2

2

Мені довго довелося шукати прізвища людей, які працювали в катерининській «Комісії», доки я не зрозумів схему процесу фальшування. Зосередивши у своїх руках практично всі стародавні першоджерела (книги, зводи законів, літописи, хронографи, синопсиси, картини тощо), Катерина II усвідомила необхідність систематизації дорогоцінного матеріалу та одночасного його сортування і тлумачення. Цей процес збігся з періодом осмислення історичного шляху Московської держави, її минулого і майбутнього.

І хоч імператриця з цього приводу мала власну думку, без копіткої аналітичної праці вчених мужів вона, звичайно, обійтися не могла. Тому було створено систему фальшування: окремі, наближені до Катерини II люди переглядали й сортували історичні першоджерела, далі матеріал вивчали й аналізували, з нього за визначеною схемою робили виписки. На наступному етапі відбувалося редагування і зведення матеріалу в єдине ціле.

І, врешті, друк та видання матеріалу для загального вжитку.

До речі, саме про таку схему роботи свідчить Указ Катерини II від 4 грудня 1783 року.

Цілком зрозуміло, що мене насамперед цікавили люди робочого процесу фальшування. Вперше на згадку про них натрапив в особистих листах М. О. Максимовича. Як бачите, саме особисті свідчення професора стали рушійною силою моїх пошуків. Послухаймо: «Вчений Чеботарьов, як відомо, за велінням Катерини Великої, робив виписки зі всіх стародавніх Руських літописів… Цією справою він займався разом з товаришем своїм Барсовим» [1, с. 73].

Далі в цій же праці професор ніби уточнив діяльність імператриці: «Велика Катерина, створюючи один із найблискучіших віків нашої історії–життя, відкрила новий світ і для Російської історії–науки, брала участь у її ході не тільки царствену, але й учену—як «збирач» «Записок стосовно Російської історії», котрі спочатку були надруковані в «Собеседнике», 1783–84 pp.» [1, с. 115].

Професор, як бачимо, дуже високо оцінив діяльність Катерини II зі «збирання» «Записок стосовно Російської історії», прирівнявши її до державних звершень. Оцініть гідно це порівняння. Такі люди, як професор М. О. Максимович, пустопорожніх заяв не робили.

А далі пропоную читачам більш прискіпливо придивитися до людей, які багато років працювали під безпосередньою опікою імператриці.

Отже: «Чеботарьов Харитон Андрійович, ординарний професор історії, етики і красномовства, перший ректор Московського університету, статський радник, народився у Вологді, 1746 року від бідних батьків (батько його був сержантом). У 1755 році Чеботарьов вступив до гімназії при Московському Університеті, з якої в 1761 році перейшов у студенти Університету. В 1764 році Чеботарьов закінчив курс в Університеті… У 1776 році він став екстраординарним професором кафедри Російської словесності… Після смерті професора Рейхеля Чеботарьов читав загальну європейську і вчену історію, а також російське красномовство. В 1778 році його підвищено до ординарного професора, призначено бібліотекарем і цензором при театрі…

У 1782 році він одержав чин колезького асесора, а в 1786 році — надворного радника і займався в цей час, за Височайшим повелінням, разом із Барсовим виписками зі всіх руських літописів, які були в синодальній та патріаршій бібліотеках, а також у Московському Державному Архіві» [10, с. 76].

Так характеризує професора Х. А. Чеботарьова «Російський Біографічний словник» 1905 року видання.

Характерно, що «Велика Радянська Енциклопедія» (третє видання) першому ректорові Московського університету не відвела жодного рядочка, навіть не згадала. Задумаймось, чому? Адже X. А. Чеботарьов простого, як кажуть, «пролетарського походження», залишив багато праць, у тому числі свій власний варіант «Російської Історії». Проте ані царська, ані більшовицька російська влада не дозволили друкувати чеботарьовський варіант «Російської Історії». І в цьому немає нічого дивного. Адже людина, яка знала багато катерининських таємниць, не мала права на їх розголошення. Це аксіома московської державності. Вона не мінялася ні за царя–християнина, ні за більшовиків–нехристів.

Тому?то й помер Х. А. Чеботарьов, відкинений владою, вигнаний з Московського університету, у бідності, бо мав сміливість озвучити власну думку про походження Московії.

Про це говорили у своїх промовах, «виголошених на Урочистому Зібранні Імператорського Московського Університету Професори… (і) про ненадруковану Російську Історію, написану Чеботарьовим…» [1, с. 73].

До речі, це професорське покаяння відбувалося в Московському університеті 1819 року, вже після смерті професора, що настала 1815 року.

Влада ж так і не зійшла до покаяння, бо ніколи не прощала вільнодумства. Навіть більшовицька російська влада не пробачила Х. А. Чеботарьову найлегшого замаху на катерининські фальсифікації. Такий парадокс стався з російським професором: дивний, проте закономірний.

Другою людиною, яка працювала, швидше за все, паралельно з Х. А. Чеботарьовим, був професор того ж університету Антон Олексійович Барсов. Ось що сказано про нього в «Російському Біографічному словнику», том II, видання 1900 року: «Барсов Антон Олексійович, професор красномовства в Московському університеті.., народився в 1730 р. у Москві, помер 21 грудня 1791 р…. Доля Барсова пов’язана з історією Московського університету, урочисте відкриття якого 26 квітня 1755 р. Барсов привітав промовою «Про користь відкриття Московського університету…» В 1761 р. Барсов був призначений ординарним професором красномовства і займав цю кафедру протягом 30 років, до самої своєї смерті… У 1783 р. Барсова обрано у члени Російської академії як одного з найвизначніших представників російської літератури та науки» [11, с. 514–515].

Однак найцінніший для дослідження матеріал я виділив із загального тексту в окрему цитату, щоб вона заблищала самостійною гранню. Послухаймо: «Для занять Катерини II російською історією він, за дорученням Шувалова (разом із Чеботарьовим), постачав матеріали, складені частково з дослівних виписок із літописів, а частково—з переказу їх» [11, с. 515].

Звертаю увагу читачів: видання «Російського Біографічного словника» відбувалося під контролем Академії наук та Імператорського Російського Історичного Товариства, тобто під жорсткою цензурою царської влади. І навіть ця цензура вимушена була пропускати в друк, по суті, страшні свідчення. Чого тільки варта згадка про звичайний «переказ літописів» як історичні катерининські джерела.

Ми відкриваємо і виносимо на загальний огляд лише маленькі шматочки великого полотна під назвою «фальшування російської історії».

Отже, встановлені двоє осіб зі знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». Ними були професори Московського університету Харитон Андрійович Чеботарьов та Антон Олексійович Барсов. Саме вони «під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова» здійснювали, за заданою Катериною II схемою, виписки з найдавніших українських літописів. Використовувалися писемні джерела інших країн і народів: європейські, візантійські, скандинавські, арабські, перські і т. ін. Катерина II стягала до столиці імперії писемні джерела зі всього світу. Адже в ростово–суздальській землі до XIV століття не існувало писемних джерел місцевого походження, крім золотоординських (переважно це ханські грамоти, розпорядження, ярлики). Ця думка панувала серед російської професури ХVIII–ХІХ ст. Як зауважував Н. О. Попов, «до Петра російська література була переважно церковною» [12, с. 26].

Принагідно хочу відзначити ще одну цікаву деталь. Професор Барсов помер 21 грудня 1791 року, залишивши після багатолітньої праці на імператрицю свої історичні нотатки. Ми розуміємо: працюючи багато років з історичними першоджерелами, високоосвічена людина не могла залишатися байдужою до такого матеріалу. Цікаво, що Катерина II після особистого перегляду матеріалу дала свою згоду на публікацію рукопису Антона Олексійовича Барсова в приватному журналі. Працю професора під назвою «Звід буття Російського» надруковано Миколою Михайловичем Карамзіним 1792 року в частині VII «Московського Журналу» [9, с. 77].

Цілком зрозуміло, що особа Барсова або ж Чеботарьова в дозволі на публікацію не відігравала головної ролі. Вирішальне значення мав сам текст і його трактування автором.

Отже, маємо наочний приклад жорсткої катерининської (і взагалі — царської) цензури, коли цілком надійним і відданим царизмові вченим заборонялося письмово викладати свої думки. Як і було зроблено з професором Х. А. Чеботарьовим.

Мені дуже довго довелося шукати третього учасника так званого «мозкового центру» катерининської «Комісії». Саме ця, третя людина мала прямий вихід на імператрицю і виконувала процес об’єднання київських і московських джерел у «загальноросійські літописні зводи». Як бачимо, ця людина була не простим виконавцем, а особою, наближеною до Катерини II і наділеною величезними повноваженнями.

А те, що така особа існувала, не викликає сумніву. В катерининському «Указі від 4 грудня 1783 року» виразно зафіксовано: «Серед членів цього зібрання повинно бути троє або четверо людей, не обтяжених іншими посадами або достатньо вільних, щоби працювати над тією справою, яка їм доручається» [13, с. 564].

Я став шукати серед довірених осіб Катерини II цю третю «необтяжену людину». І, звичайно, знайшов. Бо шила в мішку не сховаєш. Ним був знаменитий Олексій

Іванович Мусін–Пушкін — церемоніймейстер імператриці, а пізніше — обер–прокурор Синоду.

Саме Синод після скасування Петром І в Московії патріаршества керував усіма церковними справами, аж до царської цензури і церковних тюрем (були й такі тюрми!). При цьому обер–прокурор у самому Синоді за часів Катерини II мав необмежену владу.

Як бачимо, під особистий контроль Мусіна–Пушкіна були поставлені всі церковні архіви і церковна цензура. Нас цікавить насамперед саме цей аспект діяльності обер–прокурора. Адже московська історіографія завжди подавала діяльність цієї людини не як виконавця волі імператриці, а як такого собі аматора–філантропа, любителя–збирача старовини, що докорінно суперечить дійсним фактам. Насправді ж Мусін–Пушкін був людиною, яка виконувала чітке державне завдання. Далі ми простежимо його діяльність.

Відразу ж після представлення Мусіна–Пушкіна в Синоді Катерина II видала «Указ від 11 серпня про зібрання (вилучення. — В. Б.) з монастирських архівів та бібліотек усіх старовинних літописів та інших до історії дотичних творів» [9, с. 20].

Однак права й обов’язки Мусіна–Пушкіна посадою обер–прокурора Синоду в указі не обмежені. Вони значно розширені і дещо уточнені. Послухаймо: «Катерина II… доручила йому (Мусіну–Пушкіну. — В. Б.) робити виписки з них (раритетів. —В. Б.), а також з інших стародавніх писемних пам’яток про все, що стосується Російської історії, дозволивши водночас шукати і вимагати (вилучати. — В. Б.) всюди, що вважатиме для того потрібним» [9, с. 20].

Саме Мусін–Пушкін був «третьою вільною людиною» катерининської «Комісії», яка в 1791 році отримала практично необмежені права у сфері своєї діяльності. Сторонню, неперевірену людину Катерина II ніколи не наділила б такими повноваженнями, до того ж на восьмому році роботи таємної «Комісії».

Не будемо наводити сотні прикладів «діяльності» «Комісії» й особисто обер–прокурора Синоду Мусіна–Пушкіна із «зачистки» історичних першоджерел. Вони грандіозні, і для їх вивчення знадобиться багато часу і багато світлих умів. Ця робота попереду. Проте зазначити напрям діяльності московських фальсифікаторів історії та їхню практику — необхідно.

Отже, почнемо з Мусіна–Пушкіна. Простежимо його діяльність із «зачистки» історичних джерел в одній тільки Ростовській єпархії протягом 1791–1792 років. Як пам’ятають читачі, згідно зі щоденниками статс–секретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, «Комісія» до кінця 1791 року закінчила роботу зі «створення», якщо хочете — «купівлі», «знаходження» багатьох «загальноросійських літописних зводів». І, зрозуміло, якщо навіть серед членів «Комісії» були люди з іншою точкою зору на історію Московії, хай навіть не ворожою, проте — іншою, то слід було вилучити всі історичні джерела, які служили базою для подібних думок, аби позбавити противників московського шовіністичного офіціозу точок опори. Ось чому з’явився на світ «Указ Катерини II від серпня 1791 року»; ось навіщо обер–прокуророві О. І. Мусіну–Пушкіну було надано необмежені «повноваження» з вилучення «до історії дотичних творів».

Приступивши до обов’язків обер–прокурора, Мусін–Пушкін негайно видав наказ Синоду про повсюдний перепис літератури, яка була наявна в усіх церковних установах, насамперед у монастирях, де церковники часто–густо самі писали подібні твори.

До листопада 1791 року в Ростовській єпархії (про неї ми й поведемо мову) був закінчений перепис церковної літератури. Всі списки перепису були доправлені в Ростовський Архиєрейський Дім, а реєстр — у Синод. Послухаймо свідчення історика:

«У листопаді 1791 p., згідно з указом про збирання історичних свідчень про Росію, літописні книги в РАД (Ростовському Архиєрейському Домі) були переглянуті й описані. Був укладений Реєстр на шість рукописних книг… Після цього ними зацікавився обер–прокурор Синоду О. І. Мусін–Пушкін… Наприкінці 1791 чи на початку 1792 р. найцінніші твори були вилучені зі збірників (Мусіним–Пушкіним. — В. Б.), а через деякий час О. І. Мусін–Пушкін одержав у своє розпорядження і збірники» [5, с. 140].

Зверніть увагу, як діяв Мусін–Пушкін: вилучив зі збірників певний матеріал, не залишивши жодних слідів. Цілком зрозуміло, що до подібної манери дій, коли на вилучення архівних матеріалів не складається акт чи опис, вдаються або злодії, або люди, котрі приховують сліди своєї діяльності.

Тут доречно нагадати, що вилучення будь–якого писемного матеріалу з установи можна зробити шляхом звичайного розпорядження вищого органу влади. Однак такий метод дій було відкинуто імператрицею з самого початку, бо він залишав сліди. Ось чому московські фальсифікатори згодом подавали дії Мусіна–Пушкіна як любителя–фанатика «російської старовини і раритетів». Мовляв, діяв самостійно, скуповуючи рідкісні писемні джерела зі звичайної людської цікавості.

Проте в нашому випадку сліди Мусіна–Пушкіна як державного службовця збереглися. У реєстрі Ростовського Архиєрейського Дому, який був укладений 29 листопада 1791 року, хронографи № 2, № 3, № 4 мали, відповідно, 492, 590, 432 сторінки. Копія Ростовського Реєстру 1791 року збереглася в архівах. У кінці того ж 1791 року зі всіма шістьма джерелами, названими в реєстрі, ознайомився обер–прокурор Синоду Мусін–Пушкін. Після його ознайомлення з хронографами книги зменшилися в обсязі: у № 2 залишилося 480 сторінок, у № 3—570 сторінок, в № 4 — 429 сторінок. Про ознайомлення Мусіна–Пушкіна наприкінці 1791 року з книгами збереглися свідчення в архівах. Не викликає сумніву: про свої дії з вилучення частини тексту Мусін–Пушкін доповів Катерині II, і вона, ознайомившись з матеріалом, поставила вимогу вилучити з Ростовської єпархії всі рукописи у повному обсязі. У серпні 1792 року весь матеріал, вже за повним описом (реєстром), був переданий особисто Мусіну–Пушкіну, про що архиєпископ Ростовський доповів рапортом Синоду. І ці документи збереглися.

До речі, жодне з цих рукописних джерел більше не повернулося в Ростовський Архиєрейський Дім.

Ми навели наочний приклад із багаторічної практики «Комісії» та особисто Мусіна–Пушкіна. Проте подібних прикладів збереглася величезна кількість. Поговоримо про деякі з них.

Вилучалися джерела, які зберігалися не тільки в церковних установах, а й у приватних осіб, котрі якимсь способом роздобули їх. Так, після смерті Івана Болтіна, що настала 7 жовтня 1792 року, всі його особисті архівні матеріали були вилучені у спадкоємців, щоправда, за гроші, і передані в руки обер–прокурора Синоду Мусіна–Пушкіна. Послухаймо свідчення:

«Після смерті генерал–майора Болтіна вся бібліотека його куплена була, за Височайшим повелінням, у спадкоємців і передана Мусіну–Пушкіну» [9, с. 21].

Щось подібне було не поодиноким вчинком імператриці, а повсюдною практикою цілеспрямованої політики.

Ще раніше, після смерті професора А. О. Барсова, яка настала 21 грудня 1791 року, всі його книги і папери були вилучені та передані обер–прокуророві Мусіну–Пушкіну.

Одночасно відбувалося вилучення «писемних пам’яток про все, що стосується Російської історії», з особистого користування священиків. Послухаймо:

«Іов катеринославський передав графу… «Литовський статут» у Віденському виданні 1586 року.

Аполлос архангельський (передав) йому сою бібліотеку…

Таким же шляхом перейшли у власність гр. в О. І Мусіна–Пушкіна всі книги та папери професора А. О. Барсова» [9, с. 21].

До речі, хочу звернути увагу читачів на той факт, що вилучення історичних джерел відбувалося не тільки після видання «Указу від 11 серпня 1791 року», а й раніше. І навіть не після смерті людини, а ще за життя, якщо Катерина II побоювалася розголошення матеріалу або непередбачуваних дій людини. Так вона вчинила зі знаменитим професором Г. Ф. Міллером, коли запідозрила того в самостійності, оскільки Міллер наважився мати власну думку. Послухаймо:

«Високоблагородний і Високоповажний пане. Дійсний Статський Раднику і Кавалере!

Щойно Її Імператорська Величність зволила мені наказати, щоб я на сьогоднішній же пошті до Вашого Превосходительства писав, щоби Вам нижчеописані книги у Вашій бібліотеці рукописів наявні… до Височайшої Її Імператорської Величності ужитку якнайшвидше до мене прислали, а саме:

1. Новгородський літопис, російський.

2. Виписка з одного Новгородського літопису.

3. Старовинних Російських літописців 2–га частина, що складається з приміток п. Татіщева німецькою мовою.

4. Літопис з часів Великого князя Василія Дмитровича до часів царя Івана Васильовича в 4–х частинах, російський.

5. Літопис від царя Федора Івановича до царя Михайла Феодоровича, російський.

6. Історія бунтів часів Лжедмитрія (літопис про бунти).

7. Обрання царя Михаїла Феодоровича (російськ.).

8. Новий літопис часів Бориса Годунова.

9. Історія про облогу города Смоленського 1631–1634.

10. Літопис Російської Історії п. Татіщева, 4 частини, російський.

11. Твори Татіщева (Tatishtschews Schriften).

12. Літопис Малоросійський, російський.

13. Виписка зі старих літописів п. Герарда Фрідріха Міллера, німецькою мовою, до царя Івана Васильовича.

14. Історія Петра І, від самого його народження, російський…

Пбг. 2 ж(овтня) 1783 року

Адам Олсуф’єв» [14, с. 802–803].

Ми навели майже повністю лист секретаря Катерини II Адама Олсуф’єва до професора Г. Ф. Міллера, написаний ще до створення знаменитої «Комісії». Зверніть увагу—з архівів професора вилучалося все підряд, навіть його власні виписки, зроблені німецькою мовою. Хоча він не був ані заарештований, ані покараний. Навпаки! В кінці цього ж листа Олсуф’єв повідомляє Г. Ф. Міллеру про нагородження професора орденом Імперії: «при цій нагоді Ваше превосходительство з новим Чином Кавалера Св. Володимира якнайщиріше поздоровляю і притому якнайсильніше шанування засвідчую…» [14, с. 803].

Ось так «блискуче» працювала імператриця над «творенням історії» і зачисткою слідів фальшування.

Однак треба віддати належне і її попередникам. Особливо Петру І. Саме він запровадив практику знаменитих «описів–реєстрів» архівних матеріалів з метою їх вилучення. Звернімося до тієї ж таки Ростовської єпархії.

Офіційні описи церковної літератури у монастирях та церквах почалися за указом Петра І з 1701 року. А далі — тривали все за новими й новими указами чи то безпосередньо царів, чи то Синоду. Як засвідчила історик І. М. Моісеєва, переписи у монастирях Ростовського Архиєрейського Дому відбувались у 1701, 1709, 1735, 1776, 1778, 1787, 1788, 1791 роках, а в окремих монастирях — і в інші роки. Вже після першого перепису 1701 року почалося вилучення історичних джерел із монастирських архівів, інколи — дочиста. Митрополит Ростовський (Д. Туптало) у листі до графа Строганова у 1707 році засвідчив: після перепису 1701 року, за указом царя, «всі літописні книги взяті суть до Москви» [16, с. 71].

Саме за указом Петра І в 1701 році у Московії було створено «Государеву Комісію» під керівництвом боярина І. О. Мусіна–Пушкіна для повсюдного вилучення «старовинних рукописних книг на Печатний двір» [17, с. 550].

Так відбувалася «зачистка» старовинного історичного матеріалу для створення «чистого простору» під московську фальсифікацію. Цікаво відзначити, що в цій огидній процедурі брали участь два покоління роду Мусіних–Пушкіних: батько, боярин Іван Мусін–Пушкін, а пізніше, за Катерини II, його син Олексій Мусін–Пушкін. Така от собі династія фальсифікаторів історії Московії. Але ж існувала ще й царська, романовська, династія брехунів від історії.

Особливо ретельно контролювалося вилучення українських писемних джерел. Вони несли найбільшу небезпеку для московської брехні про слов’янське походження Московії та її входження до складу Великого Київського князівства. Тому «чистка» українських монастирів, церков, установ відбувалася під безпосереднім контролем царських намісників.

Наведу лише два найбільш характерні приклади. Незважаючи на вилучення старовинних літописів за описами 1701 та 1709 років, 20 грудня 1720 року Петро І видав указ, який зобов’язав київського губернатора Голіцина особисто проконтролювати нове вилучення всіх старовинних грамот, літописів та книг зі всіх монастирів України. Губернатор виконав царський указ із величезною ретельністю та старанням, бо знав, що в 1716 році, за ініціативою Петра І та під його особистим контролем, було скомпільовано (сфальшовано) так званий Кенігсберзький (Радзивилівський) «загальноросійський літописний звід», копію якого буцімто в 1716 році цар зняв і привіз із Кенігсберга. Нижче ми приділимо увагу цьому «загальноросійському літописному зводу», бо це була чистої води московська фальсифікація. До речі, здійснена у відверто нахабній формі.

Ще кращим наочним прикладом відвертої «зачистки» історичного минулого української історії став факт вилучення Литовської метрики, тобто архіву Великого Литовсько–Руського князівства, після так званого третього поділу Польщі 1795 року.

Навіть ВРЕ (третє видання) визнала величезну цінність матеріалів, зібраних у Литовській метриці. Послухаймо: «Документи Литовської) м(етрики) — джерело першорядної важливості з історії Литви, а також Білорусії, України і… земель, які довгий час входили до складу Литовської) д(ержави). Документи Литовської) метрики) оформлені у книги (близько 600)» [18, том 14, с. 530].

Весь цей дорогоцінний матеріал був вилучений Московією із захопленої Литви і під особистим наглядом царських посіпак доставлений до столиці імперії.

«Литовська метрика.., архів Великого князівства Литовського; зберігається в Центральному держ(авному) архіві стародавніх актів у Москві» [18, том 14, с. 530].

Є книги з цього скарбу, до яких доступ заборонено й досі. Дуже боїться московська влада розсекретити чужий, викрадений архівний матеріал. І на законні прохання незалежної Литовської держави повернути литовську власність не реагує. Сподіваюся, читачі розуміють — чому?

Скажу ще одну, для багатьох людей, можливо, неймовірну новину: Московія в 1736 році, за заповітом Петра І, навіть провела війну із Кримським ханством, щоб вилучити з ханської бібліотеки старовинні й більш нові писемні джерела, які ганьблять Московію та її правителів. Командував цим безславним походом 1736 року генерал–фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх, який втратив майже половину своєї армії, тобто близько сорока тисяч солдатів. Здавалося б, за провальну воєнну операцію Мініха належало б покарати й усунути від подальшого керівництва армією, однак цього не сталося. Здогадуєтеся, чому? Бо армія виконала своє головне завдання: спалила ханське книгосховище старовинних золотоординських документів, де йшлося про московських князів, які присягали на вірність ханам. Пам’ятаєте знамениті Шертні (Клятвені) грамоти?

Бурхарду Мініху за операцію імператриця Анна подарувала інкрустовану золотом і діамантами шпагу та землю в Україні.

Навіть багато російських істориків донині не розуміють мети походу Мініха 1736 року. Осуджувала Мініха за провал і російська знать тридцятих років XVIII століття, пропонуючи імператриці усунути генерал–фельдмаршала від командування армією. Вони не знали про головну мету воєнної операції, тому й сприймали її як невдачу.

Іншої думки була імператриця.

Оскільки неможливо пояснити московську історичну брехню в одному викладі, ми до цього матеріалу ще повернемося. Повірте, ця історична істина цілком достовірна і підтверджена документами.

І щоб закінчити з діяльністю Мусіна–Пушкіна із «зачистки» «інших історичних пам’яток про все, що стосується Російської історії», розповім майже анекдотичний випадок, який стався у його практиці. В архівах зберігся лист російського бібліографа Василя Степановича Сопикова (1765–1818) від 5 грудня 1813 року, якого він написав до свого доброго знайомого, археографа–історика Костянтина Федоровича Калайдовича (1792–1832), де розповів про те що «в 1791 році він продав графу 37 книг журналу про справи Петра Великого, але наступного року перекупив їх назад. О. І. Мусін–Пушкін продав журнал за 300 p.: але, як засвідчив B. C. Сопиков, «потрібні і важливі замітки, що були в ньому, графом Пушкіним всі були вже вирвані…» [5, с. 137].

Ось такий член катерининської «Комісії», знаменитий Мусін–Пушкін, який купував дешево, бо платив державні гроші від імені Синоду, і перепродував, по суті, макулатуру втридорога. У нашому випадку йдеться не про колекціонера російської старовини, а про звичайного лихваря, який діяв під прикриттям імператриці та наживався на оборудках. Подібних випадків можна наводити багато.

Назву ще деяких членів знаменитої катерининської «Комісії». Ось вони—великі московські фальсифікатори історії:

Іван Микитович Болтін (1735–1792);

Іван Перфилович Єлагін (1725–1794);

Іван Іванович Лепехін (1740–1802);

Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737- 1814);

Олексій Федорович Малиновський (1762–1840);

Олександр Васильович Храповицький (1741–1801).

Можливо, до «Комісії» належав ще хтось. Судити про це сьогодні важко, адже, як ми пам’ятаємо, її робота була засекречена. Швидше за все, навіть самі члени катерининської «Комісії», за винятком О. І. Мусіна–Пушкіна,

О. В. Храповицького і, звичайно, А. П. Шувалова, не знали, чим займалися їхні компаньйони. Кожен виконував свою справу і зайвого не базікав.

Пропоную придивитися, чим займалися ці люди з 1783 до 1792 року і далі, до самої смерті Катерини II, тобто до кінця 1796 року.