будинок, особисто Скоропадського, як легко можна було отримати дозвіл на це. Таким був ще один вимір «пекла», про який згадував гетьман: відчувати весь час загрозу для себе та страх за життя найдорожчих людей. Абсолютну реальність такого сценарію подій засвідчувало вбивство німецького головнокомандувача в Україні генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна, що сталося неподалік гетьманського будинку 30 липня 1918 р. Нагадаємо, що до того, 6 червня, пробільшовицькі агенти вчинили диверсію на Звіринецьких артилерійських складах, а за місяць, 31 серпня, — на військових складах в Одесі. Упродовж червня в Києві та Одесі сталося також кілька величезних пожеж, що їх сучасники вважали терактами більшовиків.

Працюючи не покладаючи рук, Павло Скоропадський за сім із половиною місяців свого правління встиг зробити дуже багато. На тлі інших регіонів колишньої Російської імперії Україна була острівцем миру та добробуту. Економіка запрацювала, було здійснено багато кроків у національно-державному будівництві, міжнародний імідж Української Держави зміцнено особливо після вересневого державного візиту гетьмана до Німеччини, особистої зустрічі з кайзером Вільгельмом ІІ. Нарешті був зламаний спротив німецьких військових стосовно створення українського війська.

Павло Скоропадський. 1919 р.

Водночас не можна говорити про те, що Українська гетьманська держава 1918 р. стала зразком успішно втіленого державного проекту. Накопичувалися проблеми, які не були розв’язані. Найголовніша з них — аграрна. Ця криза привела Скоропадського до влади, але він так і не зміг розв’язати її. Його особисті мрії щодо розбудови фермерства в Україні внаслідок примусового відчуження державою землі, продажу її селянам через державний банк, підтримання заможного селянства як військового (козацького) стану не були втілені в життя. Не вдалося також навести лад на місцях. Слабка місцева адміністрація не змогла приборкати свавілля німецьких та австрійських військових загонів, каральні експедиції, фінансовані латифундистами, роздмухування більшовиками й суголосними з ними українськими лівими есерами протестних настроїв у селі, провокування повстань, убивств, страйків тощо. Російські більшовики майже відкрито фінансували антигетьманські акції, вели переговори з українськими національними колами щодо підтримки повстання. До того ж, після завершення Першої світової війни, повалення монархій у Німеччині й Австро-Угорщині союзні війська в Україні перетворилися з певного стабілізувального чинника на чергову колосальну проблему. Натомість переможна Антанта не бажала мати справу із союзним Німеччині режимом. Ситуацію не врятувала навіть вимушена декларація про майбутній федеральний зв’язок України з небільшовицькою Росією, коли така постане. Дипломатичний десант до нейтральних і антантівських держав, підготовлений МЗС Української Держави, не був прийнятий. Чотирнадцятого листопада практично одночасно з оголошенням федеральної грамоти вибухнуло всеукраїнське повстання під проводом Директорії (П. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець), до якого приєдналася більшість гетьманських військ.

Ставало все очевиднішим, що на Павла Скоропадського чекали нові складні випробування. Тому на початку листопада він відправив усіх дітей разом зі старим управителем маєтків С. Пешехоновим, нянею А. Шабуніною спочатку до Одеси, а потім морем — до Італії, звідки вже на початку 1919 р. вони перебралися до Швейцарії. Натомість Аліна до останнього була з чоловіком у Києві, навіть залишила місто пізніше за нього.

Як відомо, 14 грудня 1918 р. гетьман підписав акт про зречення влади. Там ішлося про те, що він «протягом семи з половиною місяців докладав усіх зусиль, щоб вивести країну з того важкого становища, в якому вона опинилася», але Бог не дав сил упоратися з поставленим завданням, здійснити все задумане й потрібне для розбудови Української Держави. Справжні обставини зречення досі не з’ясовано. Сам Павло Скоропадський у спогадах стверджував, що акт про відмову від влади він написав у номері турецького посла в готелі «Палас» (нині на його місці «Президент-готель» на бульварі Т. Шевченка). Спонукало його до такого кроку бажання зберегти життя офіцерам, покликаним останнім урядом Української Держави на захист Києва. Натомість збереглися інші свідчення: акт народився на останній нараді з представниками Українського національного союзу, його оформили юристи. При тому сам Скоропадський після ознайомлення з остаточною редакцією документа нібито заявив: «Це ж виходить зречення! Що скаже історія?» У відповідь почув: «Про вас історія вже все сказала!»

Як би там не було, гетьман залишив Київ 15 грудня, коли в газеті «Мир» було опубліковано текст його останнього державного акту. Переможна Директорія оголосила очільника Української Держави поза законом: кожен зустрічний мав право вбити його. Скоропадському допомогли німці, не так офіційні достойники, як прості знайомі. Він отримав документи на ім’я мушкетера Фрідріха Бляхау та місце у військово-санітарному ешелоні, що їхав до Берліна. Звісно, обійшлося без театральних сцен зі стріляниною, бинтуванням голови, перевдяганням у німецький однострій, так яскраво описаних М. Булгаковим. Саме так до Німеччини пізніше було вивезено багатьох офіцерів, полонених повстанцями в Києві.

В Україні ще залишалася Аліна, яка намагалася підтримувати свого чоловіка до останнього. Вона змогла виїхати лише на початку січня 1919 р. теж військовим ешелоном. Восьмого січня вони нарешті зустрілися в Берліні.

Будинок Скоропадських у Ванзее. Фото 1930-х років

Столиця колишньої Німецької імперії в січні 1919 р. не була безпечним місцем для емігрантів, оскільки там вирувала революція. Іноді перебіг подій нагадував гірші часи російського перевороту, але загалом вона відбувалася більш цивілізовано. Намагання гетьмана отримати згоду на виїзд до інших держав (Великої Британії,Франції, навіть Швеції) не мали наслідків. Тому до літа 1919 р., коли нарешті було отримано згоду уряду Швейцарії, він залишався в Берліні.

Попри все це період із січня до травня 1919 р. Павло Скоропадський використав для написання спогадів. Цей твір, з одного боку, присвячений підсумкам Гетьманату, викладенню власного бачення причин поразки і шляхів подальшого життя України. Цей висновок можна передати двома реченнями: «Що б там не було, Україна в тій або іншій формі буде. Не примусиш річку текти назад, так само і з народом, який не примусиш відмовитися від його ідеалів». З іншого, була суто утилітарна мета написання спогадів — домовленість із російським видавництвом у Берліні щодо їх публікації. У такий спосіб Скоропадський намагався якось поліпшити свій матеріальний стан, адже залишив Київ із порожніми руками, без коштів і матеріальних засобів до існування. Власне, якихось особистих коштів у гетьмана не було, і весь час перебування на чолі Української Держави він одержував лише офіційне утримання від уряду. Орієнтацією на російську аудиторію, очевидно, можна пояснити мову написання, фінальні фрази спогадів щодо майбутнього «Великої Росії», яка мусить «відновитися на федеративних засадах, де всі народи ввійдуть до складу великої держави, як рівні до рівних…» Але весь зміст мемуарів, просякнутих насамперед Україною, став, поза сумнівом, неприйнятним для такої публікації. Від Скоропадського російські емігранти чекали виправдань, каяття, реабілітації за гетьманство, нарешті — зречення української ідеї, чого в мемуарах не було. Спогади так і не побачили світ аж до кінця ХХ ст.

Павло Скоропадський з донькою Марією. Мал. О. Мордвинцевої. 1922 р.

Діти Скоропадських вибиралися з революційної України кружним морським шляхом: через Туреччину до Італії, і лише звідти змогли виїхати до нейтральної Швейцарії. У цій країні родина влітку 1919 р. з’єдналася. Там вони прожили півтора року в пансіонаті біля Лозанни. Зовнішньо це був, мабуть, найспокійніший період у житті гетьманської родини. Народилася остання донька Олена, старші доньки продовжували навчання, Данило навчався в кантональній гімназії в Лозанні. Колишній товариш держсекретаря Української Держави доцент М. Могилянський викладав дітям історію України.

Водночас тривала глибока внутрішня робота гетьмана з осмислення причин та наслідків Української революції. У спогадах зафіксовано лише перший, початковий її етап. Другий розпочався 1921 р. після повернення до Німеччини. Продавши останні дорогоцінні фамільні прикраси, вивезені дітьми, Скоропадські придбали під Берліном (район Ванзеє) невеличку садибу. Саме цей будинок до 1945 р. був осередком новітнього гетьманського руху, прапором і керівником якого став Павло Скоропадський. Як свідчила Олена Скоропадська, залишаючи свою останню резиденцію, гетьман записав у щоденнику: «Ми були тут щасливими». Будинок у Ванзеє із садибою став не тільки приміщенням для проживання всієї родини, а й джерелом існування. Вирощений урожай, пташник допомагали не лише утримувати рідних і близьких, а й підгодовувати численних українських емігрантів, котрі відвідували гетьмана. Ще одним джерелом існування Скоропадських у Берліні була державна пенсія, що її виплачував німецький уряд (Веймарської республіки й Третього Рейху) гетьману як керівникові союзної держави.

Як і 1917 р., в еміграції гетьман пережив дуже непросту ідейну еволюцію. Упродовж 1919—1921 рр. він активно стежив за подіями в Україні й Росії. Скоропадський критикував жорстку позицію російського білого руху, що заперечував будь-які кроки назустріч демократичним та національним вимогам народів колишньої Російської імперії. Він бачив, що попри поразку української Директорії національний рух, національне почуття були єдиним заборолом на шляху переможної ходи російського більшовизму. В інтерв’ю газеті «Gazzette de Laussanne» у жовтні 1920 р. він сказав: «…я переконаний, що для майбутнього спокою Східної Європи, в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур — це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базовану на національному почутті, відповідно глибокому бажанні всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукає»110.

Упродовж 1921—1922 рр. сталося єднання розрізнених до того сил — українського монархічного хліборобського руху, який представляв лідер консервативної думки В. Липинський, і гетьмана Павла Скоропадського з його нечисельними прибічниками в еміграції. За родом Скоропадських закріпилося організаційне керівництво цим політичним напрямом українства, що впродовж 30—40-х років минулого століття набрало багато прибічників, мало осередки в державах Західної, Центральної та Східної Європи, США та в Канаді, на Далекому Сході. Гетьманський рух був справою всього життя Павла Скоропадського до його загибелі у квітні 1945 р. навіть попри дві серйозні кризи в середовищі гетьманців. Перша з них (1929—1931) призвела до трагічного розриву між Скоропадським і Липинським. Друга, що сталася наприкінці 30-х років ХХ ст., не була такою загрозливою, але дещо послабила національно-консервативний рух. Після цього провід успадкував Данило, після смерті останнього — Єлизавета, нарешті остання в роді Олена.

Слід відзначити певну суперечність між офіційними засадами гетьманського руху, лозунгом якого було «Бог, Гетьман, Україна», та особистими уподобаннями Павла Скоропадського. Фактично з березня 1917 р. він позбувся минулих монархічних переконань, як засвідчує листування з дружиною. Рішуче заперечував гетьман погляди на Українську Державу як монархію, а на посаду гетьмана як українського короля (князя). У листах до найближчих прибічників у 30-х роках ХХ ст. він наголошував, що ані сам він, ані Данило не мають жодного титулу, крім гетьманського, тому останнього не можна в міжнародних зносинах називати «королевичем» чи «княжичем», тільки гетьманичем. І взагалі Скоропадський уважав, що монархічне династичне правління потрібне лише за доби суспільних криз, екстраординарних політичних обставин. За звичайного перебігу подій він є фактично шкідливим, адже призводить до виродження, узурпації, зловживань. Отже, висловлюючись офіційно як керівник монархічного руху, Павло Скоропадський насправді був прибічником ліберально-демократичних засад державного правління.

110

Хліборобська Україна. — Відень, 1922—1923. — Кн. IV, зб. VIII. — С. 184.