Віра Денисенко. Відновіть мою національність

Віра Денисенко.

Відновіть мою національність

Вже 25 років намагаюсь одержа­ти офіційне підтвердження своєї справжньої національності. За походженням я кубанська козачка. Предки мої по батькові й матері – чорноморські коза­ки, що переселились на Тамань у 1792 році. Народилась 1927 року в станиці Охтанизівській, що колись належала до Титарівського куреня Чорноморсь­кого (пізніше Кубанського) козацького війська.

У моєму совєтському паспорті в графі національність зазначено, що я росіянка. Паспорт вперше одержала на підставі свідоцтва про народження, виданого в 1948 році як “повторноє”. В ньому мої батьки Денисенко Омелян та Олександра (в дівоцтві Любенко) записані росіянами. Російською мо­вою мої батьки, як й інші мешканці навколишніх станиць та хуторів, не володіли і називали її “городською”, а самі розмовляли українською мовою (як вони вважали, “по-станичному”).

Навчалася в станичній російській школі, яка за два роки перед моїм вступом до неї була українською. Вва­жала я себе “руською”, бо вірила записові в паспорті.

Переїхавши на Донбас і працю­ючи на заводі серед українців і росіян (переважно переселенців із Курщини), я зауважила велику різницю між цими народами в мові, а ще більшу – у звичаях і культурі. Росіяни підкреслено зверхньо ставилися до українців, хоч ні в чому, крім нахабства, переваги не мали.

Пригадувалось, як після колективізації до нас у станицю, в оселі висланих розкуркулених станичників, привезли дивного вигляду людей, яких у нас називали “кацапами”. Спочатку їхній убогий вигляд викликав співчуття, вражала незвична для наших людей неохайність. Проте прибульці відразу виявили до місцевого населення відверте презирство й агресивність і скоро обійняли в станиці керівні посади.

Тож, живучи в донбасівському міському середовищі, я відчула свою спорідненість з українцями. Моя по­бутова мова нічим не відрізнялася від мови українців Донбасу. Одна­кові були пісні, звичаї. Росіяни ж мені психологічно чужі. Тому я не могла змиритися з паспортним записом про мою національність.

У 1970 р., під час чергового обміну паспорта, я записала в ан­кетному листку, що за національністю українка. Начальник паспортного відділу велів виправити цей запис на “росіянка” – згідно з попереднім паспортом. Я відмовилася одержу­вати паспорт із таким записом і звернулась у цій справі до обласно­го управління МВС, де мені поясни­ли, що це питання належить до компетенції Верховної Ради УРСР.

На мою заяву до Президії Вер­ховної Ради одержала відповідь, що заяву надіслано до Міністерства внутрішніх справ. Звідти вона потрапила до Управління внутрішніх справ Донецької області. Нарешті, мені повідомили, що “єслі ваші родітєлі по національності русскіє, то ізмєніть національность нєвозможно”. Паспортному відділу нашого міста було наказано про­вести зі мною роз’яснювальну робо­ту. Оскільки я продовжувала напол­ягати на своєму, начальник відділу порадив мені бути українкою “в душі”.

Я знову написала до Президії Верховної Ради заяву, в якій, зокрема, зазначила: “Звернулася до найвищої інстанції лише тому, що вже раніше була ознайомлена з наявним у цьому питанні законодавством. Я розумію, що національність (так само, як дату народження або стать) змінити не можна. Але прошу не змінити національність, а відновити справж­ню. Бо це моїм батькам “ізмєнілі” національність. Загальновідомим істо­ричним фактом є заселення Кубані українцями після зруйнування Запорозької Січі. Саме тоді й потрапи­ли на Кубань мої предки. І дотепер там збереглися українська мова і культура, хоч внаслідок царської політики русифікації населення запи­сане росіянами. Тому не зрозуміло, чому беруться до уваги записи, зроб­лені за часів царської Росії – тюрми народів, а не враховуються історичні факти. Однією з несправедливостей був національний гніт, політика асиміляції. А в моїй заяві якраз і заторкнуті наслідки цієї політики. Тому заради справедливості треба задовольнити моє прохання. Яусвідомлюю свою належність до української нації і хочу цю належність оформити юридично. Тому прошу не відсилати цю мою заяву до МВС, а розглянути і задовольнити прохання”.

Відповідь була категоричною: “Підстав до внесення змін про Вашу національність не вбачається”. Тоді я ще не знала, що то не в царській Росії моїм батькам змінено національність, а совєтською владою в 1930-і роки, після розгрому та згортання “українізації” на Кубані. Тоді ж “партієй і правітєльством” було взято курс на при­скорену асиміляціюукраїнців Російської Федерації. Внаслідок цієї політики автохтон­них українців Кубані було записано росіянами. Отже, моє бажання відновити свою національність супе­речило цій політиці і тому не могло бути задоволеним.

З постанням незалежної України в пресі порушувалось питання про повернення мільйонам людей українського походження їхньої справ­жньої національності. Сподівалася, що скоро настане той довгожданий час. Але час минав, а ніяких рішень із цього приводу влада не приймала. Тепер, коли у Верховній Раді гору взяли ворожі, антиукраїнські сили, надії мої захитались. Більше того, в нових паспортах запис національності не передбачається. От і виникає запи­тання: кому це потрібно? Та тим же во­рогам України – “кацапам”, що за часів совєтської імперії захопили всі владні позиції, як колись у нашій станиці Охтанизівській.

Тепер завдяки “демократії” вони закріпилися на вищих щаблях влади і за­маскувавшись “без­національністю”, продов­жують гнобити і грабува­ти українців. Українці цього не повинні допусти­ти!

Віра ПОЛЬОВА (ДЕНИСЕНКО),

дружина автора

“Незборима нація”. – №1 – 2. – Київ, 1996.