Проголошення незалежності України

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Проголошення незалежності України

Дата і місце

24 серпня 1991 р., місто Київ.

Дійові особи

Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук (нар. 1934; у 1970–1980-х рр. заввідділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, вів боротьбу з дисидентством та УГКЦ, голова Верховної Ради УРСР у 1990–1991 рр., у 1991–1994 рр. перший президент України, нардеп у 1990–1991 та 1994–2006 рр., у 2002–2006 рр. голова парламентської фракції СДПУ(о)); голова Ради міністрів УРСР Вітольд Фокін (нар. 1932; 1987 р. голова Держплану УРСР, голова Ради міністрів України в 1990–1992 рр.); заступник голови кабміну Костянтин Масик (нар. 1936; комсомольський і партійний функціонер, у 1986–1987 рр. інспектор ЦК КПРС, у 1981–1986, 1989–1991 рр. заступник голови Ради міністрів УРСР, 1992 р. віце-прем’єр України, в 1992–1997 рр. посол України у Фінляндії, нардеп); перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко (нар. 1936; з 1976 р. секретар Донецького обкому КПУ, в 1990–1991 рр. перший секретар ЦК КПУ, нардеп України в 1990–2000-х рр.). Слід відзначити також діяльність голови Народної ради (парламентської фракції з 125 націонал-демократів) Ігоря Юхновського (нар. 1925; фізик-теоретик, академік, з 1990 р. нардеп, у 1992–1993 рр. перший віце-прем’єр), його заступників Левка Лук’яненка (нар. 1928) та Дмитра Павличка (нар. 1929; видатний поет, перекладач, критик, громадський і політичний діяч, співорганізатор Народного Руху України, Демократичної партії України, голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка, посол до Словаччини і Польщі), члена Великої ради Руху В’ячеслава Чорновола (1937–1999).

Переговори з українськими діячами щодо визнання Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) вів заступник міністра оборони СРСР генерал Валентин Варенников (1923–2009; учасник Другої світової війни і низки локальних воєн, у 1984–1989 рр. перший заступник начальника генштабу збройних сил СРСР, у 1989–1991 рр. главком сухопутних сил СРСР, заступник міністра оборони, придушив виступ у Вільнюсі 1991 р., підтримав ДКНС, 1994 р. виправданий судом, у відставці, у 2000-х рр. громадський діяч комуністичної орієнтації, нардеп Росії від блоку «Родина»).

Передумови події

19 серпня 1991 р. з метою повернення суспільства до попередніх порядків було здійснено спробу державного заколоту. Його ініціатори (представники вищого державного керівництва СРСР) створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який узяв до рук владу в країні замість начебто хворого президента СРСР М. Горбачова. ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід частини газет. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, на вулиці виведено війська.

Вранці того ж дня у Києві В. Варенников на чолі делегації військових від імені ДКНС ультимативно зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України надіслало на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук, не висловившись однозначно на переговорах із Варенниковим, у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя. Лоляльно до ДКНС поставилася переважна більшість компартійних осередків, преса, телебачення. Але ввечері 20 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної чинності на території УРСР. Зроблено це було під тиском новин з Москви та реакції опозиційних сил (Народної ради), котрі з самого початку зайняли принципову позицію. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна рада засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти ДКНС відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Рішучий опір заколотникам з боку десятків тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, нерішучість немолодих ватажків ДКНС спричинили провал заколоту 22 серпня 1991 р.

Одразу було заборонено діяльність КПРС, 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України. Почався стрімкий розпад радянської системи керівництва, який призвів до того, що місцеві радянські еліти відчули можливість самим узяти владу в руки.

Хід події

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР 346 голосами ухвалила Акт проголошення незалежності України, а також постанову Верховної Ради УРСР про те, що відтепер єдиними законами на території колишньої республіки є її Конституція, на 1 грудня було призначено референдум щодо питання незалежності. Третім документом, ухваленим того історичного дня, стала «Постанова про військові формування на Україні» (передбачала підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України, створити Міністерства оборони України, Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України. До залу засідань Верховної Ради під співи «Ще не вмерла Україна…» та «Червона калина» було внесено ще недавно заборонений синьо-жовтий прапор, який незабаром змінив радянський на флагштоці.

Наслідки події

На карті світу виникла ще одна незалежна держава, невдовзі визнана міжнародним співтовариством. Для громадян України почалася нова історична доба.

Історична пам’ять

Подія, що відзначається на державному рівні (головне державне свято України – День незалежності України), проте масштаби святкувань рік від року варіюються. Активно відзначається й українцями за межами Батьківщини.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.