5

5

Першим, хто написав російську історію, став Андрій Іванович Лизлов зі своєю «Скіфською історією». Оскільки ми багато говорили про цю книгу, немає сенсу повторюватися. Хто має бажання відновити в пам’яті матеріал, може звернутися до другої книги «Країна Моксель» (частина друга, розділ перший).

Пригадаю читачам: навіть сама побудова «Скіфської історії» свідчить про кровну державну спорідненість Московії з Казанським, Астраханським та Кримським царствами. Адже у книзі йдеться саме про ці царства, їхню взаємозалежність та їхні династії. А підсумковою частиною книги став розділ «Двір Цесаря турецького».

Весь контекст історії Московії зосереджений на з’ясуванні взаємовідносин між династіями тюркського етносу.

Звичайно, ще з часів Івана Грозного було поставлено завдання породичати московську царську династію з давніми — візантійськими та римськими. Було висунуто міфічне завдання побудови «третього Риму». А згідно з державною ідеологією Візантійської імперії влада кесаря і влада церкви повинні перебувати у «симфонії», спиратися одна на одну. Ось чому фальшування російської історії відбувалося одночасно і по церковній, і по державній лініях. Церква й держава і в наш час при відстоюванні інтересів московського шовінізму виступають заодно.

І друге, на що хочу звернути увагу читачів, — цілковита відсутність у А. І. Лизлова відомостей про так звані «загальноросійські літописні зводи». Переривши сотні церковних сховищ і навіть саму патріаршу Ризницю, він ніде не знайшов жодного літописного зводу. Він уявлення не мав про їх існування.

До речі, в XVII столітті про існування так званих «загальноросійських літописних зводів» і навіть «Повісті минулих літ» Нестора нічого не знав і Київський митрополит Петро Могила — найбільший знавець, поціновувач старовинної літератури. Послухаймо слова В. М. Татіщева, передані професором Нілом Поповим:

«Петру Могилі, митрополитові київському, яко великому шанувальнику збирання старожитностей… Несторів літопис незнаний був…» [14, с. 455].

Отже, «Повість минулих літ» у такій редакції, яку згодом опублікували в часи Петра І, Київський митрополит Петро Могила не знав. А жив Петро Могила в 1597–1647 роках.

Ось чому академік О. О. Шахматов зробив свій знаменитий висновок.

Брехала Москва по–крупному.

Російська державна влада та її вчена спільнота досі не вважають А. І. Лизлова першим російським істориком. І це недарма. їм не вдалося переписати «Скіфську історію». Хоч і дещо підпсована, вона дійшла до нас у своєму природному вигляді.

Тому першим російським істориком вважається Василь Микитович Татіщев (1686–1750). Послухаймо:

«Заняття російською історією зайняли в нього ціле життя; і зрозуміло чому: Татіщев був першим російським ученим, який звертав свою увагу на неї» [14, с. 444].

Праця В. М. Татіщева була цілком підконтрольною російській владі, надрукована після найжорсткішої цензури уже в часи Катерини II. Ось чому московити вважають В. М. Татіщева своїм першим істориком: влада зводила дати на це дозвіл.

«Історія Російська від найдавніших часів» В. М. Татіщева має довгий, досить туманний шлях. Її не сприймала у XVIII столітті ні російська влада, ні російська шовіністична громадськість. І це не мої довільні вигадки. Послухаймо професора П. Г. Буткова (1775–1857). Він зазначав, що не слід особливо зважати на суперечності, які часто трапляються між текстом та примітками Татіщева, адже той «виданий не з втраченого оригіналу, а з досить недоладного і навіть поганого списку, одного з тих, що ходили по руках майже 30 років» [14, с. 458].

До того часу, коли В. М. Татіщев почав працювати над своєю «Історією», у російській науці вже панував так званий Кенігсберзький літописний звід Петра І. Звичайно, що вся державна машина Московії жорстоко обрубувала будь–яку історичну думку, яка суперечила «Петровому першоджерелу». І так тривало довгих 50 років, доки Катерина II не встановила правил подання історичного матеріалу подальшого часу (1200–1700 роки).

В. М. Татіщев помер 26 липня 1750 року (за старим стилем).

«Останні роки свого життя Татіщев провів у підмосковному сільці Болдино Клинського повіту, серед звичайних занять російською історією та географією. Він був під судом; при ньому для сторожі були солдати сенатської роти…» [14, с. 527].

Останні роки життя В. М. Татіщев перебував під домашнім арештом. Очевидно, що жоден написаний ним папірець не побачив світу без царської цензури. До речі, після смерті В. М. Татіщева всі його архіви було вилучено й за описом відправлено до імператорської канцелярії. Послухаймо свідчення:

«Разом із каталогом Татіщевської бібліотеки збереглася і така розписка: “Реєстр книг російського літописця, складений покійним таємним радником паном Татіщевим. 1. Частина перша про писемні старожитності слов’ян. 2. Частина друга про початок руської землі і про перше володарювання. 3. Примітки до другої частини. 4. Частина четверта стародавнього літопису руського. 5. Книга новий літопис. — В кімнату його превосходительства Івана Івановича Шувалова вищезазначене число книг отримав лейб–гвардії ізмайловського полку сержант Олександр Гур’єв”» [15, с. 92].

Згідно з дослідженням О. О. Шахматова, після смерті В. М. Татіщева його син передав усі батькові папери баронові Черкасову, який завідував імператорським кабінетом, та І. І. Шувалову, камер–юнкеру імператорського двору.

«Історія» В. М. Татіщева постійно перебувала під пильним наглядом російської влади, спочатку Єлизавети Петрівни, а згодом — Катерини II. Хто вважає, що «Історія», написана В. М. Татіщевим, і книги, які дійшли до нашого часу, — один і той самий матеріал, той глибоко помиляється.

Отримавши у свої руки твори Татіщева, Єлизавета Петрівна та її радники, очевидно, розуміли необхідність якимсь чином узаконити виклад історії Московської держави, особливо тієї частини, якої не торкнулася рука Петра І. І тут праця В. М. Татіщева перетнулася з працею М. В. Ломоносова.

Існують чіткі свідчення того, що імператриця Єлизавета Петрівна зверталася до М. В. Ломоносова з пропозицією написати «Історію держави Російської». Саме до М. В. Ломоносова, а не до Г. Ф. Міллера. Адже під час правління доньки Петра І в моду замість німців увійшли «великороси». Послухаймо самого Михайла Васильовича.

У поданні до канцелярії Академії наук 12 березня 1757 року він підкреслював, що в березні 1753 року «чув наймилостивіше повеління (імператриці. — В. Б.),… щоб я доклав старання свого до написання Російської історії» [19, с. 574].

«Російською історією» М. В. Ломоносов почав займатися з літа 1750 року, відразу ж після смерті В. М. Татіщева.

Про це він засвідчив у своєму звіті Російській академії наук за 1751 рік. Не будемо повторно наводити витяг із його доповіді, який цитували у попередньому розділі (див. джерело 19, с. 573).

Без сумніву, М. В. Ломоносов почав підготовку до написання «Російської історії» за завданням канцелярії імператриці. Без цього повеління він не зміг би користуватися «великим літописом Татіщева», що цілком очевидно.

Підготовча робота тривала близько чотирьох років.

«У 1754 р. Ломоносов уже уклав частину тексту» [19, с. 574].

«У.1758 р. Перший том «Історії» був готовий» [19, с. 575].

А далі починаються нові пригоди з «Російською історією», тепер уже М. В. Ломоносова. Цілком зрозуміло, що імператриця і верхівка держави очікували від М. В. Ломоносова не тільки викладу тієї частини історії, яку в 1716 році апробував Петро І, але, головним чином, її продовження. А він до середини 1758 року написав лише першу частину книги, яка закінчувалася 1054 роком.

І хоча книга М. В. Ломоносова під назвою «Стародавня Російська історія від початку Російського народу до смерті великого Князя Ярослава Першого, або до 1054 року» З листопада 1758 року вже перебувала в друці, процес зупинили, і автор продовжив працю над книгою, вирішивши довести її до часів «великого князя московського Івана Васильовича». Слід зазначити, що М. В. Ломоносов виконав поставлене завдання, «однак… зміг знову подати рукопис до набору лише 28 лютого 1763 р.» [19, с. 576].

Таким чином, над першою частиною своєї «Історії» М. В. Ломоносов працював з 1754 до середини 1758 року, а над другою частиною—з березня 1759 до лютого 1763 року; по чотири роки над кожною частиною книги. А оскільки ще «30 жовтня (1758 року. — В. Б.) Канцелярія дала друкарні ордер на друкування» [19, с. 575], то цілком природно, друкарня за новим рукописом продовжила друкувати «Історію» М. В. Ломоносова.

Однак не все було так просто: у 1763 році на престолі вже сиділа Катерина II. І цілком зрозуміло, що нова мітла мела по–новому.

Послухаймо самого Михайла Васильовича. У супровідній записці до Академії наук 28 лютого 1763 року він писав:

«У Канцелярію Академії Наук додається при цьому для друкування перший том Російської історії, що складається з двох частин і містить у собі російські діяння від самої давнини аж до смерті великого князя Ярослава Першого, тобто до першого головного розділу самодержавства російського; (далі) йдуть ще дві частини цього ж тому (!!! — В. Б.), перша — до Батиєвого нашестя, тобто до російського поневолення татарами, друга — до великого князя московського Івана Васильовича, коли Росія зовсім звільнилася від татарського насилля. Цю книгу я не маю наміру друкувати, як вона розпочата, з примітками і скороченнями на полі, а тільки з самими цитаціями авторів; а примітки я долучу в кінці…» [19, с. 576].

Новий текст «Історії» М. В. Ломоносов здав до друкарні і «було почато новий набір, який склав 17,5 аркушів» [19, с. 576].

Тобто праця М. В. Ломоносова мала в набірному варіанті понад 310 сторінок. Зверніть на це особливу увагу, адже факт набору 17,5 друкованих аркушів засвідчив керівник друкарні А. Ликов.

Однак на початку 1765 року М. В. Ломоносов помер, і друкування його «Історії» було зупинене.

«25 серпня 1766 р. фактор друкарні А. Ликов знову доносив Канцелярії: «Нині ж ця історія, за відсутності в топографії продовження оригіналу, не друкується» [19, с. 576].

«Канцелярія послала… (Академії наук. — В. Б.) примірник… тексту, вимагаючи «яко про вчену справу, у панів академіків думки…» [19, с. 576].

«Уже наприкінці жовтня 1766 року «за надісланим з Канцелярії Академії наук оригіналом до пам’ятної Історії — титулу, передмови та змісту, надруковано 2425 примірників…» [19, с. 577].

«Частина екземплярів заводу (друку. — В. Б.) 1766 року закінчується словом «Кінець»; інші екземпляри закінчуються словами «Кінець другої частини» і в них у нижньому правому кутку останньої сторінки надруковане слово «Частина», яке є переносом до третьої частини, що не збереглася» [19, с. 577].

Цей довгий перелік невигаданих пригод, які відбувалися з «Історією» М. В. Ломоносова, я наводжу неспроста. Читачі мусять переконатися, що навіть праці такого російського патріота–історика, як М. В. Ломоносов, перебували під постійним жорстким контролем. Починаючи з часів Петра І, жодного вільнодумства в російській історіографії не допускалося. Видана «Історія» М. В. Ломоносова закінчується 1054 роком і налічує 140 сторінок. Решта матеріалу «до часів великого князя московського Івана Васильовича… не збереглася».

Мені особисто довелося працювати з книгою М. В. Ломоносова видання 1766 року, і можу засвідчити: книга просто обірвана в тексті і надрукована в першому варіанті, бо «примітки долучені (не) наприкінці», а на полях книги.

Отже, Катерина II ще 1766 року, перебуваючи на престолі тільки чотири роки, взяла під особистий контроль видання праць В. М. Татіщева та М. В. Ломоносова.

«Історію» М. В. Ломоносова імператриця, щоби не спокушати долю, вирішила видати в Петровому апробованому варіанті. Напевне, продовжити її текст до 1206 року не дало змоги чи то трактування матеріалу, чи то небажання попрацювати з ним. Катерина II в 1766 році ще не була фахівцем «з історії російської». У ті роки вона лише ступила на «стежку російської історії». Ставши на «шлях творення», вона спершу довірилася своєму землякові— німцю Г. Ф. Міллеру.

Якщо з «Історією» М. В. Ломоносова вчинили, як звичайно, грубо, то працю В. М. Татіщева Г. Ф. Міллеру було велено вивчити і довести «до прийнятної кондиції». Не варто забувати, що «Історія» В. М. Татіщева служила першоджерелом навіть для М. В. Ломоносова. Удосконалити належало саме першоджерело. І книгу В. М. Татіщева в інтерпретації Г. Ф. Міллера під жорстким контролем і наглядом Катерини II почали друкувати. У 1768 році вийшла перша книга «Історії» В. М. Татіщева, в 1773 році — друга, в 1777 — третя.

Але звертаю увагу читачів на той факт, що весь матеріал трьох виданих книг охоплював час до 1238 року, тобто отримав дозвіл на видання тільки матеріал, апробований Петром І.

Уже за часів Катерини II існувало кілька редакцій «Історії» В. М. Татіщева. Абсолютно різних. Без сумніву, сам Татіщев писати і поширювати взаємовиключні тексти «Історії» не міг — хоч як би намагалися нав’язати нам цю думку російські історики.

В. М. Татіщев за своїм характером та вихованням був вольовою, рішучою людиною. Він ніколи не уподібнювався до флюгера, який постійно змінює свій напрям.

У своїй праці «До питання про критичне видання Історії Російської В. М. Татіщева» О. О. Шахматов аналізує чотирнадцять (!) варіантів «Історії», звівши ці списки до двох блоків. Послухаймо професора:

«Усі списки Історії В. М. Татіщева можна розподілити за двома редакціями, які дуже різняться між собою і складені в різний час» [15, с. 80].

Бачачи цей розгардіяш з «Історією» В. М. Татіщева, Катерина II на початку 1783 року прийняла рішення про сконцентрування у своїх руках усієї праці з «історії держави російської», у тому числі й з продовженням видання «Історії» В. М. Татіщева.

23 лютого 1783 року секретар Катерини II A. B. Олсуф’єв «зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що йому належить, якнайскоріше» [15, с. 91].

У листі А. В. Олсуф’єв пояснює Г. Ф. Міллеру причину такої вимоги:

«Її Імператорській Величності потрібно, щоби IV частина Російської Історії покійного статського радника п. Татіщева була якнайшвидше, надрукована тут за рахунок кабінету, а подбати про друк уповноважено мене» [14, с. 799].

Лист А. В. Олсуф’єва написаний у спокійному, доброзичливому тоні. Однак у відповіді Г. Ф. Міллера невідомо звідки з’являються такі слова:

«Тепер немає більше жодного сумніву в тому, що Ваше Превосходительство власноручним листом звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії бути переданий будь–кому сторонньому (згаданий манускрипт після вилучення з моєї бібліотеки в архів належить вже власне йому)» [14, с. 801].

Цими словами хочу нагадати читачам про існування не тільки опублікованого листування A. B. Олсуф’єва з Г. Ф. Міллером. Існувало й інше листування. Неопубліковане. Таємне. Саме в тому, таємному листуванні Г. Ф. Міллеру погрожували покаранням «за розголошення хоча б одного аркуша без відома колегії». Московська історіографія завжди любила гратися «в хованки».

Своїм листом Герард Міллер також засвідчив факт вилучення його бібліотеки в державний архів. Примусового вилучення!

Однак пригоди професора цим не закінчилися. З березня до серпня 1783 року в Г. Ф. Міллера вилучають усе, що цікавить імператрицю. А листом від 2 жовтня 1783 року йому наказують відправити в розпорядження імператриці не тільки решту матеріалу, а й його власні копії. Вилучають геть чисто все. Послухаймо:

«Зараз Її Імператорська Величність зволила мені наказати, щоби я з нинішньою ж поштою до Вашого Превосходительства писав, щоби вам нижчеописані книги, у Вашій бібліотеці наявні,… до Височайшого Її Імператорської Величності вжитку якнайшвидше до мене прислати…» [14, с. 802].

Повеління імператриці професорові Міллеру доставив офіцер спецзв’язку і дочекався відповіді. О. О. Шахматов так виклав цей епізод: «…що Міллер і виконав з листом від 10 жовтня 1783 року (a ll жовтня він помер)» [15, с. 91].

Найімовірніше, крім опублікованого листа A. B. Олсуф’єва, існував ще й інший лист. Таємний. Адже недарма відданий владі професор був так вражений тим, що сталося, що тут же й помер. Раптово.

Смерть Г. Ф. Міллера розв’язала руки Катерині II. Професор був посвячений у її численні таємні плани, що стосувалися фальсифікації московської історії. І хоч Г. Ф. Міллер, заступаючи на службу в імперію, дав присягу про нерозголошення таємниць, для імператриці він був особливо небезпечний. По–перше, він був її одноплемінником і мислив з Катериною II одними (німецькими) категоріями. А, по–друге, в 1733–1743 роках він об’їздив Поволжя, Урал і Сибір, вилучаючи старовинні раритети, і, зрозуміло, знав усе підґрунтя російської історії, особливо її золотоординського періоду. А саме трактування цього періоду мала зробити Катерина II.

До речі, зауважте: в тридцяті–шістдесяті роки XVIII століття, у так званий «період історичного міжсезоння» (між Петром І і Катериною II), з’явилася маса вільнодумства, яке ледь не згубило московську історичну брехню. Це праці В. М. Татіщева, М. В. Ломоносова, А. Л. Шлецера, Г. Ф. Міллера, П. Н. Крекшина та ін.

А знаменитий князь М. М. Щербатов дозволив собі припустити «про те: а чи не були Літописи з малюнками підготовлені для навчальних занять з Петром Великим?»

Тобто історик князь М. М. Щербатов відкритим текстом заявив, що Кенігсберзький літописний звід — це звичайна халтура, «підготовлена для навчальних занять». Гадаю, російський князь знав, про що говорив.

Ось чому 4 грудня 1783 року з’явився указ Катерини II про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова». А згодом з’являються декілька указів про запровадження жорсткої цензури і закриття «вільних друкарень».

Все ставилося на своє місце. Інакодумства в імперії бути не могло.

Вже під час «однодумства» і жорсткої цензури в 1792 році видали «третю частину Історії (В. М. Татіщева. — В. Б.), яка відповідає 4–й книзі друкованого видання» [15, с. 90].

Четверта книга (третя частина) «Історії» В. М. Татіщева охоплює період з 1238 до 1462 року. Саме викладом матеріалу, який охоплював татаро–монгольський період (з 1238 до 1462 року), Катерина II встановила правила подачі історії Московії того періоду. Це трактування й оцінка історичних подій 1238–1462 років у Московії панує і в наш час.

Показово: якщо текст «Історії» В. М. Татіщева має багато різних варіантів, то третя частина цієї «Історії» існує в єдиному варіанті. Цим усе сказано!

Перші осмислені сторінки історії Московії, написані В. М. Татіщевим та М. В. Ломоносовим, або зовсім не побачили світ, або дійшли до нас спотвореними.

А далі лавиною пішли катерининські «загальноросійські літописні зводи».