Столипінська аграрна реформа в Україні

Столипінська аграрна реформа в Україні

Дата і місце

Листопад 1906 – червень 1917 р., 47 губерній Російської імперії (з них 9 українських).

Дійові особи

Петро Аркадійович Столипін (1862–1911; з 1902 р. – гродненський губернатор, у 1903–1906 рр. губернатор Саратовської губернії, з квітня 1906 р. міністр внутрішніх справ, з липня 1906 до 1911 р. голова Ради Міністрів, блискучий оратор, реформатор, провадив послідовну політику модернізації та зміцнення імперії, успішно придушив революцію 1905–1907 рр., 1910 р. видав циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв «інородців», провадив політику русифікації, вбитий у Києві агентом царської охранки есером Д. Богровим), Сергій Юхимович Крижановський (1862–1935 рр., політичний діяч, юрист, в 1906–1911 рр. заступник міністра внутрішніх справ, співрозробник більшості законів Столипіна, з 1919 р. в еміграції).

Передумови реформи

Головною проблемою селянства Російської імперії і зокрема українських губерній у XIX – на початку XX ст. було аграрне перенаселення (і подрібнення земельних наділів з кожним новим поколінням селян), низька ефективність селянської праці на землі (ініціативу селянина зв’язувала наявність громадового землекористування, традиційна селянська ментальність). У європейських країнах питання вирішувалося шляхом перетворення селян на фермерів, орієнтованих на ринок, і урбанізацією, тобто переселенням значної кількості селян до міст. Реформа 1861 р. призвела до швидкого розшарування селянства. Бідність основної маси селян імперії, невизнання ними прав поміщиків на землю призводила до високого революційного потенціалу селянства (що становило абсолютну більшість населення країни). Отже, вирішення аграрної проблеми мало не лише економічне (підвищити прибутковість селянських господарств, добробут селян), але й пряме політичне значення.

Хід події

Основними законодавчими актами реформи були царський указ 22 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинних законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі III Державною думою закон від 27 червня 1910 р. За цими законами скасовувалися обов’язкові форми земельної громади, кожному селянинові надавалося право вийти з неї та виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в рамках одного масиву – відрубу, до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи хутір. Селяни могли користуватися допомогою Селянського поземельного банку, йому надавалася активна агрономічна допомога: селян стимулювали до купівлі поміщицьких земель на пільгових умовах, до запровадження нових методів обробки землі, ліквідації черезсмужжя, всіляко підтримувався кооперативний рух на селі. Останнім «акордом» реформи став закон від 11 червня 1911 р. про землеустрій, який встановлював порядок праці губернських, повітових і волосних землевпорядних комісій, створених ще 17 березня 1906 р., закон закріпив курс на створення хуторів і відрубів.

Проведення реформи в Україні мало свою специфіку. Через незначну поширеність громади на Правобережжі та Лівобережжі (крім Харківської губернії) тут найбільшої популярності набув вихід селян на хутори і відруби. Щоб зменшити аграрне перенаселення, уряд Столипіна підтримував еміграцію селян з малоземельних губерній (зокрема, українських) за Урал. У 1906–1913 рр. з 9 українських губерній виїхало 1,2 млн селян, щоправда, через погану організацію процесу переселення близько чверті цього числа згодом повернулися.

Наслідки події

Внаслідок реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них, в Полтавській та губерніях Правобережної України майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. З 1907 до 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські й відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. За період своєї діяльності земельні комісії впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин, зросли врожайність і вартість селянських господарств.

У руках селянства опинилося 65 % усієї землі, проте в Україні й надалі існувало аграрне перенаселення, що стало однією з причин революційного вибуху 1917 р. Однак більшість істориків підкреслюють найбільшу успішність реформи саме в українських губерніях імперії.

Історична пам’ять

Реформа була різко розкритикована російськими й українськими лівими, зокрема В. Леніним, адже вона за умови належного запасу часу могла вибити ґрунт з-під ніг їхньої революційної пропаганди на селі. Сьогодні – добре знана в Україні та Росії подія завдяки публікаціям у пресі, телебаченню, де реформа нерідко розглядається як істориками, так і любителями історії як «золотий шанс», що міг би врятувати імперію від революційних потрясінь. Водночас завдяки стійкій і в цілому заслуженій репутації українофоба і послідовного русифікатора постать ініціатора реформи є далеко не найпопулярнішою в українському патріотичному середовищі. У 2000-х рр. у Москві, Петербурзі та Саратові Столипіну встановлено пам’ятники, засновано державну премію його імені для економістів, випущено кінофільм і ювілейну монету. Ще 1913 р. було споруджено пам’ятник Столипіну в Києві, 1917 р. знищено. 2012 р. Міністерство культури Росії запропонувало подарувати Україні новий пам’ятник, що було розцінено як провокація. У Києві існує меморіальна дошка на честь Стоzxлипіна.