Доля козачки Олександри Денисенко

Доля козачки Олександри Денисенко

Мати моєї дружини Віри – Олександра Денисенко – народилася 1905 року на Кубані в станиці Охтанизівській Таманської полкової округи в родині козака Луки Любенка та його дружини Олени (в дівоцтві Красноголової). Крім неї, в сім’ї було ще троє дівчат: Настя, Векла та Варвара, а також набагато старший брат Михайло, старша дочка якого Палажка була однолітком Олександри, а менша його дочка Марія – однолітком Варвари.

Оскільки родина мала лише двох чоловіків, їй припадало мало орної землі, якою військова влада наділяла тільки чоловічу стать козацького населення. Дід Лука орендував землю в тих станичників, що мали багато хлопців.

В ті часи присадибна земля використовувалася переважно під господарські будівлі: комори, стайні, кошари, хліви тощо, де утримувалися коні, воли й корови, свині, вівці і різна птиця. Багато місця займали скирти сіна. Сіно косили в степу, а також у плавнях – прямо з човна-байди, зрізаючи маленькими кісками-терпаками вершечки молодого комишу (очерету). Старий дозрілий комиш косили взимку по льоду, прив’язуючи для безпечного пересування до підошов залізні бузлуки з гострими шипами. Старий комиш використовувався як основний будівельний матеріал (для стін, стель, дахів), а також для палива. Як паливо також використовувався коров’ячий кізяк.

Ні саду, ні городу при садибах не було (хіба що якась поодинока окаціїна самосівом виростала). Садовину й городину вирощували на розташованих поза межами станиці багах, що були приватною власністю кожного окремого господаря, передавалися у спадок, купувалися й продавалися. На багах розводився й виноград. Любенки мали багу на Синій Балці. Там була хатина, де перероблялися плоди саду й городу.

Михайло не відділявся в окремі господарі, він мало займався господарством, а переважно рибалив у лимані. Тоді водилося багато цінної риби: осетрів, севрюги, рибця, селяви. Масово виловлювалися сула (судак), тарань. Чимало було сома й шарана (сазана). Через костистість зневажалися чехонь та білизна. Не користувалися попитом щука й лин, який в Україні вважався найсмачнішою рибою. На Кубані ж казали, що лин мулом тхне.

До речі, іногородні-пересипці, які зовсім не мали землі і селилися на піщаній косі біля пересипського гирла, тільки рибалили в морі. Члени їхніх родин переробляли рибу, виготовляли й лагодили рибальські снасті. Свої рибальські снасті-ставники навішували на встановлених на дні моря стовпах-гундерях. Використовували ятері, неводи, інші снасті. Взимку провадили підльодове рибальство. Більшу частину вилову скуповували у них прямо на березі прасоли[104].

Між пересипцями та станичанами завжди були неприязні стосунки. Знаменитий копач колодязів (умів знаходити місце для колодязя із “сладкою”, тобто несолоною водою) дід Хвалюн застерігав автора ходити в станицю до дівчини-козачки, бо “то вороги наші”.

Лука Любенко любив коней і розводив породистих на продаж. Завжди мав їх із десяток.Бувсуворимдо членів своєї родини. Ніколи не наймав робітників, порав господарство власними силами. Тому з дитинства всі вони тяжко працювали. В залежності від віку кожний мав свої господарські обов’язки.

Старші дочки Настя й Векла порали коней: годували, напували, чистили. Тітка Векла згадувала, який її обіймав жах, коли батько змушував гнати коней до лиману купати. Треба було сідати на них верхи, а дужі застояні коні, нетерпеливлячись, перебирали ногами, крутилися – от-от стопчуть копитами. А батько сердито лаяв та погрожував батогом за боязкість дочок.

Тяжка фізична праця потребувала ситної їжі. Тому тяжко переносилися пости. До них готувалися ретельно: збивали свіжої олії, заготовляли в’ялену рибу. Проте за піст дужевиснажувалися. Підліток Олександра, повертаючись увечері з полоття, ледве тягла ноги і жалісливо думала: “Хоч бизахворіти, може б, яєчка дали з’їсти”.

Вся сім’я обідала зі спільної великої миски, тільки дід Лука їв з окремої, бо кашу любив дуже гарячу, а борщ – дуже наперчений. У свою чималу дерев’яну ложку він натовкував багато перцю, а тоді набирав нею страву. Умочена в спільну миску дідова ложка робила борщ таким гірким, що був не придатним для споживання малечею.

Бувало, Михайло одягався у святковий козацький стрій, сідлав найкращого коня і пускав його чвалом станицею, а сестри милувалися його стрункою статурою і тим, як гордо тримався він на коні. Помер Михайло Любенко молодим від апендициту (в ті часи, в умовах станичної медицини, це була смертельна хвороба)…

Якось ранньою весною двоє козацьких старшин купили в станиці сідло і найняли в діда Луки воза відвезти те сідло до Темрюка (відстань до 20 верст). Той звелів виконати цю роботу Олександрі (Саньці). Парою коней вона в супроводі вершників-старшин відвезла сідло, а коли поверталася додому, біля мосту через Кубань мостова залога зажадала з неї один мільйон (такі тоді були гроші) мита за переправу. Грошей у неї не було. Вона просилася, вказуючи на те, що незадовго перед цим переїхала міст зі старшинами, виконуючи громадську повинність. Але залога була невблаганна. Довго чекала Санька, може, хтось із охтанизівців їхатиме та позичить грошей або перекаже батькові, щоб визволив. Проте доходило до смерку, і надія на земляків пропала. Залишатися ночувати на березі було страшно. Тоді вона зважилася перебратися на той берег по льоду. Лід уже був слабкий, поверх нього йшла вода. Спочатку вона перевела на той берег коней, а потім перекотила й воза. Пізно вночі добралася додому. Розповідала: “Було так страшно, аж все тіло дрижало. Але ж того міліона в мене не було...”

Коли в 1920 р. козацьке військо під натиском червоних відступило на Кавказ, а з ними пішли й охтанизівські козаки, іногородні темрючани вчинили на станицю наліт: лиманом припливла чисельна вітрильна флотилія мародерів, які нещадно пограбували домашнє майно беззахисних станичників.

В 1922 р. до Олександри несподівано прийшли старости від Павла Семеняки – брата її подруги. Про це хтось дав знати Омелькові Денисенкові, який щойно повернувся з воєнних поневірянь. З Олександрою в нього починалася взаємнаприязнь.Омелько і собі похапцем прийшов зі старостами. Отож, одночасно в хаті Любенків за столом засіли два претенденти. Батько був прихильний до Семеняки, бо не поважав старих Денисенків за сварливість. Вони часто билися і на весь куток лаялися, за що дістали вуличне прізвисько Бесурів (тоді в станиці ще не знали московських матюків, а дід Денисенкозазвичай вживав лайку “бісової віри невіра проклята”, яку вимовляв скоромовкою, звідки й пішло прізвисько Бесури). Проте Лука Любенко дав змогу зробити вибір самій дочці. Вона ж пов’язала рушниками старостів Омелька. Невдоволений батько застеріг дочку, що не пустить її й на поріг, коли та шукатиме в нього захисту від лютої свекрухи.

Коли присоромлені старости Павла йшли від Любенків вулицею, сусідські парубки взяли їх на кпини: співали, пританцьовуючи навколо них, глузливих куплетів, розбивали перед ними об землю гарбузи...

Не любив батько й роду чоловіка найменшої дочки Варвари – Олекси Вовка – за їхню безгосподарність та прихильність до гульбищ. Називав їх “Вовки та собаки”.

До речі, Олександра у свекра і свекрухи зазнала таких знущань, що молоде подружжя змушене було нашвидкуруч зліпити сяку-таку хатину і вийти на своє господарство. Але батькам не скаржилася. Хоч і не заможно (мали коня й корову), але в злагоді прохазяйнували до початку колективізації. Народили двох дочок Антоніну й Віру та сина Бориса. Коли влада почала примушувати вступати до колгоспу, Омелько рішуче відмовився. За затятий опір колективізації був арештований. З-під арешту втік і разом із кількома такими ж втікачами переховувався в плавнях. Вдома в них чатували чекісти, що сподівилася спіймати його. Через хлопця-родича Олександра передавала Омелькові вночі харчі в чагарях прилиманських круч. Під загрозою арешту Омелько змушений був тікати з Кубані.

Зі станиці вивезли на Північ багато козацьких сімей. Вивозили не так з огляду на заможність, як тих, хто опирався вступу до колгоспу. Як завантажили чекісти родини станичних виселенців у пароплав на Титарівському лимані, ті журно заспівали:

Заплакала Україна,

Як мала дитина,

Ніхто її не рятує,

Козачество гине...

Плакали на пристані всі люди. Навіть у коней, що сумно понурили голови, текли з очей сльози.

Замість козаків привезли переселенців-росіян.

У Денисенків міліція забрала коня і всі запаси харчових продуктів. Непоміченими залишилися качани кукурудзи, які зосталися необламаними на бадиллі в стіжках (це стало рятунком від голодної смерті). Далі конфіскацією харчів у станиці займалися бригади активістів комбіду з місцевих станичників. Порівняно з міліцією ці обшукували ретельніше, і після них у людей не залишалося нічого їстівного. Почався страшний голод 1932 – 1933 років, від якого загинуло багато станичного люду. До певної міри багатьох рятувала наявність риби. В степових станицях становище було скрутнішим.

У 1934 р. в Охтанизівській комсомольці зруйнували велику муровану церкву святих Бориса і Гліба. Камінь і цегла були використані для спорудження огорожі станичного совєта. Та огорожа стоїть і досі. Один із тих, хто руйнував церкву, на прізвище Петрик, демонстративно справив малу нужду на поваленого хреста і, за твердженням станичан, тоді ж став паралітиком (автор ще в 1960-х роках бачив, як його діти возили на возику).

Перед Другою світовою війною, коли ущухли репресивні заходи влади, повернувся після багаторічнихпоневіряньначужиніОмелькоДенисенко.Але остерігався часто навідуватися додому, працюючи у віддалених рибальських селищах.

Коли почалася війна, його було призвано до новостворених козацьких військових кінних частин, які московсько-більшовицька влада, керуючись своєю ненависницькою протикозацькою (як і протиукраїнською) політикою, використовувала в найжорстокіших боях, в яких вони зазнавали жахливих втрат. Омелько брав участь у висадці десантів підм. Керч. Після нищівного провалу останнього десанту рештки його частини причаїлися в руїнах турецької фортеці неподалік від переправи через Керченську протоку. Звідти козакам було видно, як після захоплення переправи німці гнали понад берегом до міста величезні колони полонених.

В цей час через Охтанизівську безладно невеликими групами й поодинці відходили напівроздягнені військовики, яким пощастило переправитись на кубанський берег. Плачучи, Олександра вказувала на якогось жалюгідного виду узбека: “Бачте, який нещасний юлдаш[105], і той врятувався, а наші, такі орли, і погинули!” А через кілька днів зайшов додому і Омелько. Розповів, що вони пересиділи у фортеці. Одержали наказ постріляти коней і самотужки переправлятися. Ні в кого не звелася рука убивати невинних тварин. Відпустивши їх, козаки вночі захопили човни і переправилися на свій берег.

Багато в цих операціях погинуло й цивільних рибалок-пересипців, які за віком і станом здоров’я не були призвані до діючої армії. Їхній рибальський флот було залучено для обслуговування десантів. Боєприпаси та живе поповнення перевозили під обстрілом берегових гармат та під авіаційним бомбардуванням. Вітчим мого колимського приятеля Миколи Зайця дід Грицько Ковальський кілька разів поставляв своїм мотоботом боєприпаси на плацдарм під Новоросійськом, на так звану Малу Землю. Вивозив поранених. Зі складу свого екіпажу він один залишився живим. Під час панічної втечі совєтських військ із Керчі старші офіцери захопили мотобот діда Грицька. Розстрілюючи з пістолетів солдатів, які лізли на борт переповненого судна, погрозами зброєю змусили діда поспішно відчалити від берега. А в Тамані, куди причалив мотобот, прямо на причалі маршал Кулик власноруч розстріляв тих офіцерів за те, що покинули військо в Криму.

Під час переформування Омелькові дістався “строгий” кінь, який на навчанні скинув його з себе. Омелько дістав серйозне ушкодження руки й плеча. Боячись відбитися від своїх станичан (козацькі частини формувалися за територіальною ознакою), він відмовився лягати до шпиталю. Незважаючи на каліцтво, залишився у строю – до своєї загибелі при прориві в Крим через Перекоп. Там була знищена вся частина. Живими залишилися лише двоє охтанизівців. Вони й стали свідками його смерті. Так, не зазнавши родинного щастя, Олександра овдовіла.

Діти Денисенків, не маючи змоги вчитися, змушені були в підлітковому віці йти на тяжку фізичну працю на рибних промислах. Вони пережили організований Москвою голодомор 1946 – 1947 років – в умовах недороду влада вивезла з Кубані та інших україномовних територій увесь зібраний у колгоспах урожай, залишивши сільське населення на голодну загибель. В той самий час зерно масово вивозилося за кордон.

Денисенки, як працівники державного підприємства, одержували продуктові картки, але харчів на них часто не видавали – через їхню відсутність. Виживали за рахунок риби, яку мали змогу споживати. Рятуючись від голоду, до моря наїхало багато голодуючого люду...

Якось у 1953 р. автор переповів Олександрі Луківні почуту ним на роботі чутку, що під час очищення сухого степового колодязя у Фанагорійській балці були знайдені кістяки. По знайденій там іменній зброї було визначено, що один із них належав командуючому Таманською красною армією Бєлікову (чи не попередника описаного Серафимовичем у “Залізному потоці” Кожуха-Ковтюха? –Р. П.). Наодинці,застерігши про це нікому не казати, Олександра Луківна сказала, що то титарівські козаки, серед яких були її родичі, вчинили цю розправу – захопивши його авто та порубавши всіх, хто у ньому був...

До виходу на пенсію Олександра працювала на різних роботах у станичному цеху Темрюцького винного заводу. За сумлінну працю її портрет перебував на заводській дошці пошани. Спочила Олександра Денисенко у грудні 1990 р. у рідній станиці Охтанизівській.