11

11

Продовжимо розповідь про події давніх літ.

Читачі вже, мабуть, звернули увагу, як наш матеріал почав ускладнюватися, а висновки й аналіз — повністю спростовувати загальну канву російської історіографії. У цьому немає нічого дивного. Я свідомо обрав шлях ускладнення матеріалу.

Спочатку (у перших томах книги) ми з вами розглядали й аналізували історичний матеріал становлення Московії в тому контексті, як нам його диктувала російська історіографія. Вивчаючи цю геть спотворену історію становлення Московської держави, ми знаходили відверту брехню і явні фальшивки у викладеному матеріалі. Інакше й не могло бути. Фальсифікат завжди містить у собі потенційну загрозу провалу.

У процесі розкриття теми ми ускладнили її виклад через подання нового додаткового матеріалу, як, наприклад, зроблено з Куликовською битвою. І відразу стало зрозуміло, що з 8 вересня до 28 листопада Мамай не мав змоги провести дві масштабні битви. На поверхню виплила відверта брехня.

Однак вернімося в Золоту Орду.

Тохтамиш–хан був великим і могутнім, а інтереси роду Чингісидів беріг, як і власну честь. Тому не міг змиритися з утратою Закавказзя, яке Тимур захопив в 1389 році. Зібравши величезну армію, він у 1394 році рушив визволяти втрачені володіння Золотої Орди на Кавказі. До речі, в цьому військовому поході Тохтамиша брали участь і війська північних улусів: Булгарського, Тульського, Володимирського, Московського, Нижегородського, Тверського, Мохшинського та інших. За моїми приблизними підрахунками, північні улуси Орди виставили в похід не менше ніж 5–6 туменів (50–60 тисяч людей).

З подальшого викладу подій ви переконаєтеся, що було саме так.

Остання битва між Тимуром і Тохтамишем відбулася на землі теперішнього Дагестану біля селища Торка. Битву Тохтамиш програв.

Послухайте, що говорить про неї та причини поразки хана Тохтамиша сучасний казахський історик Калібек Даніяров:

«За чисельністю військо у Тохтамис–хана було більшим, ніж у Тамерлана, і він мав би або перемогти, або провести битву на рівних. Однак Тохтамис–хану не було відомо про розроблений Єдиге і мангитськими (рід, з якого походив Єдигей. — В. Б.) біями зрадницький план… На правому фланзі війська Тохтамиса вишикувалося 5 туменів мангитських воїнів (50 000 людей)… На самому початку битви всі ці мангитські воїни організовано пішли з поля бою. їх стрункі ряди після поразки Тохтамис–хана очолив Єдиге (Ідіку. — В. Б.), відразу опинившись із військом» [57, с. 170].

А ось як подає ті події арабський історик Ібн Араб–шах:

«Внаслідок цього розладналося військо Тохтамиша… Не бачачи змоги ухилитися від сутички й уникнути зустрічі, він підбадьорив свій дух і своє військо, виставив наперед завзятців зі своїх ратей, укріпив центр і фланг… Тривав цей бій… близько 3 днів, потім війська Тохтамиша відступили…» [57, с. 172].

Швидше за все, війська Тохтамиша втікали. Цього разу Тимур не допустив помилки у стратегічному плані: він не пішов після перемоги назад у Середню Азію, а рушив у центр Золотої Орди, переслідуючи Тохтамиша.

«Тохтамиш–хан кинув ханство, —писав перський історик Шериф–ад–Дін Ієзді, —дім і все, що мав, явне і приховане, і, боячись за життя своє,… пішов у бік Булгара, в лісисту місцевість…» [46, с. 178].

Тимур же, вступивши в землі Золотої Орди, послідовно зруйнував майже всі центри південної, південно–західної та східної частини держави: Сарай–Бату, Сарай–Берке, Укек, Булгар, Жукатин, Керменчук, Саритау, Астрахань, Тану, Маджар, Кафу і десятки інших улусних центрів.

«Переслідуючи Бек–Ярика, Тимур подався у верхів’я Дону, дійшовши до… Рязанського князівства… Нізам–ад–Дін Шамі та інші історики Тимура повідомляють, що Тимур, «дійшовши до міста… на ім’я Карасу, розграбував його з усією областю». Під «Карасу» перські письменники мали на увазі, очевидно, місто Єлець — окраїнне місто Рязанського князівства, про розорення якого сповіщають і російські літописи. За свідченням російських літописів, Тимур «князя Єлечицького плени і людей помучи».

Далі військо Тимура… рушило на Москву. До Москви Тимур не дійшов. Простоявши в межах Рязанського князівства 15 днів «і ту пусто вся сотворишу», 26 серпня він пішов назад» [56, с. 168].

Цілком зрозуміло, що загальноросійські літописні зводи приписали порятунок Москви «впливу на Тимура лиховісного сну, нібито баченого ним перед походом на Москву».

Коли московитам було потрібно заховати кінці в воду, вони посилалися на містику. Проте і в даному випадку це московська брехня.

У чому ж полягала величезна таємниця порятунку Москви в 1395 році? Про що мовчать московити?

Таємниця «доважків брехні» більш ніж очевидна. Треба лише проаналізувати достовірні факти попереднього періоду, котрі в якийсь спосіб стосуються Тимура і його держави. Як казала одна мудра людина, «дивися в корінь!»

Звичайно, про містичні сни тут говорити не доводиться. Про м’якість і лагідність Тимура теж не може бути й мови, бо він мав прізвисько «Залізний Кульга». Та й якби ж то йшлося тільки про Москву! А то ж — про десятки багатих удільних улусів. З рук Тимура вислизали величезні багатства. Тим більше, що цього разу головні військові сили північних улусів були розгромлені в битві на Кавказі.

Події в історії завжди взаємозв’язані. А в московській — особливо. Тому фальсифікатори історії робили все можливе, щоб розірвати зв’язок подій. Саме це ми маємо і в даному випадку.

Власне, в улусі Карасу (Єльці) Тимурові нагадали про зроблену для нього царевичами північних улусів Золотої Орди послугу в битві 1391 року на річці Кундурчі. Навіть вказали, що всі князі, які допомогли врятуватися Тимурові, поголовно були знищені. Напевне, крім зазначених у ярлику Тохтамиша князів–огланів, були покарані (швидше за все, знищені) князі–тисячники, можливо, навіть сотники.

Цілком природно, що Тимур не міг розорити землі своїх рятівників. Тому?то й зупинився на початку серпня 1395 року в місті Карасу (Єльці) на 15 днів.

Зверніть увагу на кількість днів — 15. Адже це теж легко пояснити.

Зі зруйнованого Карасу (Єльця) у всі удільні улусні центри — Тулу, Москву, Рязань, Наровчат, Темников, Володимир та ін. — Тимур відправив гінців із повелінням, щоб до нього прибули князі–оглани і привезли данину.

За правилами тих далеких часів до переможця завжди переходили права переможеного.

Цікаво, що коли підрахувати час, витрачений гінцями Тимура, скажімо, до Москви, Володимира або Наровчата, і час, витрачений на доставку данини, то це й буде 13–14 днів.

А далі Тимур представив князям північних улусів Золотої Орди їхнього нового Великого хана Тимур–Кутлука. Всі князі, митрополит і єпископи північних улусів Орди принесли клятву на вірність новому ханові, на що пішло 1–2 дні. Лише після цього Тимур зі своїми військами рушив на південь продовжувати свою справу.

Можливо, не всі з прибулих князів отримали свої ярлики. Багато кого з них було знищено.

До речі, зверніть увагу, як обережно всі описані нами події обійшов М. М. Карамзін у своїй «Історії». Жодним словом не згадав про князів–зрадників, а відхід Тимура від міста Карасу (Єльця) пояснив безглуздо:

«Наставала сльотна осінь, з людьми, які звикли кочувати в місцях родючих і теплих, навряд чи було розсудливо йти далі на Північ, щоби зустріти зиму з усіма її жорстокостями» [41, том V, с. 81–82].

Хоч майже на тій самій сторінці нижче він написав: «Сповіщений про жителів Астраханських, Тамерлан, зневаживши холод зимовий і глибокий сніг, пішов до сього міста, укріпленого, поверх кам’яних, крижаними мурами, зруйнував його дощенту, знищив вогнем і столицю Ханську, Сарай, нарешті подався до кордонів своєї Імперії, піддавши, як він сказав, Державу Батиєву згубному вітрові нищення» [41, том V, с. 82–83].

Отже, балаканина М. М. Карамзіна про те, що Тимур боявся дощу і зими, — звичайна дурниця: подвійний стандарт.

Не спромігся «великий співець» московської історії пояснити і той факт, як Тимур прийняв від «російських князів» клятву на вірність новому ханові. Хоча про нового Великого хана Золотої Орди Тимур–Кутлука згадав.

У московській історіографії завжди існували подвійні стандарти. Тому й брехня текла рікою.

Пропоную читачам і цього разу ускладнити тему— ввести новий додатковий матеріал. Розгорніть, будь ласка, карту центральної частини Російської імперії і разом зі мною перегляньте її.

Отже, ще з часів хана Батия в «Залешанській землі» володіли подарованою ханом землею та управляли улусами:

1. Мещерські князі–Чингісиди з роду Бахмета Усеїнова. їм належала «Мещерська земля», тобто значні частини території сучасних Московської, Володимирської та Рязанської областей.

«Родоначальник «Мещерських князів» Бахмет Усеїнов… прийшов з Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював і засів її, закріпивши «Мещерські місця» за своїми нащадками… Родовід «Мещерських князів», опублікований в «Оксамитовій книзі» М. І. Новиковим, — єдине джерело при вивченні історії «Мещерських князів»… Обдарування землею Бахмета… могло відбуватися… після монгольського завоювання, оскільки… Олександр Укович… був праправнуком Бахмета Усеїнова» [56, с. 95].

Зробимо дуже скромні підрахунки і визначимо час, коли царевич–оглан Бахмет «засів Мещеру». Вищезгаданий Укович проживав у Мещері в 1382 році і був п’ятим поколінням роду хана Бахмета (праправнуком).

Від 1238 року, року завоювання «Залешанської землі», до 1382–го минуло 144 роки. На одне покоління роду князя Бахмета припадає в середньому трохи менше ніж 30 років, що цілком достовірно свідчить про володіння «Мещерською землею» родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання.

Про це свідчить і «Оксамитова книга», видана М. І. Новиковим.

Тепер, сподіваюся, всім зрозуміло, чому Катерина II, ввівши повсюдну цензуру, звеліла спалити всі книги, видані в друкарні М. І. Новикова. Він справді завдав російській історіографії багато руйнівних ударів, за що Катерина II і посадила його в 1792 році на 15 років у Шліссельбурзьку фортецю–тюрму.

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста, розташовані по її периметру: Володимир — на півночі, Касимов—на сході, Рязань (Стара) — на півдні, Коломна — на південному заході, Москва — на заході.

Швидше за все, усі ці міста належали родові князя–глана Бахмета. Хоча це не принципово, бо вся територія навколо «Мещерської землі» теж належала князям- огланам, Чингісидам. Про це поговоримо нижче.

Зверніть увагу: територія Мещери простягається зі сходу на захід (від ріки Судогда до Москви–ріки) на 200–250, а з півдня на північ (від Оки до Клязьми) — на 100–150 кілометрів.

Цифри ці, зрозуміло, приблизні.

Усією Мещерою управляли князі–Чингісиди. Там не було місця для так званих «російських князів».

Нагадаю:

«Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на п(івночі), Москвою на півд. з(аході), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), в межах Московської, Володимирської та Рязанської областей» [18, том 16, с. 205].

А далі — міркуйте самі: що приховували московити, коли фальсифікували історичні події?

Саме так! Ховали правду.

2. Тульські князі–Чингісиди. Сподіваюся, читачі не забули, що«…місто Тула назвали іменем цариці Тайдули, дружини Чанібекової, і колись ним управляли її баскаки» [93, с. 48].

Від дня свого заснування Тульський улус був власністю цариці (ханші) Тайдули і ним управляли її люди, найімовірніше, її родичі. І це тривало протягом сотень років. Бо з часом ми там бачимо знаменитого оглана Бекбулата, «…улус якого був у верхів’ях Дону» [56, с. 155].

Верхів’я річки Дон розташоване в Тульській області і спускається у Рязанську та Липецьку.

У другій половині XIV століття Тульський улус князя–оглана Бекбулата виставляв у розпорядження Великого хана Золотої Орди військове з’єднання — не менше ніж одну тьму (10 тисяч людей).

Чому в цьому немає сумніву?

Як донесли арабські та перські історики, князь–оглан Бекбулат під час воєнного походу хана Тохтамиша в 1391 році «належав до почту хана» і командував лівим крилом військ. Тобто він мав у своєму розпорядженні не менше одного тумена і чин не нижчий від темника.

Згадайте велику Ясу Чингісхана. Згідно з Ясою, кожен вищий чин в армії надавався тільки по висхідній лінії. Десятникам присвоювали сотника, сотникам — тисячника, і тільки тисячник міг стати темником.

Хоча зрозуміло, що царевичі (оглани) осягали військову науку ще з юнацьких літ під пильним наглядом полководців. Так, хан Батий свій вишкіл проходив у знаменитого полководця Субедея.

Територія Тульського улусу була за розмірами не менша від «Мещерских володінь роду хана Бахмета». У п’ятдесяті роки XIV століття вона (територія) з південно–західного боку безпосередньо прилягала до Мещерського улусу роду Бахмета.

«Достатньо відкрити родовідні книги російського дворянства, щоб побачити… хто є хто в російської історії. Тюрків–кипчаків, які прийшли зі Степу, назвали руськими…

А родовідні книги невмолимі, вони нагадують, що, наприклад, рід Єрмолових іде від Арслан–Мурзи–Єрмола, який 1506 року приїхав… і Золотої Орди. Годунови — від мурзи Чета, який виїхав з Орди 1330 року… Голіцини, Куракіни, Дашкови, Булгакови, Суворови, Колокольцеви, Ушакови, Голєніщеви–Кутузови, Мусіни–Пушкіни, Тургенєви, Аксакови, Тараканови, Тімірязєви, Баранови, Карамзіни, Чаадаєви, десятки інших шляхетських родів і є нащадками половецьких ханів… тоді жителі Тульської, Тамбовської, Орловської та інших теперішніх «російських» областей називалися татарами… Хіба не цікаво, що старовинні цвинтарі у тій же Рязані, Орлі або Тулі досі називаються татарськими… Скільки ж брехні й таємниць в історії держави Російської» [25, с. 116].

Справді, скільки «доважків брехні»! Але, навіть згадуючи про татар Тули, Орла й Рязані, тюркський історик Мурад Аджієв намертво мовчить про подібних татар Москви, Володимира, Твері, Ярославля, Ростова, Суздаля тощо.

Про це й сьогодні говорити не дозволено!

3. Князі–Чингісиди улусів Мохші(Наровчата), Темникова, Хан–Кермана (Касимова). Йдеться про східні улуси «Залешанської землі». Хоча, цілком зрозуміло, що в ХIII–ХV століттях кожен удільний улус Золотої Орди мав конкретне ім’я.

Відчуваєте, який об’ємний історичний пласт московської історії ще належить дослідити історикам, у тому числі й українським? Не може світова спільнота приймати за істину історичний матеріал, переповнений обманом і брехнею.

Слухаймо далі про князів–огланів:

«Місто Наровчат–Мохші, розташоване на території володінь нащадків Бехана, відоме за монетами, які карбували від 1312 р., а місто Темников, яке виникло на місці перебування монгольського темника–десятитисячника, що належав до нащадків Бехана, очевидно, бере свій початок з 1257–59 рр… Отже, Бехан міг володіти… (тією частиною ростово–суздальської землі. — В. Б.) “владою Золотої Орди царя Батия”» [56, с. 95].

Східні краї «Залешанської землі» ще з часів хана Батия були передані у володіння Чингісидам. Кожен ханський нащадок, який отримував у володіння якісь землі, одразу ж заселяв їх своїм родом, управляючи землею та її аборигенами, а все чоловіче населення від часу завоювання зводив у десятки, сотні, тисячі.

Про це кажуть не лише російські професори (М. І. Березін, А. К. Казем–Бек та ін.), а й вірменський священик XIII століття Кіракос. Послухаймо:

«І подався кожний (князь–оглан. — В. Б.) у свій отриманий уділ разом із жінками, дітьми й усім обозом війська свого. Облаштовувалися преспокійно, і стали верблюди та худоба їхня оскверняти й пожирати всяку зелень, що там росла» [94, с. 155].

Подібних свідчень можна наводити чимало.

Послухаймо знову російського історика:

«У фондах колишнього Саровского монастиря… є родовід татарських князів: Сеїд–Ахметових, Адашевих, Кудашевих, Тенішевих і Янгаличевих, які походили від татарського князя Бехана «із Золотої Орди», котрий «владою Золотої Орди володів багатьма навколишніми містами та іншими станищами татарськими й мордовськими»… Відтоді їхні нащадки — Сеїд–Ахметови, Адашеви, Кудашеви та ін. “стали володіти вотчинами і землями й оселилися по різних місцях”» [56, с. 95].

Як вам такі свідчення?

У російській історичній науці ми ніколи не знайдемо всеохопних досліджень на цю тему. І це — неспроста.

Нарешті, згадаймо:

4. Касимовське царство (ханство). Російська історіографія твердить про створення Касимовського ханства за велінням московського князя Василя (Темного). Дуже вже, мовляв, захотілося Василю (Темному) віддячити синові Улу–Мухаммеда — Касиму за допомогу у протистоянні з Шем’якою, і він повелів передати тому частину своєї землі десь у 1450–1456 роках. Мовляв, про точну дату, коли ця акція відбулася, немає відомостей. Укотре московити брешуть.

Цікаво, що професор М. Г. Сафаргалієв і цього разу підловив московських шовіністів на відвертій брехні. Послухаймо професора–історика:

«З договірної грамоти великого князя Василя Васильовича 1445 р. видно, що на той час місто Городець (Мещерський. — В. Б.) уже належав Касимові… «А з Городця й із твоє вотчини, чим тя есьмь пожалував, імати ми у тебе во Царев виход по описі, по людем». Вказаний «Царев виход» уперше згадується в грамоті 1445 р. і йшов… на користь… Касима» [56, с 256].

Таким чином, місто Городець ще до 1445 року належало ханському родові Касима. А оскільки воно лежало у «Мещерській землі», то, швидше за все, й Касим–хан належав до знаменитого роду князя–оглана Бахмета. Московити вкотре лише розірвали причинно–наслідковий ланцюг оповіді. Хоча, як бачать читачі, беззаперечно визнали Касима своїм царем.

Що ж відбулося в 1445 році?

Історія не робить із цього таємниці.

У 1445 році хан Улу–Мухаммед взяв у полон Василя (Темного), вивіз його в Казань, а через деякий час відпустив до Москви на княжіння.

«На це вказують записи, які є в IV Новгородському літописі: «Взяв на нім окупу двісті тисяч рублів, а інше бог зна та вони». «Інші» умови… (звільнення Василя. — В. Б.) 1445 року літопис не наводить, але можна припустити, що одна з умов… пов’язана була з “Мещерськими місцями”» [56, с. 255].

«При поверненні великого князя з татарського полону разом з ним прибули в Москву «многі князі» татарські і два сини казанського хана (Улу–Мухаммеда. —В. Б.): Касим і Якуб. Сповіщаючи про це, літописці нічого не говорять про причини появи татар на Москві… Що ж до царевичів Касима та Якуба, то вони безпосередньо засіли в «Мещерських місцях» і незабаром створили тут Касимовське ханство на чолі із царевичем Касимом» [56, с. 255].

Василь Темний до створення Касимовського царства не мав жодного стосунку. Воно було створене за велінням Казанського царя Улу–Мухаммеда.

У російській історії збереглася згадка про купівлю в 1382 році московським князем Дмитрієм, так званим Донським, в Олександра Уковича (праправнука царевича Бахмета) частини «Мещерської землі». Згадка наведена в «Оксамитовій книзі», частина III на сторінці 239, надрукованій М.І. Новиковим у 1787 році.

Це повідомлення багато про що свідчить.

По–перше, воно вкотре нагадує, що Дмитрій, так званий Донський, належав до роду Чингісидів. Тому що володіти земельною власністю, купувати її та передавати у спадок в Золотій Орді мали право лише Чингісиди. Князь же, чи то рязанський, чи то московський, отримував свій уділ під контроль тільки на період служіння ханові. Він не мав права передавати уділ у спадок або продавати (купувати) його. З цією аксіомою згодні й московські історики. Не станемо ще раз цитувати професорів С. М. Соловйова та В. О. Ключевського.

По–друге, неспівмірно велику, як на ті часи, суму — «двісті тисяч рублів» — Василь Темний заплатив не за своє життя. Він сплатив податок за уділ Уковича, який мав вносити до скарбниці Золотої Орди. Тому що кожен князь, навіть Чингісид, зобов’язаний був платити податок до державної скарбниці.

Трактування московитами дій хана Улу–Мухаммеда як бандита і грабіжника — брехня. Московську хворобу приписували іншим.

По–третє, щоб московські князі–Чингісиди надалі не творили подібного, хан Улу–Мухаммед вивів «Мещерську землю» з–під їхнього впливу і створив незалежне від Москви Касимовське ханство, посадивши на чолі його свого сина Касима.

Нагадаю: після розпаду Золотої Орди на частини — Велику Орду, Казахську Орду, Казанське ханство й Кримське ханство — Московський удільний улус та всі інші удільні улуси північної частини Золотої Орди увійшли до складу Казанського ханства.

Про це ми будемо говорити в наступному розділі.

Свідчення про останнього хана Золотої Орди Улу–Мухаммеда збереглися в арабській і перській історії. Арабський історик Ельдженнебі свідчив:

«Кушик–Мухамед (Улу–Мухаммед. — В. Б.) — це той самий, про якого Ельташкеді стверджує, що він був поставлений ханом при поразці Ідіку (Єдиге). Цей Мухаммед був чоловіком сильним і хоробрим, він вторгся у землі… (Моксель. — В. Б.), захопив здобич і відняв із земель їх Володимир, одну з областей Московських» [57, с. 183].

Як бачимо, місто Володимир у 1445 році входило до складу Касимовського царства. Така правда історії. Хоча столицею держави стало місто Хан–Керман, згодом перейменоване на Касимов.

І в цьому епізоді своєї історії московити говорили напівправду. Бо в Золотій Орді не існувало міста Городця (Мещерського), як не існувало Єльця. У Золотій Орді знали міста Хан–Керман і Карасу. Саме ці назви міст, як і сотні інших татарських назв, були нанесені на картах імперії Чингісидів.

Але, як заявили російські професори при виданні першого тому книги Рашид–ад–діна, цей матеріал для них «не становить інтересу».

Чому? Вирішуйте самі.